В корчмі (1949-а)

А. Текст першодруку („Праця“, 1897, № 15 і 16, стор. 117—119, Чернівці)

Коло довгого стола сиділи Іван та й Проць. Качки під столом не могли собі місця найти та й нарікали, а Іван та й Проць також нарікали. Похилилися до себе як два рідні братя та й напивалися. Іван пив таки так, а Проць з жури, що жінка єго била.

„Ого, вже най того вола шлях трафит, що го корова бє! — казав Іван до Проця. — Якби ні жінка мізинним пальцем кинула та й бих капурец зробив, на винне яблуко — бих розпосочив! — Мой! — таже це покаяніє люцке, аби жінка лупила чоловіка як коня! — Але я знаю, що би я зробив. Взьив би-м, та би-м віострив сокиру на точилі, та й бих руки по лікті обрубав. Лиш таки раз та два та й руки гараус!"

Як своє виговорив, підніс руки вгору, як коли би мав гадку злетіти та полетіти з корчми, аби такій жінці, що бє чоловіка, руки по лікті обтяти. Подав голову в зад, очи впялив у Проця та й так ждав, що він єму на то скаже.

Проць похитував головою та й нічо не казав, — бо що було говорити, коли все правда.

„Мой ти паршьику, що ти мей телепаєшси як шибеник на грабку, чому не даєш, брьи, горівки. Мой, мій кременал, а твоя смерть! Не гиндлюй зо мнов, лиш сип тої браги...“ — казав Проць та й бив кулаком у стіл.

Жид приніс горівки, а газди стали пити. Боком нахилювалися до себе та й відхилювалися, як би вітер їх розгонив від себе, але такий слабий, що ледви дише.

„Та гадаєш — казав Іван — що бих чикав на шандарів, аби ні брали. Лиш бих обрубав руки, та й сердак на себе та й на мелдунок. Вже встид набік, сказав би-м, що так і так, жінка ні била, а я руки по лікті обтьив. Відай би-м ані години кременалу не пацив, щеби і похвалили“.

Знов похилювалися боком до себе і знов пили але так кривилися, що жаль стало би і найбільшому їх ворогови, якби на них дивився.

„Процю, брате! — видиш, пємо горшку, ти мене чьистуєш, але пємо за свою працу, за свою кервавицу. Пємо свою кров... жидів бенькарти годуємо.... Видиш ні, пю с тобов, але щире тобі радіо, правду кажу, припри собі жінку. Мой, таже ти сьміхом став по селу, жінка бє та духу наслухав, а ти газда маєш си називати. Я би таку жінку дзумбелав, та в ступу запрьигав, та каньчук дро­тєний до неї бих брав!“

Іван здоймив з себе ремінь, показав Процеві; що і він має гроші і може також платити. Проць кинув ремінь на землю, бо був моц сердитий, що Іван єго має за безвірка, що ніби звис на єго горівку.

„Іванку, чьо мене, брьи, пореш без ножа? Як я маю охоту тебе чьистувати, то ти пий, а не тич мені гроший“.

Тай знов пили.

„Або по добру з нев говори. Як прийдеш додому, тай кажи жінці так: Ти така, ти сяка, а ти мині де присьигала. Кажи — на сьмітю чи у церкві. Рабін нас віньчив, ци ксьондз слюб давав. Ти до мене руки протьигаєш, а я руку втну. Аді внеси столец та й сокиру, та й порахуємося. Так ти єї наповідай та може напудиш...“

„Іванку! ти небоже не знаєш мої жінки. Таже вона така тверда на серце, що і ката би не збояласи. Я чьисом хочу єї дати огрозу, але вона таки шо має під руками, то так ні впоре, — аби і по смерти. так дохторі пороли!“

Каже:

„Ти, марнотрате, шо видиш та до коршми тьигнеш, та ще хоч і мене нівечити?!“

„Але кажу ти, що я такий від неї битий, такий парений, що прийде ми си від хати піти. Але кажу, може єї бог руки по лікті усушит та може я допросю си цего у бога...“

„Чикай на бога, чикай, а вона ме бити аж на вітер здоймати. Чикай... О вже такий ти газда свої жінці як вербовий заніз у ярмі. Плюнути не варт на такого газду!..“

Проць похилився і кашлав та руками показував у той бік, де єго жінка спала. А Іван поклав оба кулаки в рот, та гриз їх, та й зубами скреготав на цілу коршму.

„А суда ж арендарю. Мой, жиде, ти вчена голова та тому з нас. шкіру лупиш, скажи мині, ци є такий паруграф, аби жінка чоловіка била? Ци є такий рихт? Ти читаєш у книжках та там дес повинно таке бути. Як цісар такий паруграф надав, най і я знаю, най ще і це знаю.... Як таке право цісарске, то і мене най жінка бє, а я руки навхрест складу ані кинуси. Як право цісарске, то має бути цісарске!“

Жид казав, що не читав за таке право, але то добре знає, що Проць буде мати ганьбу від жінки.

Проць плюнув, пролупив очи і дивився довго на жида. Мовчки підвівся з лави тай пішов.

Йдучи додому на ціле село горланив:

„Коли ж бо не боїтся, що сине за ніхтем, не бойітси...

Але руку втну по лікті, так як вербу підчімхаю! Прийду, віострю сокиру на точилі, та й по-лікті обітну! А це ж куда“.

Гіренько чалапав болотом та й грозив. Як доходив до своїх во­ріт — поволеньки замовкав...

==================

[ПЗТ, I, с.268—270]