А. Первісні варіанти в основному тексті.
(Присвячую Сафатові Шмігерові)
І.
Сільський богач Андрій Курочка сидів коло стола і обідав, — не обідав, а давився кождим куснем. Домашна челядь входила до хати, вносила заболочені цебри, сварилася, метушилася і виносила цебра їх між худобу. Богацькі діти і слуги брудні були і марні. Вони двигали на собі необтесаний і тяжкий ярем мужицького богатства, котре ніколи не дає ані спокою, ані радості ніякої. Сам богач найгірше томився у тім ярмі, найбільше проклинав свою долю і безнастанно підгоняв своїх дітий і наймитів.
Коло него на лаві, під вікном, сидів його довголітний робітник старий Федір.
— Я ніколи не маю такої щьисливої години, аби я спокоєм кусень хліба прожер. Бігаю та вгоньию, та лиш дес уздрите, а я впаду та й здохну! А мині ж оца їда має йти в смак, як я знаю, шо вони без мене в стодолі нічо не робльит? Лиш аби нажертиси та день трутити. Шо вже чужим казати, як свої діти — та й вони не хотьи робити! Я, бігме, не знаю, як цес нарід має на світі жити? Всьо піде на жебри.
І халасував, аж єму очі вилазили.
— А ви чого, Федоре, надходили?
— Ви не знаєте, які наші ходи? Зима йде, а я босіський, та дайте ми два леви на відробок.
— А ви ж годні робити? Вже ваша робота скінчиласи, Федоре.
— Най би-м і не робив, лиш коби хто дав їсти задурно.
— Це не! Сегодни задурно нема їсти, сегодни і за роботу не варт дати їсти, така тота робота! А казав-єм вам: найміт у мене дівку, були би-сте тепер мали свої гроші.
— Коли ж бо не хотіла та й пішла до двора.
— Та же певне, хто не хоче робити, та й пхаєси до двора, бо хоть їсти трішки, але мож вальитиси. Бідні люде такі настали, шо лиш аби раз на день їв, але аби нічого не робив, та й тогди рай! Як робє, так мают, так їм бог благословит. Сегодни би у вужевку скрутитиси, аби шос мати... Та тих два леви я ще вам дам, шо буду з вами робити, може якос відтрутите, але більше не приходіт і не бануйте, бо не дам. Самі видите, шо ваша робота ніпочому.
— Та я, Андрію, мусю си коло людий тулити, а де ж я си подію?!
— Дівайтеси, де хочете, а межи газди ви вже нездатні. Шукайте собі служби у жида або в пана — там робота лекша.
— Ви мене файно радите. Як я силу коло вас лишив, аби я на старість ішов жидам воду носити.
— Задурно-сте мені не робили.
— От, бувайте здорові.
І Федір вийшов з хати.
— Ну, та ці жебраки всьо би забрали! Таке воно кашливе та заслинене, шо ціпа в руках не годно удержьити, та й ще воно кокошитси! Іди на зломану голову, гадає, шо я гроші кую або краду!
Федір чалапав до своєї хати та не переставав шептати.
— А я ж, Андрійку, де силу пустив? Ци я єї проданцував, ци я єї пропив? Та же вся вона сіла в тебе, на твоїм подвір’ю. А я ж, Андрійку, де силу пустив?
В хаті скинув чоботи та й ляг на постіль. Лежав до самого вечера і без вечері заснув. Але ще кури не піяли, як він зірвався, гримнув клубами до дошок, знов ляг і знов зірвався. Через маленьке віконце гляділа на него осіння ніч. Десь то і не ніч, але чорна жура, що голосила по вуглах хати і дивилася на него сивавим, немилосерним оком. Воно його так зціпило, що він не міг рушитися, і показувало єму ніби образи на віконці, ніби привиди у воздусі.
Ото сидить він між маленькими жидиками, дозирає їх, пістує, а вони його тягають за чупер, плюють у лице...
...То знов клячить він у церкві, у тім куті, де жебраки чолами у підлогу гримають. Він гримає ще голосніше, а всі жінки йдуть до него і дають кожда по бохонцьові хліба. Він їх кладе в пазуху, кладе і стає такий широкий, що люди розступаються. А йому встид, встид, а чоло так болить...
О, він іде городом Курочки, не йде, а скрадаєся під стодолу. Витягає снопок зі стріхи, насипає в него з люльки ватерки і тікає, тікає... Чує поза собою, як коли очима видить, що з-під стріхи вилизуєся маленький, червоний язичок, вилизуєся і ховаєся...
