Передання живлення пороків державі йде на користь усім. Споживачі є захищені від власного надужиття. Постачальники рятуються від морально руйнівних впливів
Серед усіх нещодавніх трагічних подій в Україні комуністична партія запропонувала, аби тютюн і алкоголь були державними монополіями. Мені це подобається. Античні мудреці вважали, що держава існує для того, щоб підтримувати доброчесність. Та якщо висновувати із сучасних фактів, вона служить лише для того, аби монополізувати пороки.
Аристотель це висловив у своїй звичній стислій манері: «Метою держави є найвище благо», — маючи на увазі етичне благо, а не матеріальне. Його віра у моральну мету політики була одним з небагатьох принципів, які він поділяв з Платоном, своїм учителем, з яким він, як добрий учень, зазвичай завзято сперечався. Ця погодженість поширилася серед авторів священних текстів китайців, юдеїв, буддистів та індуїстів. «Урядуй добре, — запевняв Конфуцій, — і народ не зійде з праведного шляху», і ця праведність вартувала більше, ніж матеріальний харч, тому що «смерть — це щось звичайне», а от доброчесність стрічається рідко. Подібною була й буддистська концепція дхамма: обов'язок правителя полягав у тому, щоб полегшити його підданцям доступ до життя згідно зі спонукою доброзичливості. «В державі, яка шукає доброчесності, — казав Лао-цзи, засновник даосизму, — усе є можливим». У ще віддаленішу давнину, в другому тисячолітті перед нашою ерою, закони Хамурапі намагалися заохочувати добру поведінку, і численні малюнки на стінах єгипетських гробниць зображували нетлінні нагороди, що їх обіцяли тим, хто дотримуватиметься фараонівських законів.
Однак практика спростувала ті прекраснодушні теорії. Створені філософами утопії виявилися дистопічними або недосяжними. У наші дні ми відмовилися від ідеї, що держава могла би служити для того, щоб примножувати доброчесність. Ми обмежуємося концепцією staatspolitik — держава існує для того, щоб реалізовувати власні інтереси, — або прагматизмом, який визнає той факт, що політика є тією чи іншою мірою безсилою і найкраще, чого можна чекати, це добитися «мистецтва здійсненного», контролюючи — можливо — наслідки лих або дбаючи про те, аби суспільство утримувалося від намагань щось поліпшити в моральному сенсі.
Якщо доброчесність здається недосяжною, то пороки, як ми бачимо, є неминучими. У суспільстві, яке складається з людських істот, треба терпіти постійність типових для нашого роду зловживань: самозакоханості, жорстокості, насильства, нерівності та гноблення. Держава не є спроможна ані практикувати чесноти, ані поширювати їх серед громадян. Вона не має таких засобів, щоб ліквідувати пороки без того, щоб уневажнити свободу. Навпаки, через сам факт, що вона не є моральним утворенням, держава має іншу здатність: вона може поглинати пороки і робити так, щоб усім решта від них нічого не лишалося.
Взірцевим випадком є насильство. За останні два чи три століття у порівняно розвинутих країнах держава не змогла і не спробувала ліквідувати насильство, але їй вдалося заборонити його громадянам і навіть взяти його під майже повний контроль. Почалося із заборони права на помсту і — в більшості західних країн — індульґенції тим, хто вчиняв злочини з пристрасті. Потім було скасовано давній аристократичний привілей дуельного поєдинку. У ХІХ і ХХ ст. держава заволоділа безмежними технологічними інноваціями — зброєю та засобами масової комунікації, — що дозволили роззброїти мафію та злочинців, які, разом з терористами, є останніми, хто оскаржує державну монополію на здійснення насильства. Гарвардський психолог Стівен Пінкер висуває думку, що — хоч яким парадоксальним це видається в епоху численних воєн і замахів і в світі, де стільки стресу, конкуренції і такого розтрачання ресурсів, — ми живемо в найспокійніший момент історії. Він має рацію, але не осягнув справжню причину цієї безкровної революції: насильство й далі здійснюється у нищівній формі, але вже не індивідами, а державою.
