Найда.

(Оповіданє.)

Я з чемности кажу, що се не цїкаве. Хто хоче любови і любовних шептів, най тут і урве, бо дальше нудне. Найда нїколи в місяць не вдивляв ся, зір не числив, з любови не стріляв ся і моди не знав.

Він не любив нїкого в житю, крім свого пана, і хоч єму одному вік прослужив вірно, послїдні днї єго житя могли-б не одному стати за науку. Закінчив він марно, бо під чужим плотом...

Та ще й до нинї тямлять єго люде. Я сам бачив, як одна мати телїпаючи дитину в колисцї, що не хотїла заснути, мусїла згадати покійного Найду словами: "Найда, на! возьми собі дитину!" А дитина прижмурила очи та й на силу вснула. Ось чому я хочу розповісти, чим він так вславив ся, що й память лишив.

Найда родив ся на селї, під хлопскою стріхою, і на селї звікував весь вік. Батька не зазнав, а мати жила у Пилипчука, пильнувала хати, за те діставала двичі на день їсти. Доки Найда вдоволяв ся материньским молоком, доти нїчого не казав господар, а Пилипчучка ще й сама нераз давала Найдї молока в деревяну мисочку. Найда бувало нассе ся, випьє молоко, пересунесь сам через поріг, та йде на солому під оборіг спати. А час як вода: сам наперед мчить ся, ще й вік та зріст по-за собою тягне. Зріст бо жде на силу, черево на хлїб. Підхопив ся Найда, став на свої ноги, а очи вже пасли за кусником хлїба. Пилипчук і сам та не кміть. Став він ремствувати на Найду, на матїр, і проганяти з хати. Аж на щастє Найди прийшли добра притча. Заможний ґазда, Семко Байка, прийшов з орудками, уподобав Найду, забрав на свій хлїб. "Нехай — каже — підросте, дїтям буде втїха, а менї відрада: хати припильнує."

В Семка було Найдї не зле: молока достатком, хлїба доволї, а на инші страви Найда був неперебірчивий. Ще й малий Стефан усїм з ним дїлив ся, бо полюбив єго. Вибрав ся наш Найда як слимак гладенькій. Бувало на забаві, чи в борбі всїх ровесників сусїдских на землю валив. В такім бо добрі як не закохати силу!

Та Найдї таки видячки за молоду щастє стелило дорогу до нових достатків. Раз якось, в самі спарні роботи під осїнь, повертав молодий дїдич, що-лиш оженившись, з далекої дороги домів, та — як приповідають люде — віз собі жіночку як чічку, свіжу як ягідку, як колосок повну, прибрану як паву. І хто би то для такої й чого не зробив? А дорога через село по-при Семкову хату, по-під ворота. Семко з жінкою забрались у поле, а Найда, покинувши дїти, перепхав ся крізь воротні лати та сїв на-серед дороги. Як-раз на те надїхав і пан з панею, а візник видячи, що Найда вдивив ся на конї і не гадає рушитись з дороги, закричав до него :

— А пійдеш ти з дороги!

Найда уступив ся. Панї вихилилась з штудерного воза, глипнула на Найду, та каже до пана:

— Диви, яке то ладне!

Пан боржій вискочив из воза, розвідав, що Найду Семко привіз недавно від Пилипчука, і як стій — Найда опинив ся в ногах красної дїдички... Пан кинув дїтям кілька дрібних мідяків, та й переказав, щоби Семко завтра прийшов до двора.

Від тепер пійшло житє Найдї, якого не оден найробітнїйшій чоловік нїколи в світї не зазнав, анї не прибаг. Найда їв самі присмаки, а молоко, за котрим у Пилипчука бувало аж сокотить, пив лиш для відміни, або з добра-дива. Все печенї, вибажні страви, солодощі, а на булочку з маслом нераз і не дивив ся. Спав у пишних покоях, на шовковій мягонькій подушцї, а сама панї біленькими, як лебединий пушок, ручками накривала Найду дорогим покривалом. А він простягав ся любо, відкидав на бік головку, а часто навіть в голос позівав по хлопски. Та лиш Найдї на паньских покоях таке уходило. А коли раз льокай в голос позївнув, вибіг пан аж з другого покою і так напрасно заткав єму рот, що аж лоскіт пійшов. І жив Найда в покоях як у Бога за дверми. Найду любила панї, паню любив пан, а що любила панї, те мусїв любити і пан. Лишень з льокаєм не міг Найда погодитись, бо що накоїв він, за те відповідав льокай. Раз якось льокаєви не стало терпцю, і ударив Найду. Розпещений Найда затрубів на всю вселенну. Та більше вже не бив льокай Найди, пан віддав льокаєви в-двоє, прогнав зо двора, ще из заслуженини дещо обтягнув.

