Коротка исторія Руси

Руска Исторична Бібліотека пôдъ редакцією Олександра Барвѣньского.

 

Томъ I.

 

 

Цѣна 1 р. 50 кр.

ВЪ ТЕРНОПОЛИ

Зъ друкарнѣ Іосина Павловского.

1886.

 

Свѣтлому Товариству

„ПРОСВѢТА“

вельми заслуженому задля розбуджена національнои свѣдомости въ Рускомъ народѣ присвячує сей перекладъ незнакомый перекладчикъ.

 

 

 

I.

 

На просторѣ мѣжь Балтійскимъ моремъ а Чорнымъ та Адрійскимъ жили Славяне. Всѣляко вони звалися. Мѣжь ними були й Русины и Поляки. Жили вони вôддѣльными родами, се бъ то бôльшими родинами. Кождый рôдъ слухавъ своєи старшины. Родова старшина сходилася въ означени̂ мѣсця на раду и така рада звалася вѣчемъ. Вѣча були громадски̂, – на нихъ обсуджувалися справы громадски̂; були й вѣча народни̂, – де обсуджувалися загальни̂ справи цѣлого народу. Крôмъ вѣча мали Славяне ще і князѣвъ. До нихъ належала высша власть судова и провôдъ на вôйнѣ.

 

Живый образъ такого старославяньского вѣча доховався намъ въ староческôмъ памятнику: „Судъ Лібуши", Кроковои дочки зъ Вышеграду". Тутъ згромаджена на раду вся народна старшина: кметѣ (старшина зъ рôльникôвъ), лехи (старшина зъ военнои дружины) и владики (старшина свѣтска и духовна). Въ староческôмъ тôмъ намятнику ти̂ слова заєдно и то въ тôмъ самôмъ порядку повторяються, – то жь легко вже съ того й догадатись, що кметѣ – се ядро цѣлого народа се бъ то самъ нарôдъ и тому займали перше мѣсце на вѣчу. Побôчь нихъ сидѣли лехи и владики, що тодѣ вважалися ще мовь за слугъ цѣлого народу.

 

Хочь Славяне були вôдважни̂, однако обминали напасну вôйну и ажь тодѣ выступали до бою, коли треба було вôдперти напасть.

 

Потреба обороны вязала вôльни̂ племена въ одну цѣлôсть. Въ давни̂ часы єдинила Славянъ оборона батькôвскои вѣры проти христіяньства, що до нихъ заходило съ полудневого Сходу вôдъ Грекôвъ, и вôдъ Заходу, вôдъ Нѣмцѣвъ.

 

Христіяньство зъ Грецкимъ обрядомъ ширилося спокôйно, научаючи и переконуючи. Зовсѣмъ инакше ширилося христіяньство пôсля латинского обряду, вôдъ Нѣмцѣвъ. Бо Німцѣ пôдъ покрышкою ширеня вѣры и любови Христовои выдерали Славянамъ ихъ землю, мову и звычаѣ. Христіяньство прійшло спершу до Славянъ вôдъ Грекôвъ, и навіть въ Полыцѣ христіяньство пôсля Грецкого обряду проповѣдувалося ранче, чимъ пôсля обряду латиньского.

Въ Великôй Моравіи проповідували слово боже св. Кирило и Методій (863 р.). Въ Польщѣ Христову вѣру ще передъ Мечиславомъ І. (що охрестився 965., а умеръ 992. року) розширили проповідники грецки̂, а служба Божа вôдправлялася въ Славяньскôй мовѣ; а то длятого такъ сталося, бо Польща по бôльшôй части своими границями стыкалася зъ другими Славянами, що вже були приняли христіяньство вôдъ Грекôвъ. Длятого то Грецкій обрядъ стався и загально Славяньскимъ. Першою христіяньскою церквою въ Кракові була церква Чесного Хреста. Ще въ 1491. р. друкувалися въ Кракові Руско-славяньски̂ книги, а коло Опатова за Вислою жили ще люде, що вызнавали Греко-славяньску віру.

 

Тай тодішна Польска мова лише трохи чимъ вôдзначалася вôдъ тодѣшнои Ческои або Рускои. Такъ отже и мова и вѣра вязали всіхъ Славянъ. Однако вже передъ Мечиславомъ І. противо єдности Славяньскои повстали сильни̂ вороги.

 

Почавши вôдъ Кароля Великого (768–814 р.), ворога церкви Славяньскои и цѣлои Славянщины, спершу Франки а опôсля Нѣмцѣ, спонукувани̂ Римомъ, пильно намагали до того, щобъ знищити самыхъ Славянъ а ихъ Славяньскій обрядъ змѣнити на обрядъ латиньскій. Змѣнюючи Славяньску мову въ церквѣ, старалися заразомъ єѣ вытиснути и съ пôдъ рôднои стріхи а основуючи нѣмецки̂ селища въ Славяньскихъ земляхъ, знѣмчити ти̂ краѣ. Німецки̂ цісарі старалися Славянъ все сварити міжь собою. Нѣмцѣ, ти̂ непрошени̂ цивілізаторы, называли Славянъ поганами, хочь вони були вже хрпстіянамп, и вважаючи Славяньскій обрядъ иоганьскнмъ, наново хрестили ихъ пôсля обряду латиньского.

