Окопна правда

Україна вшановує 70-ту річницю завершення Другої світової війни нетипово для всіх попередніх років. Громадський простір і вилоги офіційних осіб укрили червоні маки — символ пам'яті про жертв великої війни, започаткований на зміну аґресивним та одіозним «георгіївським стрічкам». Уранці 8 травня червоний мак з'явився і на найвищому в Україні символі перемоги у Друговій світовій війні — монументі «Батьківщина-мати» в Києві. А в українському парламенті вперше за роки незалежності зібралися під куполом ветерани Червоної армії та ветерани УПА. І поруч з ними — воїни, котрі беруть участь у війні з Росією на сході України. Нова риторика у керівників держави. Нові фільми та кліпи. Нові акції. Нова перемога.

Про українську історичну пам'ять, про українську Другову світову війну — розмова з директором Музею «Тюрма на Лонцького» Русланом Забілим.

Руслан Забілий на урочистостях у Львові з нагоди 70-ї річниці завершення війни

– Ми в Україні лише зараз починаємо формувати ту історичну пам'ять, за яку мали взятися давно, — наголошує пан Забілий. — З одного боку, це вшанування подвигу українців у Другій світовій війні. А з іншого боку — примирення. Це ті компоненти, які дозволяють зрозуміти сутність війни: що це було, яка ціна тієї перемоги, який наш вклад.

У нас була нагода взятися за цю роботу ще за президентства Ющенка, але, на жаль, тодішнім керівникам держави не вистачило політичної волі, аби процеси стали незворотними. А якби Верховна Рада ухвалила «декомунізаційні» закони ще в 90-х роках — ми б не мали сьогодні війни на сході України…

Ми проґавили момент, коли Росія перетворила історичну пам'ять на інструмент аґресії. Історична пам'ять використовується нею не як інструмент для примирення, взаємопорозуміння, взаємного прощення, а як інструмент аґресії, зокрема аґресивної політики щодо сусідніх народів. Нівелюється основна функція історичної пам'яті, і вона стає методом для примітивної пропаґанди.

– Коли саме ми проґавили той момент?

– Це нарощувалося роками, з президентством Володимира Путіна. Піковим періодом став прихід до влади в Україні Віктора Януковича. Йшлося про написання спільних підручників, створювався спільний пам'ятевий простір для України та Росії, особливо у прикордонних областях — Донецькій та Луганській. Ми недооцінили цього і не змогли вчасно відреагувати.

– За президентства Януковича у Києві відбувалися паради з червоними прапорами та «георгіївськими стрічками» завдовжки у пів-Хрещатика…

– Саме про це і йдеться. В останні роки в Україні насаджувалася російська або проросійська ідентичність. Загалом, в Україні маємо три ідентичності: українську, російську — котра найбільше загніздилася в Криму — та радянську.

«Батьківщина-мати» вранці 8 травня

– Що Ви маєте на думці, коли виокремлюєте ці три ідентичності? Зокрема: чим відрізняється російська від радянської?

– Російська — найбільш аґресивна. «Русскій мір», російське православ'я, аґресія щодо інших народів… Російська ідентичність використовує також і радянський спадок. Він є ерзацом, дуже спрощеним і примітивним, яким зручно маніпулювати у власних інтересах. Це витвір пропаґанди, дуже «лакований», в якому є лише героїзм, але нема страждання, немає втрат. Щодо злочинів, то, звичайно, їх чинили лише нацисти, а радянська влада чи Червона армія, звісно, – ні! Хоча в кожній армії є люди, які в умовах війни вчиняють злочини… Росія приписує всі воєнні заслуги собі, намагаючись сформувати імідж рятівниці від фашизму, «визволительки Європи». Таким чином Росія шукає собі фундамент для створення національного міфу.