За те вся челядь в дворі прізвала Найду "бубою" і так з ним обходилась, як з чираком на шиї. Де-хто з чужих опісля кликав єго "Буба", "Бубка", а для приподоби, таки з паньска "Бубцьо". "Найда" було щось не паньске. Але Найда так привик до свого, що єму байдуже, як хто єго зве, коли у покоях житє було паньске. І ріс як на дріжджах, кохав свою силу, наливавсь як вишня.

А вже-ж і пан не гадав Найду даром годувати. Він задумав зробити з него для себе послугу, взяв єго на муштру. Правда, Найда страх не любив того, бо був балуватий, як ковбичка круглий, а до науки тупий, як жидівска сокира. Наука так прилипала до него, як сухій горох до твердої стїни.

— Ну, нехай! — каже бувало пан до панї, — не буде він учений, за те як виросте, буде з него "дворак" несогіршій.

І Найда виріс та став "двораком". Він сам не знав, коли і за що єго прогнали з покоїв. Затямив тілько, що раз сама панї вибила єго за великодні пляцки, котрі без дозволу їсти надпочав, заким они були посвячені, а до того, пораючись коло свіжо упеченого і пристроєного поросяти з хріном у зубах — а він дуже не любив хріну! — якось не хотячи друлив на землю дорогій півмисок і розбив на дрібосенькі кусники.

Але се вже давно проминуло, Найда забув сю дрібницю і був вірний панови. Коли став двораком, єго правом було стерегти паньского добра, як в голові ока. А Найдї здавало ся, що всї маєтки і достатки паньскі — то не паньске а єго питоме добро, що усе те на єго голові, що він достатків нїколи не пережиє. Навіть ночами не йшов спати, як Бог приказав, лише все на дворі: то на сїнї, то в шопі на соломі, то коло стодоли, то коло стогів, а навіть, як сад дозрів, то й під голим небом. Най що залопоче, най що задуднить, хворостина трісне, миш зашелепоче, вітрець листєм рушить, — ого! вже Найда на ногах та лиш наслухує, з котрого то боку... і горе такому, як кого допаде: у Найди нї вимолиш ся, нї випросишь ся, нї патиком не обженеш ся. Завтра усе село рушать і по знаках виновника найдуть.

Господарска запопадливість, безсонні ночи і безмірна вірність зробили з Найди лютого звіра. Єму здавалось, що всї люде, всяка худобина, цїле село важить на паньске добро. В єго очах що чоловік — то злодїй, на кождого нападав, з кождим обжирав ся, а як прийшло під ніч, то не дарував навіть двірским слугам...

Найда забув зовсїм, що він простий Найда, а й ріс у гору, та таким зробив ся, що крий Мати Божа! Нїяк не приступиш, хиба разом з паном. Він забув зовсїм на своїх товаришів з під сїльскої стріхи, з котрими колись разом забавляв ся; забув на Пилипчука та на єго жінку; забув свою матїр стару, що жила у великій нуждї на старі лїта, бо й Пилипчуки добре підупали; забув на Семка й на Семкові дїти; забув, як колись там єму добре було, доки не став паньским посїпакою; забув, що тим людям перша належалась дяка... они-ж єго так своїм хлїбом пасли, аж впав у око пани. Він нїкого тепер не знав та й не хотїв знати. В нїм обізвалась та натура людска, що всякій ві всїм бажить собі слави, а він хотїв бути славним двораком. І набув єї, купив собі славу за цїну слїз людских.

Розпочав від Пилипчука й Семкового хлопця. Пилипчук став громадским пастухом. Пасе він череду за селом, ходить по-при паньске пасовиско, поставкує, стереже, а сон аж з ніг ломить.