— Ой, йой! йой!
Той язичок запік єго у самий мозок. З усеї сили він осво[бо]дився з невидимих в’язів, зірвався і подивився у віконце. Воно, як той кат, прошибало його наскрізь. Знов звалить і буде мордувати своїми образами. Настрашився, не бачив ніякого виходу, звертівся, аби десь утечи. І перед ним як би якісь ворота створилися, єму стало легше і він борзенько подався у них.
II.
Може мав шіснайцять літ, як ішов зі свого села. Такої ясної днини, такого веселого сонця він ніколи вже не бачив. Воно пестило зелені трави, сині ліси і білі потоки. Оглянувся за селом. Коби хто прийшов і сказав одно слово, та й вернув би ся, ой, тото вернув би ся!
— Він мене б’є, катує, їсти не дає, нічого на мене не покладе, — лунав єго голос по зелених травах.
— Бодай же вас, тату, земля не прожерла!
І ще скоріше пішов. Минув сільські поля, поминув ще два села і з горба побачив місто, що вилискувалося проти сонця, як змій блискучий...
Всі дивувалися єго силі і боялися. Пани не потручували, а робітники не побирали на сміх і не робили збитків. Шпуряв міхами, як галушками. Отак день від дня то з брики до шпіхліра, то зі шпіхліра на брику.
— Хребет ми пукає від тих міхів!
— Пий горівку, та затерпне.
І справді від горівки хребет затерпав, як би рукою відняло.
А в неділю і свята йшов з товариством до шинку. Тоті шинки стояли за містом, між селом а містом. Хто не мав уже примістя в селі, той вандрував насамперед тут, а хто не мав що в місті робити, то вертався також сюди. Бо то не було ані село, ані місто.
Бували там забави по тих шинках!
Зразу пани з міста перед водили. Розповідали за свої давні достатки, за то, кілько з цісарської каси щопершого гроший побирали, яких татів мали. Мужики слухали, частували горівкою з великої пошани. Але як трохи підпилися, то виломлювалися з-під моральної власті, і тоді панам приходилося круто.
— Ану, пани, охота! Хапайтеси за шиї та гуляйте нам тої польки, най ми видимо, як то межи таким великим панством водитси?
Пани гуляли, мусіли, мужики їх колесом обступали і реготалися, аж коршма дудніла.
— Гопа дзісь!
— Єще раз!
— Полігоньки, плавно враз!
— Гов, доста! Тепер пийте горівку, забирайте свої панцкі вуші по кишенях та й марш із коршми, бо мужики хотьи собі самі межи собов погуляти.
І пани як зайці висувалися.
— Я тих панів умію рихтувати, то таке легоньке, як пір’є: подуй, а воно полетіло.
— Мой, Юдо, давай вудку, давай піво, давай гарак, бо ми си знаєм.
Жид борзенько накладав усего на стіл і зараз відбирав гроші.
— Ти, Безклубий, ти чого ревеш, за клубом? Пий та й запри собі гямбу, бо в мене забава.
Безклубий ще гірше заревів.
— Тихо, бо б’ю!
— Не руш!
— А то котрий, мо?!
— А ти шо за пан?
Федір встав із-за стола і тріснув того охочого в лице.
— Ти в неділю пореш? Та то гріх!
І ударом лавки звалив Федора на землю. Зробилися дві партії. В коршмі все заворушилося. Жид утік, горівка булькотіла на землю, столи і лавки почервоніли від крові і, поломані, падали. А в болоті зі слини, горівки і крові лежали обі партії і стогнали. Лише Безклубий сидів у куточку і ревів як віл — не знати, за ким і за чим.
Незабаром прибігала поліція і тверезила голодників. З гіркою бідою підоймала на ноги, потім одним махом звалювала з ніг. Голодники падали як дуби, а підносилися як глина. Як були добре тверезі, то провадили їх до арешту.
Їхав полями дорогою поміж полями на бриці міхів. Пшениці і жита, як золоті і срібні гаї, під легким вітром до себе клонилися. По золоті і по сріблі плавали легенькі чорні хмарки, як тонка шовкова сіть. Море сонця у морю безмежних ланів. Земля під колоссєм лящіла, співала, словами говорила.
— Мошку, на важки, бо я собі йду гет!
