(З историчних студій)
1. Зельман — верховний бог Галичини і Поділя.
Пісня про Зельмана і получена з тою піснею забава дївоча уважаєсь в деяких околицях, особливо на Покутю і Поділю, як-би осередною точкою наших великодних гагілок*). і пісня сама і забава є так приманчива і люба, що весь рік мило згадуєш хвилї, коли серед церковної огради доводилось тобі в часї великодня наглядати веселі игри сельскої молодежи. Щось, видно, вяже душу чоловіка невидимими узами з минувшостію, з переказами і споминами давних віків, з таємничими обрядами і піснями народними. Слухаєшь тих пісень і немов чуєш в них найдальших віків звуки, що може тисячами лїт неслись традиційно до нашого часу і все ще свіжим, свойским відгомоном порушають і овівають душу. Таке чувство викликують в нас передовсїм пісни обрядові, до котрих, як звістно, зачисляють ся і гагілки, між ними знов пісня про Зельмана. А стара то пісня — стара, як наш рід в Европі, і знаний той бог давний, Зельман, що о нїм вся Греція від нaйдaвнiйшиx часів, бо вже від V-ого віку перед Хр., розповідала і списувала безчисленні оповіданя і анекдоти, виразно зазначуючи культ того бога також і в нашім краю, головно на теперішнім Покутю і Поділю.
Заким перейду до историчної части, розглянусь наперед в наших теперішних поданях про Зельмана і в предметї, якій містить ся в наших зельманових гагілках.
В Зельмана забавляють ся самі дівчата; лиш до помочи беруть одну молодицю, що обіймає ролю матери, бо предметом гагілки є виданє дївчини за-муж. Участники забави дїлять ся на два ключі: сидячій (молодиця і двоє дївчат) і стоячій (решта дївчат).
На Покутю записав Оскар Кольберґ такій текст Зельманової пісни**):
Стоячій ключ:
Їде, їде Дзельман,
Їде, їде вiкo-брат,
Їде, їде Дзельманова шесько-родзїя.
Сидячій ключ:
На добрий-день Дзельман,
На добрий-день вікo-брат,
На добрий день Дзельманова шесько-родзїя!
Сидячій і стоячій ключ разом:
Бодай здоров Дзельман,
Бодай здоров вікo-брат,
Бодай здоров Дзельманова шесько-родзїя!
Сидячій ключ:
За чим люде Дзельман,
За чим люде віко-брат,
За чим люде Дзельманова шесько-родзїя?
Bсї разом:
За панною Дзельман,
За панною вікo-брат,
За панною Дзельманова шесько-родзїя.
Сидячій ключ:
На якій ґрунт Дзельман,
На якій ґрунт вiкo-брат,
На якій ґрунт Дзельманова шесько-родзїя?
Bсї разом:
На жидівскій Дзельман,
На жидівскій віко-брат,
На жидівскій Дзельманова шесько-родзїя.
Сидячій ключ:
А в нас панна не вросла,
Й а кошулька не вшита,
Нї, не дамо!
Bсї разом:
Бувай здоров Дзельман,
Бувай здоров вікo-брат,
Бувай здоров Дзельманова шесько-родзїя.
Тоті співи знов повторяють ся від початку, лиш з тою різницею, що місто "на жидівскій ґрунт" наводить ся якійсь иншій, н. пр. "на вірменцкій Дзельман", на що сидячій ключ знов відповідає: А в нас панна не вросла і т. д. Відтак третій, четвертий або і більше разів відспівуєсь цїла гагілка з додатками: на нїмецкій ґрунт, на волоскій, венґерскій, польскій, московскій, францускій, рускій ґрунт. При послїдних словах ("рускій ґрунт") каже сидячій ключ: "А в нас панна изросла, і кошулька ушита — тобі ї дамо!"
На галицкім Поділю***), в околици Збруча, місто "їде, їде Жельман" співають "Ponagabóg Żelman", на россійскім Поділю****) "Помагайбіг, Жельман"; з ґрунтів вичисляють ся: жидівскій, шляхоцкій, паньскій, мужицкій, попівскій, крілївскій. Сватам відказують словами:
А ми панни не маєм,
На такій ґрунт не даєм,
Идіть собі геть!
Зельмана співають часто з різними додатками польских слів, що вказує на значні зміни, які нарід, не розуміючи вже значеня гагілки, потворив в первістнім текстї. В тих додатках бачимо намаганє змішати колишну мітольоґічну назву з именем, яке так часто подибуємо у Жидів. К. Шейковскій в "Битї Подолян" (т. І, вип. II., ст. 73) подає такій народний переказ про жида Зельмана*****): "В часї унії ті церкви, що не приняли єї, віддавано жидам в аренду; жиди мали право печи просфори і паски. На випеченім хлїбі жид зазначував углем або крейдою свій знак. На великдень, перед благословенєм хлїба, жид наперед роздивлював ся, чи печиво ним приготовлене, і аж тогдї священик благословив хлїби. Але жид Зельман жив далеко, тому в однім селї треба було довго вижидати єго приїзду. Було вже пізно, а жида нема і нема! Наконець люде побачили, що їде Зельман і з радости почали танцювати около церкви, виспівуючи: "Зельман їде! Зельман їде!"
