Присьвячую Евгенїї К.
Білими губами у-півголос буду Вам казати за себе. Нї скарги, нї смутку, нї радости в слові не чуйте!
Я пішов від мами у біленькій сорочцї, сам білий.
З білої сорочки сьміяли ся. Кривдили мене і ранили.
І я ходив тихонько, як біленький кіт.
Я чув свою подлість за тихий хід і кров моя дїточа з серця капала.
А спав я у наймленій хатї посеред брудних туловищ сплетених розпустою.
Листочок білої берези на сьмітю.
— — — — — — — — — —
Я скинув мамину сорочку. Мій дїточий сьвіт і далеке поколїнє мужицьке лишило ся за мною.
Передо мною стояв новий сьвіт, новий і чорний.
Я ловив ся за його поли, а він згірдно глядїв на мене.
Як жебрак маленький.
Я занїмів був з болю. І мовчав я довгі, довгі роки.
Мої слова невимовлені, мій плач недоплаканий, мій сьміх недосьміяний!
Лягли ви на мене, як лягає чорне камінє зломаного хреста на могилу в чужинї!
— — — — — — — — — —
Я найшов товаришів.
Вони погодили ся з новим сьвітом. Я говорив їм про мій покинений і про новий, що кривдив нас.
Казали, що брешу.
А я рвав ся і падав у болото із знесиля і не уступав.
Сказали, що я брехун ще раз. І покинули мене.
А як я плакав, то мама ридала:
— Ти сам з собою будь, бо пани тебе не приймуть. Не покидати було мене.
І лишив ся я як корч лугу серед поля.
— — — — — — — — — —
Я сидїв посеред піль.
Мої думки снували ся довгими скибами плодючої рілї. Ссали землю і годували мене самотою.
І ще приносили солений піт і тихі піснї, що снували ся за орачем, за плугом і за погоничем. І поїли мене тим спокоєм, що мріє над ярмами волів у плузї.
Бачив я ще маленькі огники між маленькими пастухами і вівцї по полю.
Я тут буду як буйний вітер панувати, заспіваю свою пісню!
— — — — — — — — — —
Я сотворив собі свій сьвіт.
Праворуч мене синє поле і чорні скиби і білий плуг і пісня і піт солений.
Лїворуч чорна машина, що з червоного рота проклоном стогне.
А в серцї моїм мій сьвіт шовком тканий, сріблом білим мережаний і перлами обкинений.
У своїм царстві.
— — — — — — — — — —
Буду свій сьвіт різьбити як камінь.
Слово своє буду острити на кременї моєї душі і намочене в трутї-зїлю пускати буду на лїво...
І слово своє ломати буду на ясні соняшні проміньчики і замочу його в кождій чічцї і пускати буду на право.
А свій камінь буду різьбити все, все! Аж на могилу свою його покладу як мертву красу.
А вишня в моїх головах возьме всї мої болї на свій цьвіт.
— — — — — — — — — —
А в своїм сьвітї я жию, жию!
Як безумний бриду хмарою своєї фантазиї.
Сто раз розпускаю сили своєї душі, аби далекими сьвітами відшукали мені щастє моє.
По тихім ставу моєї минувшини пливуть неводи сердечних моїх бажань, аби виловити всї ясні хвилї житя мого.
Але неводи рвуть ся і не годні нїчого зловити.
Вертають до мене помучені і без нїчого — як мужики з лану.
І я смутний дрімаю на хмарах.
— — — — — — — — — —
А як грім трісне, то я здоймаю чоло в гору на́ново.
І лечу, лечу на чорних хмарах...
Золотою стрілою прорізую сьвітляні висоти.
В чорний чупер ховають ся звізди як у чорну хмару.
Студені хмари від моїх очий теплим дощем спускають ся на землю.
Але сонця дійти я не годен.
І падаю з високости в долину.
Як старий жовняр деревляними ногами блукає, так я блукаю.
— — — — — — — — — —
А крила гоять ся і я знов лечу до сонця, до щастя.
І знов ріжу зводи небесні і падаю.
— — — — — — — — — —
Я був щасливий.
Коли я глядїв дитиною на мамині очи, як по них сунули ся тихесенько пречисті хмарки щастя — я був щасливий.
А тепер на ті очи смерть долоню поклала.
А я шукаю щастя під небом і падаю...
=====================
«ЛНВ», т. 13, 1901, кн. 1, с. 15—17
15.01.1901