Зіскочив з брики і пішов межами поміж житами. На вечір зайшов до Андрія Курочки.
— Ти, певне, або злодій, або лайдак, бо добрий не йде із свого села і не блукає світами?
— Мете видіти. Тато, шо по панчині не пропили, то голодних років попродали та й приймили зятя до сестри та й умерли, а зьить доти бив, аж єм утік від хати.
— А у вас, у бойків, бачу, коровами орют?
— Ні, то, відай, ще за нами — німці корови упрягают.
— Та скинь постоли та вінеси кожушину до хорім, аби-с не напустив нендзи, та й льигай. А церьква у вас така, як у нас?
І ксьондз є?
— Так саме, як у вас.
— Та буду видіти, як си вдаш. Не будеш порушливий, а роботи не меш боятися, та й тьи найму.
Наймився. Село пізнало його, що не злодій, що робітник добрий, що добре на себе старає і приймило за свого. А він пізнав, як котре поле називаєся, чиє воно, чи вимокає, чи висихає, котре в селі найліпший злодій, котре найбільший богач — і зробився сільський.
Послужив кілька літ, а добрі люди зачали його радити, аби став газдою.
— Ти не будь дурний, а як дає кавалочок города, а дівка годна і постарана, та й бери. А маєш гроші заслужені, а ще приробиш та й клади собі хату. А най вона буде, як куча, але твоя! А ци дощ, ци зима, ци таки так нема роботи, то вже ти не кукаєш із-за богацкого вугла і не гниєш по яслах, бо ти маєш свій кут. Слухай мене, старого...
Оженився, будував хату і тріскав від роботи, від свої і чужої. Носив дошки на плечах з міста, відробляв старі снопки, що взяв на стріху, і заробляв гроші то на вікна, то на двері. Два роки минуло, заки поклав хату. Хатчина маленька, непоказна, виглядалА між другими хатами, як би хто пустив межи громаду гарних птахів маленьку, кострюбату курочку. Але Федорові вона і така була мила...
Минуло кільканайцять років, а перед Федорову хатчину принесли люди червоні хоругви. В хаті на лаві лежала його Катерина — висока велика і груба, аж страшна. Федір тримав коло себе двоє дівчат: одинайцятилітню Настю і восьмилітка Марійку і все їх питався: шо мемо, доньки, без мами діяти? Котра з вас дьидеви обід зварит?
А як жінку ложили в трунву, то він заридав.
— Беріт її полегоньки, бо в неї тіло дуже зболене. Ой, Катеринко, я ще не встиг добре з тобов наговоритися, а ти огніваласи та й пішла собі від мене.
Він припав до небіжки і цілював єї в лице.
— Люде, люде, я до неї ніколи слова не заговорив, я за роботов за ню забув та й за бесіду. Прости мині, Катеринко, приятелю мій добрий!
Плач жінок вибіг з хатчини далеко на село.
— Вона, люде, як пішла за мене, то так, як під воду пірнула, ніхто єї не видів межи людьми. Аж тепер вірнула межи вами — на лаві. Я до неї ніколи марного слова не заговорив, маціцького!..
І ще минуло кілька літ. Одного вечера прийшла зі служби Настя. Федір глянув на неї і зблід?
— Настя, небого, а ти ж сама, а чоловік твій де?
Настя заридала, заголосила, а він слова більше до неї не сказав. Аж як єї відпровадив до міста на службу і розходився з нею, та тогди заговорив.
— Дай тобі боже, дитинко, якнайліпше, але дивиси, аби-с дитини не стратила, бо встиду вже не покриєш, а гріха неспасеного докупишси. Та переказуй, як тобі тут буде...
А роки йшли, не стояли. Федір не випускав з рук ціпа цілу зиму, чепіг не викидав цілу весну, а коси ціле літо. Кості боліли, кінці їх стиралися і пекли. Але неділя ставала на поратунок, бо в неділю він ішов під вишню, лягав на зелену траву, а вона висисала в землю той біль. Та прийшов такий час, ще неділя не годна була направити того, що будні дні попсували, а трава не могла виссати того болю, що запікся в старих костях. А ще вселився кашель, що не покидав єго ні коло коси, ні коло плуга, ні коло ціпа...
Розвидалося, віконце побіліло, а Федір вернувся з далекої вандрівки свого минулого життя. Вмився, помолився і збирався йти до двора.
— Наймуси у пана від весни, озму на чоботи і трохи орнарії та й якось я перезимую, заки піду до служби.
