Лист (1905)

ПОЛЇТИЧНИМ АРЕШТАНТАМ МУЖИКАМ НА СЬВЯТИЙ ВЕЧІР.

У хатї було так ясно, що баба Грициха видїла кождий палець Іванків, де він до стїни притулив ся.

Сонце спускало ся насамперед на лїс, що стояв на горі перед хатою, на його галузю лишало всї свої дорогі камінї блискучі, а лїс бив промінами у вікна хати.

І таких їх було багато в хатї, що баба видїла кождіський палець Іванів на стїнї.

— Мой, Іване, аби я тебе не видїла бїльше на лаві! Адї, шо ти із стїн поробив. По земли собі бігай.

Іванко бігав від порога до стола та возив на нитцї колїсцятко від ниток тай казав бабі:

— Не біте си, я вже, бігме, не буду.

Коло баби на печи сидїла маленька Марійка

з заплетеною кісочкою як мишачий хвостик.

— Боже, Боже, як народови тїсно стало жити, а як сьвита надійдут тай нарід таки веселит си — гадкувала собі баба.

Лице зморщене, синї губи, сухі руки, сивий волос — отака баба.

— Ба, вуйко Василь ідут до нас із Николов Сименовим, із тим шо в школах він -си вчьит.

— Тїкай із землї, біжи д’бабі на піч!

До хати увійшов Василь із школярем.

— А в вас, мамо, на печи різдво? Вінчую вас счьистєм, здоровем, абисте ще прожили межи нами — віншував син мамі тай цїлував в руку.

— Ой, синку, мині різдво не в голові! Я, дитинко, всї дни оплакую і сьвито і будень — казала баба тай сльози в очах показали ся.

— А я прийшов письмо від Федора прочитати, бо вчера на поштї прийшло. Семенїв, адї, прочитає.

— Та шо приписує, дужий він, ци слабує?

Василь витягнув лист із череса, подав школяреви, а сей взяв читати.

„Коханий мій брате Василю і ви мамо.

Клоньию си до вас на різдво і вінчую вас на цї сьвита. Заколїдував бим вам кольидку з кременалу, але бою си, шо вітер мою кольиду у лісі стратит тай під ваші вікна не привіє.“

Стара мама обсипала ся слїзми, а Василь мовчав.

„Тут арештанти як заколїдуют, то аж сирий мур розсипає си, аж ржа із ґратів опадає. Як поведут голосом, то аж дозорцї наслухают. А така кольида в неволи сумна та страшна!  А собі то я в ночи гет чисто нагадав за кольиду. Як ще я хлопцем ходив колїдувати, як ви, мамо, мене у тата здовольили, аби пустили у колїду, а потїм як ми парубками вже ходили із скрипков колїдувати. Бувало станемо як лїс під вікном. Колїдуємо, а скрипка плаче межи нами, як дитина. Ми ще дуще, а скрипка рівно плаче і нїколи ми її не могли переколїдувати. Адї, отепер чую як та скрипка плакала, таки гезди плаче...

— Ой, сину, сину, тотос дїти осиротив — шептала баба.

„Але годинами, мамо, та так минї у цих мурах страшно, шо не годен я сам на лужку лежьити тай іду до другого, бо бих умер. Як собі нагадаю за Настю, шо вона через мене пішла в землю тай минї дїти на нївец осиротила тай кров живцем із серца капає. А крізь ґрати видко звізди. А я на них дивлю си, як вони котре білші та менші за собов провадьи. І почьитую собі на велику, шо це Настя, а на малї, шо це Марійка зараз за нев, а це Іванко, а це Василько...

— Ой, синку, не бери ти собі такий великий туск до голови — крикнула баба, як би осе Федір говорив до неї, а не писав.

„Тай все ми -си привижує похорон Настин. Йдете ви, ідут дїти за деревищем, ідут люде. А хоругвами вітер носит тай питає: а чоловік цеї жінки де подїв си ? А подерта хорогва єму все каже: в Станіславі, в кременалї!

— Ой, замурували тьи, сину, у неволи— так зїтхала баба.

„Я гадав, аби неправду корчувати, а то вони мене з корінєм вірвали, жінку вбили тай дїти лишили на волю божу. Коби ти, брате Василю і ви, мамо, абисте за мої дїти дбали. Аби їм голову у суботу змити, а в недїлю бїлу сорочку аби дати. Аби вони чорнї не ходили, аби їх нендза не їла. А найдуще, аби ви, мамо, на найменьшу Марійку позір дали. Аби воно, маленьке, не слинило сорочки та аби воно не плакало, бо слина у грудцї си вжирає. Знаєте, шо як сирота плаче то всї ангели плачут...

— Обчісую я твої дїти шо суботи тай сорочки їм перу шо тижня тай пускаю старі слези за водою — відповїдала баба.

„А ти брате, Василю, дбай за мої хлопцї. Не пускай їх у мішку по дощеви ходити, але ти їм сардачинки поший. Навчи їх на розум, якби й я, а не пусти попід плоти. Зроби з них ґаздїв тай наказуй, аби свого тата тай маму не забували, бо їх тато не був лайдак, але своє право тримав...

— Ой, Федоре, не пустю я твої хлопцї попід чужі плоти, але навчу їх як ріднї — вже Василь казав.

„А ту ниву під ланом засїйте пшеницев, бо то добра нива, недавно гноєна. Тай робіт так, аби моїм дїтем кривди не було, бо я маю таку гадку, шо відци я вже не годен війти. Тай припишіт до мене гет за все, шо -си дома дїє?

Клоньию си до тебе, брате, тай до вас, мамо, тай до дїтий моїх.            Федір “.

Баба ревно плакала, а обоє дїти за нею.

—На ко тобі ґрейцїрь, на ко, але не плачь. Адї, чуєш, шо дьидя каже, абис баби слухав, абис не пустував.

Казав осе Василь до Іванка тай дав йому новенький ґрейцарь.

===================

[«Моє слово», с.41–44]