 

Такимъ чиномъ Славянъ за рѣкою Лабою (Ельбою) завоювали Нѣмцѣ и вони съ часомъ знѣмчилися, а други̂, хочь не знімчилися, але мусили вже въ своихъ церквахъ завести латиньску мову. При Мечиславѣ І. були въ Польщі христіяне такъ Славяньского, якъ и латиньского обряду.

 

Першою жѣнкою Мечислава І. була Дубравка, Чешка, Славяньского обряду, длятого при дворѣ того князя ще й загально панувань обрядъ Славяньскій. Друга жѣнка Ода, черниця, захоплена зъ монастиря латиньского, спонукала Мечислава до переходу на латиньство. За княземъ пôшло лицарство (дружина воєнна) и латиньскій обрядъ стається обрядомъ лехôвъ, а Славяньскій – обрядомъ народу. Першій все бôльше и бôльше розширюється и перемагає на останку надъ Славяньскимъ. Дѣло навороту въ латиньство доконавъ св. Войцєхъ і вытиснувъ Славяньскій обрядъ съ Польщѣ. Латиньска пропаганда зъ самого початку йшла рука въ руку зъ релігійною нетерпимостю. Єи засадою було: прости ближнему всѣ єго грѣхи, но не прощай нѣколи, коли бъ важився вызнавати неправу вѣру. Русь доховала вѣру Грецку зъ Славяпьскимъ обрядомъ. Не наше дѣло вдаватися въ догми обохъ вѣръ. Ми звертаємо ино увагу на рôжницю ихъ внутрѣшного ладу. Славяньска церква стоить на засадахъ самоуправи, яки̂ виробили ся въ церквѣ Христовôй въ III. и IV вѣцѣ, се бъ то незалежни̂ єпископіи, пôдвластни̂ ино загальнымъ церковнимъ соборамъ (загальнымъ церковнимъ вѣчамъ) и народна церква, се бъ то кождый нарôдъ зо службою Божою въ своѣй рôднôй мові; и т. д.

 

Однакъ Поляки принявши латиньство, не спекалися лихого сусѣдства и опôсля ще довгу вѣкову вели боротьбу зъ Нѣмцями.

 

Внутрѣшній ладъ Нѣмецкои державы и тодѣшнихъ державъ на заходѣ основувався на тôмъ воєннôмъ правѣ, що цѣла земля належить до монарха. Вôдъ него доставали князѣ землѣ за помôчь, яку мусѣли давати єму въ потребѣ. Князѣ зъ своєи стороны давали землю меншимъ лицарямъ а ти̂ зележнымъ вôдъ нихъ кметямъ (хлѣборобамъ). Такій ладъ зветься февдальнымъ.

Початки Польского лицарства починаються правда вôдъ дуже давнихъ часôвъ. Но при такихъ сусѣдахъ, якъ Нѣмцѣ, треба було Польщѣ подумати про організацію военныхъ своихъ силъ за для оборони краю вôдъ грôзнои напасти.

 

Та вѣкова боротьба и довголѣтни̂ вôдносины зъ Нѣмцями мусили вплинути и на Полякôвъ. Борючися за свою незалежнôсть все бôльше и бôльше переймають Поляки звичаѣ и обычаѣ нѣмецки̂ и тратять свôй давный старославяньскій устрôй.

 

Старославяньска рôвноправнôсть стала хитатися и выроблюється нерôвнôсть станôвъ, бо лицарство (шляхта) все бôльше та бôльше пôдноситься, а зъ народу ступнево вытворюються невольники.

 

Закимъ ще дôйшло до повнои неволѣ, Польскій нарôдъ гнетеный властивцями замкôвъ не разъ повстававъ противъ своихъ гнобителѣвъ, забиравъ ихъ майно и жѣнки, нищивъ ихъ выняткови̂ права, зовсѣмъ такъ, якъ се пôзнѣйше чинили Козаки съ тою лише змѣною, що тутъ польске лицарство (шляхта) заєдно за руки трималося зъ латиньскимъ духовеньствомъ, що зъ разу було лише зайшлыми Нѣмцями. Те духовеньство помагало панамъ втихомирювати нарôдъ и на останку перемогло єго. Тому то й не дивниця, що пôсля Мечислава II. (умеръ 1034 р.) нарôдъ зновъ повставъ и выгубивъ латиньскихъ біскупôвъ и ксендзôвъ. Багато народу, пôсля слôвъ лѣтописцѣвъ, покинуло хриетіяньство и повернуло до поганьства. Мабуть не повертали вони до поганьства а до Славяньского обряду, бо єго латинники називали такожь поганьскимъ. Тую догадку стверджує польскій историкъ Лєлєвель: „Причиною вôйны мѣжь панами а хлопами", каже вôнъ, „було переслѣдуванє Славяньского обряду". Те повстанє Польского народу або, якъ єго називали „бунтъ хлопскій проти панôвъ“, на останку здушило польске лицарство (шляхта) въ XI. вѣцѣ. Съ пôдмогою Нѣмцѣвъ и зновъ насланыхъ біскупôвъ и ксендзôвъ, вдалося панамъ поконати нарôдъ и присилувати єго до латиньства. Проти Славяньскои церкви нѣколи не було повстаня, а се доказує, що вона не нарушувала волѣ и рôвности цѣлого народу.