Що межи жидами, що брали церкви в аренду, находили ся в Зельмани, річ доведена судовими актами давнїйших часів і не може підлягати жадному сумнівови; тілько-ж з того не виходить ще, що і сама гагілка зложена в память жидівских Зельманів. В великоднім Зельманї обговорює ся сватанє дївчини і виданє єї замуж, — чуство кождого Русина зворушити ся мусить на саму мисль, що нїби-то жид сватає руску дївчину, що Русинка годить ся на по-дружє з жидом і ще оспівує темат того подружя, і то на великдень!
Як з наведеного тексту видно, назва Зельман не відносить ся до одної особи******),— і сидячій і стоячій ключ виголошують те имя на переміну, мов-би себе взаїмно назвою Зельман хотїли звеличати. Хто обзнакомлений з укладом наших обрядових пісень, нї хвилї сумнївати ся не може, що слово Зельман повторюєсь ту яко постійний приспів, подібно як в инших гагілках приспівують ся мітольоґічні лиця Дїд і Лада.
Пісня про Зельмана знана і иншим Славянам, хоч і у них з ходом віку підлягла деяким змінам, навіть що-до самої назви. Найбільше від нас віддалені західні Словенцї (в Країнї і коло Трієсту) мають свадебну пісню, котра зовсїм пригадує руского Зельмана, єго брата і родину. Подаю в вірнім перекладї і в оріґіналї тоту словеньску пісню*******):
Ближше, ближше їде Шумар,
Ближше, ближше єго друг (товариш),
Ближше Шумарска дружина:
"Чого (від нас) хоче отець Шумар,
Чого хоче єго друг?"
""Хоче вашу красну доньку,
Хоче вашу красну доньку;
Як самі нам не дасте ї,
Силою єї ми возьмем.
Дайте-ж, дайте, мати! доньку,
Коли мужі о ню просять.""
"Забери собі ї Шумар!
Забери ї єго друг,
Забери ї Шумарска дружина!"
""Гей сюди хороша донько,
Гей сюди прекрасна донько молода!""
В оріґіналї так звучить сеся народна пісня:
Bliżej, bliżej jezdi Šumar,
Bliżej, bliżej njega drug,
Bliżej Šumarska drużina:
"Kaj nam hoče оčа Šumar,
"Kaj nam hoče njega drug?
""Hoče vašo lepo hčerko,
Носе vašo lepo hčerko;
Če sami je nam ne daste,
Jo po sili vzamemo.
Dajte, dajte, mati! hčerko,
Ker możje jo prosijo.""
"Le s' jo, le s' jo zberi Šumar,
Le s' jo zberi njega drug,
Zberi Šumarska drużina."
""Le sem, le sem hčerka lepa,
Sem prelepa mlada hčerka.""
Годї припустити, щоби словеньска пісня повстала під впливом рускої гагілки, або на відворот. Свадебні пісні і гагілки співають ся лиш дївчатами, о якім занесеню таких пісень за посередництвом мужчин, та ще н. пр. на россійске Поділє, нaвіть бесїди бути не може. Одвічний і спільний початок обох обрядових пісень мусимо конче признати.
В "Правдї" з року 1868 (ч. 22) в розправі "Народні празники у Русинів", згадував я про одну моравску свадебну пісню, котра предметом своїм як найблизше підходить до нашого Зельмана, лише що о Зельмановій родинї і о Зельмановім братї нема в нїй жадної згадки. Сам Зельман зове ся в моравскій пісни Źalma і слово те повторює ся за кождою строфою яко мітольоґічний приспівь. (Жалую дуже, що в "Правдї" не надрукував я був оріґінального тексту пісни про Źalmу; я мав тогдї під рукою збірник народних моравских пісень, власність бібліотеки рускої семинарії у Львові. Нинї того збірника в згаданій бібліотецї вже нема).
З дохованих трех назв: Зельман, Жельман і Жальма уважаю послїдню назву найправильнїйшою і найстаршою; тою назвою именував ся також бог, про котрого, як вже згадано на початку сеї розправи, грецкі старинні писателї розширювали найрізнороднїйші вісти.
*) Говорять звичайно Гагілки або Галагілки, рідше — і зовсїм хибно — Гаївки. Наші гагілки належать до веснянок, а памятати належить, що на далекім всходї, в Индіях, весняне свято ще й нинї зове ся Голї або Гулї. Про историчні звязи, які заходили в часах перед-Христових межи нашими предками а Индами, говорити буду на иншім місци.
**) Pokucie, obraz etnograficzny przez Osk. Kolberga, Kraków 1882, том I, ст. 166—168.
***) Галька, Звичаї і обряди над Збручем, т. I, ст. 131.
****) К. Шейковскій, Бит Подолян, Кієв 1860, т. I, випуск I, ст. 34—37.
*****) Шейковскій пише на переміну Жельман і Зельман; обі форми уживані і в Галичинї.
******) Зельман виступає в гагілцї і яко жид, і яко Вірменин, Нїмець, Волох, Угрин, Москаль, Русин, — то знов яко шляхтич, піп, мужик, король. В деяких варіянтах гагілки Зельман величає себе хлїборобом і вабить дївчину обітницями на ячмінний, житний або і пшеничний ґрунт. Думаю, що понятя жид і хлїбороб нїяк з собою погодити ся не можуть, особливо коли на увагу візьмемо часи давнійші.
*******) Slovenske pesmi krajnskiga naroda, у Lublani 1839, пять томів. Наведена пісня MіCTиTь ся на самім початку першого тому під заголовком "Źenitne pesmi" (свадебні або весїльні пісни).
