Сидимо в тернопільському парку ім. Тараса Шевченка. Палить сонце. Колір довкілля зелений. Анатолій Федірко згадує «Сніданок на траві» Мане. Але це вже обід і всі панни вбрані. Навколо (так, що можна охопити оком) «розкидані» картини Анатолія Федірка – ті, котрі формують арт-проект «Парк супрематичного мистецтва», – сім робіт півтора на півтора метра, створені за сім днів (сакральність у зеніті).
Особливо мені подобається та, що біля пам’ятника Степану Бандері, – квадрат, сформований чотирма секторами – червоним, чорним, тілесним, інша частина випиляна – через неї видно зелень.
– У картинах закладений простір для комунікації із середовищем. Це відкриті площини – у них є «проходи» – випиляні елементи, – через них видно місто. Кожен бачить себе не просто через супрематичні роботи, а через Тернопіль. Виставка передбачає діалог мого дєдушки Малєвіча, України супрематичної та міфів, котрі існують навколо «Чорного квадрата» та супрематичного мистецтва, Малєвіча та образу художника.
Полотна розставлено на умовних мольбертах. Форма мольберта, як головного атрибута картини, символу мистецтва, зламана. Умовність канонів сприйняття виходить на-гора. Зрештою, як і умовність середовища – пафос пам’ятника та моноліт білого дому розбиті роботами, продірявлені. Часом вітер перекидає картини. За деякий час знаходиться хтось, кого муляє твір мистецтва, що лежить долілиць, піднімає його. Це подобається Анатолію Федірку.
– Загалом творчість – спроба спілкування, – каже він.
Навіть, якщо до кінця, чи навіть від початку воно людям не зрозуміле...
– Мистецтво не належить, не належало і не буде належати народу. Але тішуся, що людям приємно відчувати себе його споживачами. І чому б не дати їм відчути, що вони можуть оцінювати мистецтво. Наприклад, 99% відсотків не знає, як працює стільниковий телефон чи планшет, але вони ними користуються. Хоча мистецтво більш складна субстанція, просто користуватися ним, як гаджетом, не можливо. Треба знати, як воно працює. Існують мистецькі та медійні штампи – це добре, це погано. От і все. Люди не оцінюють. Вони або не мають на це часу, або не мають можливості це сприйняти. Та й мистецтво – це просто спроба самореалізації митця. Сьогодні можливості відтворення реальності дуже широкі. Це дуже добре, бо проявляється основна місія мистецтва – іти шляхом не відтворення, а передачі рефлексій. Саме про це мій проект. Ми можемо надрукувати будь-яку картинку. Але це не матиме сенсу. У мистецтві важливий контекст. Комунікація соціуму-художника-його ідей. Зрештою, навіть не важливо, чи сприймають його послання. Важливий факт комунікації.
До речі, Анатолій Федірко підкреслює – картини із «Парку супрематичного мистецтва» можуть виставлятися не лише у відкритому просторі. Без мольбертів, на котрих вони зараз стоять, додавши площину стіни, логічно впишуться в галерейний чи приватний простір. Розповідає, що роботи створював у Тернополі та для Тернополя. Тут вони й залишаться.
– Чому в Тернополі? Робив виставки в більшості українських міст. Так випадало, що тут купа друзів і знайомих, але ніяк не міг сюди потрапити. Коли минулого року приїхав до Тернополя, був приємно вражений містом, атмосферою, людьми. Тернопільщина певною мірою пов'язана з авангардизмом... візьміть Курбаса, наприклад. Ще можна назвати кілька прізвищ, пов'язаних не тільки зі створенням нової української державності (таких багато), а й контексту культури. Але Тернопіль герметичний. Це великий мінус і плюс. Тут створився творчий осередок. Україна супрематична. І Тернопіль супрематичний. Вони такі ж незбагненні, як «Чорний квадрат».
«Парк супрематичного мистецтва» — логічне продовження проекту «Супрематична Україна». Художник представив його на своє 55річчя, у січні 2013.