 

Христіяньство пôсля Славяньского обряду ширено не огнемъ и мечемъ, (якъ се чинили Кароль Великій зъ Саксоньцями, Хрестоносцѣ и Меченосцѣ съ прибалтійскими Славянами и загаломъ Нѣмцѣ), – а ширено єи, научаючи людей. Инквізицій и другихъ подôбныхъ установъ церква Славяньска не уживала. Признака єи була та, що духовеньство славяньске навѣть не допускало гадки, щобъ Христова церква могла або й потребувала послугуватися до своєи цѣли муками та смертю. Хрестъ то єдина зброя Славяньскои (Грецкои) церкви.

 

Зъ разу Русю звалася въ Несторовôй лѣтописи Кієвска земля, що въ IX. вѣцѣ пригорнула Новгородъ а опôсля други̂ що пôзнѣйше розцвився въ шляхоцку Рѣчь-Посполиту, якъ се дальше побачимо. Такій ладъ въ Полыцѣ держався лише для того, що нарôдъ бувъ бѣдный и приголомшеный, а шляхта завсѣгди узброєна и удержувала на своєму харчѣ нѣмецки̂ вôйска. Польща розвилася въ державу пôсля взôрця захôдно-европейского и стала въ супротивности до всѣхъ иншихъ Славянъ. Поляки приняли зъ давныхъ давенъ засады спôльно поступати зъ Заходомъ. Однако то змаганє заводило ихъ неразъ за далеко а часто и на бездорожа. Вони не розумѣли свого виключного становища, а що ще гôрше, не розумѣють єго й теперь. Польска славяньска держава ставши по сторонѣ заходу, пріймала вôдъ него не тôлько взôрцѣ політичного ладу, ôбычаѣ и права противни̂ Славяньству, але навѣть и мову, такъ що польскôй народности грозила загибель.

 

Въ 990 р. Польскій князь Болеславъ Хоробрый посылавъ до Риму просьбу о королѣвску корону, но папа вôдмовивъ. ІІомôгъ єму цѣсарь Нѣмецкій; бо мимо своєи силы, нѣмецка держава не була безпечна вôдъ Славянъ и потребувала помôчника мѣжъ самыми Славянами. Тому то цѣсарь Отонъ III, (що єму Болеславъ помагавъ противъ Славяньскихъ Лютичѣвъ), прибувъ до Гнѣзна 1000 р. буцѣмъ вôдвѣдати грôбъ св. Войцєха и тутъ свою корону вложивъ на голову Болеслава Хороброго. Однако папа довго ще не дававъ свого призволу на церковный обрядъ коронаційный и Болеславъ ажь 1024 р. наказавъ єпикопамъ урочисто себе коронувати.

Нѣмецкій цѣсарь чинивъ такъ бажаючи склонити Польского князя на свôй бôкъ, що бъ забезпечити себе вôдъ Славянъ надъ Одрою и Лабою. Съ короною давъ вôнъ Болеславови право воювати и забирати захôдныхъ Славянъ та навертати ихъ въ латиньство. И такъ Болеславъ разомъ зъ Нѣмцями пôдбиває Славянъ. Такимъ робомъ приняла Польща порученє служити Нѣмеччинѣ и Римови и те пôрученє сповняє по нынѣшній день.

 

Польща всунена клиномъ въ середину Славянъ и по нынѣ вôдзначується вôдчуженємъ вôдъ Славяньскои справы и въ томъ крыється причина єи слабости и непопулярности мѣжь цѣлою Славяньщиною. Въ тôмъ именно початокъ того злого, що мовьбы червона нитка переходить скрôзь всю Польску исторію и стало причиною спершу росту Польщѣ а опôсля єи упадку.

Польща не зрозумѣла свого становища хоронити захôдныхъ Славянъ вôдъ знѣмченя а замѣсть опоры стала имъ ворогомъ. Наслідкомъ сеи историчнои похибки було дальше німченє и въ конець упадокъ Польщи.

 

II.

 

Русь и Польща граничили мѣжь собою и жили собі по сусѣдски. Билися и мирили, воювали и браталися, якъ се звычайно тоді бувало мѣжь сусѣдами. Мы въ те входити не станемо. Зачнемо ажь съ того часу, коли Русь та Польща стали ближше зъ собою стыкатися, коли рôжниця поглядôвъ и вѣры стала бôльше выявлятися.

 

Въ 1336 р. умеръ Юрій II., Данилôвъ праправнукъ, остатній князь Галицко-рускій зъ роду Романовичѣвъ. Не бажаючи пôддатися Татарамъ, Галичане разомъ зъ Волыньскими Русинами признали своимъ княземъ свояка по жѣнці покôйного Юрія, Болеслава Тройденовича, сына Мазовецкого князя. Болеславъ бувъ выхованый въ рускôй вѣрѣ, но зôставши Галицко-рускимъ княземъ, переходить на латиньство и силує до него Галичанъ. Наслідкомъ такого апостольства въ три роки свого князёваня (пôсля польскихъ историкôвъ Длугоша, Аноніма Гнезненьского и др.) єго строили. По смерти Болеслава Тройденовича Польскій король Казимиръ III. правомъ сильніщого входить въ Галицку Русь, облягає Львôвъ и зъ добуткомъ вертає до Кракова. Побачивши слабôсть Руского народу, загадує вôнъ завоювати Червону Русь (Галичину) и явившися зъ новыми силами, займає землі: Перемыску, Сянôцку и Любачѣвску. Галичане згаджаються пôддати Казимирови, але пôдъ тою умовою, що бъ не тыкавъ и не змѣнявъ ихъ Рускои вѣры и народности. Казимиръ обѣцявъ не втиркатися нѣ до вѣры, нѣ до ихъ народносте, але опôсля заохоченый своєю силою, ставъ переслѣдувати ихъ за вѣру, тиснути духовеньство Славяньске и церкви заберати на латиньски̂ костелы.

