Наближається 51-а річниця події, яку змушують згадати її далекосяжні наслідки, що ми їх відчули нещодавно – під час войовничого святкування Дня Перемоги у Москві. А все могло бути інакше, якби урочисте відзначення 20-ліття висадки західних союзників у Нормандії, розпочате 6 червня 1944 року, стало прикладом для Радянського Союзу.
Події 1964-1965 років спричинили кардинальну зміну курсу тогочасної зовнішньої політики СРСР. Замість поступової розрядки міжнародних відносин і ширших контактів із Заходом, тенденція до чого з’явилася при Хрущові, його наступник відновив «холодну війну» та гонку озброєнь. Щоправда, згадані нами події могли бути лише поштовхом для змін, а їх причини лежали в панівній комуністичній ідеології, зрощеній з російською великодержавною традицією та з особливостями національного характеру росіян.
А сталося 6 червня 1964 року таке. У Франції західні союзники у Другій світовій війні урочисто відзначили 20-ліття висадки американських, британських і канадійських військ у Нормандії. Успішна стратегічна операція та подальший наступ союзників прискорили падіння Третього Рейху, бо війна на два фронти була йому не під силу. Але перше, ніж почався наступ, на узбережжі Франції понад місяць точилися запеклі бої між десантниками, підтримуваними з моря та з неба, й німецькими оборонцями «Атлантичного валу», спорудженого вздовж французького берега.
1964 року учасники тих боїв – як англосакси, так і німці (всі тоді ще досить молоді люди) – зібрались у рамках урочистостей у фортифікаціях «Атлантичного валу», щоби пом’янути камрадів, загиблих у тих боях, і випити чарку-другу за мир і дружбу між колишніми ворогами. Було, що ті, хто боронив якийсь конкретний бастіон, зустрічали тих, хто саме його штурмував. Поставивши чарки на бруствер, вони пригадували деталі й ділилися враженнями від того смертного бою і віддавали один одному належне за мужність і відвагу. Вже не було колишньої ворожнечі, не було взаємної ненависті, залишилося відчуття чесно виконаного військового обов’язку та гордість за спільну належність до касти людей, для якої цей обов’язок святий. Це був прояв якогось лицарського духу, притаманного Європі від глибини віків, коли ставало зрозуміло, що реакцією на підступність у двобої буде ще більша підступність супротивника, і ціна перемоги, здобутої таким способом, в очах свідків дорівнюватиме нулю.
Тодішні радянські газети досить детально описували відзначення того ювілею. І не було в тих описах глуму чи насмішок, а радше підкреслення духу примирення, свідомо формованого у західному світі його провідниками. Треба зауважити, що радянські журналісти зазвичай не писали про особисті враження з власної ініціативи. Тональність публікацій їм завжди задавали згори. Так було і того разу. Отримана тоді настанова вкладалася в рамки так званої «хрущовської відлиги», яка була наслідком ще несміливого повороту до європейських цінностей у міжнародній діяльності тодішнього московського лідера. Очевидно, ознайомлення радянських людей із формою та духом відзначення воєнних ювілеїв мало підготувати їх до святкування 20-ліття перемоги у Москві наступного року, як воно спершу планувалося. І якби в Москві не сталося великих змін, це святкування, без сумніву, пройшло би інакше, ніж те, що відбулося насправді 1965 року.
Бо те, що справді відбулося, відповідало виробленій у СРСР традиції ставлення до ворога. А ця більшовицька традиція демонстративної неповаги до ворога та зведення його до рівня злочинця почала формуватися ще з часів громадянської війни, про що свідчать, зокрема, художні твори передвоєнних часів. Недавніх супротивників всіляко висміювано та принижувано в кінофільмах, а ще більше в карикатурах. Таке ставлення до ворога добре продемонстрував поет Дем’ян Бєдний. У своїх епіграмах він «с улыбкою презренья» охарактеризував генерала Корнилова «гнусом отборним», Колчак був для нього «лихий гад», Краснов – «подлец», Мамонтов – «вор», Юденич – «кривавий кат», Шкура, зрозуміло, названо «шкурою», а Махна – «бандитом». А що вже до лицарського духу, то в Червоній армії ним ніколи й не пахло, і не в інтересах тоталітарного режиму було його формувати. Як наслідок, мародерство переможців і ґвалтування ними жінок вважалися у масовій свідомості звичайною річчю, принаймні, злочинці не соромилися публічно розповідати про це в деталях.
Про вироблені в Європі звичаї ведення війни в СРСР ніколи не йшлося, вони залишалися невідомими для майбутніх рекрутів, їхнє порушення вважалося «військовою хитрістю», приклади якої можна побачити в радянських фільмах. Наскільки успішним було таке виховання, можна дізнатись, почитавши львівські газети за липень-серпень 1941 року. З них можна довідатись, як з боку червоноармійців практикувалися підступні способи ведення війни. Вони могли вдавати себе за вбитих, а потім стріляти німцям у спину, або підняти білий прапор, а при наближенні довірливого ворога – відкривати по ньому вогонь. Галицьку громадськість обурювала така поведінка, а у німецького солдата вироблялося ставлення до радянських супротивників як до негідників, з якими поводитися гідно просто небезпечно. Та що ті давні часи! Нині Росія веде війну проти України з іще більш «вдосконаленою» підступністю.
