Церква в українській істориї.

Видаваний для гр.-кат. українських еміґрантів "Місіонар" признав потрібним в одній з недавних своїх чисел "осьвідомити" читачів (здебільша ранених жовнірів і безхатних селян), що першою і головною причиною успіхів росийської армії в Галичинї є українська інтелїґенция.... Така, мовляв, "кара" впала на нашу країну за те, що головною "цїхою" (sic!) сеї інтєлїґенциї була полїтика, а не бажані "Місіонарем" прикмети. Думаємо, що буде відповідати повазї хвилї і вазї справи, коли — замість сходити до полєміки з такими теориями — дамо отсе місце прінціпіяльному розглядови одного з найважнїйших питань українського житя в Галичинї — питаня церковного, написаному зрештою вповнї незалежно від мірковань "Місіонаря". — Редакция "Дїла".

Від ряду лїт жила у мене думка заговорити на тему обняту сим наголовком перед ширшими кругами нашого освіченого громадянства, та якось не приходило ся до того. Правду сказати, бояв ся я потрохи, що мої погляди зустрінуть ся з ріжного роду непорозумінями, з ліва і з права і з середини; тому відкладав задуманий відзив до часу, доки не встигну підготовити ґрунту окремою науково-історичною розвідкою про ролю церкви в нашій минувшині загалом, а церковної унїї з окрема. Та перед війною не дійшло й до сього, хоч не занехав я жадної нагоди, чи то в моїх унїверситетських викладах, чи то в поодиноких наукових працях, проводити основні думки моїх поглядів на згаданий предмет. Тимчасом заскочила нас велика історична хвиля, яку саме переживаємо і яка кинула нас у критичне становище, з якого вихід закритий непроглядною завісою непевности навіть для найбистрійшого ока. І в сїй хвили, яка без найменшого сумнїву займе місце побіч найепохальнїйших моментів нашої істориї, стає перед нами на весь зріст одно з першорядних питань нашого національного житя — питанє релїґійно-церковне. Хоч і як мало підготоване було наше громадянство, з окрема його освічена частина, на зустріч теперішного великого перевороту, то в сїм останнім питаню, релїґійнім, виглядаємо просто як заскочені у снї.

Як що можна догадувати ся найблизшої нам будущини на основі нашого нинїшного полїтичного положіня — а воно на жаль, є покищо одинокою реальною мірою в таких міркованях — то може почала ся нова доба нашої істориї, в якій церква покликана до ролї головного викладника нашого національного житя продовж довшого часу, до ролї передового заборола української національної індивідуальности, як се вже було колись, за наших дїдів і прадідів, хоч в иншім напрямі й иншім характері... Сновидність чи дійсність викликає такі перспективи? Ах, коби се тілько хора уява родила сї побоюваня (так, побоюваня, бо й найбільший клерикал не може бажати собі згаданої можливости)! По правдї, то наша національна церква у Галичинї вже девять місяцїв тому опинила ся в сїй роли. І добре, якщо ся роля скінчить ся, заки земля довершить свою кріваву орбіту; а як нї? як замість місяцїв будемо числити роки і десятки років, а сїй роли кінця не буде видко? Та се ще не найбільше булоб нещастє, якби така роля судила ся нашій церкві; далеко більше мусить журити кождого свідомого Українця думка: чи наша церква в силї відограти сю ролю як слїд? Чи вона зможе виявити внутрішну житєву силу, потрібну не то для захищуваня своїх вірних, а для удержаня власного істнованя? Вже чути, раз-пораз, краканє воронів про похорон унїятської церкви в Галичинї й остаточну лїквидацию берестейського акту 1596 р. І нема вже свідомого Українця — будь він лїберал чи клерикал, вільнодумець чи побожник, социялїст чи консерватист — який не задрожав ся на думку про можливість такого обороту церковної справи в Галичинї і який не побажав ся з цїлого серця, щоб оті краканя остали лише як ріа desideria наших національних ворогів обобіч історичного шляху української нациї; щоб галицька церква, як що їй судила ся нова національна роля, сповнила її достойно й успішно. Та найщирійші бажаня не виключають сумнівів, не заступлять переконаної віри, що так іменно й буде. І в такій саме хвили чень не буде зайва річ проаналізувати злегка можливі сумніви й освітити дещо з ґенетичного й історичного боку, а тоді зрозуміємо, що велика, може найбільша, пайка тих сумнівів має жерело у вільній і невільній винї нас самих.

