30 мая 1915.
Перебувши осїнь і зиму в околицях славшого Ужка, з кінцем марта с. р. я попав у північну частину Буковини. З такої зміни декотрі вояки буди дуже раді (між ними і я), бо се їх сторони, де зросли або жили довше. Приємно було видобути ся раз із гір, як з вогкої і студеної пивницї, в теплїйші сторони, де вже снїгу не було і весна починала свою чудову роботу. З того часу я волочив ся по ріжних буковинських селах між Днїстром і Прутом, а також в сумежних повітах Галичини, у Городенщинї, Снятинщинї, в Коломийщинї і Косівщинї — і про ті сторони хочу тепер написати дещо, очевидно самі такі річи, про котрі вільно писати.
Коли говорити про Буковину між Днїстром і Прутом, треба памятати, що там до 9. мая с. р., [...] було инакше, а тепер певно погіршило ся. Складає ся так, що на кожду частину нашого краю приходить черга, терпіти втрати і муки, і що ще не пропало, пропадає. Очевидно, одна околиця тратить більше, друга менше, але загалом у сїм воєннім кадрилю то наперед, то вспять, то сюди, то туди, мало котра околиця лишає ся ненарушеною. Так до перших днїв мая у північній Буковинї і в сусїдстві я не замітив такої руїни, яку бачив у горах по той і сей бік Ужка. Одно те, що тут заможнїйші люди і добра земля, друге те, що тут в осени і в зимі мало було Росиян. Сю частину краю вони зразу досить легко здобули і тілько перейшли дальше, а по тяжкій невдачі під Кирлибабою уже таки майже перелетїли з поворотом аж за Днїстер. Не мали коли погосподарити по свойому і головна річ, не мали причини до пімсти, бо незле їм ту вело ся аж до провесни. Рабували переважно панські і державні маєтки, декотрі двори і коршми попалили; у селян же брали звичайно поживу для себе і коний або купували за півдармо худобу. Не одна господиня нарікала передімною, що шапкарі (себто козаки в кучмах, якісь Туркмени) позабирали їй кури, але сю втрату можна ще переболїти — і люди самі були раді, що на тім "тякло ся".
Коли ми сюди прийшли, люди мали що їсти, білий хлїб не був новиною, сїм яєць продавали за 20 с. Все було дешеве. У такім тяжкім часї вони зовсїм не здогадали ся так, як на Угорщинї, заправити більшу цїну, і продавали все, як у звичайний час. Але в слїд за війском постягали ся наші невідступні перепродавцї — і цїни на все зараз незвичайно підвисшили, так якби на нас хотїли собі відбити всї втрати, які мали від Росиян. Вийшли на яву ріжні поховані засоби і товари, навіть горівка — і пішов торг, як у добрий ярмарок. В Коломиї, Чернівцях і менших містечках зовсїм гарно заробляли купцї від війска, правили за все цїну, як за рідну маму.
Селяни приймали наше війско з великою радостию, а ще як могли розмовити ся, то тїшили ся, як дїти. В однім селї (я назвав би його, але тепер там Росияни, то лїпше мовчати) двірник вийшов против дивізіонера з хлїбом і сілю, а селянки, підчас спочинку, прибрали всїх їздцїв і конї квітками і стяжками, мов на весїлє. Крім того, що мали доброго в хатї, повиносили їсти і пити, хоч війско має і свого подостатком. Я сам бачив се — а подібне бувало в ріжних селах. За те і жовняри, коли тілько була свобідна днина, помагали селянам в поли і зорали богато огородів і нив військовими кіньми. Се були такі образки, що їх забути годї. Там дальше чути гармати — се одні вояки відбивають від ворога край, а тут близше, при тренах, за горою, за лугом ходить жовняр за плугом і закидує рови та ями, де ґранати жали і де люди вмирали. Такі контрасти бувають на війнї, що зворушують до глубини душі... Дещо лишило ся в сих сторонах незоране і незасїяне, але загалом небогато, і коли-б не посуха, що дуже пошкодила, жнива не були би лихі.