У європейській традиції вияв поваги до супротивника був звичайною справою, і німці на початку війни часом таку повагу демонстрували. Наприклад, у повітряних силах був звичай обміну рукостисканням між переможцем і переможеним у повітряної дуелі. Після цього обидва могли піти до кнайпи і за гальбою пива провести «розбір польоту». Але, коли радянському льотчику вдавалося збити німця, і той, за звичкою, хотів потиснути йому руку, переможець подавати руку завжди відмовлявся. Радянські журналісти таке особливо підкреслювали. Так само радянські льотчики відмовлялися від німецьких пропозицій проводити загалом традиційні товариські футбольні матчі, і ця відмова у німців викликала здивування. Про це пише німецький ас Ганс-Ульріх Рудель, спогади якого варто почитати для того, щоб оцінити дух побратимства німецьких вояків, не залежний від панівної ідеології, а лише від людських якостей. Ідеології змінюються, а честь і гідність вояка – не повинні.
Отож, коли учасникам війни серед керівників СРСР засвітило можливе братання з німцями, вже наявне невдоволення політикою Хрущова переросло у змову проти нього. Ініціатором був Брежнєв, який марив славою великого полководця, практично недосяжною для екс-політрука без високої державної посади. Він і раніше плів інтриги проти Хрущова, але не знаходив великої підтримки, бо реальних обвинувачень на адресу Хрущову практично не було. Серйозні закиди могли бути лише у «відхиленні від комуністичної ідеології». І доказом цьому є те, що на жовтневому пленумі ЦК, на якому Хрущова скинули, обвинувачення впродовж трьох годин зачитував головний ідеолог партії, похмурий Суслов, а не, наприклад, господарник Косигін (щоправда, теж не дуже веселий).
Суслов чудово розумів, наскільки контакти з Америкою заважають нищівній критиці капіталізму як основі всієї радянської ідеології. Адже люди переконувалися, що не такий вже страшний «чорт», як його малював ідеологічний відділ ЦК. Щодо цього показовою була американська виставка у Москві в серпні 1959 року. Захоплення виставкою було доти небачене. Аби потрапити на неї, випити там пляшку пепсі-коли й отримати чудо-буклет, займали чергу ще звечора і цілу ніч підтримували її, гріючись біля ватри у парку «Сокольники», де проходила виставка.
Зрозуміло, такий ажіотаж не міг подобатися правовірним комуністам. Але ініціатор проведення виставки й інших контактів із США, Хрущов, міг виправдовуватися у Президії ЦК необхідністю ознайомлення з економічними, технічними й організаційними досягненнями янки. Звичайно, не всі ті досягнення можна було зреалізувати в умовах соціалізму (згадаймо хоч би невдалу спробу збільшення площ під кукурудзу). Але дещо вдавалося успішно переймати в Америки. Наприклад, у громадському харчуванні СРСР до знайомства Хрущова з американською практикою не було самообслуги. Навіть у робітничих і студентських їдальнях все трималося на… офіціантках, які у таких специфічних обставинах (це ж не ресторан!) просто фізично не давали собі ради. Після повернення Хрущова самообслуговування ввели скрізь протягом одного місяця, що не могло не дати вагомого економічного ефекту.
Були й інші запозичення, менш яскраві, а були й спогади вояків, які повернулися «з Європи» по війні. Свіжі факти давали людям підставу усвідомлювати певні переваги капіталістичного способу життя й вади – соціалістичного. У цьому була небезпека тодішньому суспільному устрою, а що вона була реальна, продемонструвало криваво придушене повстання робітників у Новочеркаську 1962 року.
Приклад Новочеркаська показав багатьом у Президії ЦК, що «загравання з Заходом» несе небезпеку режиму, бо разом із запозиченням побутових новинок з-поза «залізної завіси» могли проникати й волелюбні мотиви. Партократи, звісно, сподівалися, що це зрозуміє сам Хрущов. І підстави для таких сподівань були. Невдовзі після Новочеркаська СРСР з ініціативи Хрущова розмістив на Кубі свої війська та ракетну зброю, здатну завдати ядерного удару по США. Тобто, Хрущову знову ж таки не можна було пред’явити звинувачення у симпатіях до Заходу. Але наступне залагодження (зокрема, зусиллями того ж Хрущова) «карибської кризи» знову не сподобалося багатьом членам Президії ЦК. Вони вважали, що американцям зроблено невиправдані поступки. Ще більше їм не сподобалася політика розрядки міжнародної напруги, форсована після успішного завершення кризи. Саме в дусі тієї розрядки відбувалися урочистості на честь 20-ліття висадки західного десанту в Нормандії.
Мирне співіснування і, як його віддзеркалення, вшанування ветеранів з обох сторін, обране Заходом, суперечили як комуністичній ідеології та інтересам радянського військово-промислового комплексу, так й особистим інтересам деяких членів Президії ЦК. Отож, Хрущова прибрали й поставили на його місце амбітного Брежнєва, який завзято почав реалізацію ідеї використання перемоги у Другій світовій війні як противаги сучасним досягненням капіталізму. Бо радянські успіхи в космосі невдовзі знівелювалися висадкою американців на Місяці, і перемога у війні залишилася єдиними козирем соціалізму й Москви. До цієї доволі простої ідеї політичний провід СРСР не зміг прийти впродовж двадцяти повоєнних років. Її їм підказало святкування 20-ліття висадки союзників у Нормандії, переосмислене в дусі російської національної традиції.
ПРО АВТОРА
Валентин СТЕЦЮК – підполковник у відставці, багатолітній керівник екологічно-культурологічної експедиції «Дністер», незалежний дослідник.
05.06.2015