Були на землі велетні. Uomini universali Відродження, які володіли усіма мистецтвами, як-от Леонардо і Мікеланджело; енциклопедисти Середньовіччя, як-от Тома Аквінський, які охоплювали всі науки; мудреці античності, як-от Конфуцій, Аристотель і Платон, які заснували філософські школи, що й далі формують наші поняття; їхні попередники — шамани і водночас мудреці, — які створили релігії і проникали у великі таємниці буття, як-от Заратустра чи Піфагор; світочі Просвітництва і ковалі наукової революції, які не визнавали академічних кордонів; великі державні мужі ХІХ і початку ХХ ст., які очолювали свої країни, не відмовляючись від своїх цивілізаторських інтересів… Цього року ми вшановуємо п'ятдесяті роковини смерті останнього з них, Вільяма Черчилля (помер 1965 року), який отримав не Нобелівську премію миру — хоча цілком міг її отримати, — а Нобеля у галузі літератури.
Велетні зникли. Добре було б і досі їх мати. Але полімати вивелися. Всезнайки існують, так — в аудиторіях і мас-медіях (хтось може звинуватити в цьому мене). Але ніхто вже не має талантів, які потрібні для того, щоб розуміти той розмаїтий, багатогранний і взаємопов'язаний світ, в якому ми живемо. Нами керують невігласи. Нас навчають спеціалісти. Ми не побачимо знову ані Томаса Джефферсона в Білому домі, ані Черчилля на Даунінґ-стріт. Боюся, ми не побачимо ще раз ні Унамуно, ні Ортеґи на іспанській університетській кафедрі.
Проґрес залежить від ерудиції, тому що ідеї множаться в процесі, подібному до сексу, — через зустрічі та контакти. Більш замкнуті спеціалісти — «ботани», фріки-інформатики — можуть вигадувати різні штуки, складати алгоритми чи дієво критикувати усіх решта. Але для того, щоб генерувати нові ідеї — насправді нові, глибокодумні, здатні спричинити трансцендентні рухи і трансформувати світ, — найважливішим є існування інтелектуальних просторів, де впливи, які походять з різних традицій, ділянок знань та окремих внесків, перетиналися б, об'єднувалися, перемішувалися і породжували щось нове.
Ті простори — це мозок відкритих до усього ерудитів, готових осягати розумом те, що є незвичним, чужим, що збиває з пантелику, і розширювати межі своїх знань, щоб охопити все те. Саме тому за всіх великих епох інтелектуального поступу полімати були порівняно численними і через те плодючими. Найкращими мислителями у будь-якій конкретній царині є ті, хто також володіє іншими. Щоб завоювати інтелектуальні імперії, треба вийти за межі власних кордонів.
Англійський письменник В.А. Ахмед, який пише історію поліматії, нещодавно зателефонував мені, щоб запитати, кого, на мою думку, можна назвати світилами в різних культурах світу. Для Америки я назвав Несауалькойотля, ацтекського мудреця, який зажив слави — мабуть, неймовірної — знавця усіх мистецтв. Для Полінезії — Тупайю, тамтешнього мореплавця, який провів капітана Кука через Тихий океан. Але я пояснив, що ми попросту не знаємо імен більшої частини великих мудреців світу, тому що вони жили у дуже давні часи. І здебільшого ми можемо назвати лише людей Заходу — як-от Аристотеля та Леонардо, Тому Аквінського й Авґустина Аврелія, Лейбніца та Дідро et hoc genus omne.
Чому ми згубили нашу традицію поліматії? У певному сенсі історія її зникнення була дуже довгою і зумовлена людськими особливостями. Якщо ми відкинемо статеву спеціалізацію, яку практикують усі види, які розмножуються в статевий спосіб, то типовим для ссавців є те, що всі роблять усе. Однією з причин, чому ми, люди, більше спеціалізовані, ніж інші види, є те, що наші спільноти є порівняно великими. Існує пряма залежність між кількістю осіб і рівнем спеціалізації. Що більше є робочих рук, то більше з'являється можливостей для розподілу завдань. Тим-то в осілих суспільствах є більше спеціалістів, ніж в кочових. Їх більше в містечках, ніж у маленьких селах, і ще більше у великих містах.