III.
По селі білі вузенькі стежки всі хати докупи пов’язали, лишень Федорова хата стояла поза сітею стежок, як пустка Федір зимував як ведмідь. Рано вставав на годину, аби затопити і зварити собі їсти, а потім цілий день і цілу ніч перележував на печі. Чим дальше заводилося в зиму, тим він сходив на дитинячий розум.
— Тепер, Федоре, небоже, встань та украй собі гріночку хліба, але тоненьку, панську, бо-с вижу, зголоднів.
Він сміявся, злазив з печі і краяв хліба та дивився до вікна, чи вона тоненька, панська.
А темних, зимових ночий він голосно, на всю хату, говорив страшні речі.
— Село вімерло шо до лаби, а я собі гадки не гадаю, у тот бік не дивюси!
Але власні слова переймали його боязно, він пітнів зі страху і скакав з печі до віконця, аби переконатися, чи в коршмі є світло? Успокоївшися, він вертав на піч.
А як пробуджувався вночі зі сну, то не міг спам’ятатися, забував за себе і аж як гримнув кулаками до сволока, то приходив до себе.
Тої зими його хатина заполонилася опирями, привидами і марами. Вони гуляли по хаті, як збиточні діти. Вилітали до сіний і вистуджували хату, вибігали крізь піч на стрих і товклися аж стеля лупалася, дзвонили у вікна, аби його заманити надвір. Він не давався. Намагався не боятися, тоді вони вибігали на піч і щипали єго, душили і в рот онучі запихали. Одної ночі злетілися до хати всі чорти. Гуляли — аж хата дрожала, а вітер такий здоймили, що він замерзав на печі. Потім позасідали поза стіл і повивалювали з утоми язики такі самі, як той маленький язичок, що він єго поклав під Курочкову стодолу Він лежав як мертвий, аж як кури запіяли, то він ледво піднявся і зачав молитви говорити. Але і при молитві вони єму не давали спокою. Він не міг нагадати таких молитов, що їх найліпше знав, він забував навіть хреститися. Ті мари так єго змордували, що як прийшла весна, то він ледво дихав і побілів, як папір.
— Траба брати гроший відки голова, та посвьитити хату, бо тут нечисте злізлоси з цілого села накупу. Віпили з мене кров, шо вітер ні з ніг ізгонит!
Як сонце весняне заблисло, то він смарував чоботи, латав сорочки і плів волоки до постолів, і тішився, що раз уже піде до служби.
— Уберуси, вбуюси файно та й до двора! Проши вельможного пана, я мелдуюси до панцкої служби.
— Добре, Федоре, — десь відповідав єму пан, — ти, вижу, слушний чоловік, коли ти подлуг припісу мельдуєшси.
І Федір, латаючи сорочку, солодко усміхався.
VI.
Федір стояв насеред панського гумна і сумно дивився за рядом плугів, що висотувався з брами як ланцюх, у котрім зелізо споювало м’ясо людське з м’ясом волів.
— Вже моє оранє скінчилоси! Старе вогниво, та й вікинули, бо ланцуг серед дороги урвав би си!
Похитав головою та й пішов до стодоли брати свиням зерна. Через цілий день на гумні було тихо. Лишень від, наймитських хаток доходили крики бабів і плач дітий. Якби хто з села повибирав щонайгірші хатки, а до них загнав щонайобдертіших мужиків і найжовтіших .жінок і додав ще голої дробини дітий і все те поставив близько себе накупу, то мав би правдивий образ тих хаток із їх мешканцями.
Федір з гумна дивився на ті хатки і щось заперечив головою.
— А де ж би я там ішов у таке пекло, я собі буду спати у стайні, тепер зими нема. Не піду я там у тоту пропасть.
Вечером пішов до стайні. Коло ясел стояли воли двома довгими лавами і ліниво жували сіно. Коло кождих чотирьох сидів погонич і дозирав, аби під себе не викидали. Між тими лавами сиділи на землі плугатарі і сівачі. Латали собі постоли, стягали мотузками сердачини і направляли істики. Кождий коло чогось нипав. Коло них присів Федір. Воли один по одному падали на солому, за ними переверталися в ясла погоничі, а за погоничами йшли плугатарі. В стайні запановував тяжкий відпочинок, що по утомі зораних ланів паде на стайню як тяжкий камінь. Федір також засунувся перед воли.
