Леґенда з далекого Сходу.
І.
Було се в південному краю,
Де сонце довічно сїя,
Де гордая пальма пишаєсь,
В роскошах втопає земля,
Де небо блакитне й широкі
Безмежні простори степів.
В тім краю ще в давнії роки
Народ наймогутнїйшій жив
И славою гучно пишав ся
Той край у народів сїмьї.
Друг кожен тій славі вклоняв ся,
А ворог лякав ся єї.
Не тим тая слава, що в поли
Козак из народу того
З війни не втїкав ще нїколи,
Не кидав ще місця свого;
Не тим тая слава, що з-роду
Нїхто ще з усїх ворогів
Того переважить народу
Нїколи й разу не здолїв;
Не тим, що над их парубоцтво
Хоробрійш нїде не було;
Не з того, що ихне дівоцтво
Як пишні троянди цвіло; —
Нї! тим така слава велика
Була у народу того,
Що з них нї один споконвіку
Не зрадив ще краю свого.
В якії несвітскії муки
Не кинув би кожного з них,
Але нї уста их, нї руки
Не зрадили-б з-роду своїх.
И "зради" — пекельного слова —
В ті давні колишнії днї
Не знала ще ихняя мова,
Не знали й не чули они.
II.
Отож у ті давні години,
Що спомин про них уже згас,
Жив парубок в ихній країнї
І звав ся той хлопець — Киндарз.
Судилось єму виростати
Безрідному серед чужих,
Давно бо в земли єго мати
І батько у бою полїг.
За те був вояцкої вроди —
Орлом він у бої лїтав,
Нераз і не два у походи
Ходив він і слави придбав.
Хоч ще молодий був лїтами,
Та в радах усїх войскових
Мав голос проміж козаками
За славу учинків своїх;
І голови сиві старії
Схилялись до слова єго,
І бачив себе він у мрії
Гетьманом народу свого.
І стоячи в радї козацькій,
І дома у хатї своїй,
І линучи в бучи вояцкій —
Не видав нїколи тих мрій.
І гордая думка буяє:
"Тепер я з старими в-рівнї! —
"Минуть ще години — й у краю
"Не буде вже й рівних менї!
"Я бью ся — і ворог тїкає,
"Чи мертвий лягає до ніг;
"Я в радї — й нїхто не здолає
"Розважить так справ войскових.
"Той досвід увесь, що зуміли
"Придбать тілько сиві дїди,
"Не втративши мужньої сили,
"Здобув я в мій час молодий.
"І чом же менї не держати
"У дужих руках булаву?
"Я красче-б изміг кермувати
"Тим краєм, в котрому живу..."
Та роки минають швидкії
Й хоч слава єго вироста,
Не справдились доси надїї,
Далеко бажаня мета.
Старий ще гетьман заправляє
І вирвать не дасть булави.
Киндарз лиху думу ховає
В своїй молодій голові.
III.
Ось чутка пішла поміж люде:
Край рідний их ворога жде.
Збираєть ся войско з усюди.
Зібралось — на ворога йде!
Не блискавка небо то крає,
Не в хмарах насуплених грім, —
Гетьман то в похід виступає
І війско славетнеє з ним.
Як хижі орли налетїли,
На ворога впали усї —
І никнуть ворожії сили,
Як в поли трава від коси.
І, трупом застлавши країну,
Від них уже ворог тїка...
Боротись змогла до загину
Старого привідцї рука.
Над ним єще ворог нїколи
В боях переваги не брав, —
Тепер же в широкому поли
Полїг він і більш не вставав.
І рада зійшла ся обрати —
Як звичай дїдівскій велїв, —
Гетьмана изнов, щоб скарати
За батькову смерть ворогів.
"За кров нашу й батька старого
"Ходїмо, ходїмо на них!
"Нам треба гетьмана такого,
"Щоб им він віддячити зміг!"
Киндраз чує всї сі бажаня
І дума: "Діждав ся і я!
"Справдились мої домаганя —
"Моя булава вже, моя!"
І чути єму, вже гукає
Хтось в радї: "Киндарз поведе!" —
У серци надїя палає,
Він гордий і впевнений жде.
Але між дїдами старими
Щось думи були не такі:
Мовчать ще дїди, а за ними
Мовчать і усї козаки.
