Його вбили 1914 року в Сараєво – чи не єдину надію на мир у Європі, автократичного прихильника радикального політичного курсу. Про легенди навколо складного характеру наступника габсбурзького престолу розмовляють з Альмою Ганніґ, біографом Франца Фердинанда.
Франц Фердинанд зі сім'єю: з одного боку, дбайливий сім’янин, з іншого – холерик, впертий, авторитарний, запальний релігійний фанатик.
Die Zeit: Пані Ганніґ, Ви, певне, знаєте цю цитату. Неділя, 28 червня 1914 року. У Відні шириться новина про те, що в Сараєво вбили Франца Фердинанда, і це стало основною причиною початку Першої світової війни. Депутат парламенту Йозеф Редліх, якого Ви згадували в біографії спадкоємця престолу, пише в щоденнику: «Можливо, Бог змилувався над Австрією, позбавивши від такого правителя – тяжко хворого сифілісом і туберкульозом, якому близькі та знайомі закидали безсердечність і жорстокість азіатського деспота». Невже всі так не любили ерцгерцога?
Альма Ганніґ: Його не любило дуже багато людей. Але найкраще сказати, що великою мірою він був невідомий. Люди не могли його цінувати. Ходили різні історії та чутки про нього, але майже ніхто не знав ерцгерцога в реальному житті. Він майже не виступав.
D. Z.: Більшість часу проводив в богемському замку Конопіште.
А. Ганніґ: Цьому є своя дуже проста причина. Його дружину Софію, вроджену графиню Хотек, при дворі вважали такою, що не відповідає соціальному становищу наступника престолу, з нею й поводилися відповідно. Цього не хотілося терпіти щодня її чоловікові. То ж Франц Фердинанд залишався розмитою фігурою в уяві багатьох. Але ті, хто його добре знав, позитивно відгукувалися про нього.
D. Z.: Але навіть друг молодості князь Ґотфрід фон Гоґенльое вважав його ненадійним, поверхневим, запальним і позбавленим почуття обов’язку. Його єство він назвав ницим.
А. Ганніґ: Франц Фердинанд не був тим, хто раптово припадав до серця.
D. Z.: Загалом дволика суть Януса. З одного боку, турботливий сім’янин, з іншого – холерик, упертий, авторитарний, запальний релігійний фанатик.
А.Ганніґ: Очевидно, складна особистість. З часом його характер не дуже змінився. Дистанціювання від двору зробило його тільки сильнішим. Його вчитель пише: на відміну від молодшого брата Отто, який завжди був веселим і життєрадісним, Франц Фердинанд здавався похмурим і байдужим. Його ніколи не турбувало, чи він подобався оточенню, чи ні. Завжди дивувався дружелюбності німецького кайзера Вільгельма ІІ, для якого власна популярність була неабияк важливою. Для Франца Фердинанда вона не мала жодного значення. Він наполягав: його мусять поважати як правителя, але бути загальним улюбленцем ніколи не прагнув.
D. Z.: Це майже сучасний світогляд глави держави.
А.Ганніґ: Він не розгледів ознак часу. На тлі монархів ХХ століття він дуже вирізнявся.
D. Z.: Він не озлоблювався з віком все більше? 25 років чекав на коронацію. Щоразу, коли Франц Йосиф хворів, в ньому марно проростав паросток надії. Хіба він не боявся, що не стане наступним або що імперія розвалиться перед тим, як він запровадить свої реформи?
А.Ганніґ: Насправді він турбувався про це. Йому додалася ще одна проблема: він втратив усіх радників, яких підібрав на важливі посади, – їх переманив Франц Йосиф. Найвідоміший випадок з учителем Максом Владіміром фон Беком, який 1906 року став президентом міністрів. Наступник престолу злився страшенно: його довірені займають пости й лояльно ставляться до цісаря. Щоразу, коли у Франца Йосифа з’являлося враження, що його племінник переступає межі, він вказував тому на його місце. Звичайно, це дратувало та розчаровувало.
D. Z.: Цісар відчував до спадкоємця щиру антипатію.
А.Ганніґ: До цього йшло роками. Від самого початку Франц Йосиф не віддавав належне своєму наступникові, його дратував складний характер, те, що з небожем постійно доводилося сперечатися та боротися, що він постійно пхався до політики. Після того, як Франц Фердинанд змусив цісаря погодитися на свій шлюб із Софією, їхні стосунки вже не могли стати кращими. Катерина Шрат, наближена до Франца Йосифа, пише: цісар остерігався аудієнцій зі спадкоємцем. Він би охоче його взагалі не бачив.
D. Z.: Але знову й знову чуємо про іронію історії: в Сараєво навмисне вбили єдиного можновладця, який міг не допустити вступу монархії Габсбурґів у Першу світову війну.
А.Ганніґ: Це я вважаю наслідком процесу очищення особистості. Після Першої світової потрібен був позитивно забарвлений образ, тому розвинули уявлення, що Франц Фердинанд був пацифістом. Але так не було в жоден період його життя. Він не був супротивником війни. Війна для нього, як і для більшості його сучасників, була леґітимним інструментом політики.
