Ковалюк підняв орчик до гори тай казав музикам:
— Грайте до порєдку, як має бути, бо це весїлє буде славне на всю Україну і в Коломиї і в Станїславі...
— Оцес вже не потребує весїля, але ще є два такі, шо мают гуляти.
Він показував на Федька Продана, що лежав із розбитою головою на снїгу. Коло нього сидїла його жінка, тримала новий капелюх у руках і питала:
— Та шо кажеш робити, шо до дїтий переказуєш ?
І ще щось до нього говорила, нїби на тамтой сьвіт переказувала.
А Дмитро Золотий ходив поперед ворота з куснем грубої розвори та казав до громади людий на вулицї:
— Нї один най не вагає си поступити отут, бо зараз від цеї розвори усне — це вам кажу !
— Кого бют?
— Богачів.
— А хто бє?
— Весїлє.
— А Федька вже вбили?
— Він вже на тамтім боцї.
— То єго смерть, а чій кременал?
Дзвін на селї почав голосити тревогу.
— Зараз громада збіжит си тай не даст.
— Даст, даст, буде отут чипіти так, як ви - відповів Золотий.
Коло хорімних дверий чинила ся нова баталія. Михайло Печенюк запер ся ногами і руками у одвірки і анї Петрик Синиця, анї два Золоті: Іван та Каленик не могли його витягнути на двір.
— Ви, голодники голодні, та я дужий та я шо дня мнєсо їм, а ви бевку незабілену!
— Меш тепер сиру землю гризти.
З сїний бухав плач жінок, як червона луна.
— Не кажи їм так, Міхайле, не кажи, не кажи, але проси їх дуже — казала жінка.
— Говори, дурна бабо, тут нема просьби, тут смерть.
Та як вони так правдали ся, а Петрик Синиця ймив у зуби Михайлів палець і витягнув в одній хвилї на двір.
— Ого, вже Міхайлови амінь!
— Міхайлихо, сїдайте на голову, голова ґрунт...
— Ти радиш, ех як тї порадю оцим буком.
— Кров з него садит, як з пацюка, а така червона, здорова, кров...
— Мой, адї, хрестит си, бют, не дают оченаш віговорити.
— Вже по нїм, Міхайлиха дає свічку, але незасвічену.
— Та шо, шо дужий — вже глина тай конец!
— А жінка нїц не плаче, змогла си дуже.
З хорім вибігла купа жінок і Касіян поміж ними. Золоті і Синиця кинули ся за ними.
— Та не віховаєш си, богачю, у підтичках жіночих!
Жінки громадно облягли Касіяна.
— Не дайте мене, не дайте!
— Касіянко боїт си, а єго найлїпше траба обріхтувати! Він межи богачами найгірше в’їдний.
— Боїт си, не то шо Міхайло, цес не бояв си.
— Ади, жінки біда, ади як плюют на Золотих.
— Ймили Петрика тай всї лягли на него.
— Не дадут таки...
— А ви чого відти мішаєти си? Ви вмієте жінок добре бити тай Жидів за пейси торгати, а як прийде на правду, то стоїте подалеки тай скавулите як щенюки.
Се вповіла публицї одна з тих жінок, що Касіяна боронила.
— А ви, віте, чому не йдете порєдок робити, адї, баби робє за вас порєдок?
— Які ви мудрі: йди, віте, тай здихай, що лайдаки межи собов змовили си бити богачів!
Зробила ся цїлком днина. Хати на білім снїгу стояли як громади чорних великих птахів. Лїс найспокійнїйше шептав. Дзвін іще голосив тревогу.
З громади жінок вийшла Іваниха Золота, ймила окервавленого чоловіка за рукав тай так казала:
— Чоловіче, та подиви си на людий та на село та на лїс та спамнєтай си! Та шос наробив, та люде не худоба?
За нею вийшла і Каленикова жінка.
— Ти йди, небоже, до кременалу від разу, до хати не приходи, бо я з дїтьми гет піду. Не приходи таки.
