А. Текст першодруку („Праця“, 1897, № 15 і 16, стор. 119—120, Чернівці).
СИНА КНИЖЕЧКА
Отот Антін, що отам пяний викрикує на толоці, був все якийсь нещасливий. Все йшло ему з рук, а нічо в руки. Купить корову, та й здохне; купить свиню та й решетину дістане. Отак за кождий раз.
Але як умерла єму жінка, а за жінков і два хлопці, тай чоловік гет обмінився. Пив, а пив, а пив! Пропив букату поля, пропив город, тай тепер і хату продав. Продав хату, взяв собі від війта сину книжку службову, та й має іти до міста та там собі якої служби шукати.
Він тепер сидить пяний на толоці та рахує, кому продав своє поле, кому город і хату.
„Продав, та й авс! Не моє, тай решта! Але коби мій дід та підвівся із гроба! Моспане, штири воли мав, поля дваціть штири морги і хати на ціле село!
„Ой пю, пю, та ще буду пити. За своє пю, ніхто до того рихту не має. А він мині каже, „грунт пропив-єс“. Прихожу пичьитку прибити, а він мене картає. Е, я ще не таких вітів видів...
„Гадає, що мині лехко. Аби тобі так умерати лехко!
„Йду я з хати та поцулував-сми поріг та й іду. Не моє та й решта. Було моє, а тепер не моє. Віхожу надвір, а ліс шумит та як коли би казав: „а верниси, Антоне, до свої хати!“
Знаєте туск такий прийшов, що раз туск! Тай вернувєм-си до хати. Посидів, посидів та й віхожу — не моє, що маю казати, не моє.
„Аби так лехко нашим ворогам конати, як мині було лехко із свої хати віходити!
„Віхожу я надвір та й таки ні обмарило! Дзелений мох на хаті; та траба хату пошивати. Ого, небого, вже не я тебе буду пошивати. Аби камінь та й би си розпук із жьилю!
„Сів я на приспу. Ще небіжка жінка мастила, а я глини тачками возив. Лиш хочу встати, а то щос не пускає, ступаю, та й не пускає. А мині такий жьиль, шораз жьильне! Сижу я на тій приспі та реву, так реву, якби з ні хто паси дер! Люди ззираютси на покаяніє... і
„А він мині уповідає: лехко пустити. Аби твоїм дітем так лехко було, як мині гезди лехко!
„Аді отам коло воріт там піп прощі казав жінці та й дітем. Перевертайтеся кажу у гробі небожьита, бо я лайдак. Пропив усе, все шо до нитки! І полотно пропив. Тепер буду в рантухових сорочках ходити та панам веди доносювати...
„Але вітиха добра жінка. Вінесла мині хліб на дорогу так, аби віт не видів. Най твоїм дітем бог годит, де си поступют.
„Шо я маю на чужі приспі сидіти? Йду. Лиш поступив-єм си, а вікна в плачь. Заплакали шибки, як маленьки діти. Ліс їм наповідає, а вони лиш кап, кап! Заплакала за мнов хата. Як дитина за мамов так заплакала.
„Ой лехко, як каміня гризти! Темний сьвіт, бо далекий навперед мене!
„Є ще гезди гроші, але буду пити. З нашими людьми напюси, з ними пусту. Най знають як із села-м віходив.
„Аді у пазусі маю сину книжечку. Оце моя хата і моє поле і мої городи. Іду собі з нев на край світа! Книжечка, від цісаря, усюда маю двері втворені, цілий світ навперед себе. Усюда маю двері втворені.... по панах, по жидах.
================
[ПЗТ, I, с.263—264]
16.07.1949