(Дальше буде.)
[Дѣло, 11.06.1890]
(Дальше.)
Переходячи до части историчної мушу наперед, о скілько конечно потреба для зрозуміня предмету, бодай коротко пояснити відношеня, які в часах перед Рожд. Христа заходили в землях нинїшної Малої Руси. Після Геродота (він жив в V-ім віцї перед Хр.) цїлу просторонь межи Доном з одної, а жерелами Днїстра і порогами Дунаю з другої сторони*) заселяв нарід одної бесїди**) і одної назви***) — нарід переважно осїлий, хлїборобний†) і лиш Греками хибно прозваний Скитам膆). З по-Геродотових часів довідуємо ся, що Скитія розпалась була на два політичні орґанізми, на дві від себе независлі держави, передїлені рікою Богом. Вся часть на захід від Богу належала до держави Ґетів, обіймала Подолє, Бесарабію, Молдавію, Галичину, Волощину і навіть Болгарію, де хоробре воїнство Ґетів заєдно стояло на стражи Балкану, борючись кілька віків з всякими супостатами: з Дарієм перским, з Филипом та Александром македоньским, з Лізімахом, а вкінци — аж до упадку свого —з Римлянами. Всї ті бої відбувались головно по обох боках долїшного Дунаю і в Бесарабії; тота послїдна, як каже Страбо1), звалась "пустинею Ґетів" і нераз грізною ставалась неприятелеви, именно-ж Дарієви, королеви перскому, і Лізімахови трацхому. На всхід від пустинї Ґетів, отже на Поділю, мешкали після Страбона Днїстрові або Тираґети2); до них зачислити треба і велику часть колишних мешканцїв Галичини, бо ж уже за Геродота часів границя Скитії сягала до жерел Днїстра (властиво до великого озера Днїстрового в сторонах нинїшного Самбора).
Скити прийшовши з Азії до Европи, принесли з собою богато звичаїв перенятих від Персів, між иншими і звичай називати своїх королїв на перскій лад словом "ксаіс" або "ксес". Одвітно до назв, як Ксерксес (= король королїв), Артаксерксес (= великій король королїв) — звались і перші скитскі володарі: Ліпо-ксаіс, Арпо-ксаіс і Коля-ксаіс****). Щоби пізнати властиву назву скитских королїв, мусимо — одвітно до нинїшних понятій — той додаток ксаіс всюди відкинути.
Головний бог Ґетів Жальма або Зальма мав також епітет "ксаіс" або "ксіс", бо був верховним володарем, отже немов королем ґетскої землї. Геродот пише Ζαλμοξιζ — (не Ζαμλοξιζ пізнїйші Греки, за-для лекшого виговору, стали перекручувати) — і так говорить о тім бозї *****): "Ґети вірують в безсмертність, зовуть себе невмираками. Они вірять, що покійник приходить до бога Зальми. Що пять лїт вибирають они з поміж себе одного, на котрого пав жребій, послом до того Зальми і переказують єму свої кождочасові бажаня. А висилають до Зальми чоловіка ось як: Деякі Ґети, визначені до того, держать три копії, а инші беруть того, що має ити послом до Зальми, за руки і ноги і кидають єго в воздухи на копія. Коли посол проколений згине, Ґети толкують собі то яко знак добрий, кажуть, що бог для них ласкавий; коли-ж посол не умре, то они на него звалюють всю вину і кажуть, що він чоловік лихій. Відтак вже иншого визначають послом і, доки ще чоловік при житю, висказують єму всї свої до Зальми бажаня. Тоті-ж Ґети, коли гремить або лискає, стріляють з луків до неба, грозячи в такій спосіб богу, бо они думають, що окрім их Зальми нема вже жадного иншого бога... Від Геленів, що мешкають над Гелеспонтом і при Чорнім мори, чув я, що сей Зальма був собі чоловік; він в Самос жив невольнивом і якo такій служив Питаґору. З часом одержав свободу і придбав собі богато майна, з котрим і повернув до вітчини. А що Ґети не мали доброго способу житя і були невченого духа, то Зальма — (він знав йоньскій спосіб житя і посїдав висше образованє, все стикав ся з Геленами, а посеред Геленів з першим всїх философів, з Питаґором), — отже той Зальма збудував світлицю для Ґетів, в котрій принимав і угощував найдостойнїйших земляків, поучаючи их заразом, що і він сам, і єго гостї, і всї их потомки належати будуть до невмирак і дістануть ся до місця, де по віки вічні жити будуть, маючи там всего добра повно. А коли він так чинив і поучав, приказав собі збудувати мешканє під землею, відтак щез из посеред Ґетів. Він удав ся до підземного того житла і там перебув три роки. Ґети жалували за ним і вже мали єго за мертвого. Аж от на четвертий рік являєсь знов Зальма посеред народу; всї стали вірувати в єго науку... Я від себе скажу, що якось не маю повно віри нї що-до того Зальми, нї що-до мешканя єгo підземного. Думаю скорше, що Зальма о богато лїт жив раньше Питаґора. Але вже досить з тим Зальмою: нехай він собі буде чи чоловік, чи народний бог Ґетів!..."