 

И такъ польска політика вже въ XIV в. одяглася въ рясу. Поляки дѣйсно побѣдили, а однако имъ не вдалося зôлляти оба народы въ одно тѣло. Наслѣдкомъ такого навороту була домашня вôйна. Польскій историкъ Морачевскій говорить „Лише нѣкчемныхъ людей не болить понижене ихъ релігій и народности и длятого Перемыскій князь Дашко умовився зъ Даниломъ Острожскимъ и призвали Татаръ на помôчь“. За давныхъ часôвъ Польща була абсолютною монархією. Правда, при Болеславѣ Хоробрôмъ выступає лицарство (шляхта) вже яко вôддѣльный станъ, але сей король умѣвъ єго ще въ рукахъ держати. Але вôдъ часôвъ Болеслава III (ум. 1139 р.) держава польска розпалася на пайки мѣжь єго потомками и значенє монарха все бôльше падає а лицарство съ той поры все бôльше росте. Правда, пôсля волѣ Болеслава III. установленый бувъ сеніоратъ се бъ то право старѣйшиньства за Кракôвскимъ княземъ. але въ внутрѣшнѣй управѣ своєи пайки кождый молодшій князь вважавъ себе незалежнымъ и силувалися конче вô всѣмъ зрôвнятися съ Кракôвскимъ княземъ. То було причиною взаизгнои зависги, розладу и чимъ разъ бôльшого ослабленя монархічнои власти.

 

Кракôвскій князь бажає своѣи власти вернути давный блескъ, але и молодши̂ князѣ хочуть зрôвняти зъ ними своє значенє та не годни̂ безъ помочи сильныхъ панôвъ. Длятого на ихъ корысть роблять князѣ рôжри̂ уступки, звôльняють вôдъ багато повинностей а навѣть вôдъ всѣхъ податкôвъ, черезъ що той тягаръ падає на нарôдъ. Позваляють панамъ збирати зъ народу чиншѣ, цло и мыта, звôльняють ихъ вôдъ направы дорôгъ та замкôвъ державныхъ, позваляють ставити власни̂ замки, увôльняють ихъ съ пôдъ судовои власти и т. д. Ти̂ и инши̂ выняткови̂ права звани̂ привилеями, пôдôймаючи значенє панôвъ, понижали въ рôвнôй мѣрѣ нарôдъ и съ часомъ все бôльше та бôльше обезсиляли королѣвску власть. Ще тяжшій тягаръ спавъ на край, коли ти̂ привилеѣ признано спадковыми.

Съ того часу шляхта стремѣла до чимъ разъ бôльшои власти въ своихъ посѣлостяхъ а при Казимирѣ Великôмъ доходить до великого значеня. Законъ Нѣмецкихъ лицарѣвъ жадавъ, що бъ заключеный въ Калѣшѣ миръ (1343 р.), окуплений великими жертвами зо стороны польскои, потвердили не тôлько король, але и шляхта. Съ того часу шляхта пôдôймає голову, власть праводавча, рѣшенє державныхъ справъ переходить въ єи руки. Перевага шляхты найбôльше двигнулася тодѣ, коли Казимиръ, не маючи дѣтей, бажавъ по своѣй смерти запевнити тронъ свому сестрѣнцеви Людвикови, королеви Угорскому. Се могло статися лише за згодою шляхти. а таку згоду треба було конче окупити новими свободами. Людвикъ вступаючи на польскій тронъ мусѣвъ не тôлько потвердити ти̂ свободи, але ще и ихъ розширити. Що бъ залагодити другихъ. що такожь собѣ право до польскои корони присвоювали, робить Людвикъ уступки, а именно одному зъ нихъ Владиславови Опольському   уступає король въ удѣльну власть Галицку Русь, що зо 12 лѣтъ оставала пôдъ нимъ.

 

Людвикъ вступивши на тронъ польскій обѣцявъ Полякамъ, що поверне назадъ Польщѣ и всѣ потрачени землі, але опôсля прилучивъ ще Червону Русь (Галичину) до Угорщини, такъ що єго дочка Ядвига, ставши Польскою королевою, мусѣла силою Угорски̂ залоги зъ вôдси виганяти. За Владислава Опольского поставивъ Людвикъ на Руси трехъ латиньскихъ біскупôвъ: ІІеремыского, Холмского и Володимирского а надъ ними Галицкого арцибіскупа. Постанова латиньскихъ біскупôвъ замѣсть рускихъ викликала нарѣканє и невдоволенє мѣжь Галицкими Русинами а разомъ зъ другими подôбными дѣлами польского уряду громадила причины до збройного вôдпору на схôдныхъ границяхъ Польщи. Наслідкомъ того накучилися Владиславови Опольскому ти̂ тягли̂ бурі въ краю, вôнъ покинувъ Галицку Русь а Людвикъ злучивъ єѣ зъ Угорщиною. Людвикъ не маючи сынôвъ бажавъ дочцѣ своѣй забезпечити корону польску. Те вихôснувала шляхта зновъ задля розширеня своихъ правъ. Зъ сего часу (1374 р.) Польща стається державою елекційною (виборчою) и хочь завсѣгди вибиралися найблизши̂ свояки королѣвски, то все таки зависѣли вони вôдъ выборôвъ и мусѣли завсѣгды викуплятися новими привилеями.

