Понад 25 років тому теперішній підполковник міліції в запасі Михайло Тонкоголос отримав свою єдину за всю кар’єру сувору догану з занесенням в особову справу. Сталося це через невиконання плану боротьби зі самогонниками. 29 червня 1989 року начальник Андрушівського (що на Житомирщині) райвідділу міліції, керуючись вимогами партії викорінити в радянському суспільстві алкоголізм як явище, проводив нараду з підлеглими на відповідну тему. Залишився невдоволений роботою останніх і покарав їх доганами.
В часи "сухого закону" в одні руки видавали не більше однієї горілчаної пляшки. На похорони чи весілля дозволяли 10 пляшок – за наявності відповідної довідки.
Трохи передісторії. Ще з часів генсека Юрія Андропова в кабінетах ЦК КПРС кружляла думка, що однією з причин стагнації радянської економіки став занепад «моральних цінностей будівників комунізму». А в «недбалому ставленні до праці» винен масовий алкоголізм серед населення. І ось 17 травня 1985 року головна радянська газета «Правда» опублікувала ухвалений напередодні указ Президії Верховної Ради СРСР «Про посилення боротьби з пияцтвом й алкоголізмом, викорінення самогоноваріння», який увійшов до історії як «сухий закон Горбачова» чи «горбачовський указ».
Одні академіки та професори стверджують, що внаслідок запровадження указу кількість питущих упала, а число померлих від алкоголізму скоротилася у 2,5 рази. Інші, опоненти указу, наголошують, що чимало аматорів випити саме тоді освоїли доти «непитейні» ацетон, нашатирний спирт й одеколон. Адже торгівлю горілкою урядовий документ обмежив спеціалізованими магазинами, які відчинялися щойно о 14.00.
Тоді в СРСР наполовину скоротилася кількість вино-горілчаних магазинів, на дві третини поменшало об’єктів типа «кафе». Виробництво горілки знизилося на 25%. Закрили чи перекваліфікували 83 спиртових, 14 лікеро-горілчаних і близько тисячі винних заводів. Замість улюбленого мільйонів радянських людей пива «Жигулівське» почали продавати безалкогольне «Півко». У народі жартували, що на черзі «вінішко» та «водчонка».
Такі черги за алкоголем у народі називали "петлею Горбачова". У Києві у той час навіть з’явилися люди, які непогано заробляли, одночасно займаючи місця в кількох точках черги і продавали їх за 10 рублів бажаючим.
Горілка стала дефіцитом. Довжелезні черги біля гастрономів прозвали «петлею Горбачова». Жартували, що треба запровадити дві медалі: «За мужність» – для тих, хто не п'є, і «За хоробрість» – для тих, хто п'є.
Популярним був і такий анекдот:
Чоловік у черзі за горілкою раптом каже:
– Піду в ЦК, наб'ю Горбачову пику.
Пішов. За якийсь час вертається. Усі до нього:
– Ну як?
– А! Там також черга.
Один із головних законів ринку: дефіцит товару створює підвищений попит і можливість підприємливим особам швидко нажитися. Так сталося і з «горбачовським указом». Через обмеженість доступу до спиртного люди кинулися самі виготовляти оковиту. Самогонники розплодилися як на селі, так і в місті. Партія на боротьбу з цим негативом відрядила міліцію. Про те, якими методами вели її радянські міліціонери, мені свого часу розповів Михайло Михайлович Тонкоголос.
Михайло Михайлович – представник старої міліцейської гвардії, для яких честь мундира і людяність – не порожні слова. Він довго міркував, чи варто взагалі розповідати про ті події на загал, але, врахувавши, що це вже історія, і молоде поколінням має її знати, погодився. Все вирішила наявність у Михайла Михайловича відповідної освіти – адже він закінчив історичний факультет Вінницького державного університету.
- Я ж за невиконання плану з виявлення самогонщиків отримав свою першу і єдину сувору догану, – починає розповідь Михайло Тонкоголос. – Досі пам’ятаю, як 29 червня 1989 року начальник відділку зібрав нас усіх і почав «вшивати» за слабку боротьбу з самогонщиками. Йому там на верху давали «по-шапці», а він, відповідно, – нам. Ми за місяць виявили 10 людей, які продавали «бурячиху» (горілку з цукрового буряка). У нас у районі саме таку гнали люди, бо колгоспи висіювали сотні гектарів цієї культури.
