Давнина (1900)

Вони всї троє вже на могилї, вже давно над їх гробами вишнї цвитуть і родять і хрести дубові у їх головах похилила ся. Померли давно: дїд Дмитро, баба Дмитриха і дяк Базьо.

Дїд Дмитро поклав на ґрунт чотирох синїв. А як їх поклав, то лишився в старій хатї сам з бабою. Не лишень з бабою, але з волами, з коровою і кількома морґами поля. То коло хати і коло волїв ходив дїд, у хатї поралася баба, а поле сїяли сини, а збирали біднї люде за сніп і за третину. Дїд ходив коло волїв, напоював, чесав, замітав стайню і подвірє і витинав коло плотів бодяки. Але найстарша єго робота то була така. Він вилїзав на стаєнний стрих і перекидав там старі плуги, борони, драбинки, ярма; деревнї отої не мало призбарало ся за пятьдесять лїтне ґаздованє. І все щось він з того стриху скидав на землю і волїк перед хату на мураву. Оглядав, пробував і направляв. Се була єго найлюбійша робота. Він відай нагадував собі давнї лїта коло тої роботи і тому відай так вона єму прийшла в смак. Як не чесав волів, то певно майстрував коло старого ярма або коло старого плуга.

Воли годував три роки. По трьох лїтах вигонив їх у місто на ярмарок. Брав за них чотири сотцї, за двіста риньских купував другі, молоді воли, а двї сотки ховав у стару податкову книжку і замикав до скринї.

Збіжа не молотив по кільканайцять років і подвірє єго було закладене доокола стіжками. Найстарший стіжок був чорний, той під ним сивий, менший від сего сивавий, тогідний білий, а сегорічний жовтий як віск.

Що місяця він смотрив тоті стіжки, чи миши їх не поїли або чи не стухли. Витягав з них кождого жменю стебілю і нюхав і дивився, чи володка не зсїчена. Як котрий треба було змолотити, то кликав молотників і знов ховав гроші в податкову книжку і замикав на колодку.

До церкви ходив що другої недїлї, бо перепускав ся з старою: вона на першу Богородицю, він на другу, вона на Великдень, а він на Різдво. У свою неділю вилїзав на хатний стрих і скидав відти до сїний великі чоботиска і маленькі. Великі були єго парубоцкі, слюбні, ще з молодих лїт ґаздованя; маленькі були єго синїв, як ще у него росли хлопцями. З тими чобітьми він сїдав на приспу і витирав їх шматиною від пороху і смарував дьогтьом. Одні вбирав до церкви, а решту складав рядочком проти сонця, аби масть зайшла.

А бабі наказував, аби вона не лишень чесала воли, але аби давала позїр на чоботи, бо десь пес може затягнути. В церкві бав поклони, давав на тацку заплїснялї ґрейцарі і спочений виходив враз з людьми.

— Дїду, ви забудете говорити — казали люде.

— Моя верства вімерла і на войнах погибла, я не маю з ким говорити.

Як вернувся до дому, то їв або хлїб з чисником або солонину, як не було посту. Солонини в коморі стояло три бочцї. В одній трилїтна, жовта і мягка як масло, се дїдова бочка, в другій дволїтна, пів жовта, пів біла, се бабина бочка, а в третій сегорічна, біла як папірь, се була дїточа, бо дїти лишь свіжу солонину любили. По обідї дїд йшов дивитися до волів, потім викидав чоботи і чобітки на стрих і йшов під вишню спати. Отак дїдови сотався день по дневи мирно і супокійно. Нїколи єго зуби не болїли, янї ніяка слабість не терла і через цїле житє не бачив він коло себе ворожки.

Баба Дмитриха то була вогонь, не жінка. Любила дуже бесїдувати, розмови розводити, бо не могла без того анї їсти, анї спати, До старого вона навіть не приступала, він мовчав заєдно, а як стара хотїла лиш три слові з ним забалакати, то він покидав стару борону або снасть і утїкав від неї.

— Оце то старе доробало гадає, що го цулувати буду.

І плювала і йшла до воріт або над став шукати жінок ласих на розмову. А дїд вертав до своєї роботи і бурмотів під носом:

— Видко дїло, що вже постаріласи і лице як шкіра на старім чоботі і волосє як молоко, а язик не постарівси. Сто корцїв на днину перемололаби тай щеби дивилася, ци нема де других сто....

Бабі не дав Бог доньки. Вона все надїялася за молодих лїт дївки і старала для неї віно. Доньки таки Бог не дав, а баба наткала та нашила тілько, що грядки під полотнами та коверцями вгиналися. Дїд нераз аж говорив зі злости, кому вона кілько катраня нашиває та натикає?

— Іди, старий, іди, не говори минї, бо я твоє дрантє, що черваки на стриху переїли, кину у вогонь. Лиш ти минї втеркайси до моїх грядок тай я зайду тай твої плуги і вози всї у пічь!

Дїд скулювався як воробець і тїкав від баби, бо деж він годен з бабою на край вийти! А баба сїдала собі на лаву проти грядок і говорила сама до себе

— У кождї перекладині є всего однако, там і там і там. Кожда невістка най собі озме хоть цу, хоть ту, бо кожда однака. А пєта перекладина на церькву за старого і за мене, цеї не руш минї жадна, бо бих руки обтьила!

