Б. Друга чистова редакція. Друкується за автографом.
ДОРОГА
в[ельми] п[оважній] Евг[енії] Калитовській на д[арунок] 28. II. 1900.
— Я йду, йду, мамо...
— Не йди, не йди, сину.
Пішов, бо тота дорога була єго судьбою. Бо стелилася перед очима — далека, сина, таємна.
Кожді ворота минав, всі білі вікна.
Любив свою дорогу над все. У днину манила єго як великий промінь сонця; по ночи як та дорога, що серединою неба протяглася. Побачив перший раз людий.
Вбиті по коліна в землю, вони у безтямній многости то горбилися, то простувалися над нею.
Чорними, великими долонями зсували піт з чола — з жерла землі.
А як громи гриміли, то вони падали і поза собою душили дітей своїх — і рули з болю.
І підіймалися знов і ловили землю у тверді долоні.
Аж йіх сон повалив — один коло одного.
Як мертве море тварий протів моря звізд.
Небо здрігнулося, затремтіло.
Земля стогнала під ударами йіх серць.
А він стояв над ними і читав на тих тварях велику пісню великої сили, кожде слово, що мав ним говорити, взяв з йіх губів; кожду думку, що мав гадати, взяв з йіх чолів; кожде чувство свого серця взяв із йіх серця.
І став йіх серцем і йіх думкою.
А як рано керваве сонце покервавило те боєвище, то він не відвернувся від того образа, бо мав силу.
Чорна земля змінилася у потужні тоті тварі і була обведена океаном крови і океаном поту з другого боку.
А над нею червона брила сонця, що капала кровю.
Не звів з сего образа очий, бо сильний був і гордий.
І ступав по своїй дорозі, а вона погиналася під ним.
Йшов, йшов...
І знов йіх побачив.
Стояли лавою як мідяні стовпи, огонь йіх палив, залізо у йіх руках плакало, небо сипало на йіх голови поломінь. Але вони підоймали з землі сонце, що по земли ланами пшениці впало. Жнива.
І знов горбилися і простувалися і поза себе кидали огненні снопи сонця.
І знов падали в сон камінний.
А рано поза собою не бачили того зробленого сонця. Пропадало.
І ревли і дальше у вогонь лізли.
А він глядів на них і почув у серцю йідь кривди.
І пійшов у розпуці своєю дорогою.
Земля хлептала дощь усіма ярами, як гирлами спрагнених звірів.
А на небі показалася дуга, а з-поза єї барв виринула єго любов велика і пречиста.
Простягнув до неї руки, уста спрагнені почервоніли, а чорне чоло побіліло.
— Ходи!
— Не можу!
І він стратив силу. І зняв з душі всю росу і під очима єго вона стада хрусталем.
І кинув йіх у єї волосє. І вирвав очи блискучі свої і КИНув до хрусталів.
І поцілував єї чоло і сказав:
— Ти стій і світи мині, бо я сліпий, бо я тобі дав все моє світло.
І пійшов своєю дорогою.
Йшов, йшов...
Чув по дорозі риданя.
Хліба!
Чув по дорозі благання:
Смерти!
А одного дня піткнувся на гріб своєї мами і впав.
Не мав чим плакати, але заридав цілим собою.
І зломаний поволікся далі.
Не йшов, а падав з одного гроба на другий — як сліпий птах з поломаними крилами.
Дорога єго йшла самими могилами.
— Боже, я не годен, я не годен!
Але судьба, єго дорога, ще не дійшла краю.
Аж одного щасливого дня, як перейшов сто гробів, то сота могила була єго.
Припав до неї як до мами.
— Не сьвіти мині вже, бо мині тут так добре, добре...
Василь Стефаник.
===============
ПЗТ, I, 298
16.07.1949