У Страбона находимо таку згадку про Зальму******): "Кажуть, що оден Ґета, именем Зальма, був невольником у Патаґора і що переняв по части від него, по части від Єгиптян, до котрих також був дістав ся, деякі відомости про небесні річи. Се причина, що за поворотом придбав собі поважанє у старійшин і у народу, бо пророчив им про богато де-що. Наконець намовив він короля, щоби взяв єго за помічника собі, бо він, Зальма, зможе віщати волю богів. Зразу був Зальма служителем бога найбільше Ґетами почитаного; опісля назвали і єго самого богом, а він обрав собі мешканє в недоступнім, вид печери маючім місци. З людьми Зальма рідко сходив ся, лиш з королем і своїми слугами. А король сприяв єму дуже, бо бачив, що піддані далеко прихильнїйші для него, від коли розпорядженя оголошують ся в имени богів. Такій звичай ще й нинї заховуєсь у Ґетів — король все має когось до поради і Ґети величають такого дорадця богом. Они навіть одну гору уважають святою і так єї називають; назва гори, як і опливаючої ріки: Коґайон*******). Питаґорейска установа Зальми, щоби здержати ся від мясної поживи, доховуєсь Ґетами до нинї."
В розправі Кароля Мілєнгофа "Geten" (в енцикльопедії Ерша і Ґрубера) містять ся поданя о Зальмі, записані Платоном, Діодором, Мназеасом, Суідасом і инші. Для нашого предмету особливо важна звістка Гезихія, подана в єго словари, именно що назва Зальма означує не лиш бога, але також оден рід танцю і навіть пісню********). На підставі рускої гагілки приходимо до того самого результату: був бог Зельман, а й доси єсть забава Зельман і єсть пісня Зельман.
Лишаєсь пояснити питанє, чи культ бога Зальми повстав в краю Гетів, в Евpoпі, чи принесений до нас з Азії. Додаток ксіс, придаваний заєдно назві бога, вказує на впливи ще азійскі, именно Персів, і ми в Азії шукати мусимо початків того божого культу.
Славяньске Зальма або Жальма вказує на старшу форму Гальма, бо звістно, що з і ж яко звуки походні завсїгди витворюють ся з г. В Персії знаний був бог Гаома, зовсїм схожій з Зальмою Гетів і по части з нашим Зельманом. В Зендавестї находить ся таке представленє того бога*********): Раз, скоро світ, розложив Заратустра огонь і співав святі пісни, аж хтось стає коло него. "Хто ти, — питає Заратустра, — ти з так красним і безсмертним тїлом?" — Я, одвітує постать, святий Гаома. — На те Заратустра: "Обожаймо-ж Гаому! він души вказує до неба дорогу. Гаома дає дївчатам, що довгій час лишились незамужні, справдешних і трудящих чоловіків, він дає бездїтним жінкам красні дїти і чисте потомство... Слава тобі, Гаомо, що власною своєю силою став ся могучій король. Гаома! ти верховний пан домів, сел, міст, країв — взиваю-ж тебе о славу і побіду, о преклонність для мого тїла, о богатий харч. О ти, що сам золотобарвен, дай менї і силу, і красу, і здоровлє, подай менї гаразд, подай ріст і світлу велич для моєї постати. Коли в сїм домі, в сїм селї, в сїй околици є чоловік, що менї затїяв шкоду, обезсили єго, щоб не міг він ходити, затемни єму розум, розруши єгo серце, щоб не мав він сили нї в ногах нї в руках."
В инших місцях Зендавести ще більше славиться Гаома; на рівни з индійским Сомою він всюди виступає яко "отець людей".
*) Herоdot, lib. IV, cap. 21, 47,48,51, 101.
**) Cap. 106, 20.
***) Cap. 6.
****) Herodot, lib. IV, cap. 5.
*****) Cap. 93—96.
******) Lib. VII, cap. 8. Страбо пише хибно Ζαμολξιζ.
*******) Місто Страбонового Κωγαίωνον, здаесь, читати треба Βωγαίωνον. Арабскій историк Масуди з 10. віку в дїлї "Золотий луг" описує славяньскі святинї, а між ними одну, що єї опливає ріка. "Будову тої святинї — каже Масуди — приписують философови, що жив в старину межи Славянами і умів их позискати собі. Він панував над ними мимо дикости их обичаїв". (Пор. Bielowski, Wstąp krytyсzny, ст. 180.)
********) Hesyсhii Alexandrini lexicon, editionem curavit Mauricius Schmidt, Jenae 1864. Гесихій пише Σάλμοξις і дає при тім слові три виясненя: о δ Κρόνος (бог Сатурн), χόρησις; (танець), ωδή (спів, пісня).
*********) Наводжу після Мах Duncker "Geschichte des Alterthums", 1855, том II, ст. 351.
†) Cap. 17, 58, 54.
††) Cap. 81.
1) Strabonis rerum geogr. lib. VII, cap. 3.
2) Chrestomathiae ex Strabonis lib. VII (в Geographi graeciminоres, том II, ст. 569).
(Дальше буде.)
[Дѣло, 12.06.1890]
(Дальше)
2. Як звала ся прамати нашого народу?
Предки наші оповідали Геродотови1), що початки скитского народу сягають на тисяч лїт перед походом Дарія до Европи, значить отже на 1.500 лїт перед Христом. Про родителїв першого чоловіка в Скитії записав Геродот такій переказ2): "Мовлено менї, що першій чоловік в сїм краю звав ся Тарґітай, єго родителями були Зевс (Дажбог) і донька ріки Борастенес".
