Настали такі часи, що журналістами стають люди геть випадкові. Зазвичай, це юні особи, зазвичай, це симпатичні дівчата і, зазвичай, це дівчата, які на питання, де знаходиться М’янма, а де Андорра, відобразять на своєму чудовому личку чарівне оторопіння.
Це вже не вперше телефонують і кажуть, що хочуть записати інтерв’ю. Під’їдемо, мовляв, куди ви скажете. Ну під’їжджайте, кажу, до Львова, а краще у Винники.
Тут вони відразу скисають і вибачаються. Вони чомусь думали, що я живу у Києві. А що це означає? Що вони чули прізвище і не читали геть нічого мого, але інтерв’ю – це якраз те, що треба.
Досить було мені написати, що пора повернути Івано-Франківську стару назву, як я уже став «відомим івано-франківським письменником».
Добив мене ще один дзвінок: «Пане Юрій, ви там якусь нову книжку видали. Можна про неї поговорити? Що то за книжка?» А ви, кажу, мабуть з села Свистидрисівки телефонуєте, де інтернету нема? Чи з хутора?
А два роки тому таке саме питання стосувалося нового роману.
На останньому Форумі на питання «Чим для вас є цьогорічний Форум?», я вже просто нахабно не відповідав, відповівши безліч разів у попередні роки. Аналогічна сцена на «Книжковому арсеналі». Вони просто інших запитань не знають.
В Ужгороді на книжковій виставці, щойно я приїхав, не встиг ще роззирнутися, телебачення запитує: «Які ваші враження?» Які можуть бути враження, коли я ще нічого не бачив? Запитайте пізніше. Пізніше вони не можуть, бо приїхали тільки на відкриття.
Запитання «з чим ви приїхали на Книжковий арсенал?» мене теж вибиває з сідла. Я не знаю, що відповідати.
Журналісти принципово не ходять на презентації чи лекції. А потім телефонують і просять індивідуального інтерв’ю. Доводиться тоді ледь не екзаменувати, бо скільки таких інтерв’ю, які ніколи не з’явилися друком! А все дуже просто: інтерв’ю зробив (-ла) фрілансер без узгодження з редакцією. Тепер я мушу просити, щоб телефонував хтось із редакції.
Я навіть не пригадую, коли в мене брала інтерв’ю якась зріла особа. Самі дівчатка. Хоча траплялися серед них і розумні, але більшість були такими собі перелітними пташками, які надовго в журналістиці не затрималися.
Щодо журналістів, які пишуть літературні рецензії – це взагалі катастрофа. Більшість із них – особи злі й недобрі, але кожен себе має за інтелектуала. А що починав свою кар’єру зі шкрябання віршиків та «прози», і нічого з того не вийшло, то залишається тільки мстити, мстити і мстити усім, кому повелося на цій ниві.
Нічого подібного я не помітив у Німеччині, Австрії та Швейцарії. Рецензії там пишуть солідні люди, а не блогери, кожен з них має у своєму доробку якісь книжки, телепередачі, сайти і т.д.
Журналісти і модератори – усі прочитали мій роман. У Швейцарії мене супроводжували (по черзі) дві дівчини-перекладачки з французької. Обидві росіянки з Росії. І – о диво! – вони теж читали роман, правда, російською. Хоча це у їхні функції не входило. Австрійська акторка, яка мала на презентації читати уривок з роману, перед тим прочитала його весь. Як це не схоже на наших акторів!
Модератором був у Женеві – сам Жорж Ніва. Інтелектуал, яких пошукати. Зараз у свої поважні роки студіює українську мову.
Іно з’явився свіжий роман Софії Андрухович – відразу усі, як круки налетіли: і те не те, і те не се. Тут затягнуто, там перетягнуто, інтриги мало, описовості багато, і кулінарія, кулінарія, кулінарія… як у Винничука!
І відразу присуд: ні, це не той ВЕЛИКИЙ РОМАН, на який ми чекали. Забуваючи, що ВЕЛИКИМ роман стає через тривалий час, а не відразу після з’яви.
А найбільше дратує та цукеркова, та ненависна Австрія. Але вона такою була – цукерково-прецльово-струдльова, і ми її любили, і любимо, а ви, ті, хто ненавидять, ПАНАЄХАВШИЄ.
Вам заздрісно, що коли ваші предки задихалися у смердючій твані Расєї, західні українці дихали вільно, промовляли у Відні в парламенті і мали сотні періодичних видань? За всю незалежність у всій Україні не виходило і не виходить стільки літературних журналів українською мовою, скільки за Австрії. До 1905 року в Расєї не видавалося жодного українського часопису, окрім «Основи», яка проіснувала два роки.
І ви тепер виловлюєте галицькі словечка і стібаєтесь, не тямлячи, що ті галицизми – давно забуті українізми. Зазирніть у видані ділові акти Центральної України – зустрінете і вуйків, і стрийків, і шваґрів, і сестрінків, і безліч інших слів, які з вас вичавила імперія.
У Норвегії є дві літературні мови. У нас було теж дві – центрально-українська і західноукраїнська. Тому примітки до окремих слів у романі Софії Андрухович з означенням «діалектне» – не витримують критики. Як може бути діалектним слово, яке вживалося не тільки в усній мові, але й у пресі, діловодстві, літературі?
Але страх перед міфічними галицизмами зашкалює. Один київський редактор зауважив мені, що слово «квадратовий» – галицизм. А те, що його вживали Нечуй-Левицький, Коцюбинський і Підмогильний – яким чином пояснити? У словнику Б.Грінченка є лише «квадратовий» і нема «квадратний». Тлумачний словник це слово подає без зазначень, що воно застаріле.
На одному сайті читаю: «пструг – по-гуцульски означает форель». Аякже! Це нормальне українське слово, яке фігурує у тому ж словнику Б.Грінченка.
Але такий рівень журналістики й іншого ми не маємо. Все, що такій недовченій особі незрозуміле – відразу нарікається «галицизмом».
Італійський письменник Карло Еміліо Ґадда (1893 – 1973) у своєму романі з химерною назвою «Те огидне паштетисько з вулиці Мерулана» використав 8 (вісім!!!) діалектів. Але це не завадило його роману бути перекладеним на більшість європейських мов. Я, скажімо, читав його польською.
І де ми у порівнянні з ним зі своєю джерельно-калиново-солов’їною?
19.06.2015