Самі села — та ще тепер на весну — робили дуже миле вражінє, а подекуди, як ось у Стецеві, й дивували Нїмцїв своїми чистими будинками і мешканями. Розуміє ся, се не те, що Бойківщина, і нарід тут більше свідомий. Про зраду і рабунки в тих сторонах мало було чути. У кого була нечиста совість, сей утїк завчасу з росийським війском, а хто ще лишив ся, сего не минула кара на горло "за зрадусть (!) держави", або "за зрадости (!) держави", як написав над повішельниками якийсь імпровізований Руснак в однім містечку. Случаї зради і рабунків не можуть у селї сховати ся — все виходить на верх, наші селяни висказують ся про зрадників і опришків з погордою і обмерзїнєм і зовсїм не затаюють їх учинків. Мимо того воєнні суди не мали в сих сторонах богато роботи — такі немилі случаї були дуже рідкі, населенє ждало з тугою на висвободженє від "освободителїв". І ще мусить часок пождати та знову дати доказ своєї льояльности і безконечної терпеливости... Добре всяким кореспондентам, що вганяють автомобілями за військом, висказувати ся з легким серцем про наших селян, але нехай би вони самі посидїли в селї і дивили ся, як свої війська відходять, ворожі і з иншими вимогами приходять — і так два і три рази — тодї дали би доказ своєї характерности. А наші селяни складають тепер такі тяжкі іспити зрілости і чесноти безнастанно в ріжних сторонах.
У Тишківцях я бачив подїю, що сьвідчила дуже чуло про сердешне відношенє наших селян до свого війська. Привезли з побоєвища убитого підпоручника кавалєриї, Рудольфа Гохенеґа, братанича славного віденського хірурґа. В осени, на відпустцї, оженив ся і на шиї носив медалїон з портретом своєї молоденької подруги. Погиб за нашу землю коло Кунисовець над Днїстром і в Тишківцях був час поховати його по людськи, куля прошила його наскрізь висше серця — сорочка і блюза то були одна калюжа крови. Треба було бачити, як наші селянки вмивали його скровавлене тїло, як плакали, мов за рідним, як убирали його у мережану сорочку, а иньші плели вінки... Сеж був для них чужий чоловік — і стілько сердечности виявили для него, що глядачеви також на плач збирало ся. Мав похорон з процесиєю і парадою, мов свій знатний громадянин. Добрий наш нарід, в душі має богато своєї рідної культури і хоч сей і той не вміє читати, яко чоловік він більше варт від неодного письменного і вченого. І Війна дала на се тисячі доказів.
Я розмовляв з селянами і селянками з Крещатика і Дзвинячки під Залїщиками. На сї два села били наші гармати цїлих сїм тижнїв. Були там і наші моздїри, з котрих ядра, коли падуть, роблять таке вражінє, якби поїзд зелїзницї падав з неба і розбивав ся на куснї. Очивидно з тих сїл мало яка хата лишила ся. Просто зрозуміти не можна, як селяни сидїли там і декотрі витримали до кінця на місци, як коти, що й пожарища не покидають; а ті, що повтїкали, з такою фільософічною байдужностию говорили про свої втрати, що їм можна було завидувати їх рівноваги духа. І притім сї люди говорили: "Коби Господь допоміг нашому цїсареви вигнати Москалїв!" Вони бачили, що села щезли від наших гармат, і проте не мають жалю до своїх, розуміють, що инакше годї, й інтерес держави ставлять висше свого. Ті дописцї, що так подрібно описують втрати жидів, могли би також найти колись тепле слово для такого горойства наших селян, для такої любови до своїх осель і краю і для такого розуміня ваги загальної справи. Хто зверне їм їх втрати і на кім вони собі їх відібють?
Тепер, коли горить боротьба на сїм куснику краю, житєві відносини з дня на день стають тяжші. Гроші є, бо наше військо дає тисячам заробляти при дорогах і окопах (по 2 до 3 к. денно) і добре платять за поживу, — але рівночасно росте й дорожня і, що найгірше, недостача поживи. Се видко вже в селах з Коломиї до Косова, де ширить ся тиф з голоду і богато людий вмирає; дальше в горах певно є ще гірше. Людям треба вже помогти, а тут воєнне дїло спиняє поміч — коли-б хоч не на довго!