(Конець буде).

(Конець.)

В неділю пополуднє приходили до баби всї невістки з внуками. Такі чорнобриві як гвоздики, такі червонї як калина. Баба садила їх за стіл, давала сегорічної солонини і балакала з ними і кудкудакала як квочка між курятами.

— Яв умру, то кожда собі заберете одну перекладнину з грядок, бо кожда однака, бо ви в мене однакі — мої дїти. Але, якби дїд аж по минї умер, то абисте жадна не важилиси нитки взьити. Вінби так забанував, щоби зараз умер. Тай чоловікам наказуйте, аби вони єму із поду найменшої крішки не брали, бо він тото так любит, що він без того днини не годен бути. Вони би єго зарізали. Най пан Бог сохранит! А як я вмру, то маєте всї штири надомнов голосити чудними голосами, красними словами! Тай дїд як умре, тай єму маєте голосити ще красніщими голосами, ще чуднїщими словами. Він вам лишит гроший, що мете гратиси в них...

Баба плакала, а невістки собі плакали, потім баба кожду цюлювала і вела до другої хати показувати коверцї. На подвірю гралися з дїдом внуки, кождий мав від баби булку або яблоко і пильно дивився на яворовий, старий ярем. Дїд показував їм на ярмі різьблені плуги, воли, погоничї і казав, що вони також незабавки будуть іти в поле орати.

Як сонце заходило, то невістки з внуками йшли до дому, а баба їх виводила за ворота і там ще довго з ними говорила.

А третий межи ними дяк Базьо. Він не був їм анї сват, анї брат, лишень сидїв з ними через город. Баба Дмитриха все носила єму обідати і вечеряти, бо він був одинокий і старий. Та відай ніколи не їв він бабиного  обіду, бо все був пяннй.

— Базю, чого ви кілько тої горівки пєте? таже вона у вас колис запалитси!

— Бабко, Митришко, як я не маю пити, коли менї книжки в голові як заяцї бігають! Кождий стих, кожда титла преся, аби єї співати або читати, а мені голова розскакуєся. Всї зберуться як хмара малих дїтий і хотять у однї, вузенькі двері пропхатися і дати себе чути. А моя голова, от яка маленька, ще й обстрижена, та де їх подіти? Добре, що ви свої діти порозкладали по городах, а мої всї на купі. Та мушу я їх горівкою напоїти, аби вони попилися тай минї дали трошки супокою !

Баба журливо похитувала головою.

— Ото, яка наука страшна, то не цїпом махати!

І давала Базеви знов гроший на горівку. За то він неодної неділї приходив до бабиної хати і читав смішнї книжочки. Сини і невістки помирали зо сміху від Луця Заливайка та від індика, що лишень кілько мав розуму, що в хвостї.

А одного разу Базьо прочитав їм таку страшну книжку, що баба і невістки розплакалися зі страху, а сини геть посоловіли.

„Земля не дасть плодов своїх, на скоти ваші пошлю заразу і погибнуть вам, а люде ваші потоплю. Дощї не упадуть на землю, а земля будет як камень і не видасть плода із себе....“

Базьо і сам побачив, що трохи перебрав мірку і найшов у тій книжцї такі слова:

„Кто сей лист при собі мав або часто читає або з прилїжностею слухає або переписує, той сподобится ласцї божой... В котрім домі той лист находиться, там анї вогонь, анї вода, анї гром, анї ніякая, злая річь зашкодити не може...“

Се трохи додало духа і Базеви і бабі і невісткам. Вони зараз дали дякови гроші, аби їм тоту книжку купив. За бабою і невістками подалися всї жінки з села і подавали дякови гроші, аби і їх хати були заасекуровані від вогню і грому. Дяк книжки накупив, ще й нову бунду собі справив за одним заходом і нову порцелянову люльку. Потім що неділї читав тоту книжку все в иншої газдинї і брав за то дві шустцї на горівку і колачь, аби мав чим закусити. Вже небогато єму хибувало, аби всїх хати обчитати, бо лишлося лишень кілька бідних хаток під лїсом, як Базьо заслаб. Кинуло єго в дрощї, потім у горячку, потім, уповідають люде, що з рота вийшов маленький, синий вогник і Базьо Богови віддав свою душу. Відай горівка в нїм запалилася. Досить того, що всї жінки за ним плакали і голосили як за братом рідним.

Баба Дмитриха не довго банувала, бо сама в осени пійшла за дяком у тоту далеку дорогу. Дїд Дмитро таки не попасав довго без баби, бо й собі на весну помандрував на могилу.

Люде за них давно забули, бо то вже не нинї, як вони померли. Лишень читальники нераз їх згадують, як зговоряться за початок читальнї.

— То сам початок читальнї заходить ще від старого дїда Митра і від баби Митрихи і  дяка Базя. У їх хатї зачав дяк перший раз читати книжечки. Ще й тепер дес по під сволоками є заткненї „Божі листи“ та „Луцї Заливайки“, але тепер нїхто вже їх не читає, минулиси...

— Тай тоті стіжки старі на дїдовім подвірю минулиси...

— Ой, минулиси.

— І тота трояка солонина минуласи.

— Ого, конем не здогониш!

================

«Громадський голос», 1900, 6, 12 вересня.