В часах перед Христом дві скитскі ріки носили назву Бористен (по нашому Берестина або Березина). Після Геродота гл. 18 і 53 Бористен вливав ся до Богу, а довгість єго виносить 11 днїв дороги, т. є. около 40 миль. Ту очевидно Бористеном названа нинїшна ріка Ингул, котрої одна притока ще й доси зове ся Березівка. На Днїпер нема ту що і мислити; довгість днїпровского корита занимає не 40, але близько 250 миль.
В гл. 18 і 76 каже Геродот, що на всхід від Бористену, недалеко моря, простирає ся густий лїс "повний найрізнороднїйших дерев". І в сїм місци Бористеном названий Ингул. На всхід долїшного Днїпра не найде нї лїса, нї хоч одної порядної деревини; лиш околиця Ингулу, як нинї, так і від віку славить ся буйною і урожайною землею.
Другим Бористеном звано тоту часть Днїпра, що находилась повисше Скитії і перепливала якусь незнану пустиню. Геродот повідає в гл. 53: "Які краї перепливає Бористен повисше Скитії, не вміє нїхто повісти. Говорять тілько, що він пливе через пустиню і вливає ся в край скитских хлїборобів (των γεωργών Σκυφέων)". Мусимо все памятати, що Скитія на північ сягала лиш так далеко, як сягає нинїшна Мала Русь; Білорусів і Москалїв в часах перед Рожд. Христа в нашім сусїдстві не було, предки тих племен жили ще в наддунайских сторонах. Після Геродота гл. 101 простягалась Скитія від Чорного моря к півночи на 20 днїв дороги, значить около 80 миль; виходить з того, що Геродотові Скити-хлїбороби, γεωργοί, як-раз припадають в ті місця, де жили знані нам з рускої исторії кієвскі Поляне. Геродот назву славяньску "Поляне" лиш як найвірнїйше перетолкував на язик грецкій3).
Пустиня, котру перепливав Бористен, починалась повисше Кієва, десь коло устя Припети. Для моєї розправи особливо важне тепер питанє, чи Припеть, чи горішний Днїпер звав ся в старину Бористеном.
Скитска пустиня припадає на Полїсє, по обох сторонах Припети. Геродот розповідає в гл. 17 про Неврів, мешкавцїв повисше Богу, і додає таку увагу: "Земля на північ від Неврів, о скілько нам відомо, не є заселена людьми і представляє пустиню". Тоту-ж мисль виражає Геродот і в гл. 105: "Неврів на оден вік перед походом Дарія на Скитів (отже около 550 року перед Христом) спостигло нещастє, що опустити мусїли край за-для множества гадюк. Не лиш власний край Неврів богатий був в гадюки, більше ще плюгавства заходило до них з горішної пустинї. Неври в тій бідї опустили край і стали мешкати в краю Бужан4)."
Полїска пустиня ще і в другім віцї по Хр. оставалась безлюдною. В розправі про Гунів навів я свідоцтво Іорданіса, по котрому ґерманьскі Ґоти з над долїшної Висли, заким розтаборились межи Днїстром а Днїпром, переходити мусїли безводну, мочаристу пустиню в околицях Припети5).
На підставі наведених дат можу сміло заключити, що не горішний Днїпep звав ся Бористеном, а лиш Припеть, головна pіка нинїшного Полїся. В Припети шукати мусимо і загадочного того "батька", котрого донька удостоїлась бути женою самого Дажбога, а відтак сталась прародителькою нашого народу.
Полїска пустиня, о скілько прослїдити можна нашу исторію, все уважала ся таємничою загадочною землею, скрізь богами та духами заселеною. Ґоти все з якимсь забобоним страхом згадували про безлюдні околицї Припети; по их гадцї в тій пустини була первістна колибка ненавистних им Гунів. Іорданіс каже в своїй исторії Готів (гл. 26), що Гуни ведуть свій рід від чарівниць, котрі блукають ся по пустини; нечисті духи пустинї подружились з тими чарівницями, а результатом спільного того подружя є власне нарід Гунів.
І за руских часів уважали ся сторони Полїся все ще заселені духами. Син Володимира Вел., Святополк, подружившись з донькою польского короля Болеслава, спровадив до своєї столицї в Турові (на Полїсю) латиньского епископа Райнберна. Се було на початку XI. столїтя. Польскі сторони покриті були в ту пору множеством озер, ставів та мочарів, котрі чужинцям здавали ся справдешним морем. Отже з того полїся справдешним морем. Отже з того польского моря почав епископ Райнберґ виганяти злих духів, — він кропив море священою водою, а на дно спускав каменї помазані св. миром, щоб там, на днї моря, не скривались та дальше не розводились злі духи...6)
_____
Розгляньмось тепер, кого Скити називали "донькою Бористена".
Днїпер, о скілько плив через Скитію, не звав ся Бористеном, а мав зовсїм иншу назву. Після Геродота (гл. 53 і 56) Бористен, припливши до північної границї Скитії, принимав назву Ґеррос — назву, що в давнім язицї означувала тілько, що слава7). І нинї ще люблять Русини Днїпер називати Славою, Славутею, Славутицею.
В старину замість Днїпер писали і говорили Danapris; була то назва чисто мітольоґічна, стояла в як найтїснїйшій звязи з давними віруванями нашого народу.
Що-ж значить Danapris?
