Фатальний день.

28. червня 1914.

Над могилою бл. п. Франца Фердинанда розгорілось полумя такого могучого костира, якого не мав нї один з великих царів і завойовників стариного Сходу. Війна, в яку втягнені чотири части сьвіта безпосередно, а пята посередно! День 28. червня 1914 — фатальний день для европейського і цїлого людства. Сараєвські вистріли заалярмували людство — до нової епохи його істориї.

Нема сумнїву, що безпосередним товчком сеї великої війни був атентат на австрийського наступника престола Франца Фердинанда в Сараєві дня 28. червня 1914. В істориї полїтичних убийств займати-ме сараєвське убийство одно з найчільнїйших місць по свойому значіню, по своїм наслїдкам. Нинї наслїдків сих у цїлій їх безконечности оком навіть обняти ми не в силї. Але й причин його в усїх подробицях ми ще не знаємо: їх розслїдять колись історики, коли дістануть доступ до тайних актів росийської й сербської дипльоматиї. Тільки тодї розкриють ся світови всї ті нитки, котрі врештї замотались у сїти европейської війни. Нинї ми можемо оперувати тільки найзагальнїйшими фактами. І маючи саме ті факти на увазї, ми хочемо спинитись над одною частиною причин, котрі довели до сараєвського атентату, а за ним до европейської війни.

Чому мусїв згинути Франц Фердинанд? Чому мусїв доконатись акт — по своїм наслїдкам може найбільший в істориї людського роду полїтичний атентат?

Ставимо сї питаня не тому, щоби морально судити вину і виновників, але тому, щоб відповісти на нього розглядом тих полїтичних фактів, які чергуючись один за одним протягом цїлого ряду лїт, довели врештї в сумі своїй до конечности: що мусїло, неминуче мусїло, в половинї 1914 року статись в Европі щось таке страшне, що не могло-б відбитись у полїтичнім житю сеї части світа инакше, як тільки великою війною.

Що се щось — то був атентат саме на особі архикнязя Франца Фердинанда, а не на иншій особі, се також мало свої специяльні причини. Вони відомі. І що-до них сумнївів майже не було. Вони були такі ясні, сказати-б: самозрозумілі, що не було нї одної посмертної згадки в Австриї й Нїмеччинї, де причин сих не наведено-би більш або менш виразно. Згинув Франц Фердинанд тому, що в особі його збирались надїї всїх тих людий і народів, котрі признають ся до австрийської державної ідеї, котрі вірять в рацию істнованя Австриї, котрі почувають потребу сеї монархії, котрі звязують свої житєві інтереси з житєм і будучністю Габсбурської держави. Особа, на котрій сконцентрувались такі надїї, мусїла згинути — се нинї ясно всякому, хто пережив ті вибухи непримиримої ненависти супроти Габсбурської держави, яких свідками ми є від поверх чверти року. Наводити ще раз ті причини в цїлій широтї — не потрібно і бодай для нас сучасних — не цїкаво. За те думаємо, що загалови менше відомий буде инший ряд причин, який — розвертаючись незалежно від згаданих що-йно фактів, в половинї 1914 року дійшов до свойого критичного моменту, викликуючи в свідомости певних кругів почуванє безпроволочної конечности великої европейської катастрофи, і який схрестивши ся з сим рядом причин, завершив ся мордом у Сараєві і европейською війною.

Воєнній партиї в Росиї треба було прискорити вибух европейської війни яким-небудь способом. Чому? Бо вона побоювалась, щоби — коли-б ще кілька років потривав мир — не скріпились у Великій Британїї ті полїтичні елєменти, котрі простували до визволеня сеї держави від пут тридержавного порозуміня. З острахом глядїла воєнна партия при царськім дворі на що-раз нові явища відвороту Анґлїї від лїнїї політики Едварда VII., політики par excellence протинїмецької, полїтики, яка стреміла до знищеня Нїмеччини війною на суші і на мори. Потрійне порозумінє вже давно мало за собою свої медові місяцї, а в часї балканської війни вже й були в ньому поважні суперечки. Що-раз частїйше виявляли ся познаки, що Анґлїя схиляєть ся до можливости порозуміня з Нїмеччиною що-до поодиноких — і то дуже важних і житєвих питань міжнародної полїтики. І так прим. майже безпосередно перед війною прийшло до порозуміня між Нїмеччиною й Анґлїєю в справі баґдадської зелїзницї, себто в справі, яка ще кілька років ранїйше надзвичайно причинила ся була до заостреня нїмецько-анґлїйської незгоди.

