Поклав граблї коло себе, сїв потім на межу, закурив люльку тай гадка гадку пошибала. А далї говорив на четверо гоний за голосно.
— Най я трошки спочину супокоєм, бо лиш дома вкажу си тай зараз дїдови роботу найдут. Таки невістка, коби здорова, круть, верть тай зараз запіворит: Та бо ви не сидїт...
— А то Господь, шо над нами, видит, шо я лиш ногами перебираю. А руки, адї, як зґребло, а вжем місїць не голений, а до церькови вжем дорогу забув. У чім піду, коли все з плечий забрали?
По межи, по межи тай дїдів голос цїлим полем вандрував тай всї обертали ся в сторону за дїдом. А він скаржив ся, не переставав.
— Ой, сегодни, такі дїти. Але мене ще богу-дьикувати, з памньити не вікинуло, я ще знаю, яку бесїду у нотаря мали-м. Сухенький був панок, з борідков тай він так роз’єзував синови. Дїдови, каже, допоки єго живота, то має єму бути єго постїль, він має спати, він має вілежувати си, аби і до схід сонца. А вже як, каже, єго на лаву покладете та землев припорпаєте, то ти тогди з лави на дїдову постїль переберай си. А бабі, каже, має бути бабина пічь, вона най си вігріває, най -си Богу молпт, а як вже ї обмиєте тай руки на вхрест складете та тогди най невістка вже лїзе на пічь, бо вона її.
Осїнний вітер грав ся сивим волосєм дїдовим.
— Але коби нотарь дес вечером подивив си до хати. Син на постели, невістка на печи, а я з старов на земли, на солімцї валєємо си. А цеж по правдї, а де Бог є? У цих людий вже нема Бога, ой, нема...
Ще й головою казав, що нема Бога у молодих людий.
— Здихайте старі, бо вам шкода лижки страви. Молочко поїдают, сирец поїдают, а ми як щенєта на них дивимо си. А я їм коровку дав, овечки дав, плуг дав, усе дав. Як люди дают та так і я дав. А сегодни вони вповідают, шо ви старенькі, слабенькі тай їжте маленько. Отак нам уповідают наші дїти.
Голос дїдів дрогнув тай дїд урвав бесїду.
— Тай поховают нас як псів, бігме, чобота на ногу не покладут...
Громада бузьків спала на очерет і злопотїла крильми над дїдом, аж спиудив ся. . В теплї краї збирали ся відлїтати.,
— Ого, вже осїнь. Отак, отак тай різдво не забавит си...
— Але яке воно розумне, хоть птаха, лиш шо не говорит. Єму зле, и воно собі шукає лїпшого. В зимї нема жєби тай студїнь. А воно знає наперед. Не так як чоловік, шо мус свої три дни на місци коротати.
Встав з межі, сховав люльку, взяв граблї тай пустив ся до дому. Ще кілька разів обертав ся за бузьками. Тай станув.
— Ба, хто би менї, добрий, сказав, ци я ще з бабов дочикаю, аби їх назад видїти, як повернут си ? Відай вже котрес із нас бриздне, відай уже бузьків не будемо видїти...
====================
[«Моє слово», с.3–5]
18.05.1905