А. Текст першодруку („Праця“, 1897, № 15 і 16, стор. 119—120, Чернівці)
СТРАТИВСЯ
У кутику на лавці сидів та ховав голову у писану тайстру. Желізниця летіла і гуділа якимось твердим тактом та гей молотом валила у душу мужика. Час від часу показував із за тайстри свою твар, та була заплакана. Всі дрімали, а єго сон не брався. Глядів по людях та й плакав, але ховав знов голову, аби хто не уздрів. Сльози падали як дощ. Падали як раптовий, що нараз пуститься, та й не забавки уймаєся.
„Та ще снив си недавно. Дес я беру воду с керниці, а він на самім споді у такій подертій кожушині, що господи! Тут, тут утопитьси. Николайку, синку, — дес я єму кажу, — а ти же тут, що дієш? — А він мині вповідає:
Ой, дьидю, не годен я у воську вібути.
Кажу я єму: терпи та навуки бери си. — Та й аді вже навчився, вже натерпівся...
Одна сльоза велика пустилася, та й тряслася трохи на носі, та й впала на тайстру.
„Іду до него та знаю, що го вже не застану. Але, ци буде до кого вернути си? Бігла за мнов, кервавими сльозами просила, аби ї взяти до сина, а я нагнав коні, та й лишив. Було взяти, найби гроші пропали, найби дома худоба з голоду погинула. А нам же чого тепер треба? Пошиємо собі торби та будем просючи ходити по тім місті, що Николаєва могила у нім буде“.
Дивився крізь віконце, як би хотів свою стару узріти, що она дома діє.
„Ой стара, тотом дочекалиси на сивий волос вінка! Тото головов дес бєш у стіни, тото, небого, до бога ридаєш !“
Схлипав старий, як маленька дитина, аж желізниця твердий такт змінила. Єму привижуєся єго стара, як біжить боса по снігу та просить ся, аби єї взяв до сина. А він лиш коні батогом, та батогом. Лишилася, але плач єї добре було чути.
„Набезпешно вже ї не застану. Коби ще мене спрьитали у ту яму разом з Николов. Най би-м гнили хоть разом, як не можна жити разом. Найби над нами і пес не гавкнув на чужій стороні але най-бих були укупі. Деж він сам буде у чужій чужиници?!
Колія ішла, ішла та підкидала головою мужика з тайстри.
„А шкода, щос був уріс такий як дуб. Бувало, що озме у руки та й таки горит му у тих руках“.
Колія добігала до того великого міста.
Виходив разом з людьми. Але на улици люди порозходилися, а він лишився сам. Оглядався, а то лиш мури та мури, а помежи ними дороги. Дорогами тисячі світил потапали у пітьмі.
Таки ось, ось та впадуть так дрожать, упадуть та й стане пекло.
Але сьвітила пускали корінє у ту пітьму та й не падали.
„Ой, Николко, кобих тьи хоть умерлого ще видів, бо і мене тут поховають“.
Сів під мур, а тайстру поклав собі на коліна та й сидів тихонько. Мури як коли би подавалися один ід одному і хотіли єго душити, а світила все сходилися докупки та докупки, аби подивитися на мужика, що замандрував десь із далека.
Став дощ накрапати. Мури почали говорити. „Лап! лап!“
Ще гірше скулився та й взявся молити.
„Матінко Христова, усім добрим людем стаєш на поратунок, Николаю сьвітий...“ Та й бився у груди.
Неборзо надійшов поліцай та й справив єго до касарні. Ішов улицями та розпитував.
„Пані вояк, а то тутечки умер Николай Чорний ?“
„Він повісився у вільхах за містом. Тепер лежить у трупарни. Йдіть осею вулицею удолину, а там вже вам покажуть“.
Старий лежав вже на помості. Вояк узрів тото та й обернувся і пішов дальше вартувати.
Пощо собі туск до серця брати із за чужого нещастя?
Пролежався старий, пролежав та й підвівся. Ішов улицею вдолину і шпотався, як коли би із храму вертався.
„Синку, синку, та й ти стратився!.. Скажи мені, синку, що тебе у гріб загнало? Ой привезу я мамі розрадочку від тебе. Марне пропадем“.
У трупарни на великій, білій плиті лежав Николай. Чорне волосє обкипіло кровію. Вершок голови відпав як лупина. На животі був хрест, що хрестом пороли та посшивали.
Тато припав на коліна у ногах Николая та й молився. Потім цілував сина у ноги та бив головою у плиту.
„Ой, дитинко, ми тобі з мамов весілє лагодили та музики наймали, а ти собі гет від нас пішов...“
Потім припав до лиця та плакав, плакав. Слези спадали на студеного трупа та на білу, студену плиту.
Плачучи убирав сина насмерть. У біленьку сорочку мережану, у пояс вишиваний та в капелюх з павами єго убрав. Тайстру писану поклав під голови та й притулив у головах до плити сьвічку, аби горіла за страчену душу.
Такий годен та гарний парубок у павах! Лежав на студеній плиті та гейби усьміхався до свого тата.
====================
[ПЗТ, I, с.266]
16.07.1949