Нарештї старий і похилий
Озвав ся з між них дїдуган:
"Хоч ворога ми й подолїли,
"Та вбитий полїг наш гетьман...
"Навіщо ж нам довго шукати?
"Тепер серед нас єго син —
"Хто-ж більше за батька скарати
"Бажа’ ворогів, як не він?
"Він вдержати шаблю здолає,
"Здолa’ боронити свій край —
"Так най булаву він приймає
"Й веде нас до бою нехай!"
Замовк дїдуган — і вся рада
Гукнула у голос один:
"Правдива старого порада,
"Гетьманом най буде нам син!"
І ось молодий, але дужій,
До рук булаву він прийма’.
Киндарз знов неначе байдужій,
А лютість у серци нїма.
"Так ось як мене вшанували
"За славу й послугу мою!
"Гетьманом ви хлопця обрали,
"Я ж знову у боцї стою...
"Нехай! я не буду прохати!
"Ви бити йдете ворогів, —
"Та тільки вам их не зламати,
"Бо я вам єще не простив!
"Коли менї шани немає,
"Знайду єї в ворога я:
"Помститись над вами здолає
"Гартована шабля моя!"
Чорнїйшій від чорної хмари,
Що сонце хова’ серед дня,
І грози віщує і кари, —
Сїдає Киндарз на коня
І їде. Свій край вже минає,
У землю чужую вступив...
Жене він коня, поспішає
Скорійш до своїх ворогів.
Але-ж не за рідну країну
Тепер їде бити ся він:
Про помсту він дума’ єдину,
Голубить замір той один...
IV.
І знову війна неупинна,
І знову кривавії днї...
З ворожого війска частина
З гетьманом стає до борнї,
А друга наближилась тихо,
Пройшла серед гір та лїсів, —
То, рідній країнї на лихо,
Киндарз теє війско привів.
Прийшли — і палають вже хати
І трупи лежать навкруги —
І батька, й дитину, і мати —
Всїх бьють без жалю вороги.
Пала’ увесь край, мов у пеклї,
І топне у власній крови..
Все бачить той зрадник запеклий
І дума’: "Нарештї і ви
"Згадали в час кари і суду
"Кого занехали колись!
"Присягсь я, що вам не забуду —
"Й ви кровью тепер залились!.."
Ой то не орел, стрепенувшись,
Гнїздо захищає своє, —
Гетьман молодий повернувшись
Боронячись, ворога бьє.
І ворог не довго держав ся:
З усїх, що з Киндарзом прийшли,
Нїхто не утїк, не сховав ся,
Усї там они полягли.
Над трупами батька і брата,
Над трупом сестер, матерів
Зібралась народня громада
Й дізналась, хто зраду вчинив.
Здрігнули ся всї: з поконвіку
Того не бувало в их земли!
Й Киндарза за зраду велику
Проклоном святим прокляли.
V.
Де ж зрадник запеклий? Немає
На поли між трупом єго.
Від кари сховавшись, тїкає
Він з рідного краю свого.
Тїка’ серед темної ночи,
Тїка’ й серед білого дня, —
І страшно блищать єму очи
Й присталого бьє він коня.
Але-ж від святого проклону
Не втїк він і серед степів:
Бурхаючи, вітер з розгону
У гору єго підхопив —
І лютая буря ревучи
Киндарза туди понесла,
Де, в снїг загорнувшись блискучій,
Країна безживна лягла,
Де вічня зима закувала
Усе в крижані кайдани,
Туди єго буря пригнала
З країни рясної весни!
Підкинувши в-гору, що сили
Єго швиргонула она
На мерзлії скелї похилі,
Край скель же — безодня страшна.
Й здаєть ся єму, що в безоднї
Усе він з круч пада’ крутих
Й за острії скелї холодні
Хапаєть ся в муках тяжких...
Не держуть збезсилені руки,
Покинула сила єго
І скрикнути хоче він з муки,
І скрику не чує свого
І крига єму усе тїло
Скувала й лягла на устах,
І серце немов скрижанїло,
І сльози замерзли в очах...
І праведна кара святая!
І скілько-б єї не терпів, —
Кінця їй для него немає
Й не буде во віки віків!
Нї смерти єму, нї спочину!
Страшнїйш бо нема над той гріх,
Як зрадити рідну країну,
Продати святиню святих!..
[Дѣло]
03.06.1890