Великий Каменяр

28 травня 1940 року минають 24 роки з дня смерті видатного письменника, невтомного борця проти соціального й національного гноблення українського народу Івана Яковича Франка.

Широка громадськість знає Івана Франка як надзвичайного майстра художнього слова, як великого письменника, видатного громадсько-політичного діяча, публіциста, організатора літературного руху, історика літератури та літературного критика.

Вийшовши з народу і вже ззамолоду ставши свідком неймовірних утисків, яких зазнав український народ в Галичині, Франко метою свого життя обрав боротьбу проти гнобителів, боротьбу за свободу і незалежність українського народу. Народився Іван Франко 27 серпня 1856 року в присілку Гора біля с. Нагуєвичів, Дрогобичського повіту, в сім'ї сільського коваля.

Дитячі і юнацькі роки великого письменника є яскравим прикладом того, як переборюючи численні труднощі, зневагу і презирство "представників вищого стану", хлопський син завдяки своїм великим здібностям все далі і далі підноситься до вершин культури.

18-річним юнаком Франко став на шлях активної письменницької і громадсько-політичної діяльності. Вступивши в 1875 році до Львівського університету, він зразу включається в життя студентської громади, починає активно співробітничати в студентському журналі "Друг", де публікує свої перші твори.

Боротьба проти реакційних буржуазних угрупувань, енергійна літературна і публіцистична діяльність, яку розвинув Франко в студентські роки, здалась урядовим чинам підозрілою.

І от в 1877 році молодого письменника і політичного діяча разом з іншими членами редакції журналу "Друг" арештовують і тримають в тюрмі 9 місяців.

Проте, Франко не належав до тих, що, зустрівши труднощі в боротьбі, відступають. І хоч ще двічі після першого арешту, в 1880 і 1889 рр., Франка ув'язнюють в тюрмах, хоч реакційні кола польської і української інтелігенції організують цькування письменника в пресі, ставлять його в тяжкі матеріальні умови, Франко — лишається борцем незламним.

Студіюючи роботи Маркса і ряд праць західно-європейських економістів з робітничого питання, письменник все чіткіше усвідомлював своє місце в суспільній боротьбі. Наприкінці 70 років він проводить активну роботу в робітничих гуртках, видає ряд праць з економічного питання.

Велика агітаційна і пропагандистська діяльність Франка сприяла широкій популяризації його серед народних мас. Під час виборів до сейму його кандидатуру виставляли двічі, але уряд не допустив обрання.

Безпосередня політична боротьба обумовлювала і характер літературної творчості письменника: в його поемах, повістях і драмах скрізь розробляються питання, проблеми і теми, які хвилювали Франка-публіциста.

В ряді оповідань — "Ліси й пасовиська", "Сам собі винен", "Добрий заробок", "Свинська конституція", "Історія кожуха" — розповідається про важке бідування, повне безправ'я селянина. У віршованих "Галицьких образках" Франко виводить типові образи страшного життя пореформенного галицького села.

Виснажуване державними повинностями, знесилюване роботою на поміщика і глитая, галицьке селянство шукає порятунку в еміграції. Скільки страждань, скільки горя принесла ця еміграція — показує Франко в циклі віршів "До Бразилії".

В 50—60 роках XIX ст. в районі Борислава виявлено великі джерела нафти, а згодом і поклади земного воску. Почалась активна експлуатація цих родовищ. Швидко ростуть малі і крупні капіталісти.

Капіталізм вносить розклад в патріархальне українське село. Ці процеси не лишалися поза увагою Франка. В ряді найкращих своїх творів, в циклі "Бориславські оповідання" і повістях "Боа констріктор" та "Борислав сміється" письменник показує шляхи первісного нагромадження капіталу, гарячкову гонитву за наживою і боротьбу конкурентів, в якій одні підносяться і багатіють, а інші гинуть.

В цих творах Франко вперше в українській і один з перших у світовій літературі правдиво змалював не тільки образи робітників, життя промислового пролетаріату, а й перші прояви революційного руху робітничого класу.

В повісті "Борислав сміється" показані сила й широта розмаху, робітничого руху в Галичині, але правдиво зображена також і певна неорганізованість, несвідомість і слабість робітничого руху на першому етапі розвитку. У 50 роках XIX століття, коли ця повість була опублікована, вона виконувала важливу активну функцію; допомагала робітникам усвідомлювати своє становище і продумувати методи своєї боротьби з капіталом.

В своїх творах письменник з особливою любов'ю змальовує образи трудящих, прямо заявляє про свої симпатії до тих, хто "в поті чола" добуває шматок хліба. Зате палким гнівом і ненавистю палає Франко до всяких гнобителів. Польську шляхту та українську буржуазну угодовську інтелігенцію він нещадно висміює в таких сатиричних оповіданнях і віршах, як "Доктор Бессервіссер", "Опозиція", "Свиня", "Гострий прегострий староста", "Довбанюк", "Пані Февросія" та ін.

Чи не найбільш вдало Франко розкривав справжнє обличчя польського панства в своїй повісті "Основи суспільності".

Справжніх чесних людей, людей, що дійсно становлять основу суспільності з втіленням високих людських достоїнств, знаходить Франко не в середовищі польської шляхти, а серед простого трудящого люду.

Франко — гуманіст. Отже, він прагне до такого ладу, де б не було деспотизму, де б панувала соціальна справедливість, де б не було місця самодурству, а в основі всього лежав розумний розпорядок. Франкові здавалось, що в боротьбі за новий суспільний лад вдаватись до зброї не обов'язково. Але він закликав бути готовим навіть і з зброєю в руках виступити в бій "за людське щастя і волю". У вірші "Гриць Турчин" він радить героєві-рекрутові "оружжя з рук не випускати, а володіти ним, бо важкого бою час їде", коли потрібно "за правду твердо стати".

Франко — революціонер мав багато ворогів. Буржуазно-націоналістичні кола української інтелігенції ненавиділи його. Неймовірних переслідувань зазнав він з боку польської буржуазної інтелігенції та клерикалів, проти яких завжди виступав.

Він палко любив український народ, поділяв його горе і радості. І коли, наприклад, дехто, помітивши сум в поезіях Франка, обзивав його декадентом, він, відповідаючи, різко заявив:

"Який я декадент? Я син народа,

Що вгору йде, хоч був запертий в льох.

Мій поклик: праця, щастя і свобода,

Я хлопський син, пролог, не епілог".

Надмірна праця знесилила міцний організм Франка. До того тяжка хвороба — прогресивний параліч, що починається в 1908 році, потроху підточує його сили. У злиднях, забутий колишніми приятелями, Франко кінчає своє життя. Вмер він у Львові 28 травня 1916 року.

Не довелось Франкові дожити до наших днів, коли визволені доблесною Червоною Армією спід панського ярма щасливі народи західно-українських земель, здійснюють найкращі його мрії — мрії всього українського народу.

[Вільна Україна]