Звісно, далі вступають у дію культурні цінності та забобони. В багатьох культурах цінувалися універсали, як-от у класичній Греції, Італії епохи Відродження та вікторіанській Англії. Натомість в інших до полімата ставилися з підозрою, вважаючи його «майстром на всі руки», який тішить себе поверховими знаннями і нічим не володіє досконало. Деякі суспільства засуджують того, хто знає все про абищиці; інші зневажають того, хто знає абищиці про все. До певної міри ми визнаємо наявність процесу генетичного добору для деяких спеціалізацій: музичний талант, наприклад, чи фізична спритність, або дар обчислення. Але не можемо з певністю сказати, чи ми, люди, є винятком з цього погляду, а якщо так, то чи є ми ним від природи чи внаслідок культурних чи епігенетичних впливів.
Та загалом, якщо я не помиляюсь, спеціалізації помножувалися і робилися щораз вужчими протягом усієї історії. Давніші суспільства були менше спеціалізованими. На зорі людства сфери навчання залишалися невизначеними, і той, хто добре знався на зірках, наприклад, міг бути також експертом у знахарстві чи полюванні або будь-якій іншій темі, яка його цікавила. Ми можемо бути впевнені, що серед гомінідів існували мультидисциплінарні генії, тому що вони й нині є в суспільствах інших приматів. Можна навести приклад мавпи роду капуцинів (приматологи в Японії 1953 р. назвали Імо), яка вперше показала існування культури серед не людських створінь, коли винайшла нову техніку чистити батат і відокремлювати зерна пшениці й навчила цього інших членів своєї сім'ї. Ті два її новозаведення були виявами доволі різних форм уміння.
Натомість є докази того, що у випадку гомо сапієнс спеціалізовані експерти існували вже 50 тис. років тому. Досягнутий рівень якості, наприклад, художниками в печерах доби палеоліту у Франції та Іспанії дозволяє думати, що вони присвячували досить часу навчанню і здійсненню свого покликання, а також удосконаленню своєї техніки. Також незрозуміло, чи ті сильні чинники, які призвели до зникнення поліматії, є нещодавніми. Найбільшим з них було землеробство, яке 10 тисяч років тому спричинилося до того, що ми почали чітко розрізняти роботу і дозвілля, керування і ручну працю, мислення і продукт. Люди почали концентруватися в містах, з передбачуваними наслідками для розвитку класів спеціалістів, які виконували різні та взаємно несумісні функції.
Усе свідчить про таке: дивовижним є не те, що традиція поліматії добігає свого кінця, а те, що вона протрималася до недавніх часів; звісно, це доказ того, що еволюція є повільною, але врешті-решт вона пристосовується до історичних обставин.
Я не бачу ані найменшої можливості відновити поліматію за допомогою шкільних реформ. Університетська освіта — на базі закритих і самоспоглядальних дисциплін — поклала край мультидисциплінарній традиції поліматів. У США університетська програма є найобширнішою у світі, але слугує лише для того, аби живити дуже специфічну конкуренцію, можливо, через відсутність способів показати студентам зв'язки, які поєднують різні предмети, і розкрити перед ними фундаментальну єдність усіх знань. Комплексне мислення енергійно обстоюється на словах, але не втілюється в життя на практиці.
Чи можемо ми сподіватися, що штучний інтелект забезпечить нас новою хвилею машин-геніїв, які володітимуть усіма дисциплінами? Боюся, що ні, хіба що у нас будуть люди-полімати, які їх запрограмують. Секретним інґредієнтом ідей — який не відтворюється механічно — є уява. Отож здолавши довгий шлях до світу без поліматів, ми дійшли до кінцевого пункту. Перед нами збіднене майбутнє, де не буде ані їхнього керівництва, ані допомоги.
Феліпе Фернандес-Арместо, історик, професор кафедри мистецтва та гуманітарних наук ім. Вільяма Рейнольдса університету Нотр-Дам.
Felipe Fernández-Armesto
Había gigantes en la tierra
http://www.elmundo.es/opinion/2015/04/30/55426c6522601d536c8b457f.html
El Mundo, 30/04/2015
Зреферувала Галина Грабовська
11.05.2015