Дорога (1949б)

Б. Друга чистова редакція. Друкується за автографом.

 

ДОРОГА

 

в[ельми] п[оважній] Евг[енії] Калитовській на д[арунок] 28. II. 1900.

 

— Я йду, йду, мамо...

 

— Не йди, не йди, сину.

 

Пішов, бо тота дорога була єго судьбою. Бо стелилася перед очима — далека, сина, таємна.

 

Кожді ворота минав, всі білі вікна.

 

Любив свою дорогу над все. У днину манила єго як великий промінь сонця; по ночи як та дорога, що серединою неба протяглася. Побачив перший раз людий.

 

Вбиті по коліна в землю, вони у безтямній многости то горби­лися, то простувалися над нею.

 

Чорними, великими долонями зсували піт з чола — з жерла землі.

 

А як громи гриміли, то вони падали і поза собою душили дітей своїх — і рули з болю.

 

І підіймалися знов і ловили землю у тверді долоні.

 

Аж йіх сон повалив — один коло одного.

 

Як мертве море тварий протів моря звізд.

 

Небо здрігнулося, затремтіло.

 

Земля стогнала під ударами йіх серць.

 

А він стояв над ними і читав на тих тварях велику пісню великої сили, кожде слово, що мав ним говорити, взяв з йіх губів; кожду думку, що мав гадати, взяв з йіх чолів; кожде чувство свого серця взяв із йіх серця.

 

І став йіх серцем і йіх думкою.

 

А як рано керваве сонце покервавило те боєвище, то він не від­вернувся від того образа, бо мав силу.

 

Чорна земля змінилася у потужні тоті тварі і була обведена океаном крови і океаном поту з другого боку.

 

А над нею червона брила сонця, що капала кровю.

 

Не звів з сего образа очий, бо сильний був і гордий.

 

І ступав по своїй дорозі, а вона погиналася під ним.

 

Йшов, йшов...

 

І знов йіх побачив.

 

Стояли лавою як мідяні стовпи, огонь йіх палив, залізо у йіх руках плакало, небо сипало на йіх голови поломінь. Але вони пі­доймали з землі сонце, що по земли ланами пшениці впало. Жнива.

 

І знов горбилися і простувалися і поза себе кидали огненні снопи сонця.

 

І знов падали в сон камінний.

 

А рано поза собою не бачили того зробленого сонця. Пропадало.

 

І ревли і дальше у вогонь лізли.

 

А він глядів на них і почув у серцю йідь кривди.

 

І пійшов у розпуці своєю дорогою.

 

Земля хлептала дощь усіма ярами, як гирлами спрагнених звірів.

 

А на небі показалася дуга, а з-поза єї барв виринула єго любов велика і пречиста.

 

Простягнув до неї руки, уста спрагнені почервоніли, а чорне чоло побіліло.

 

— Ходи!

 

— Не можу!

 

І він стратив силу. І зняв з душі всю росу і під очима єго вона стада хрусталем.

 

І кинув йіх у єї волосє. І вирвав очи блискучі свої і КИНув до хрусталів.

 

І поцілував єї чоло і сказав:

 

— Ти стій і світи мині, бо я сліпий, бо я тобі дав все моє світло.

 

І пійшов своєю дорогою.

 

Йшов, йшов...

 

Чув по дорозі риданя.

 

Хліба!

 

Чув по дорозі благання:

 

Смерти!

 

А одного дня піткнувся на гріб своєї мами і впав.

 

Не мав чим плакати, але заридав цілим собою.

 

І зломаний поволікся далі.

 

Не йшов, а падав з одного гроба на другий — як сліпий птах з поломаними крилами.

 

Дорога єго йшла самими могилами.

 

— Боже, я не годен, я не годен!

 

Але судьба, єго дорога, ще не дійшла краю.

 

Аж одного щасливого дня, як перейшов сто гробів, то сота мо­гила була єго.

 

Припав до неї як до мами.

 

— Не сьвіти мині вже, бо мині тут так добре, добре...

 

 Василь Стефаник.

 

===============

 ПЗТ, I, 298

16.07.1949