 

Такъ зразу вôйны зъ Нѣмцями, дрôбленє удѣлôвъ и суперечки мѣжь удѣльними князями, опôсля вымиранє мужескихъ потомкôвъ и части̂ безкоролѣвя увѣчнили привилеѣ шляхти и давали ѣй способы до побôльшеня тихъ привилеѣвъ, поки въ конець Польска Рѣчь-Посполита не вчинилася чисто шляхоцкимъ урядомъ зъ буцѣмъ-королемъ на чолѣ.

 

При Ядвазѣ (1384 р.) грозила Польщі буря зъ усѣхъ бокôвъ, вôдъ Чехôвъ, Нѣмецкого лицарства (закону), Угрôвъ и Литовцѣвъ. Мусѣла десь конче опертися и боронитися; а коли Великій князь Литовскій Ягайло захотѣвъ женитися зъ Ядвигою, зрозумѣли Поляки, що найлучшою обороною для нихъ буде злучене Польщи зъ Великимъ князѣвствомъ Литовскимъ.

 

III.

 

Польща и Русь вступаючи пôдъ власть одного князя мали становити одно політичне тѣло, отже жь треба розважити чимъ рôжнилися ти оба народы.

 

Правда, Русь и Польща говорять Славяньскою мовою. Но вона инакша у Русинôвъ а инакша у Полякôвъ, бо розвивалися инакшимъ ладомъ. Такимъ чиномъ оба народы рôжняться не лише звычаями и обычаями, але й мовою, письмомъ и обрядомъ церковнымъ. Однымъ словомъ ти двѣ Славяньски̂ вѣти стають двома окремими народами.

 

Першу вôдзнаку вчинила рôжниця мѣжь обрядомъ грецкимъ и латиньскимъ, особливо коли наступивъ роздѣлъ загальнои Церкви на Схôдну и Захôдну (809 р.).

 

Кромѣ сей рôжницѣ були ще други̂, именно въ державнôмъ ладѣ и суспôльнôмъ. Мы вже высше говорили, що за для вѣковои боротьби зъ Нѣмцями наступивъ въ Польщѣ подѣлъ народу на два стани: воєнний и рôльничій. Въ нагороду за оборону краю надѣлювано лицарѣвъ всѣлякими вигодами та вôдзнаками. Такъ и. нр. провôдъ надъ вôддѣлами воєнними, верховну управу надъ замками, повѣтами и цѣлыми удѣлами (землями) поручавъ король хороброму лицареви, именуючи єго начальникомъ, каштеляномъ, воєводою, старостою або обдаровуючи майномъ и т. д. Все те пôдносило значене лицаря и вывысшало єго по надъ рôвноправного колись кметя. Пильнуючи воєнного ремесла, вôдвыкавъ вôнъ чимъ разъ бôльше вôдъ працѣ коло рôлѣ а повернувши съ походу вважавъ тяжку працю коло землѣ за рѣчь негôдну своєи военнои чести. Польске лицарство (шляхта) добувши перевагу въ краю, мимо безперестанныхъ боѣвъ зъ Нѣмцями, переймав вôдъ нихъ нѣмецки погляди о нерôвности станôвъ, бо то лише впливъ єго въ краю помнажає и сей нѣмецкій ладъ єсть для него выгôдный. На ладъ отже нѣмецкій поселявъ вôнъ и полоненикôвъ военныхъ на своѣй землѣ, бо вони мали єму землю управляти и на него робити.

 

И такъ воєнный полоненикъ бувъ першою чужою появою, що нарушувала старославяньску рôвнôсть. Поселенє єго на грунтѣ лицарскôмъ готовило таку долю и бѣднѣйшимъ кметямъ, подôбну долѣ тыхъ Славянъ, що ихъ Нѣмцѣ завоювали. Установѣ такôй ще бôльше помôгъ надѣлъ шляхты правомъ спадщини, що вôддавало мешканцѣвъ сѣльскихъ се бъ то рôльникôвъ (хлѣборобôвъ) на ласку й не ласку властивця, особливо съ той поры, коли шляхта набула вôдъ королѣвъ право суду въ своихъ оселяхъ надъ кметями. Збройному лицарству (шляхтѣ) несли громады податки припасами и пôдводами а кромѣ того працювали коло укрѣпленя замкôвъ, що становили оборону краєву.

 

Всѣ ти даремщины съ часомъ перемѣнилися на повинности вже не проти самого короля а проти лицарства (шляхты). Коли спершу кметь плативъ податки лише до королѣвскои касы, опôсля плативъ вôнъ замѣсть сего панови чиншѣ за землю. Съ часу Кощицкого зъѣзду (1374 р.) платять вже хлопы панамъ чиншь за землю и други̂ дачки. Паны єдини̂ судіѣ хлопски̂, могли ти чиншѣ, дачки и повинности збôльшувати або змѣнювати на роботизну, могли грунтъ одному вôдобрати а другому надати пôсля волѣ своєи, або якъ хто бôльше панови заплативъ. Не дивниця отже, що чиншовый ладъ змѣнювався поволѣ на паньщину и права кметя нѣвечено ще бôльше. Коли жь наконець (поборовыми універзалами 1511, 1520 и 1531 р.) постановлено, що бъ панъ по половинѣ съ кметями плативъ „ланове", то паны казали, що рѣчь буде зовсѣмъ справедлива, що бъ имъ кметѣ, за ту плату половину ланового вôдробляли роботами. Съ того часу число робочихъ днѣвъ росте тай росте, вымоги паньщизняни̂ збôльшаються, поки 1520 р. єѣ загально не заведено.