Причому народні умільці так навчилися варити її з буряків, що й запаху бурякового неможливо було почути. Хоч окремі, хто гонив на продаж різним «алканам», не дуже цим переймалися. Ми, коли її виявляли, відкриваючи, ледь не мліли від противного запаху. Таке враження, що гичка виростала з вух. Як вони її пили, досі не можу збагнути (сміється).
Повертаючись до догани, маю сказати, що норма у нас, здається, була до двох десятків самогонщиків на місяць. Ми, звичайно, могли й перевиконувати її вдвічі, але ж ми всі люди і чудово розуміли, що горілка в господарстві, особливо на селі –необхідний продукт, тому не всіх штрафували, а дивилися крізь пальці. Того разу ми не зуміли виконати норму, бо просто забули про цей план, а коли схаменулися, було запізно. От і отримали по всій формі.
В Андрушівському районі було два спиртзаводи. Спекуляція дріжджами була страшенна. До містечка їхали спекулянти з усього Радянського Союзу, налагоджували контакти з робітниками, і ті викидали їм через паркан дріжджі пачками. Ми цю схему досить швидко «розкусили» і частенько під заводом влаштовували засідки. Містечко у нас невеличке, тому чужих людей «вичисляли» швидко. Як тільки з-за паркану летіли пачки з дріжджами, а спекулянти починали їх підбирати, ми відразу брали їх на гарячому. Щоправда, одного разу відпустили стареньку бабусю, яка, коли нас побачила, ледь свідомість не втратила. розплакалась і пояснила, що дріжджі їй потрібні не для самогонки, а щоби напекти онукам пирогів, бо в магазинах дістали їх не можливо. Шкода стало її, то й відпустили. Така вдячна була, що запросила нас на пироги наступного дня. Звичайно, ніхто не пішов.
Спекулянти неодноразово пропонували відкупи, аби не потрапити до відділків. Ми не брали, але дивувалися, коли через місяць-півтора знову їх ловили під стінами заводу. Ми ж були переконані, що їх покарають за всією суворістю радянського Кримінального кодексу (а тоді таких «клієнтів» не милували). Переконаний, що вони десь там на верхах відкуплялися, інакше це не можливо пояснити.
Найбільш веселими були рейди по селах, де ми шукали в господарствах селян брагу, самогонні апарати, горілку. Під час них чого тільки не ставалося! Пам’ятаю, раз самогонний апарат знайшли у бабусі в пічному димарі. На неї писали сусіди анонімки, що торгує горілкою. Не знаю, чого писали, можливо, виконували завдання партії «знищити під корінь самогонщиків, як ворожий клас». А, може, жінки злилися, що споює чоловіків.
Але бабулька справді була неприємна: ми разів зо три до неї приїздили і ніяк не могли вивести її «на чисту воду». Коли не приїдемо, нічого не можемо знайти, а вона привітна така – посміхається, все відкриває, а потім божиться, що закони знає і нічого поганого не робить – мовляв, люди наговорюють. Допекла вона нас добряче, вирішили взяти її, провівши «контрольні закупи». Зробили так: приїхали тихенько до села, впіймали місцевого алкаша і заслали до неї, щоби купив горілки. Ну, йому діватися не було куди, адже 15 діб сидіти не хотів (сміється). Пішов, купив у неї пляшку «бурячихи», а ми на гарячому їх і накрили. Виявили у неї до 200 літрів самогонки, декілька бідонів браги. Коли сіли оформляти протокол, відчули спиртові пари, і не розуміли, звідки. Мій товариш Василь Іщенко відкрив у печі заслінку, і як розсміється! Виявилося, що бабулька прямо в печі прилаштувала самогонний апарат. Гнала нову партію оковитої. Як вона зуміла сама все там так прилаштувати, досі не можу збагнути.