Низка наших гріхів на церковно-релїґійнім поли дуже поважна. (Для відверненя можливих непорозумінь заявляю, що в сих замітках беру під увагу лише соціолоґічні моменти релїгійного житя, а полишаю зовсім метафізичний і доґматичний бік його, себто віру як певний психолоґічний акт.) Поперед усього ми не здавали собі доси справи з ваги національної церкви в розвитку народів. Від утвореня першої загально-української держави, на переломі XII—XIII. вв., доля жертвувала нам помічну руку в напрямі утвореня такої церкви, яка моглаб обезпечити нашу національну індивідуальність і згори підорвати всї сусиля полїтичних сил обернених на заборбованє Українців; одначе ми до тих трудностий і перепон, які несло само історичне житє, не занехали й самі добровільно додавати нові. І сїмсот лїт минуло від перших проб утвореня української національної церкви у формі посередній між латинською і грецькою — у величавій історичній ідеї релїґійної унїї, а ми й доси не виеманципували ся зпід погляду на неї, накиненого нам нашими історичними противниками. Історик польський й історик московський, будь він про себе найіндиферентнїйша в релїґійних питанях людина, не завагує ся нїколи признати щиро заслугу своєї національної церкви, себто тої, що головно причинила ся до національно-полїтичного розвитку власного народу, в данім випадку: римського католицтва і грецького православя; натомість чи легко назвати українського історика, який таку саму дань віддав специфічно українській унїятській церкві? Не скажу: церкві як означеній реальній інституциї, а як ідеї, принципови? Очевидно, що не легко, бо наші письменники, навіть греко-католики, жиють у неволи росийської церковної ідеольоґії, навіть самі не помічаючи того. Наслїдком того широке громадянство кормило ся й кормить ся історичними книжками, де в супереч правдї і здоровому розумови по боцї византийсько-московського православя — краса, геройство, поступ; а по боцї унїї — темнота, зрада і реакция. І доси покутує у нас погляд, що унїя — то єзуїтсько-польська інтриґа, продумана на спольщенє Українців; дарма, що наші предки були вже уніятами, коли ще про Ляхів говорено у нас як про заграничних людий, а пра-пращур Льойолї й у снї не снив, що матиме такого славного пра-правнука; дарма, що се Рим довів до унїї 1596 р., а не Польща, яка завсїди була неприхильна ідеї греко-католицької церкви і маючи до вибору — латинство або "схизму" — вибирала завсїди сю останну, як вигіднїйшу для власних полїтичних і релїґійних цілий форму церковного житя.