 

Зъ разу нарôдъ находивъ ще оборону въ особѣ короля та й у духовеньства. Ще Казимиръ Великій слѣдивъ за тымъ, щобъ робочого народу не гнетено роботами, за що досталась єму назва „хлопскій король". Пôсля права Казимирового, нарôдъ дôстававъ многи̂ мали пайки землѣ, зъ мѣрными податками. Одняко всѣляки̂ таки перегороды не могли остатися передъ самоволею шляхты, що дбала лише за свои права тай мусили ѣй служити всѣ суды и власти. Зигмунтъ Старый, король Польскій (1506–1548) довго противився въ маєткахъ королѣвскихъ статутови зъ 1520 р. цѣлотыжневои паньщины, такожь и Польскій король Зигмунтъ-Августъ (1548–1572) де лише мôгъ зменчавъ робочи̂ днѣ зъ лану. Но королѣвска власть малѣла а кметѣ (хлопы) не мали обороны.

 

Коли монархічна власть королѣвска уступила свои права шляхтѣ, доля пôдданыхъ рѣшилася и вони найшлися въ повнôй залежности вôдъ панôвъ, що чимъ боршѣй старалися выняти хлопа съ пôдъ всякого права а замѣсть права була паньска воля. Наслѣдкомъ сего втѣкали хлопы. Часто лучалося, що хлопъ, не годенъ выповнити всѣхъ паньщизняныхъ выгадôвъ и накучивши собѣ єѣ, покидавъ своє убоге село и въ другôмъ мѣсци у другого, буцѣмъ лучшого пана, шукавъ лучшои долѣ.

 

Люднôсть захôдныхъ краѣвъ Польскои Рѣчи-Посполитои переносилася на Схôдъ въ плôдни̂ стороны Червонои Руси, Подôля и Украины, де посѣдачѣ спустошеныхъ вôйнами земель давали поселенцямъ лѣпши̂ выгоды и свободы. Зъ вôдси убутокъ робочихъ силъ а заразомъ и хлопскихъ земель а при тôмъ побôльщалися вольни̂ вôдъ податку землѣ и недостатокъ робочихъ рукъ, и наслѣдкомъ сего побôльшуванє робочихъ днѣвъ.

 

Ще Висліцкій статутъ 1347 р. буцѣмъ запобѣгаючи опустошеню маєткôвъ черезъ переселенє хлопôвъ, ограничує особисту волю ихъ прикрѣпляючи хлопôвъ до грунту и хлопы вже въ ХІV. в. тратять право вольного переходу зъ мѣсця на мѣсце. Пôсля конституцій Кракôвского сойму 1543 р. втѣкача хлопа нѣхто не смѣвъ приняти або выкупити за нѣяки̂ грошѣ. Єго мусѣлося вôдставити до свого пана разомъ зъ єго родиною и зъ усѣми забраными рѣчами, а кождый, що пріймавъ такого втѣкача, плативъ кару. Устали рôвнымъ чиномъ и вôльни̂ сельски̂ громады и потонули въ рукахъ великихъ панôвъ. Треба однакъ признати, що не сами̂ Поляки вынайшли неволю, но годѣ й не признати, що на Заходѣ зъ неволѣ выйшла воля а въ Польщѣ волю замѣнили неволею.

 

Однако нѣмецки̂ аристократични̂ погляды не могли „всѣ“ вкоренитися въ Польщѣ. Вôддѣлюючися вôдъ народу, польске лицарство (шляхта) пильно бачило, щобъ нѣхто зъ шляхты не присвоювавъ собѣ бôльшихъ свобôдъ та выгôдъ по надъ другихъ. Отже шляхта тôлько помѣжь собою заховала Старославяньску рôвнôсть а ти̂ нѣмецки̂ аристократични̂ ногляды вôдносила до невоєннои части народу. Такимъ чиномъ Польща зложилася въ такій державный ладъ, якому польски̂ историки дають назву „шляхоцкои демократій".

 

Чимъ дальшь на передъ, тымъ бôльшь шляхоцка гордôсть збôльшується. Вироблюється поглядъ, що самъ рôдъ творить спосôбнымъ до вживаня правъ и звôльняє вôдъ всякихъ повинностей. Съ той поры не лише воєнна слава, але навѣть видумувани̂ роскоши мали визначати шляхту вôдъ народу.

 

И такъ характеристичними ознаками въ Польщѣ були: рôвнôсть мѣжь шляхтою, повне обмежене власти виборного короля и безусловне панованє шляхтича надъ пôдданымъ народомъ.

 

Теперь звернѣмся до Руси.

 

Тутъ були князѣ и пôдвластна имъ дружина. До князѣвъ належавъ найвысшій судъ и разомъ зъ дружиною хоронили край вôдъ напасти. Тому на Руси утворилася держава, що не була королѣвствомъ а звязкомъ багато князѣвствъ, де перевагу мавъ загалъ хлѣборобного народу надъ властю князя и неразъ лучалося, що князь мимо своєи волѣ мусѣвъ втѣкати або зрѣкатися свого престолу, скоро не подобався загалови.