Коли ходили по-селах шукати у людей горілку вдома чи самогонні апарати, десь після десятого разу уже «на прикид» знали, чи є в господарстві «зелений змій», самогонний апарат чи брага. Господарі своєю поведінкою видавали: якщо очі бігають, посміхаються солодко чи руки трусяться – значить, точно десь є, тільки треба знайти. Бувало, заходимо в двір, а господар чи господиня біжить з огороду нам назустріч вся задихана. Це вже значить – десь бідон браги чи бутель горілки приховала в городі, в пшениці чи буряках. Ми навіть в хату не заходили – йшли на город і проходилися між грядок буряків або топтали пшеницю. Завжди знаходили.
Приїжджаючи в село, пошуки вели тільки в перших кількох дворах від початку. Дальше не було сенсу: «бабське радіо» миттю розносило інформацію про нас, і люди похапцем ховали все в городах, кропиві, кущах, навіть кидали самогонні апарати у криницю.
Пам’ятаю, раз приїхали за «наводкою» до родини. Вони так бідненько жили: чоловік працював комбайнером, жінка – доярка, і кілька дітей. Сусід написав анонімку, що чоловік цей вночі привіз додому машину зерна. Зерно ми ніде не знайшли, а ось декілька бідонів браги в літній кухні мій колега знайшов, але нікому не розказав. Він зайшов туди, побачив ці бідони, сам накидав на них різні лахи, щоби приховати, і коли ми зайшли, не звернули увагу, бо шукали зерно. А потім нам все розповів. Шкода йому їх стало. Ми потім всі, сміючись, називали його «захисником самогонщиків».
Пригадую ще один випадок. Якось взимку, після вдалого рейду ми назбирали на підводу до двох десятків «агрегатів». Коли забирали в однієї пенсіонерки, вона все плакала і просила не забирати, бо горілку жене, щоби розплачуватися з чоловіками за допомогу у господарстві. Їдучи назад повз її двір, згадали прохання бабці не забирати апарат і кинули через паркан перший-ліпший у сніг. Яка з неї самогонщиця? Старенька одинока жінка.
Всі вилучені апарати ми відвозили до району, там їх стільки назбиралося, що можна було спокійно відкривати музей самогонного апарату. Конструкції були просто неймовірні. Горілку або відвозили до лабораторій при спиртзаводах, або відразу виливали. Перед тим складали акт, що «самогонка знищена шляхом виливання». Бувало, коли добрячий самогон, забирали собі. Потім святкували вдалі «контрольні закупки» (сміється).
Ще одне явище періоду «горбачовського сухого закону» – «чайні весілля». Про них навіть у газетах писали, показували по телебаченню. Там більше показухи було, ніж тих «чайних весіль». Нам приходилося теж бувати на них і слідкувати, щоби ніхто не пив горілки. Були на таких заходах десь до 11-ї години. Разом з нарядом міліції був представник партійної ячейки. Коли міліція після 11-ї години йшла з банкету, саме тоді починалося справжнє весілля: на столах з’являлася горілка, чувся спів, веселощі. Ну, яке українське весілля може бути без горілки? Це просто абсурд. Тому люди знаходили такий вихід.
Хлопці наші розповідали, як на одному весіллі господарі горілку носили до «шалашу» в чайниках. Вони думали, що то чай, і не перевіряли, а потім бачать, що чимало чоловіків веселі ходять. Давай шукати причину – відкривають один із чайників, а там насправді горілка, закрашена під чай. Мабуть, на калгані настояна. Посміялися, привели господаря, попередили, щоби більше не носив такого «чаю» гостям. Не могли ж вони піднімати бучу – у людей свято.
Можливо, я помиляюся, але в цьому законі Горбачова насправді було багато дурниць. Ідея звичайно непогана, але реалізація шкутильгала. Наприклад, ці ж весілля. Невже, коли люди, святкуючи, вип’ють там горілки – хай навіть хтось перебере – це зашкодить економіці держави? Чи вони стануть алкоголіками? Звичайно ж, ні. А проблема з дріжджами і цукром, яка виникла через це? Її ж до кінця дії указу ніхто не вирішив. І найголовніше: люди як пили до нього, так продовжували пити під час його дії і після.
07.05.2015