D. Z.: Впродовж Першої Балканської війни 1912 року територія Сербії могла збільшитися вдвічі за рахунок земель Османської імперії, але Франц Фердинанд хотів особисто розв’язати превентивну війну. Він поїхав до Берліна, щоби домовитися з Вільгельмом ІІ про наступ. Керівництво Німеччини могло втілити в життя цей план. Але Франц Йосиф відмовився від наміру розв’язати війну.
А.Ганніґ: Це було вперше, коли Франц Йосиф дозволив небожу діяти самостійно. Він помітив впевненість Франц Фердинанда в тому, що той «мусить нарешті навести порядок на Балканах» (так казав сам ерцгерцог). Наступник престолу спромігся переконати цісаря, і той дозволив йому керувати операцією.
D. Z.: До початку Першої Балканської війни Франц Фердинанд ще думав, що конфліктом можна буде керувати, сидячи в ложі.
А.Ганніґ: Але дивовижним чином за кілька тижнів Сербія вибухнула насильницькими намірами та почала претендувати на порти Адріатичного узбережжя. У Відні це сприйняли як загрозу монархії. Франц Фердинанд і його радники знали: Сербію треба приборкати. І вперше наступник престолу сформував власну чітку позицію.
D. Z.: Проте на цей час Франц Фердинанд чітко усвідомлював: збройний конфлікт між Австро-Угорщиною та Сербією може фатально спалахнути на величезній території. Вже після першої розмови з Вільгельмом ІІ він надіслав тріумфальну телеграму до Відня: мовляв, німецький імператор зовсім не боїться світової війни і «готовий боротися проти Антанти», Росії, Франції й Англії зокрема. Таким був сценарій 1914 року.
А.Ганніґ: Але ж не всі були зовсім сліпі, щоби думати, що йдеться про маленьку, локальну війну. Всі знали: варто Росії вмішатися, й інші не зможуть стояти осторонь. До цього не дійшло, бо уряд Німеччини протидіяв війні. Так весь план зазнав краху. Але Франц Фердинанд не став від цього менш рішучим. Щойно він зрозумів, що переоцінив роль Вільгельна ІІ, що той самостійно не може почати війну, то змінив свою думку: для війни – несприятливий час, заважає відсутність німецької підтримки. Це стало причиною його раптової поведінки псевдопацифіста. Не те, що Франц Фердинанд сповідував цінність миру. До самої смерті він знов і знову постулював: війна зі Сербією й Італією – необхідні. І потрібно було лише чекати, поки зміняться обставини, й Німеччина підтримає Австро-Угорщину.
D. Z.: Тобто, не було так, що в канцелярії спадкоємця престолу в Бельведері сиділи голубки, а при дворі – яструби.
А.Ганніґ: Швидше навпаки. В команді, яку зібрав навколо себе Франц Фердинанд, всі були затятими прихильниками війни.
D. Z.: Але попри все, Франц Фердинанд знав: над імперією нависла неминуча потреба реформ, і їх тогочасна держава пережити не змогла би.
А.Ганніґ: І це також виправдовувало його прагнення війни. Австро-Угорщина не могла розпочинати жоден конфлікт, для цього імперія була надто нестабільною.
D. Z.: Але програма реформ у його ідеях залишалася розмитою.
А.Ганніґ: Можна побачити тенденцію, але про чіткі програмні пункти не йдеться.
D. Z.: Одне спадкоємець престолу для себе все ж вирішив: потрібно подолати дуалізм Австрії й Угорщини. Але що мало прийти на зміну – питання, на яке він не мав відповіді.
А.Ганніґ: Він перебрав багато варіантів. І зрештою виникали легенди про Франца Фердинанда: прихильник тріалізму, федералізму чи від’єднання держав від Австрії. В жодному разі він не хотів набридливих переговорів. Усі ці уявлення були добрим приводом щось змінити. Але насправді не відповідали справжнім поглядам Франца Фердинанда. Він завжди залишався затятим автократом.
D. Z.: Ідеал його правління – автократична централізована держава, яка спирається на підтримку армії.
А.Ганніґ: Для нього, власне, не було альтернативи. Найкраще це видно з приватних висловлювань ерцгерцога. Тому він так добре порозумівся з Вільгельмом ІІ. Централізовану, автократичну державу уявляли обидва. Держава, що не залежала ні від парламенту, ні від демократичного розвитку. З погляду сучасності можемо констатувати: Франц Фердинанд здавався інноватором, прогресивним управлінцем. У багатьох аспектах він був модерним, але в питанні, кому має належати влада, цілком свідомо – ні.
D. Z.: Чому, на Ваш погляд, збереглося стільки легенд про Франца Фердинанда?
А.Ганніґ: Політичні легенди про нього, як про прибічника миру чи єдиного, хто міг врятувати монархію, виникли після його смерті. Десь наприкінці 20-х років ХХ століття, а після 1945 року вони почали домінувати. Звичайно, це пов’язане з політичною ситуацією в Австрії, з її ностальгією за Габсбурґами. А коли почали вважати, що єдину надію імперії навмисне вбили, то й розпад держави набув масштабів і ознак фатуму. Питання про відповідальність і помилки цілої системи відійшли на задній план.
Розмовляв Йоахім Рідл
Зреферувала Соломія КРИВЕНКО
Оригінал за посиланням http://www.zeit.de.
26.07.2014