– Була повна бездуховність. Я вірив, що Україна все таки супрематична країна. Ніхто тоді в це не вірив. І коли в квітні відкривав виставку в галереї «Совіарт», всі були шоковані. Я постмодерно вів діалог з дєдушкой. Діалог форми, кольору. Висунення «Супрематичної України» на Шевченківську премію було наступом на корупцію, тому що на той час вже був вибраний її лауреат. Кожен, хто проходив у фінал, мусив зробити виставку-презентацію для членів комітету. Це випало на кінець листопада. Представив проект. І раптом Майдан. Якась Європа, демократія... Я кажу: «То все-таки Україна супрематична». Всі дуже іронічно дивилися на мене. Вона непередбачувана. Непрограмована. Що таке «Чорний квадрат», як його трактувати? Так само трактувати треба й Україну. Супрематичне мистецтво могло з'явитися тільки тут. Ця країна, як чорна дірка у Всесвіті.
Про свого дєдушку – Казимира Малевича – Анатолій Федірко розповідає багато. Згадує, як до нього потрапила картина батька супрематизму, як створив перший пам’ятник Казимиру Севериновичу в Чернівцях. Додає, що фраза «У мене викладав Казімір Малєвіч» звучить ефектно в усіх країнах.
– Малєвіч любив перформанси. Він викладав у Київському художньому інституті. Приїздив до Києва на тиждень попить горілку. Образ у нього завжди був один. Він не читав лекцій. В академічній залі збиралися студенти всіх факультетів і курсів. Заходив Малєвіч у чорному пальто, в чорному капелюсі, з чорним чемоданом. Відкривав чемодан, діставав «Чорний квадрат». Казав: «Це тупик візуального мистецтва. Хто вас тут вчить, чому вас вчать і навіщо вас вчать – для мене загадка. Не робіть цього. Розходьтеся, діти». І всі слухали, аплодували. Нічого не змінювалося. Він був великим демагогом. Людиною, котра хотіла реалізувати себе в мистецтві. У нього забракло можливості отримати професійну освіту. Якби він отримав її, то, може, й не був би таким, яким його знаємо. Він гуру. Сьогодні деякі кажуть, що «Чорний квадрат» – телевізор. Ящик, котрий, поки вимкнений, стоїть собі чорний, а ввімкнений – зомбує. Думаю, в тому є сенс. Контексти з'являються тоді, коли починаєш розглядати чорний квадрат і тицяєш кнопочку. Можливо, це й було передбачено Малєвічем як тупик розвитку людства. Зникає ідентифікація особистості в контексті постіндустріальної культури, коли створюються масово тиражовані об’єкти. Це, як квадрати, котрі продукуються. І головне, що кожен може бути художником, кожен вважає, що він може зробити «Чорний квадрат».
Люди проходять повз картини, фотографуються, зазирають у випиляні елементи.
– Мистецтво – це спосіб життя, складні рефлексії, контексти і так далі саме тут і в цьому часі. Мистецтво не може бути десь і взагалі. Не можна його возити туди-сюди і транспортувати. Це не ковбаса.
Довідково:
Анатолій Федірко народився 7 квітня 1958 року у Чернівцях. Живе і працює у Києві. Член Національної спілки художників України. Працює в галузі живопису, візуального мистецтва.
Митець вважає себе послідовником Казимира Малевича. В Україні він відомий багатьма епатажними арт-проектами та перформансами.
Бере участь у численних виставках у різних країнах світу. Серед творів: «Зимовий вечір в Києві» (1988), арт-проекти — «Віртуальне малярство» (1994), «Нова реальність. Парк I» (1995), «Таємна вечеря 2000» (1999), «Ранок Батьківщини» (2000–2001). У 2013 році із проектом «Супрематична Україна» був висунутий на здобуття національної премії ім. Т. Шевченка. Автор та куратор численних Міжнародних та Всеукраїнських художніх проектів.
Відзначений багатьма преміями. Зокрема, першою премією Міжнародного Бієнале сучасного мистецтва «Пан Україна 92», м. Дніпропетровськ, 1992 р. Першою премією International Print Triennial Krakow 2003, м. Краків, Польща, 2003. Дипломом журналу «Афіша», вибір «Афіші» за найкращий арт-проект 2004–2005рр., («Діти проф. Й.Бойса»). Дипломом 3rd International Experimental Engraving Biennial, Mogosoaia, Бухарест, Румунія, 2008 р.