— Свинарю, мой, а марш сперед волів межи свині! Ще тобі лужко стелити! Твоя Марійка добре нас рихтує. Тікає си, як сука, з фірманом, та відавує єму з обіду шонайлігіше, та ще й ти приліз на нашу голову? Марш з-перед волів!
Федір виліз із ясел і ляг під брамою на в’язку соломи. .Забута кривда в тій хвилі пробудилася.
— Гріх меш мати за мене, Андрію, гріх...
Стайня стогнала, позівала, зі сну говорила. Так тяжко дихала, як би десь глибоко, в землі, душилося тисячі людий.
— Молися за мене, най мене бог хоронит, най мене направит на ліпший розум, бо і тьи спечу у вогні, як пацюка, бо меш три дні попів за своїм богацтвом згортати...
Над ранок і він скотився у чорну пропасть стаєнного сну.
V.
Федір потім ніколи не ходив до стайні і не говорив з наймитами. Спав у стодолі і не показувався на очі. По великодні Марія віддалася за фірмана і переходила з ним на службу до другого пана. Федір вийшов з ними за браму і попрощався.
— Маріє, а памньитай, шо я хату при людих Насті відкажу, аби ти єї не вігонила, бо вона, сарака, одна одиница!
І вернувся. В хліві, аби ніхто не бачив, заплакав.
— Тепер жий з ким хочеш!
Тої днини впився і прийшов вечером до стайні.
— Мой, скарбов’яне, тепер ні не вігоніт, бо вже моя Марія помандрувала.
— Хто би вас вігонив, от льигайте та спіт, як сте набрали повну голову.
— Певне, що п’єному добре спати, так і бог приказав. Але ти кажеш іти спати, а я тебе питаюси, де я маю іти спати? Як ти така мудра голова, то ти мені скажи, де я маю іти спати?
Він аж носа Процевого дотулився — так близько присунувся зі своїм питаннєм.
— Де впадете, там будете спати.
— А якби я так у яселца, га?
Він злобно засміявся.
— Я в ясла, а ти мене за гирю, та в шию, та буком: а марш, старий псе!
Погоничі повилізали з ясел, аби дивитися на комедію.
— Бий з ясел, бо ти тут гнив та й маєш зогнити, бо ти не знаєш, шо то є чоловік — ти вів, ти хати ніколи не видів. Ти порьидного чоловіка з ясел буком! Але ти мене питаєшся: а де ти, васпан, дотепер був? А я тобі кажу: був-сми межи людьми, любо мині було. Але ти кажеш: а чого ж тебе люди від себе прігнали? Отут гудз! А я тобі на це нічо не кажу, лиш три слові: нема у людий бога. А ти голова розумна та й все вже знаєш...
— Ідіт, старий, спати, не гніт бандити, а завтра підемо в село на вибір, та ми тих богачиків трохи намнемо.
— Я на вибір піду і людем усю свою кривду скажу, але в ясла не піду, бо я там не маю гнити. Я знаю ліпше гатунок, як ти, я більше світа видів, як твій пан. Але чекай, я тобі буду казати, як на протокулі. Я був помийник жидівський, я вальивси попід лави жидівські, по всіх криміналах. А бог най пише гріх, а я не боюси, я за все відповім, так відрубаю, як першому ліпшому. А мене хто на розум учив, га? Коли мене лиш чим виділи, та тим били! Не біси, я вікажу, я вів’єжуси шо до крішки. Но, але дав мині бог такий розтулок у голові, шо я привернувси назад до нашої віри. Як єм уздрів єго ласку небесну по полю, як жито просилоси під серп і земля аж цьипала: йди, Федоре, бери з мене хліб, — а я лишив жида серед дороги та й пішов до божої роботи. Дьикую господеви і до сегодни!
Він хрестився, цюлював землю і бив поклони.
— Прийшов я межи наші люде, а мині світ розтворивси! То-то з ними гарував! Оженив-сми си, поклав хату з цего мозиля. Вже має мині бути добре. Але гріхи траба відпокутувати, бог буком не б’є. Умерла мині Катерина, но, ніц, єго воля, єго розказ. Тішуси дітьми, годую, забігаю — відгодував, а люде взьили та й знівечили. Пішла моя Настя ні сяк, ні так, пішла знов по жидах, а Марія, аді, помандрувала з отим ляхом. Ме бідити. Але ніц, най ні бог скарає, як шо кажу. Кара має бути!