 

На Руси бувъ зовсѣмъ инакшій ладъ, демократичний, а въ Польщѣ аристократичний. Ти признаки визначують ще по нынѣ Поляка вôдъ Русина и по нынѣ годѣ знайти мѣжь Поляками дѣйсного демократа.

 

На Руси не було рôжницѣ мѣжь правами земскими а мѣскими. Всѣ були вôльни̂ и кожда громада мала своихъ вибраныхъ заступникôвъ Мѣжь князями бувъ старшій, великій князь; єго мали слухати молодшії, удѣльни̂ князѣ. Однако не всѣ вони слухали Великого князя Кієвского и не одинъ зъ нихъ бажавъ стати великимъ княземъ, хочь не мавъ до того жадного права. Съ того виходять усобицѣ и вôйны и пôдъ проводомъ тіхъ князѣвъ Русины встають супроти Русинôвъ. Воля князѣвъ грозила а декуди нарушувала руски̂ права грямодски; бо хто не послухавъ князя; слухавъ митрополіта и єго попôвъ, що на спосôбъ бизантійскій, старалися релігією нахилювати кожду непокôрну голову до князѣвскои волѣ. Съ причини такого розладу роздроблена Русь не годна була сильно вôдперати напастей. Въ такій часъ вдерлися зъ Азіи Татаре и побили князѣвъ и ихъ дружину. Правда по Татарскôмъ погромѣ все було обложене тяжкими податками, но кромѣ дачокъ, що ихъ збирали Татарски̂ баскаки, не знали Русины нѣякого обмеженя, бо баскаки не мѣшалися до внутрішній рускои управы, не нарушували єи політичного ладу, але такъ якъ перше Русею правили потомки князя Володимира. Рускои вѣры вони такожь не тыкали а Татарски̂ ханы звôльнили руске духовеньство вôдъ „поголовщины" и церковне майно не дôзнавало нѣякои кривды. Пригноблене за Рускихъ князѣвъ громадске право зновъ пôднялось и на стôлько скріпилося, що опôсля здужало вже дати вôдпору кождôй силѣ. На тôмъ праві опирається вся исторія  нашого народу и на нѣмъ мусить стояти и єго будущина.

 

Свѣтски̂ люде спôльно зъ духовными выбирали духовныхъ на приходникôвъ, архімандритôвъ та й єпископôвъ а всѣ важни̂ церковни̂ дѣла рѣшалися спôльно на церковныхъ соборахъ (вѣчахъ). Такъ отже татарскою неволею стала руска церква не зброєю въ князѣвскôй руцѣ, а спôльнымъ народнымъ добромъ.

 

Коли Татаре подѣлилися на колька ордъ и ослабли, тодѣ Литва пôдчинила пôдъ свою власть всю Руску землю вôдъ Німана до Чорного Моря. Съ того часу Литовске князѣвство складалося, зъ малою выємкою, съ чисто Рускихъ земель. Кромѣ того мѣжь Москвою, Польщею та Турцією простиралися безкраѣ, пусти̂ степы, такъ що жадна зъ нихъ не знала, де єи границі кôнчаться. Червона Русь (Галичина) належала до Польщи.

 

Литва була краемъ малолюднымъ, не просвіченымъ, тому то пôддалася вплывови рускои просвѣты, що до мовы, вѣры и звычаѣвъ. Русины поселившися мѣжь Литовцями, внесли тамъ свою мову и просвѣту такъ, що съ часомъ Литва добровôльно говорила, писала й молилася по руски. Руска мова панувала на дворѣ Великихъ Лнтовскихъ князѣвъ и въ усѣхъ урядахъ. Литва трохи не зовсѣмъ зникла мѣжь Русинами и цѣлый край вôдъ Німана по Чорне море ставъ рускимъ.

 

Зовсѣмъ инакше діялося въ Польщі. Сюды не сягали загоны Татарски̂ и не здушили тои силы гордои та зарозумѣлои, що зневажала первѣстне громадско-славяньске право. Такою силою въ Польщі були паны, богата шляхта, що пôсля своєи вподобы и волѣ поступала зъ громадами. Польски̂ королѣ, якъ мы вже бачили, замѣчаючи перевагу шляхты надъ народомъ, обставали спершу за народомъ и до якогось часу не давали єго пôдъ паньску власть. Паны зновъ добивалися того, щобъ въ Польскôй землѣ не було иншои волѣ и иншого права якъ паньске. Тую волю и те право розширила шляхта и на Червону Русь.

 

Якъ въ Польщѣ шляхта, такъ само було боярство на Руси. За часôвъ удѣльныхъ Рускихъ князѣвъ, мавъ князь свою дружину. Зъ нею вôнъ радивъ, судивъ и воювавъ. То були бояре. Въ Литовскôй Руси инакше склалося. Велики̂ князѣ Литовски̂, уважаючи всю землю за свою выключну власнôсть, роздавали єѣ леннымъ правомъ то бôльшими то меншими пайками меншимъ князямъ Литовскимъ и Рускимъ, а меншими пайками землянамъ, – потомкамъ князѣвскихъ дружинъ, або лицарямъ Литовскимъ и чужимъ, що були у нихъ на воєннôй службѣ. Наконець роздавали землю бôльшимъ громадамъ мѣскимъ и сельскимъ або й вôльнымъ рôльникамъ пôдъ одною незмѣнною вымогою воєннои службы, пôсля великости одержанои пайки. Такъ само й менши̂ князѣ роздавали съ тыми самыми вымогами землю землянамъ и боярамъ. Такимъ чиномъ лицарскій станъ въ Великôмъ князѣвствѣ Литовскôмъ представлявъ цѣлу чергу ленникôвъ, що менше або бôльше були залежни̂ оденъ вôдъ другого и стояли на рôжныхъ ступняхъ залежности до центральнои власти.