Для Москалїв наша унїя така сама чужа інтриґа як і сама наша національність. Як можна легко доміркувати ся, Росия дивить ся на українське письменство як на менше зло в порівнаню з церковною унїєю; коли по 1905 р. перше здобуло яку-таку терпимість, то ся друга і мріти не може про таку саму ласку. Все те очевидно не задля доґматичних скрупулів, а лише задля береженя єдности і неподїльности "русского" народу, задля здавленя української національної ідеї. Чим була унїя для нас в часах приналежности нашої до Польщі, се мало хто з сучасників, крім кількох світлїйших владик, гаразд розумів; зате після переходу частини українських земель під Московщину, дуже рано появило ся зрозумінє, яку неоцїнену вартість малаб релїґійна окремішність Українцїв для береженя їх національности. Сю свідомість мали й такі люди, як Хмельницький, Виговський й ин. — люди, що коротко перед тим боротьбу з унїєю виписали були на стязї української революциї, одначе ся свідомість прийшла за пізно. Отсе траґічне непорозумінє тягло ся в Польщи далї і було причиною, що недовго по розборах Польщі українська правобічна людність, мало не вся унїятська, збула ся у своїй безпросвітности одного з найліпших щитів для береженя своєї національної окремішности, свойого віроісповіданя. На оправданє наших предків можна дуже богато сказати. Згірдне трактованє греко-католицької церкви в Польщі, понижуванє її не то супротив римо-католицької, а й супротив православної, над усеж мартиріольоґія унїятського духовенства у скандальній нагінцї 1789 р., при дуже низькім степени національної свідомости і культури з одного боку, а при бездїльности Риму з другого — такий вислїд був навіть природним, та він не зміняє шкідливого характеру сього факту. Що в унїї була й ідеальна вартість, показує найкраще Холмщина, де гр.-кат. церква, завдяки автономії Польщі, перетревала значно довше і в 70-их рр. XIX в. дала доказ величавої відпорности против урядового православя, одначе протягом того часу вона встигла ізза недостачі власної національної ідеї пійти на службу польській, зглядно дала себе використати в сїм напрямі — одинокий масовий випадок в нашій істориї. В Галичинї була також хвиля, коли загальна ґерманїзация доводила нашу духовну інтелїґенцию до захопленя польською національно-полїтичною ідеольоґією, одначе ся проява пропала скоро і безслїдно в міру появи і зросту своєрідної української національної ідеї. Тут дійшло остаточно до того, що греко-католицьке віроісповіданє уважає ся загально типовим для української людности та що гр.-кат. церква у своїй зверхній формі й у внутрішнім устрою прибрала виключно український характер, себто стала українською національною церквою й одинокою сферою публичного житя в краю, що мало самоуправний і виключно український характер — вартість, якої ми доси як слїд не розуміли.

Бачимо отже, що в нашій гр.-кат. церкві у Галичинї захований національний капітал, на який уже тепер звернена думка всїх свідомих Українцїв, а ще більше се може бути в найблизшій будущинї. Може бути, що ще будемо ставити дуже високі вимоги до гр.-кат. церкви в імя української національної справи; що домагати ся мемо великої характерности від духовенства і сильного його впливу на маси вірних; що відпорнісгь українства в Галичинї против безоглядних репресий мірятимемо умілостю береженя цїлости гр.-кат. церкви і її національного характеру. Всї инші можливости легко уявити собі та при сїм і те, що евентуальна насильна руссифікация української частини Галичини доти буде безуспішна, доки не вдасть ся знищити церкви, себто скасувати унїї, завести православя і московської мови в урядованє, проповідь і т. п. В тих, переважно москвофільських, громадах, які вже тепер під террором приймили православє (як росийські часописи доносять у числі 110) сей процес може пійти, дещо лекше, натомість у тих, що удержать свій уніятський обряд, всї ті затїї можуть розбити ся на національній характерности духовенства і релїґійній характерности вірних.

Инше питанє, чи засоби сих обох характерностий в нашій суспільности на стілько великі щоб евентуально підняти сю нерівну боротьбу на довшу мету з виглядами на успіх? На жаль мусимо признати, що недостачі є, і то не задля "незалежних обставин", а задля нашої власної вини. Незалежні обставини — то трактованє гр.-кат. обряду як у Римі так у державі як ritus inferior; легковаженє прав і почувань греко-католиків в уряді, війску, законодавстві не то загалом, а на просторах переважно або й виключно греко-католицьких; вкінци сам факт, що кількасот гр.-кат. парохів, найлїпших католиків, серед більше або менше траґічних обставин, опинило ся тепер по волї-неволї поза Галичиною і покинуло своїх парохіян на божу волю... Як дуже всї ті обставини можуть облекшити росийському правительству насаджуванє упривилейованого православя — кождий зрозуміє. А наша власна вина?