На мою думку, прорахунком Путіна було те, що він вирішив поставити на «русскій мір» як на ідеологію, котру можна приживити не тільки на Донбасі, а й у Східній та Південній Україні. Я добре знаю, як мислять люди цього реґіону, бо сам жив у Запорізькій області. Тамтешні люди здебільшого не є проросійськими. Частково баланс змінюється на користь української ідентичності (хоча й не так швидко, як би хотілося) — але там ідентичність завжди була тією чи іншою мірою радянською. Це ностальгія за радянським минулим, за «великою державою», а точніше навіть не за державою, а за всілякими соціальними речами — дешевою ковбасою, впевненістю у завтрашньому дні, стабільній роботі тощо. Дуже важливо відроджувати історичну пам'ять цього реґіону, повертати забуті імена.

– Аґресія Росії проти України розвіює «радянський» міф?

– Можливо, це звучатиме цинічно, але війна лікує. Чому так? У нас роками формувалося викривлене уявлення про війну. У радянській та пострадянській риториці війна — це такий собі голлівудський «баттл», де сотнями кладеш ворогів наліво і направо, кулі тебе не беруть, а ти орденоносний і непереможний отримуєш хвалу, регалії, пам'ятники і тому подібне. Війна — це вбивство і це страждання. Люди позбуваються вірусу героїзації війни, коли її переживають. Маріуполь, Слов'янськ — їм не треба війни. Вони відчули війну, побачили погляд смерті, вони хочуть жити в мирній Україні.

Київ. Генерельний секретар ООН прикрашає маковою квіткою інсталяцію, що повторює контури України

– Ми на початку вже говорили про те, що Росія використовує історичну пам'ять для аґресії щодо інших. Провокативне запитання: зважаючи на те, що перемога у війні неминуче обростає героїзацією, чи можна сказати, що перемагати у війні — ризиковано з огляду на повоєнне формування здорового суспільства?

– Кожна війна рано чи пізно закінчується, і важливим у війні є насправді не те, хто кого фізично здолає, а яким буде світ після завершення війни. У цьому контексті в Україні сьогодні відбуваються основні події в геополітиці. Після завершення Другої світової війни наполегливо, з важкими трудами створювалася система безпеки у Європі та світі. Росія зруйнувала цю систему, вчинивши аґресію проти України. Росія воює на Донбасі не лише з Україною, а зі світовою системою безпеки. Світові лідери мусили би це зрозуміти й затямити.

– Для мене така позиція країн Заходу є також свідченням того, що вони зробили правильні висновки після Другої світової війни. Адже для Європи ці дні є днями пам'яті і примирення, в Росії — культом воєнщини. За певних обставин світогляд миролюбства програє світогляду аґресії. Чи вартувало Заходу інакше будувати свою історичну пам'ять у контексті WWII? І чи могли учасники антигітлерівської коаліції — Сполучені Штати, Велика Британія тощо — не віддавати лаври переможців Росії?

– Звичайно, що могли. Проблема в тім, що ці країни теж мають свої «скелети у шафі», пов'язані з Другою світовою війною. Очевидно, що у Великій Британії не популярно говорити про бомбардування Дрездена. Напевне, у США неприємно згадувати про Хіросіму та Нагаскі… Аґресія Росії та її повернення до воєнної риторики — це також наслідок недалекоглядності західних політиків, які злегковажили відродженням фактично неонацизму в Росії, хоч він і ховається у різних іпостасях. Проблема, очевидно, пов'язана з тим, що історична пам'ять будувалася у вищезгаданих країнах за принципом провини. Ті народи, які стали незалежними після падіння радянської імперії, будують свою історичну пам'ять з позиції жертв, постраждалих унаслідок війни. Росія ж розвиває свою політику на культі перемоги, відкидаючи свою причетність до злочинів проти людства, апелюючи до того, що це тільки вона звільнила Європу. Тепер ці наслідки відбиваються на всій Європі.