Тим часом уряди полишають свої історичні зусилля монополізувати інші пороки. Наприклад, у певні епохи деякі держави присвоїли собі привілей сприяти сексуальним зловживанням. У деяких випадках створювали «публічні доми», аби наглядати за проституцією. У давнину в Індії та Китаї існували офіційні храми, де священні рабині-повії були таким собі суспільним благом, приносячи в жертву доступ до свого тіла і віддаючи зароблене ними на службу богам. На сьогоднішній день ніхто, крім фанатичних моралістів, не наважиться поставити під сумнів доктрину про те, що сексуальні практики є справою особистого смаку і що держави дозволяють сутенерам використовувати повій, як будь-який інший продукт на вільному ринку.
Історично було нормальним, що речовини, які викликають залежність, є державною монополією. Деякі випадки залишаються чинними. У 18 американських штатах продаж алкогольних напоїв є привілеєм влади, хоча в більшості з них — відповідно до капіталізму, який є панівною ідеологію цієї країни, — державні адміністрації укладають угоду з приватними підприємствами, які здійснюють постачання клієнтам. У скандинавських країнах царство Бахуса залишається під абсолютним контролем держави, незважаючи на Європейську Унію та освячення економістами вільної торгівлі.
Те саме відбувалося з тютюном у деяких країнах і в деякі історичні моменти. Коли цей наркотик прибув з Нового світу на зорі раннього нового періоду, більшість лікарів та моралістів відразу визнали його згубний вплив. У найкрасномовнішому викритті тієї епохи англійський король Яків І засудив його як «образу природі, шкідливу і кривдну для здоров'я усього тіла». «З якої причини, — запитував він, — поважної чи розсудливої, ми мали би хотіти наслідувати варварські і тваринні звичаї диких індіанців, мерзенних безбожників, торгуючи таким дурним продуктом і з таким огидним запахом?».
У Росії тютюн заборонили повністю. В Туреччині курців карали, відрізаючи їм ніс, буцімто для того, щоб виправити нюхові відчуття, які вочевидь були зіпсуті. В Іспанії було запроваджено державну монополію, починаючи з Кастилії та Леону в 30-і роки ХVІІ ст. і поступово ширячи її по всій монархії. Севільський університет розміщений у старовинній будівлі Королівської тютюнової фабрики, пам'ятці архітектури, яка вражає своєю вишуканістю і красою, на які надихнула така недобра трава. Проза Меріме, музика Бізе, пісні Кармен і далі оповивають флером романтики історію, яка не надто варта захоплення. Але якщо можна отримати прибутки від того, що завдає шкоди, держава добре робить, коли відмовляє підприємцям в участі в аморальній торгівлі. Як говорить проект українського закону, «ринкові механізми не можуть ані ґарантувати самореґулювання виготовлення і реалізації алкоголю та тютюнових виробів, ані запобігти неґативним соціальним наслідкам у суспільстві».
В період 1936–1950 рр. турецька держава запровадила монополію на виробництво і продаж опію. Нещодавно Уруґвай запропонував закон, який надає державі монополію на торгівлю марихуаною, від якого, на жаль, відмовилися через наполягання інших країн. Незважаючи на протидію не на життя, а на смерть європейських інституцій, які наполягають на верховенстві ідеології вільного ринку, Німеччина, Фінляндія та Греція є країнами, які володіють державною монополією на гру чи певні різновиди гри. В Монако ця практика стала порятунком для скарбниці князівства. На жаль, не можна монополізувати жадібність, але державні ломбарди у певні епохи слугували для того, щоб захистити бідних від найбільш руйнівних наслідків лихварства, і я не розумію, чому позики за дуже високими процентними ставками не є зарезервовані за державою.
Передання живлення пороків державі йде на користь усім. Споживачі є захищені від власного надужиття. Постачальники рятуються від морально руйнівних впливів. Прибічники й адепти капіталізму заперечать, що держава є неефективною, тимчасом як ринок прилаштовується до попиту. В цьому й полягає чар запропонованої ідеї. Що менш ефективним є живлення пороків, то щасливіші ми будемо.
Феліпе Фернандес-Арместо, історик, професор кафедри мистецтва та гуманітарних наук ім. Вільяма Рейнольдса університету Нотр-Дам (Індіана).
Felipe Fernández-Armesto
A menos vicio, mayor felicidad
El Mundo, 25.02.2014
Зреферувала Галина Грабовська
02.07.2015