Основна наша вина, т. ск. національна, се та, про котру говорив я висше: незрозумінє і недоцїнюванє самої унїї в нашій істориї; ся вина дотикає однаково як нашу світську так і духовну інтелїґенцию. Поза тим наші хиби диференциють ся. Наша світська інтелїґенция позволяла собі в останних десятилїтях на ідейний люксус — трактувати церковні інституциї — якби вони були для національної справи що найменше байдужні, або якби ми мали здавна свою сильну державу національну, яка обезпечує наше національне істнованє. Замість подбати, щоб необхідна будьщобудь і впливова інституция церкви стала на услуги національній справі, значна частина нашої інтелїґенциї дала себе захопити дурійцї, що буцімто інтеґральною прикметою демократизму, поступу, культури, ба, навіть самої української національної ідеї, є не то індеферентизм в церковно-релїґійних питанях, а просто активна боротьба з тими "середновічними пересудами" й орґанїзованє під сим стягом боротьби широких темних мас; тим способом, проповідуючи з одного боку, що релїґія то річ приватна, пробували накидати публичному житю доґматичну аґресивність против доґм, немов найбільший вицвіт полїтичної і социяльної мудрости. І все те поруч безкритичного славословленя старої православної віри як національної і легковаженя унїї як культурної і національної вартости! Не обвинувачую нїкого, нї осіб нї партий, маючи ту свідомість, що й сам причинив ся одним-другим фактом до нагромадженя сього безумства, неможливого в нїякій дїйсно культурній нациї. Правда, в останних часах слїдне було у нас отверезїнє з середновічного дїтвацтва, хоч від того не потерпіла анї національність, анї культура, анї демократизм, анї навіть вільна думка (у дійсно вільних, освічених людий!); одначе нїхто не здійме з нас великої частини відповідальности, якби в недалекій будущинї показало ся, що греко-католицька церква в Галичинї не сповнила національної задачі — між и. і задля хибного відношеня до неї нашої інтелїґенциї.

Одначе милив ся би той, хтоб у цїлім комплексі суспільно-церковних питань добачив тїни лише по боцї світськім. Церква — се тілько у своїй формі продукт розвоєвих сил суспільности і підпадає під вплив добрих і лихих прикмет сеї останної; що до своєї основи — то церква не лише не залежна від громадянства, а ще є одним із чинників, що формують національне і культурне обличє того громадянства. Як із одного боку може бути правдивим афоризм, що нарід має таку церкву, якої вартий, так із другого боку не менше оправданий погляд у відворотній формі. Тимчасом і найбільший прихильник нашої церкви не скаже, що вона (очевидно мова тут не про абстрактне понятє церкви, а про її означених заступників — духовенство) завсїди стояла на висотї свойого завданя. Не зменшуючи її дїйсних заслуг для нашого народу, треба признати, що вона не все і не всюди додержувала кроку національно-суспільному розвоєви Українцїв у Галичинї. Що до національного питаня годї заперечувати, що наша церква ішла позаду суспільности; що подекуди була гальмою в напрямі українсько-національного освідомленя народних мас; що довгий час, подекуди й до нинїшного дня, була прибіжищем і заборолом течій й елементів національно нерішених, заскорузлих, ба, й ворожих національній ідеї. В суспільних справах серед нашого духовенства — висшого і низшого — було чимало анальфабетів і поверховних дилєтантів, не кажучи вже про певну катеґорию настроєних загалом ворожо до яких небудь громадських потреб, які серед инших народів, зокрема у Нїмцїв, а навіть у Поляків, знайшли в духовенстві щиру і плодотворну опіку. Навіть чисто ідейне відродженє християнства взагалї, а католицтва специяльно, слїдне в західних краях останними часами, не зазначило ще якось свойого впливу і в нашій краю. Наслїдком усього того, на владичих престолах не все засїдали одиницї, які в нинїшних часах надавали ся на архипастирів, що мали надати напрям цїлій ґенерациї духовенства. Велика, історична постать теперішного Митрополита зявила ся на нашій церковній ниві досить припадково, майже накинена обставинами, подібно як і високоцїнне відродженє Василиянського чина наступило по переходах, уважаних загально за національне нещастє... Без сумнїву в останних часах був і тут слїдний зворот до кращого і на церковнім поли, одначе чи він міг вже скріпити моральну силу нашої церкви на стілько, щоб вона успішно відбила страшний наїзд варварства на релїґійне і національне добро галицьких і посередно і всїх инших Українців? Вірмо твердо, що так, і не поновляймо більше дотеперішних наших хиб і недостач, до якого стану не належали-б ми. А розглядаючи поповнені хиби, не даваймо підстави закидови, що євангельські слова про стебло і дручок до нас належать.

У Відни, 27. IV. 1916.

[Дїло]