Порозумінє се доконалось на превелике невдоволенє германофобських кругів у Льондонї, та на ще більше невдоволенє Ізвольського і Гартвіґа. На останнїх вплинула угода про багдадську зелїзницю наче удар дзвону на трівогу. Треба було боржій щось зробити, щоб знївечити небезпеку розпаду тридержавного порозуміня, а тим-самим і небезпеку невтральности Анґлїї у великій війнї на европейській суши.

Дивно тонку і складну гру грала анґлїйська дипльоматия, наближаючись в останніх роках до Нїмеччини. Сплелись на сю гру дуже ріжнородні нитки причин і мотивів.

Поступи росийської самовлади в Персиї викликали сильну протиросийську течію в анґлїйськім громадянстві.

Зріст росийських апетитів на Дарданельські проливи йшов просто в розріз з традицийними аксіомами анґлїйської полїтики.

Одно і друге робило Анґлїю схильною до порозуміня з Нїмеччиною. Мало сього: наближенє Анґлїї до Нїмеччини в часї балканської війни треба звести ще до инших мотивів. Дуже тонких і інтересних: анґлїйська полїтика мала на увазї Відень.

В часї балканеької війни берлінський і віденський заграничний уряд певно нї разу не стояли в противенстві до себе; але все таки полїтика одного і другого не все була та сама. Згадати-б тільки відомий факт, що віденське правительство в користь покореної Болгарії виступило було з домаганєм ревізиї Букарестенського мира, та що спротивилось домаганю сьому дуже енерґічно правительство берлїнське.

Тай не тільки в сїм пунктї виявлялись були між Австро-Угорщиною і Нїмеччиною ріжницї думок — особливо від конференциї в Альджезірасї 1906 року. Річ безперечна, що ріжницї сї не захитували самого істнованя австрийсько-нїмецького союза, а являлись тільки неминучим наслїдком істнованя певних специяльних інтересів кождої союзної держави.

Не могла не завважити сих ріжниць чутка анґлїйська дипломатия. І вона постановила зааранжувати саме після виявленя непорозуміня між Австриєю і Нїмеччиною, що-до ревізиї букарештенського мира — частинне анґлїйсько-нїмецьке порозумінє. Числила анґлїйська дипльоматия на те, що порозумінєм сим зможе викликати в Австриї недовірє до Нїмеччини. Відень мав одержати вражінє, що ось-то Нїмечина готова кождої хвилї задля своїх проєктів у Малій Азиї відказатись від помочи Австриї в її балканській полїтицї...

Якби ся гра мала успіх і якби Анґлїї справдї вдало ся засїяти у Відни недовірє до Нїмеччини, то се бувби один з великих успіхів анґлїйської дипльоматиї у великім, всесвітнім соперництві між Анґлїєю і Нїмеччиною. Працював для сеї цїли всїми можливими способами бритийський посол у Відни, Sir Maurice de Bunsen. Отверто він признав ся до того, коли програвши гру, виїздив із Відня. Але й попередник його на тім становищи працював для справи розбитя австрийсько-нїмецької дружби. Та хоча замітних успіхів їх робота не мала, то проте мала Анґлїя доволї причин, шоб далї вдавати ся в переговори з Нїмеччиною та йти з нею рука в руку, особливо на Сходї. Велика часть анґлїйського громадянства голосно осуджувала перську полїтику Ґрея. Протиросийський настрій анґлїйського громадянства ще поширив ся в хвили, коли анґлїйське правительство придбало собі нагляд над нафтяними жерелами в Персиї. Трансакцию сю вважали великі анґлїйські орґани, не виключаючи близьких правительству, за дуже важну і прокували навіть як наслїдок її війну Анґлїї з Росиєю.

Одначе, що-б і не казати, то в парляментарно правлених державах кермують полїтикою не народи, а партийні провідники. Едвард Ґрей зовсїм не був схильний піддати ся ворожому Росиї настроєви широких верств анґлїйського громадянства. Навпаки, він вів потайні переговори про фльотову конвенцию з Росиєю: дїялось се рівночасно з переговорами з Нїмеччиною в справі баґдадської зелїзницї.