Подаю вам на остаток кілька новинок без звязи між собою, але то більше то менше цїкавих.
Василь Стефаник живе в Русові здоров. З початку війни мав також неприємности, яко підозріний в москвофільстві. Стефаник і москвофіл — се вже справдї занадто велике незнанє осіб...
У Балинцях якийсь росийський офіцир взяв з біблїотеки учителя "Кобзаря" (виданє Просьвіти), лишив за него десять карбованцїв і записку, що, коли мало, то він ще доплатить.
У північній Буковинї козаки в осени розкидали українську відозву, оперту на відомій лєґендї про пок. архикнязя Рудольфа, що він ще жиє. Тепер іде відбирати свої країни. Оповідали се менї інтелїґентні люди; самої відозви я не міг роздобути.
Говорив я з одним переловленим росийським летуном, з призвищем на — енко. "Так ми йдем брат против брата. Гірко!" сказав він у розмові. Але се був офіцир, що числив ся зі словами. За те один звичайний росийський рядовик счудував мене, бо знав назвати українські київські часописи, читав "Раду", Кобзаря і т. п. і дуже тїшив ся, коли дістав наші часописи в руки. Так щиро дивив ся в очи. Наші вояки дуже його полюбили. [...]
Замість весїль мала Коломия в суботу 15. мая такий страшний шабас, що хоч вона "непомия" і славна собі, але там нїколи не було такої страшної канонади, як того дня. Се дійсно греміло цїлий день, а найбільше між 4 і 5 год. по обідї страшно було слухати, а ще стояти в такім огнї! Кілька росийських штурмів відбито і тисячі Москалїв полягли. Не дали ради і тепер притихли. А в осени вони хвалили ся в якійсь своїй часописи, що здобули велику крепость Маріягільф (коломийське передмістє) і зловили на Пістинцї кілька пароходів... Пароходи на річцї Пістинцї!
У поли могила з вітром говорила. На нїй був хрест, а на хрестї напис: "Здѣсь покоится рядовой Антонъ Поискаловъ". А наші вояки як поіскали в сїй могилї, найшли замість раба божого Антона 161 скринок з 48.300 патронів. Чорт побери таких покійників!
В інтелїґентних домах стрічав я кресала і кремінь, бо не було сїрників. Се був поворот до давних часів. Нові часи принесли нам між иньшим купелеві зелїзничі поїзди, з котрих один я бачив. Се росийська видумка, тепер і в нас заведена. Треба сказати, що дуже розумна. Все там є: передна льокомотива тягне, задна гріє воду, теплі парнї в двох довгих ваґонах, дві великі ґардероби, вози на чисте і брудне білє, вози для дезінфекциї і перзоналу, — все чисте і гарне — одним словом, дуже придатний поїзд. Маємо таких чотири в ріжних сторонах.
Приловили Нїмцї нашого селянина, як рубав телєфонїчний дріт, не могли з ним порозуміти ся, аж найшли якогось жида-товмача. — Ти рубав дріт? — Рубав. Се вже другий раз. — На щож ти се робиш? — Та се дуже добре шматє вішати на сих дротах; тонке і міцне. От валяє ся по плотах та по поли, гадаю собі, возьму знову кусник. А вам, як дуже треба, то я віддам. — Дома у него найшли справді дріт і на нїм шматє. Не зрадник, тілько дурень.
Другий випадок такого непорозуміня, але вже не сьмішний: по півночи стримує наша полева сторожа двоє селян. Перекрадають ся саме через боєву лїнїю і то в ночи. Halt! — не стають. Ще раз! Вони втїкають. Кулї здогонили їх і вбили. Показало ся потім, що вони хотїли лише вернути ся до свого села і гадали, що в ночи лїпше. Пожили смерти з несьвідомости воєнного дїла.
Богато всякої всячини трафляє ся у війнї, буває і смутне і веселе — та більше смутного, як веселого. А тут весна така красна, що смуток і горе подвійно відбиває ся.
[Дїло]
19.06.1915