Славяньске "дана" є причастником часу минувшого від глагола "дати", значить те, що в нїмeцкім "die gegebene, die Braut". Донька Бористена була жінкою Дажбога, не що иншого виражало і слово "дана". Говоримо і нинї: данка, богданка, відданиця, данчик; приходить у нас також вираженє "даньскій" в значіню "староста", "придане" в значіню "віно" і т. д. В словари Желехівского поміщене таке виясненє слова Дана: "Göttin der Wasserkraft, vorgestellt als lebensvolles, wunderschönes Mädchen". Знаний писатель наш Дан. Лепкій, оден з найлучших знатоків звичаїв і повірій народних, каже в своїй розправі "Весняні звичаї, обряди та вірованя на Руси": "Bсї Русалки слухають одної найстаршої панї, котру простий люд в своїх оповіданях називає Дїва або Дана. Менї здає ся, що властиве єї имя єсть Дана, бо з тим именем дуже часто можна зустрінути ся в народних піснях, ба навіть в коломийках. Тая найстарша панї Русалок буде мати щось спільного з богинею Даною, або буде нею самою. Дана єсть дуже красна: волосє у неї золоте, очи ясні як сонце, а тїло біле як цвіт лелії. Она не виходить нїколи з води, тілько в полудне на Русалчин Великдень. Раз зустрінув єї молоденькій царевич, син царя из-за синього Дунаю... Від того часу Дана жиє в великім щастю, пестить ся та висипляєсь на цвiтyчім з хрещатого барвінку ложи. Прочі Русалки зносять им що ночи много розличного цвіту, втішають их, забавляють своїми танами, а деколи саджають на золотий візок тай возять до місяця по глибокій водї."8)
Друга часть слова Дана-прісь єсть також виразом славяньским, і дуже старинним, бо приходить в обрядових піснях. Одна руска гагілка великодна зове ся ще нинї "Прісь"; назва тота приспівуєсь так само, як в инших гагілках мітольоґічні назви Дїд, Лада, Зельман і инші. Шейковскій9) під написею "Прісь" наводить гагілку записану на россійскім Поділю; предмет єї досить чудний, дївчата грають ролю сварливих свашок-матерей і взаїмно ганьблять ся. Гаївка є двоключева, обі сторони приспівують собі:
Прісь, свашко, Прісь!
Прісь, любко, Прісь!
У других Славян, особливо у Чехів, знана була в старину богиня Прія, очевидно не що иншого, лиш наша Прісь. В Вацерада "Mater verborum" грецка богиня Афродите пояснена славянским виразом Прія.
Після Міклосича (Etymol. Wörterbuch) старинний корень слова прі доховав ся доси в словах: приязнь, приятель, сприяти. В язицї санскритскім рrі значило любити, а prias (дорогій, любий) навіть звуком зовсїм подходить до нашої назви Прісь. Слово Данапріс мало отже значінє мітольоґічне, стояло в очевидній звязи з понятєм любви, з понятєм "любої жінки", любки Дажбога.
_____
Незмірно цїкавою єсть і назва "Припеть"; она виражає давні релігійні погляди нашого народу, має про-те також мітольоґічний початок. "Данапрісь (жінка Дажбога) була донькою ріки Бористенес" — тоту мисль виражає як найдокладнїйше назва Припеть.
Перша часть слова При-петь нам вже знана; єсть то той сам корень, що подибуєсь в назві давної богинї Прісь або Прія.
Друга часть слова При-петь знана нам з праславяньскої (скитскої) исторії. Геродот згадує про двох королїв скитских Apiя-пейт і Спарґа пейт, Юстин про скитского короля Сколо-піт і т. д. Навіть в устах народу доховалась і доси подібна назва одного скитского короля в назві могили Перепят на Українї (могила находить ся в тім місци, де після наших лїтописей було "Перепетово поле", нинїшній степ білоцерковний).
В давних язиках означувало "пет" або "піт" те, що нинї слово батько. В санскритскім і староперскім говорилось pita, в давно-латиньскім язицї piter (Jupiter). Таким чином Припет мало початково значенє: батько Прії, батько ріки Данапріс.
Назва "Припеть" єсть оден доказ більше, що Геродотовим Бористеном не єсть горішний Днїпер (про него в Скитії не мали жадної вісти), а лиш ріка Припеть. Властивими Днїпром (Данапріс) звано лиш одну часть ріки — від устя Припети до моря.
1) Геродот, кн. ІV, ГЛ. 7.
2) Глава 5.
3) Впадає в очи, що инших скитских хлїборобів зове Геродот не γεωργοί (Поляне), але άροτηρες (Ратаї, Орачі); так зове він, н. пр. в гл. 17, хлїборів з над ріки Бог. В давній Руси назва Полян прислугувала також не всїм хлїборобам, але єдино тим, що мешкали в околицях Кієва, при Днїпрї.
4) Геродот в сїм місци говорить о краю Будинів, але то очевидна похибка переписувачів. Єго Βουδίνοι я поправляю на Βουγίνοι, вже з тої причини, що при долїшнім Бузї знана нам з польскої исторії так звана "Nurska ziemia" (недалеко Дрогичина). Після нашого літописця Нестора назва "Бужане" єсть одною з найстарших в нашій земли, она безперечно мусїла бути знаною і Геродотови.