Суперечність сю можна розвязати здогадом, що анґлїйський кабінет у той час сам іще не знав, хто в найблизшім часї буде головним ворогом Анґлїї — Нїмеччина чи Росия. Так, як нїхто в першій половинї 1914 року не міг знати, яку світову війну принесе друга половина того року.

Не можна вибуху сеї війни поясняти тільки як стихійне й неминуче виладованє великих національних, полїтичних і економічних противенств. Нема, правда, сумнїву, що без таких противенств не могло-б було прийти до загальної війни. Одначе не можна також забувати, що противенства сї могли вирівнати ся й без війни, і що се не вперве в останних кількох десятках років накопичувались важні противенства в Европі і насувалась на світ хмара всесвітної війни — та що до війни таки не прийшло аж до половини 1914 року.

Прим. бурська війна (1899-1902) вспіла нагромадити таку напруженість між Нїмеччиною й Анґлїєю, що Анґлїя вже мобілїзувала при берегах Ірляндиї свою фльоту до війни проти Нїмеччини; тодї-то засїялось зерно морського ворогованя між Нїмеччиною й Анґлїєю. Але до війни таки не прийшло.

Так само не прийшло до війни між споконвічними ворогами, Анґлїєю і Франциєю, безпосередно перед бурською війною, наслїдком острого францусько-анґлїйського конфлїкту із-за Фашоди (1898).

Не прийшло до світової війни і в пору еспансько-американської війни, котра теж несла в собі можливости світового пожару.

Взагалї треба сказати, що періоди справдїшного міжнародного розпруженя дуже нечасті і короткі, хоча працююче й уживаюче людство і не знає, не хоче знати або не може знати, що кождої хвилї може під ним розкрити ся пропасть. Не так давно, в 1893 роцї, спричинило росийсько-француське братанє (гостина росийської фльоти в Тульонї) зворот у полїтичнім положеню Европи: в Анґлїї наступив тодї упадок кабінету і надзвичайний зріст видатків на фльоту — Анґлїя числилась тодї з певністю війни проти францусько-росийського союза із-за Сходу. Уклад держав тодї так радикально ріжнив ся від теперішного, що нїхто в Австриї і Нїмеччинї не сумнївав ся, що в неминучій — здавалось — боротьбі Великої Британїї з Росиєю і Франциєю стануть Австрия й Нїмеччина по сторонї Великої Британїї.

Так зміняють ся часи! Але майже все остаєть ся рівно сильною — небезпека війни. Одначе щоб грізна хмара виладувалась у громі, до сього треба ще специяльної причини, специяльного товчка, звичайно свідомого акту волї, напрямленого на викликанє війни.

Так, як свідомими і доцїльними актами волї викликав Бісмарк війну 1866 року і 1871 року.

Таким актом волї росийських воєнних кругів був і атентат у Сараєві.

Безмірна вага сараєвського атентату найкрасше виявить ся, коли пригадаємо передані з певного жерела слова царя Миколи II. сказані після обнятя нїмецьким генералом Лїманом команди в Царгородї: покищо не добуде Росия меча; вона буде готова в 1917 роцї і тодї війною розрахуєть ся з ворогами. Чи справдї була-б Росия розпочала війну в сїм реченци? Напевне притакнути на се питанє таки не можна. Инші часи приносять инші думки. Дальший розвиток подїй в Персиї міг довести до розбитя тридержавного порозуміня і міг витворити новий уклад сил в Европі. Треба було отже спішити ся тим, хто за всяку цїну хотїв війни — воюючим росийським націоналїстам і імпериялїстам. Треба було спішитись, поки Анґлїя ще була в порозуміню з Росиєю. Треба було поставити Австрию перед конечністю війни, треба було поставити Анґлїю перед доконаним фактом і надзвичайно — здавалось — корисними виглядами побідної війни проти Нїмеччини розжарити в Анґлїї до нової сили потахаючу вже спровола ненависть до нїмецького соперника. Тепер або може нїколи — сказали собі росийські імпериялїсти в першій половинї 1914 року, і покористались останнїм може моментом, пригожим до виведеня цїлого тридержавного порозуміня проти Австриї й Нїмеччини.

Руками сараєвського складача і ґімназияста подиктувала Росия Анґлїї й Франциї одно з найтяжших в істориї людства рішень: рішенє на світову війну.

[Дїло]