— Буде дощ! — каже сам до себе, поглянув на сонце, а сонце в полудни. Ось він виняв з торбини кусень сухого ощипка, поглодав зубами та назад в торбу. Чоловік, як не перемлїє, то й їсти нехоче. Звернуло з полудня, худібка поклалась одно по-при другім, а Пилипчук усе ходить і думає о своїй бідї, як би з неї вийти. Та до біди доріг богато а від біди і стежок нема. А журиш ся ти бідою, то в неї донечка росте. Таке і Пилипчукове. Кинув він батіг по-при собі, склонив ся на межу та й під дощ заснув. А єго "сивуля" лиш того хотїла. Одна она була у Пилипчука, як в голові око, не жалував він для неї нї межі нї борозди, але за паньску межу не пустив нїколи. Закортїло єї скоштувати паші і з тамтого боку, перейшла тихцем, а за нею одна, друга й третя... звичайно, мовляв, що буде тобі, буде й менї, під ніж не візьмуть. Та побачив паньскій гуменний, показав Найдї, вибіг і сам пан та кликнув на хлопцїв. І Найда, як стій, був першій на місци, а за ним юрба. Пробудив ся Пилипчук, та вже було пізно, бо як побачив, що Найда летить просто на него, вернув з-за паньскої межі та ледви сховав ся межи чередою. Не йшов відбивати, а й вернувши під вечір до дому, понїс до жида кожушину, а відтам до двора гроші на викуп "сивулї". Пан сидїв на ґанку, читав Пилипчукови паньскій "Отченаш", раду і науку, як пасти худобу, а Найда перейшов на поперед ґанку та лиш глипнув оком...

— Ох, простер би ти ся єму завтра до схід сонця! — закляв в души Пилипчук Найдї, витягаючи гроші. А Найдї й не в гадцї, і ухом не вів. Він був гордий, що єго пан похвалив за таку шиковність.

Не минуло й кілька днїв, Найда знов списав ся. Вийшли в Семка подушки, а він купив гусака й гуску на розплодок. Та оно би й не біда, коби их де пасти, а то нема де. Виженеш на пасовиско, кричить уся громада; заженеш в ріку, лячно пускати дїтей по-над воду; запреш до обори, крики цїлу днину; пустиш на гумно, лїзуть по городах, — хоч куди, біда! Загирити жидам, знов яхось шкода, бо от з пари уросло на десять. Як би так під осїнь, був би добрий грошик дїри полатати. Урадили Семко і Семчиха, щоби "малий" (він звав ся Стефан) та пас по ровах, по боках дороги. Побачив дорожник, прогнав Стефана, злапав одно гуся та ще й загрозив що всї забере. Пігнав Стефав на зарінки, там паньска пшениця. Загуторив ся з дїтьмя, гуси через потік та пійшли у шкоду. Стефан пійшов виганяти, а Найда побіг, і то ще не сам. Виганяє Стефан гуси та не оглянув ся, як зневісти Найда звалив єго з ніг. Гусям нїчого не сталось: постояли в стайни, прийшов Семко, принїс заклад, забрав собі гуси, а Стефан з переляку до тиждня помер.

— Ось маєш і подушки, стара! — каже Байка жінцї, поховавши сина.

Заказав пан слугам брати Найду в поле, бо пійшов пострах по цїлім селї. Засїдались на него вже і парубки (бо боронив приступати до двірских дївок!), ладились строяти Найду молодицї, та не було як. А слава єго росла та росла по всему селу, за всїх двораків. По приказу пана став він пильнувати саду і двора, і анї кроком по-за огороди. Найда розшалїв ся, немов вовк скажений; живої душі у двір не припустить, марної хворостини підняти не дасть. Нехай на земли все погниє, нехай що для пана й дутка не стоїть, — ти не руш, тай не руш, бо се не твоє, се панське добро! Сам не спожиткує, на нївеч оберне, а другому не дасть й за мизинний палець. Людска ненависть, проклони, гулюканя єго не чіпали ся; єму вистарчало, як пан усміхнув ся та ласкавим словом за ним обізвав ся.

— Найда в мене вистане за всїх двораків, нехай собі кождий бере з него приклад! Найда! Ходи сюда! Ти славний дворак! за те тебе й люблю...