5) Іорданіс каже, що за єго часів (в Vі. віцї по Хр.) відкрито слїди пробуваня людей в скитскій пустини. О сїм довідавсь він від подорожників, котрі вправдї не бачили в тій пустини людей, але чули з далека голоси черед. (Іорданіс, Исторія Ґотів, гл. 4.)
6) О тім гоненю злих духів з полїских озер пише приятель Райнберна, Мерзебурскій епископ Дитмар в своїм "Chroniсon", гл. VII: "Reinbernus mаrе daemonibus cultum, inamissis quatuor lapidibus sacro crismate perunotis et aqua purgans benedicta novam Domino in populo nimis insulso sanctas praedicationis plantationen eduxit..."
7) Назва Ґеррос (Ґер) в значеню "слава" не затратилась і доси в славяньских бесїдах, — она яко старе, поважне слово сталась теольоґічним терміном для означеня певних богослужебник чинностей. Ґер після засад нинїшної ґраматики мусить доконче замінити ся на жер, з чого і повстали вираженя: жрець (славитель, хвалитель Бога) і жертва (славословіє, дар в славу Бога). Порів. Fr. Miklosiсh, Etymologisches Wörterbuch der slav. Sprachen, Wien 1886, ст. 410 під словом żer.
8) "Зоря", письмо для руских родин, 1883, 14.
9) Бит Подолян, т. І, вип. І, ст. 33. — Про гагілку Прісь згадує і Нечуй-Левицкій в Світоглядї україньского народа ("Правда" з року 1876).
(Конець буде.)
[Дѣло, 13.06.1890]
(Конець.)
З культом нашої Прії (Данапріс) стоїть в тїсній звязи подібний культ ґерманьских богинь Frigg і Freya. Frigg була женою найвисшого бога Одина, отже зовсїм та сама богиня, що Пріс, жена Дажбога. Язиково також сходять ся обі ті назви, — єдина різниця в тім, що Ґермани любуючись в звуцї ф, котрого не було у Славян, замінили славяньскі назви Пріс і Прія на Frigg і Freya.
Як. Ґрім повідав в своїй мітольоґії1): "Фріґ яко жена найвисшого бога займає перше місце посеред всїх инших богинь, она знає про долю людей, відбирає присяги, єсть богинею весїльною, бездїтні удають ся з мольбами до неї... Фрея, рівно як Фріґ, була предметом найвисшого почитаня; з всего вносити можна, що культ єї був ще більше розширений, мав ще більше значенє."
Культ славяньскої Прії є безперечно старшій від культу згаданих богинь ґерманьских. Переважно більша часть ґерманьских божеств повстала в досить пізних вже часах; видно то из свідоцтв давних писателїв, як н. пр. Цезара, котрий пишучи про реліґійні погляди у войск Аріовиста, дає від себе таку увагу: "Германи зачисляють до богів лиш Сонце, Місяць і Огонь. За инших богів они не знають нїчого, навіть і не чули про них." В скандинавских заґах находимо також свідоцтва, що культ Фреї не був первістно ґерманьскій, але занесений до Ґерманів зі всходу, з країв славяньских. Не до родини Азів, до властивих богів Германії, зачислялась Фрея, лиш до Ванів, і одвітно до свого походженя звалась також Vanadis або Vanagod. Після скандинавскої хроніки, котру на підставі старинних пісней і заґ написав Снорро Стурлесон (він умер року 1244), край Ванів обнимав нинїшну Україну, — найлучшій доказ, що єдино з україньскої Прії (Дананріс) витворив ся пізнїйшій культ ґерманьскої Фреї. Стурлесон так пише2): "З гір, що на півночи відмежують заселену часть землї від незаселеної, випливає ріка Танаіс, звана в давнїйших часах Танаквисль або Ванаквисль; она пливе далеко на полудне аж до Чорного моря. Край, раменами тої ріки обнятий і заводнений, звав cя Wanaland або Wanaheim."
Згадана ріка Танаіс не може в сїм місци означати Дону, бо з північних, Вильдайских горбів випливає не Дон, а лиш Днїпер, і лиш сей послїдній, а не Дон, вливає ся до Чорного моря. Меншаючи при Днїпрі Вани, то очевидно Славяне (давні Нїмцї скорочали собі тоту назву на свій лад), а ріка Вана — то лиш друга, побічна назва Днїпра: Славана, Славута.
Нїмцї, хоч і нерадо, а таки признають, що культ Фріґи і Фреї, як і взагалї культ божеств належачих до родини Ванів, перенятий зі всходу. Они і шукають на всходї первістної вітчини тих богів, але не в сторонах Днїпра, не в земли народу, колись перед вів на цїлім всходї Европи, лиш десь по-за Доном та морем Азовским. Не дивота, що в так далеких сторонах не удались им віднайти своїх Ванів.
В. Міллєр виказав в своїй розправі "Nibelungensage", що ґерманьскі божества з родини Ванів знані лиш у всхідних Германів, на заходї люд про них не знав і не знає. І cе свідчить про мітольоґічні впливи славяньского всходу на сусїдну часть Германії. Стояло б труда, розглянутись в поодиноких назвах богів і богинь з родини Ванів і означити язиково народну их приналежність. Тогдї можна би наглядно виказати, що як Фрея витворилась з славяньскої Прії, так і в ґерманьскім Квасирі, Ґердї (порівн. наш Ґеррос) і т. д. чують ся звуки і форми чисто славяньскі.