Музики перестали грати, а Ковалюк стояв із орчиком і не знав, що з ним зробити. Сонце виказало пів золотого ока.
Три Золоті покидали буки та сапи і пішли в лїс. Ковалюк зачав плакати, а Петрик Синиця подав ся до хати та на порозі впав і почав піну з рота точити. Товпа рушила ся і почала здоймати побитих.
II.
В хатї Онуфрія Мельника мало судити село убійників. Всї багачі не мали права приходити на суд — судили самі бідні. Онуфрій уложив суд і прокуратора і оборонця. Сам сидїв за столом тай так казав:
— Село строєне, люде одні одних боє си, в церкві шо недїлї лиш мова за бідних. По селї увихают си шандарі, дзвінки дзвонє, шо комісії привозє. Розкидают гроби, ріжут, порє, а нам бідним, нема нївітки анї ради, анї доброго слова. То ми самі судїм їх, а як учуємо, шо вони завинили, то будемо їх карати.
Так говорив Онуфрій до всїх бідних. Вони зібрали ся майже всї з села. Заступили хату, піч, постїль, сїни і подвірє.
— А як би віт приходив та хотїв розгонити, то ви не пустїт, а як би пхав си, то дайте кілька полишників, най тїкає. А тепер розкажіт нам, панї, прокураторь акт оскаржений.
З лави піднїс ся Яків Дїдик тай зачав.
— Іван Зуб, бідний чоловік, бо знаєте робив свої доньцї весїлє Знаєте, яке бідного, усе він рад, як до него прийде богачь, бо як прийде богачь, то образи яснїщї стают, бо є кому під ними сїдати. То зійшли си самі бідні, але упросив собі Зуб ще трьох богачів: Федька Мелникового, Міхайла Печенюка та Касіяна Кропивку. А дай Боже здоровє, а жийте здорові, а дєкую вам, шосте уступили до хати, минї весїлє буде веселїще.
Каже так Зуб та припадає, а бідні сараки, шо постулювали си в пороги тай слухают. А проши, а будьте ласкаві, а доцьигнїт-ко, а покушійте. А все до богачів. А богачі, моспане, все пют, а все бідних далї д’ постели вісувают. А Зуб забув за гості, лиш коло богачів ходит. Це перший пунт. Але Петрик Синиця каже:
— Ти Зубе, ти, старий, відай забув, шо в тебе є ще другі гостї, не лиш цї три.
А Зуб вже горівчиний був тай каже:
— Синичко, ти минї не давай рєд і мої хатї. Як я хочу, так буде.
— Ой не буде так, я прішов на весїлє як другий, я принїс такі дари як другий, то я маю мати таку честь як другий.
Каже Синиця оце, а бідні понащьирювали вуха та таке їм це слово миле, як мід солодкий. Тай на цїм тимчасом стало. Зачєли відавати обід. Перед богачами все солонина та мнєсо, а начінки лиш трошки, а перед бідними все лиш начінка, а мнєса крішка. Фукают бідні, їдє або не їдє. А богачі аж ліктї собі позамащували.
Але взєв Іван Золотий сперед богачів склянку з горівков тай каже:
— Пиймо, братя, хоть горівки, як їсти не дают.
— Мой, Золотий, а перед тобов же шо стоїт, не дар божий ? — каже Зуб.
— Але чьо перед богачами кілько дару божого, а перед нами лиш крішка?
А богачі лиш червонїют, лиш позирают, але мовчє.
Відійшла вечеря, зачали музики грати. Гуляют. Але взєв Печенюк Касїяниху в данец. Та все данцує та розтручує. Не вітерпів уже Петрик тай лус в лице Міхайла, а Міхайло нї дві, нї три тай Петрика.
— Гов! Перестаньте грати — кричит Зуб.
А Касїянко каже Зубови:
— Знаєте шо, Зубе, нате вам пєтьдесєть левів гезди, платю вам все весїлє, але ви гет віметїт це смітє з хати. Це другий пунт.