Щодо українців, то в російській риториці вони представлені як малозначимі учасники Другої світової війни, як вкрай ненадійні люди, чи й колаборанти. У Росії не згадують про те, що дві тисячі героїв СРСР були українцями. Не згадують про те, що війна забрала життя  8–10 мільйонів українців. Важливо: коли ми говоримо про участь українців у Другій світовій війні, то згадуємо не лише про тих, хто воював у складі УПА чи Червоної армії, а й про українців у складі інших армій. Нам є чим гордитися і є про що говорити. І є дуже багато роботи, бо світова спільнота мало поінформована про роль українців у Другій світовій війні.

– Зате вона добре знає про Івана Дем'янюка…

– Раніше я говорив про комплекс провини… Але, крім того, ще є проблема перекладання відповідальності на інших — переважно на слабших. Очевидно, що Німеччині неприємний тягар відповідальності за Другу світову війну, тому там завзято підхопили тему суду над українцем Дем'янюком. Насправді я не є прихильником огульного засудження. Червоноармійці чинили злочини — але Червона армія не була злочинною. Під час проведення Нюрнберзького процесу прокурор і радянська делеґація пропонували оголосити злочинним увесь Вермахт. Союзники на це не пішли, адже тоді всіх німців довелося б посадити у «столипін» і повезти у Сибір. Мусить бути індивідуальний підхід і кожному своя міра відповідальності. Війна має не героїчне обличчя, а злочинне обличчя.

– Ми говоримо про концепцію примирення/пам'яті у контексті Другої світової війни. Однак важко не проектувати цей підхід на сьогоднішню війну на сході України. Виходить, що в той самий час, коли Росія мобілізує власне населення для експансії, українське суспільство дістає заштрик пацифізму. Чи це не послаблює Україну як жертву воєнної аґресії?

– Кожна війна має свій характер та своє обличчя. Війна на війну не схожа. 75 років тому два тоталітарних режими боролися один з одним на Європейському континенті, де їм раптом стало надто тісно. Звичайні люди були залишковим матеріалом, який можна було нещадно використовувати, ні про що не шкодуючи. Щодо миру, то в умовах війни його можна здобути лише шляхом збройного опору і збройної боротьби. Особливо коли противник є аґресивний і непоступливий.

Урочисте засідання ВР, головними учасниками якого стали ветерани різних армій

– Чи справді зараз відбувається примирення воїнів УПА та Червоної армії?

– Для мене був дуже щемливим епізод, коли у Києві за кілька днів до Дня перемоги над нацизмом зустрілися ветерани УПА і ветерани Червоної армії. Вони подали один одному руки, поспілкувалися, очевидно, їм було про що поговорити. Це зустрічі, які консолідують суспільство. Підґрунтям для примирення стало те, що і перші, й другі втрачають своїх внуків у війні на сході України.

–  Ви казали про потребу заопікуватися історичною пам'яттю на сході та півдні України, потребу відродити там героїв. Хто має бути їхнім героєм?

– Є маркери пам'яті, є поняття меморіалізації місць пам'яті. На Лівобережжі багато могил, іноді забутих, розораних, де поховані жертви Голодомору. Там є занедбані могили бійців армії УНР, яких просто стерли з пам'яті місцевих мешканців, односельчан. Треба розповідати, що боротьба за створення української держави почалася набагато раніше за Другу світову. У тамтешніх селах є родичі, нащадки людей, яких радянська пропаґанда просто намагалася стерти з пам'яті.

– Тобто треба спустити історію на максимально низовий рівень?

– У своєму селі Шевченкове, що в Куйбишівському районі Запорізької області, я спілкувався з ветеранами. Багато з них відзначали 9 травня, не вдягаючи ніяких орденів, уникаючи парадів. Казали, що воювали за свої родини, за своє село. Звичайно, в селі вистачало і комуністичних функціонерів, які постійно казали, що вони «за Сталіна», за комуністичне майбутнє і так далі. Мені один ветеран розповідав, що «політруки» їх так діймали, що в атаці вони кричали: «За родіну заставілі!». Ця окопна правда — це сіль війни. У кожній родині — індивідуальна трагедія, індивідуальний героїзм.

Розмовляв Володимир СЕМКІВ