_____
З ходом часу культ славяньскої Прії замінив ся в культ Лади; перехід був тим природнїйшій що обі назви, Прія і Лада, значенєм своїм були до себе дуже близькі. В давнину водилось не инакше, як тепер; і ми н. пр. кажемо: красний, гарний, хорошій, любий, гарний — не роблячи різницї в понятях. То лиш час, чи мода, веде з собою, що з виразів однозначних перемагає, входить в загальне уживанє оден або другій3).
Слово Лада означає не лиш порядок (лад), але і красу (ладний); в послїднім значеню оно приходить і в Слові о полку Игоревім. Ярославна молить ся до Днїпра, щоби вернув їй мужа, забраного Половцями в неволю: "О Днїпре Словутицю! возлелїй, господине, мою ладу к мнї, абих не слала слез на море рано." Весїльні пісні до нинї зовуть ся у Русинів "ладканя", бо Лада, яко прамати народу, була тим самим верховною богинею родин, весїль і семейного житя.
Ще тепер в обрядових піснях наших величаєсь Лада матерею народу. Знана скрізь весняна пісня:
Благослови, мати,
Ой мати Лада, мати,
Весну закликати!
В великодних гагілках часто у нас приспівують: "Ой Дід, Дїд та Ладо!" Також в свадебних (весїльних) піснях повторює ся приспів: Ладо! Ладо!4)
І в Густівській лїтописи говорить ся про Ладу, тілько-ж автор лїтописи похибив в тім, що в приспівцї "Ладо! Ладо!" добачив назву бога, а не богинї (виклик "Ладо!" він взяв за першій падеж). В згаданій лїтописи5) находимо таке поясненє божества: "Ладо — бог пекельний; сего вірили бити богом женитви, веселія, утїшенія і всякого благополучія; сему жертви приношаху хотящії женити ся, даби єго помощію брак добрий і любовний бил. Сего Ладона, біса, і до нинї на крестинах і на брацїх величают, поюще своя нїкія пісни, і руками о руку или о стол плещуще, "Ладо! Ладо!" переплетающе пісни своя, многажди поминают."
Литовцї, котрі в глубокій старинї становили з Славянами оден нарід, доховали також повірки про богиню Ладу. Після Нарбута і Стрийковского Литовцї празник Лади обходили дуже світло в часї від 25 Мая до 25 Червня. Дївчата співали в ту пору пісни, в котрих повторював ся приспів: Łado didie!6)
_____
Окінчаючи свою розправу о богини Данапріс або Лада, хочу ще деякі загальні уваги на той темат долучити.
Як вже сказано, назви наших рік, Припеть і Днїпер, мають мітольоґічний початок, сягають як найдальших часів, може ще тої хвилї, коли наші предки в первий раз заняли тоту землю в посїданє.
Що назви самі аж пізнїйше наводять ся в исторії (Данапріс у Аріяна в другім віцї по Христї), не доказує ще нїчого, бо назва мітольоґічна не виключає властивої назви ріки (Ґеррос, Славута).
Коли в пізнїйших часах стали землї на північ від Скитії заселяти ся новими Славянами, переселенцями з над Дунаю, настала і в первістній мітольоґії велика зміна. Наші предки пересвідчились, що ґеоґрафічні відомости, на котрих оперлась их мітольоґія, не були докладні; скитскій Днїпер (Славута) не єсть продовженєм Припети, лиш плине з півночи, отже єсть продовженєм горішного Днїпра. Змінені погляди ґеоґрафічні повели за собою зміну і в мітольоґічній термінольоґії: з "доньки" Данапріс повстав "батько" Данапріс (батько Днїпер), як то звичайно говорять і тепер на Руси.
Та мимо тих змін не перестав Днїпер бути священною рікою. У нас нема може і одного народного поета, котрий би бажаня свої, бажаня народу не повіряв Днїпрови, з надїями своїми не звертав ся до "батька Днїпра". Горяча просьба нашого найбільшого поета, щоб по смерти похоронено єго тїло при березї Днїпра, була тілько природним випливом тої незвичайної почести, з якою україньскій люд відносить ся до своєї ріки.
1) Виданє з року 1854, ст. 280 і 281.
2) Пор. Славяньскі старинности Шафарика, Т. І, §. 8.
3) Идентичність богинї Лади і Прії дає ся і свідоцтвами давних писателїв виказати. В Вацерада "Mater verborum" толкуєсь грецка богиня Афродите через славяньске слово Прія, а римска богиня Venus через Лада. Розрізнюванє таке є лиш позорне, бо обі богинї, Афродите і Венус, у всїм з собою тотожні. Вацерада словар є для нас тілько доказом, що в давнину назви Прія і Лада означали те саме понятє.
4) Пор. Головацкого Баснословіє ст. 21 і 92.
5) Полное собраніе русских лїтописей, т. ІІ, стор. 257.
6) В руских гагілках співають "Дїд та Лада". Назву "Дїд" відносят звичайно до Дажбога, бо внуками Дажбога любили звати себе Русини. Тілько ж годї зрозуміти, для чого в одній гагілцї виступають аж два божества побіч себе. Литовске "Lado didie" (Ладо велика) наводять мене на гадку, що вираженє "Дїд" єсть вже пізнїйшим додатком, а властиво словом перекрученим. Литовске didie (великій) здане і Русинам — рослих людей ми і тепер часто називаємо дїдіями, дїдуганами.
[Дѣло, 14.06.1890]
14.06.1890