Нові книжки.

Geschichte der Ukraine verfasst von Borys Krupnycky. 4 Karten im Text. Leipzig. 1939. (44-329 st.)

Потребу нового нарису історії України в німецькій, чи в якій небудь іншій світовій мові, відчувала наша національна пропаганда від двадцяти років. Тимто радо слід повитати зладжену з доручення берлінського Українського Наукового Інституту його співробітником д-ром Борисом Крупницьким "Історію України" в німецькій мові.

Автор побіжно представляє українську праісторію, старий княжий період нашої історії, та часи литовсько-польської влади; ширше добу козаччини та українського відродження; кінчить оглядом українських державних змагань у 1917-21 рр. та їхніх наслідків. У кінцевих заввагах звертає увагу на різниці світогляду між українським громадянством з перед світової війни та молодим поколінням, що виросло після наших невдачних визвольних змагань; перше було ліберальне, демократичне або й цілком соціялістично-марксівських поглядів, молодша українська ґенерація визнає оперту на історичних традиціях національно-державну ідеольоґію.

З перегляду нарису й уміщеного наприкінці його бібліоґрафічного покажчика видно, що д-р Крупницький використав в більшости новіші досліди. Тим то історики-спеціялісти можуть мати такі завваги, що не має докладнішої картини звязків Карпатської України з іншими українськими землями в минулому, не має згадок про протипольські повстання на Західній Україні наприкінці XV ст., не конче вірна є картина автора про поширення церковної унії в Західній Україні наприкінці XVII. ст. Уніятська церква на Україні пройшла продовж XVIII ст. мимо змагань її спольонізувати еволюцію в українському національному напрямі. Цій еволюції уніятської церкви завдячує багато галицько-українське національне відродження; його передвістники митр. Лев Шептицький, Іван Могильницький й інші поминені в нарисі д-ра Крупницького. Справді він згадує про оснування в 1816 р. представниками уніятського духовенства першого просвітнього товариства в Галичині, в дійсності це товариство заміряв оснувати в Перемишлі крил. Могильницький, але його оснуванню спротивився Рим. Також слід було згадати про о. Василя Подолинського, автора сконфіскованої в 1848 р. брошури "Слово перестороги", де є насвітлення тогочасних політичних напрямків серед гaлицьких українців. При обговоренні історії Карпатської України в 1848 р. автор не відмічує, що її представники солідаризувалися з домаганнями галицької "Головної Руської Ради"; не тільки відокремленої від Угорщини адміністративної округи домагалися вони, але прилучення своєї країни до автономного "Руського Краю", в склад якого входили б ще українська Галичина й Буковина. Домагалися вони українського університету у Львові і правничого факультету в Ужгороді, в цьому випадку більше від галицької "Головної Руської Ради", що задовольнялася повільною українізацією катедр львівського університету; нічого тут дивного, бо на Закарпатті в тому часі було більше нашої світської інтеліґенції, ніж у Галичині.

Очевидно, можна виправдати автора за ці недотягнення в нарисах історії Західньої України. Але треба згадати про живучість української гетманської традиції, яку задокументовують такі приклади як місія Василя Капніста в Берліні в 1791 р., "Історія Русів", написана сином козацького ґенерального писаря й судді Андрія Безбородька князем Олександром, канцлєром російської імперії (1747—99). При обговоренні змагань у 1917—21 рр. слід було згадати й про державні змагання українців на Далекому Сході в тому часі.

Неприємно вражає читача "wetsche" (вече), чому нe "witschе" (віче). Стару нашу державну назву подає автор у німецькій мові так; "Rusj" підчас коли німецькі дослідники вживають назви — "Reusen", що виводиться з німецької назви Руси в середнєвіччі "Riusen". Назви "Reussen" уживають новіші німецькі знавці нашої історії навіть замісць колишнього австрійського "Ruthenen".

Ці дрібні завваги не зменшують вартости цього нарису історії України для пропаганди нашої справи серед чужих народів.

[Краківські вісті]