Найчарівнішим в теперішній ситуації є наступне: все, що українське суспільство чверть століття ховало під спудом, лакувало, фарбувало та забріхувало, тепер якось одночасно повилазило з мішків і з-під віників, сповзло з язиків та нахабно вистромилось із заліплених дірок. Такою є ціна фарисейства – рано чи пізно, але з недомовок та замовчувань починає непомітно й невідворотно складатись підсумкове послання. Мене текел фарес. Ви зважені й визнані непристойно легкими.
Яка ж реакція на таке послання суспільства, що звикло до фарисейства як риба до води? Реакція прогнозована. Офіційні речники суспільства вдають, що не чують. Що ніякого підсумкового послання й на горизонті не проглядається. Що державна форма, створена у 1991-1996 роках та заточена на крадіжки з труби, все ще зберігає актуальність та життєздатність. Мовляв, підрихтуємо, підфарбуємо, дезодоруємо, поміняємо «райони» на «повіти» і все буде файнюсько.
От знову міркують про те, яку саме систему виборів застосовувати восени. Люди, котрих нам подають в якості експертів, тіпа міркують: може пропорційну з відкритими списками, а може обирати мерів у два тури? Хочеться запитати: а що насправді зміниться? Нічого. Колись так само кричали, що пропорційна система звільнить нас від засилля «потрібних чоловічків» на мажоритарних округах. Не звільнила. Так само і всі пропоновані відкриті списки - до одного, всім відомого, місця. Якими б вони не були відкритими, а складати їх будуть у кабінетах малих і великих олігархів, ставлячи напроти прізвищ числа з нулями.
Але питати, насправді, немає в кого. Всі ці експерти із зомбоящика лише озвучують «опорні меседжі». Та й не експерти вони насправді. А щось типу того легендарного Семена Семенченка, уся магічна сила якого була в балаклаві. Зняв балаклаву й миттєво здувся до нестерпно випадкового Кості Грішина. Заберіть у телевізійних балакунів таблички з написами «експерт», «аналітик», «радник» й ви побачити як нагло вони здрібніють, змиршавіють і стануть тими, ким й є насправді: випадковими наймитами грошових мішків.
Проблема ж не в тому, як саме розставити ліжка у борделі. Проблема в тому, що старі повії ліниві, страшні і заражені, а молоді – ще страшніші, нічого не вміють і гордують ходити до ванни. Й всі спроби вирішити проблеми борделю перевішуванням фіранок, перевдяганням у камуфляж та прийняттям на роботу незайманок – безперспективні та смішні за своєю суттю. Бордель приречений. Питання в тому, що далі.
Суспільно значуща відповідь на це питання можлива лише за умови відмови від брехні. За умови, що ми чесно визнаємо певні базові очевидності, від яких нас постійно відвертають спеціалісти з НЛП-програмування та доморощені фарисеї, заробітки яких залежать від повторення нафталінових «істин».
Отже, спробуємо назвати ці базові очевидності.
Очевидність перша: державна форма, створена у 1991 році як ситуативний компроміс між регіональними групами чиновників та, врешті-решт, затверджена Конституцією 1996 року, вже не відповідає потребам сьогоднішньої України не лише в окремих деталях, але й як цілісність. Цю форму за двадцять чотири роки не вдалось наповнити якісним змістом, вона збанкрутувала (як у фінансовому сенсі, так і в суспільно-історичному) і треба шукати нову. Про це колись попереджав Георг Вільгельм Фрідріх Гегель: «Форма, що вчасно не наповнюється змістом, вмирає».
Очевидність друга: євроінтеграція виявилась процесом більш складним та багатоетапним, аніж це ще кілька років тому здавалось нашим некомпетентним «елітам». Теперішній Євросоюз, як виглядає, не є остаточною формою солідарності європейських націй ХХІ століття і треба визнати, що перспективне місце України в перспективному ЄС не знайдене. Окрім того, значна (якщо не переважаюча) частина українців й досі не сприймає базові принципи життя в ЄС – від гендерної толерантності до необхідності щоденно економити та впроваджувати у побут прагматичну логістику. А якщо згадати, що процесам входження в Європу буде протидіяти наш найбільший сусід…
Очевидність третя: політичний клас України (сукупність теперішніх кримінально-бюрократичних владних еліт та великий бізнес) не здатний ефективно вирішувати державні питання в режимі парламентської демократії. Всі депутатські «набори» ВР за останні десятиліття зайшли до глухого кута і не має жодної впевненості, що майбутні парламентські вибори не приведуть у депутатські крісла щось притомніше.
Очевидність четверта: переважна частина українського електорату знаходиться під впливом синтетичних варіантів суспільно-політичного популізму, у яких постмодерністська «обгортка» органічно єднається з архаїчними (якщо не дикунськими) базовими змістами. Це відкриває шлях авторитарним і тоталітарним ідеологіям та сприятиме у майбутньому встановленню відверто диктаторських форм правління.
Очевидність п’ята: Російська Федерація як сусід у найближчі десятиліття нікуди не дінеться (одночасно й ми від них нікуди не дінемось). Відповідно, до всіх проблем України додається ще й сусідство з країною, яка в силу системних тенденцій та некомпетентності тамтешньої бюрократії обрала роль новітньої Ассирії, тобто держави, організованої переважно як військовий табір та такої, що претендує на повагу в першу чергу через залякування військовою силою, а вже потім через економічні, соціальні або ж культурні досягнення.
Якщо ми підсумуємо всі ці очевидності, то виникне доволі сумна картина. Є підозра, що ми наближаємось до кризового перевалу української історії, заглядати за який не дуже хочеться.
Проте прийдеться.