Прийшло до такого, шо аж мусїло чієс житє йти на смерть. Ех, господи, як Калинюк Золотий не хомне Касїянка у писок, аж повна миска нацюркотїла. А Міхайло Каленика як уфатив за шкіру на потилици тай вірвав у пушках, лиш лишило си голе мнєсо.
— Мой, богачі, або зараз віци забирайти си, або буде з вас саме фалатє! Кобиж були послухали. Тай зачєла си баталїя. Всї що май боязливі, повтїкали, лиш лишили си три бочачі та пять бідних та жінки. Жінки лишили си всї, бо вони знают, шо їх нїхто не бє у бійці. То вперед вівели Федика Мельника. Вівів єго Ковалюк і Петрик і Іван. І Ковалюк лиш раз свиснув по голові орчиком тай череп хрус на місци, а Федько уснув на місци як куря.
А Печенюка Міхайла вже не так було лехко. Хлоп дужий як медвідь, бо знаєте, а не боїзливий. З ним валували си зо три годині по хаті: їх штири, а він один. Правда помагали і жінки але шо баби годні. Звалили го в хатї — розкидав з себе штири хлопи як галушки, звалили в хоромах — знов не дав си. Приволїкли до дверий тай ймив си одвірків. Але Петрик Синиця уфатив єго палец у зуби тай віпровадив, а як віпровадили тай убили колами. Убив Петрик тай Каленик тай Іван. Хотїли ще Касіяна вбити, але одно, що дуже просив жінок та вони тримали єго під сорочками, а друге, що зробив си день тай люди зпамнєтали си.
То вбили: Іван Каленик та Дмитро Золотий та Петрик Синиця та Никифір Ковалюк.
— Оце прокураторь сказав оскарженє, а тепер будемо слухати винуванцїв, сказав Онуфрій.
— Іван Золотий.
— Гір.
— Ти вивен, шос убив Міхайла тай Федька Мельника.
— Нї, не винен.
— А хтож винен?
— Та ми не винні, але богачі.
— Як богачі?
— А так винні, шо нас хотїли вігнати з весїля.
— Хотіли, але ви не дали си, а їх вигналисте на той сьвіт.
— Або шо мене маєте питати?
— Іванку, руй гадино, не підтикай під ніс, бо зараз дістанеш. Кажи, чим убив-єс?
Тут Онуфрієви почала помагати публика.
— Ти Золотий кажи все по правдї, бо зараз дістанеш буки — казали з сїний ґазди.
— Я, бігме лиш раз ударив!
— Чим?
— Сапов.
— По чім?
— По плечах.
— Ну, а Каленик?
— Я не знаю.
— Як не знаєш, то сідай.
— Каленик Золотий!
— Я сам.
— Ти вбив Міхайла?
— Єго вбило єго богацтво.
— Лиш не з мудра, Каленику.
— Яке з мудра, пєний-єм був, весїлє було, музики грали, а богачі хотїли нас вігнати, то ми хотїли набити.
— Добре набили, але хто вбив?
— Я не тямлю.
— Памнєть коротка якас.
— Чим бив-єс?
— Чим мав.
Онуфрій нїчого вже не казав, лиш махнув рукою на парубків. Сї ймили Каленика в руки.
— Дайте му пєтнацїть буків тай буде говорити. І пішли дальші зізнаня. Публика хотїла конче карати та Онуфрій не позволяв і випитував дальших оскаржених. Та серед того як оскаржені не хотїли зізнавати перед Онуфрієм, всї що стояли в сїнях, почали кричати: вони вбили, найже відпокутуют.
І витягали одного за другим і подавали в дальші руки. А ті, руки, багато їх, хапали їх, мстили ся і ревли по селї, а за собою лишали страшний зойк жінок і конаючі филї пімсти.
=================
„Моє слово“ (1905), с.171—178
30.05.1905