Він імив пушками губи і стиснув, аби против бога не говорити.
— А я лишився босий! Іду я до него у таку плюту: дай мині грейцір, най ноги вбую. А він мині каже: йди до жидів. Прийшов я до вас, а ви мині: марш! А куди ж я маю тепер іти?! Карає бог, карают люде, караєте ви, а я кількі карі не годен вітримати!
— Ідіт, діду, в ясла, ми вас просимо.
— Най буде кара на мене, я си приймаю, але по правді!
А ти ж би любив, якби я з твого хліба всю мньикушку віїв, а тобі лишив саму згорену шкірку? Правда, шо ти би не любив, бо то не по правді?
Він роздер сорочку в пазусі, скинув і шпурнув під воли.
— Тепер дивиси, яку мині шкірочку богачі лишили. Та з чим тут жити? А шо ж тут є вже карати?!
Він голий перевернувся на землю. Наймити єго прикривали, чим мали найліпшим.
VI.
Коло громадської канцелярії стояли дві купі. Одна обдерта, чужа на селі, апатична, друга чиста, біла, охоча — наймити і газди. З одної і другої купи хтось викликуваний заходив до канцелярії і голосував. Економ аж захрип, бо кождому наймитові мусів казати називати пана, війта і жида. Жандарми снувалися і усміхалися, як коли би мали перед собою забавку діточу.
— Ну, хлопці, тепер уже вібрали-сте пана, сідайте та й мете пити горівку, — сказав економ. Газди здоймили галас.
— Ото вушивці, ото жебраки, ото худоба панцка!
— Мой-ня, чуєте, як богачі рип’є?
— Най рип’є, а ми пиймо горівку.
— Та пийте грань, пийте кров свою, злодюги!
— Ми горівку воліємо!
— Ото нам пани вішукали право, аби голодники розбоєм ішли на село!
— Ти, читальнику, ти гадаєш, шо я не був у читальні? Та же і там бідний нарід стоїт коло порога. За столом сидит ксьондз, старші братя, богачики, а дьик чітає тоти казети, а ви покивуєте головами, як воли, ніби шос ви з того розумієте. А то один з другим такий дурний, хоть му око віколи! То така читальня ваша, шо богач за столом, а наймит коло порога. Так у церькві, так у канцелярії, так усюда. Та ми маємо з вами бути?
— Хлопська голова не до письма, а зад не до крісла!
Наймити зареготалися.
— А тихо ж ви, француваті, вперед вуші повібивайте, а потім учіт газдів розуму.
— Мой, ти, Курочко, то ти також за людьми? Та же ти гірше жида! Чого горланиш?! Не біси, твоє богаство піде марне. А нагадай собі, як я служив у тебе, та мене від твої роботи хороба нагріла. А ци ти мині за цілий тиждень вініс букаточку хліба або води напитиси? Та ти з людьми тримаєш? Я в тебе всю силу лишив, а ти мене вігнав босого на зиму! Та же ти гірше жида, бо то рахуєси не наша віра. Але пустьи твої діти тото богаство, що з него сліду не буде! Ти, кальвін!
Курочка гримнув Федора в лице, та так, що єго обілляла кров і він впав.
— Хлопці, ану богача трохи намньицкаймо.
Ймили наймити Курочку, постояли за Курочкою газди, потекла кров...
VII.
Федір лежав у своїй хатині на постелі. Очі єго горіли як грань від червоних язичків, що тисячами огників розбігалися по тілі і смажили єго на вуголь. Ті язички як блискавки літали по всіх жилах і верталися до очий. Гриз кулаки, бив чолом до стіни, аби вогонь з очий випав, і падав на постіль.
Запалився, чув, що з него бухає полумінь, ймився руками за очі. Один страшний крик, надлюдський зойк! Язички вилетіли з тіла і прилипли на шибках віконця. Зірвався. Віконце червоніло як свіжа рана і лляло кров на хатчину.
— Все моє най вігорит.
Він скакав, танцював, реготався.
Віконце дрожало, тряслося і щораз більше тої крові у хатчину напливало.
Вибіг на поріг.
Звізди падали на землю, ліс скаменів, а десь з-під землі добувалися стеклі голоси і зараз пропадали. Хати ожили, дрожали, тряслися смажилися в огні.
— Я чужого не хочу, лиш най моє вігорит!
===================
ПЗТ, I, 300
16.07.1949