Та до часу лишень горнець воду носить. Найда гадав, що до него право не чіпить ся, і доказував, що лиш міг. Ишла раз гарна дївчина у двір по заплату, та замість через браму, пійшла через сад. Найда лиш побачив, кинув ся до неї (думав, що йшла красти!) та в тій своїй злости і ненависти покалїчив дївчину. Пійшла она плачучи до пана пожалуватись, а панї ще й оприскнулась:

— Йди собі до чорта! я від крови млїю, не можу дивитись...

А пан додав:

— Добре Найда мав! я єго хвалю, бо в мене через сад дороги нема!...

Пійшов батько з дївчиною до суду, і хто знає, чи не був би Найда дзвонив ланцухом, як би був пан не загодив хлопа.

Але хлопцї намотали собі Найду та добре на вус.

— Абих мав один з другим головою наложити, ми єго допадем! прийде він нам у руки!

Ну, а час, як то кажуть, на часї не стоїть. Хто знає, де кого що жде? Розходилось в селї весїлє, закортїло й Найду. А порубки того лишень ждали: заперли єго на хлопскій оборі, напали з цїпками, обломили кости; ще й вибили око. Як би був не встиг спастись через високій опліт, хто знає, чи був би не пожив і смерти.

Від того часу пійшло вже єму та з Петрова дня. І знеміг, і постарів ся, і оглух (таки від цїпків), а пан що-раз більше забував про него, ба опісля й став звати нездарою, "старим здохляком, що за дурно хлїб їсть"! Відай Найда нїколи собі не думав, що паньска ласка їздить на бистрім кони! Поки він був молодий, поки мав ще силу, поки був пострахом для всего села, доти був у ласках. А нинї? От як дадуть "за Бог да прости" яких теплих охлапів та недоїдків, то й за те спасибі’. А як зарве де кусник хлїба, то мов злодїй ховаєсь, щоб хто не побачив. Така вже у світї звикла поведїнка й посїпакам дяка. Тогди тебе знають, тогди видать та тогди й годять, як на що придатний, а старість, як то кажуть, нїкому не радість, нехай тямить всякій!

Та бо одно лихо не йде в світ без пари. Найда був би вже згодив ся й так вік скоротати, щоб лишень сконати під паньским порогом. А тут, як на те, пан село продав й вибрав ся до міста, а про Найду собі нї ду-ду! Прийшов новий дїдич, прийшли нові слуги, прогнали Найду і замкнули браму.

Заголосив Найда сидячи під брамою, та плачі й смутки біди не заступлять, не наситять голоду. Те все, над чим він так весь вік розщибав ся, лишилось за брамою, а перед ним світ отвором: чужі люде, що их весь вік кривдив, і голодна смерть...

Ух! погано, погано...

Зважив ся він, полїз у село думаючи, що відбере заслужену смерть з першої руки. Та кілько людей ишло по-при него, нїхто і не глипнув, не то, щоби мстив ся. Лишень де хто похитав головою та приповів, як би не про Найду:

— Ото дослужив ся за свою вірність на старі лїта! А сукристий був!..

Пійшов Найда до Пилипчуків, де то колись проживала из ним єго мати. Та за нею давно слїдом замело, а Пилипчучка давши Найдї кусник хлїба, що сама не доїла идучи у поле, заперла перед ним двері... Нїчого єму було там вертатись, бо они самі були не богаті.

Переходячи по при Семка, став Найда у воротах, і глянув в обору. Єму маркотно стало, згадавши колишнє. Нагадав собі малого Стефана в пшеници, як зневісти на него напав... На оборі нїкого не було, а хоч би і був, то ще хто знає, як би оно вийшло. Стефан, котрий ще найдужше Найду любив, пійшов таки через него в сиру землю спати...

І поплїв ся Найда дальше, шукаючи такого, кому би лиха не надїяв, та таких не було... Кождий з чимось пригадав ся... А як якій і найшов ся, то Найда єго не знав. Так ходив він кілька день хата від хати, поки одного ранку не надибав єго війт неживого під плотом... Згинув з немочи, а ще більше з голоду... А що єму похорону не треба було, то нїхто й не знає, де єго закопали...

Ох, правда! Даруйте, що я вам сего додати забув, а чого ви певно самі догадались: Найда був coбі звичайний, чотириніжний пес!

У Львові 8. н. ст. червня 1890.

[Дѣло]