 

Но тая форма февдальна не була установлена мѣжь боярами а пôддаными. Коли бо высши̂ верствы, чи то правомъ свого роду, чи значенємъ, чи багацтвомъ, рôвнялися трохи не зъ Великимъ княземъ, такъ зновъ низши̂ верствы боярски̂ незамѣтно зливалися зъ вôльными рôльниками и мѣщанами. Вôдносины Литовского воєнного стану до рôльничого були инши̂, якъ въ Польщѣ. Пôддани̂ Великого князѣвства Литовского не були таки пригноблени̂ всякими правными постановами, якъ въ Польщѣ.

 

Знаємо зъ исторіи, що за часôвъ удѣльныхъ князѣвъ на Руси хлопы не були власностю нанôвъ вразъ зъ землею. Творили вони станъ вôльныхъ хлѣборобôвъ, а що найменше мали право вольного переходу зъ мѣсця на мѣсце, якъ се имъ було до вподобы. Такій ладъ задержався и за Татарщины.

 

Литовско-руска аристокрація сама не давно постала и не мала ще часу выробитися на окремый станъ. Єи вôдносины до пôдданыхъ ажь до часу выданя Литовского статуту (1530 р.) не були ще означени̂ правами и укладалися пôдъ вплывомъ обычаѣвъ, переказôвъ або мѣсцевыхъ умовъ. Пôсля первѣстного Литовского статуту князѣвски̂ пôддани̂ и боярски̂ були вôльнô вôдъ поголовщины и другихъ данинъ, вынявши роботи коло укрѣпленыхъ замкôвъ, поправы дорôгъ та мостôвъ. Загаломъ до самои Люблиньскои уніи (1509 р.) положенє народу въ Великôмъ князѣвствѣ Литôвскôмъ було вôльне.

Зъ усѣхъ категорій Литовско-руского пôдданьства одна тôлько невôльна челядь, набрана зъ военныхъ полоненикôвъ, була въ такôмъ безправнôмъ положеню, яке тяготѣло въ Польщѣ надъ цѣлою масою хлѣборобного народу. Доперва пôсля Люблиньскои уніи за шѣстьдесятилѣтный протягъ часу змѣнювано Литовскій статутъ, а все въ некорысть пôдданыхъ, поки не зрôвняно ихъ зовсѣмъ съ польскими хлопами.

 

Порôвнявши Литовско-рускій ладъ съ Польскимъ, видимо на Литві, кромѣ рôжницѣ обрядовои, ще й ти̂:

 

1. Необмеженôсть власти монаршои, що була спадкова.

 

2. Нерôвнôсть мѣжь боярами.

 

3. Бракъ границь мѣжь низшими боярами а самымъ вôльнымъ народомъ.

 

Таки̂ були вôдзнаки мѣжь Польщею а Литвою въ хвилѣ полученя ихъ пôдъ властю одного пана. Вони поясняють намъ, чому вôдъ часу вступленя на польскій тронъ Литовского князя Ягайла въ 1380 р. потрібно було цѣлыхъ 183 роки на пôдготовленє Люблиньскои уніи.

 

Поляки, якъ мы вже бачили, усвоили собѣ цивілізацію захôдну, – а вѣра, наука и штука зайшла на Русь изъ Сходу вôдъ Грекôвъ, що тодѣ стояли въ самôмъ цвѣтѣ высокои просвѣты. Такъ рôжнородни̂ вплывы на розвôй Русинôвъ а розвôй Полякôвъ щоразъ збôльшували початкови̂ рôжницѣ въ поглядахъ и змаганяхъ обохъ народôвъ. Щобъ ихъ до купи звести, треба було конче всѣ ти̂ рôжницѣ усунути або хочь сякъ-такъ зрôвняти.

 

IV.

 

Поляки посадивши на польскій тронъ Ягайла (1380. р) побачили, що роздроблена Русь держиться сама собою єдностю вѣры тай думали, що панованє ихъ надъ Литвою тай Русю не буде певне, поки Литовско-рускій нарôдъ буде таку саму вѣру вызнавати, якъ Русь Московска. Найлѣпшимъ способомъ до злученя Польского народу зъ Рускимъ (до чого змагали всѣ уніи: Городельска 1413 р., Люблиньска р. 1560 и Берестейска р. 1590.) вважано польске (латиньске) духовеньство, замѣну рускои вѣры на латиньску, бо єѣ Польща вызнавала. Загальне отже розширене латиньского обряду на Руси выдалося Полякамъ и ихъ духовеньству найлѣпшимъ способомъ, порвати звязь мѣжь Полудневою Русю се бъ то Украинцями-Русинами а Пôвнôчною се бъ то Росіянами або Москалями.

 

Ягайло, сынъ Ольгердôвъ и православнои княгинѣ Юліяны Тверскои, хрещеный бувъ пôсля руского обряду и названый Яковомъ. Но на бажанє Полякôвъ дався ще разъ охрестити пôсля латиньского обряду, принявъ имя Владислава, обѣцявъ прилучити до Польщи Литву и Русь и наклонити ихъ до латиньства. За Ягайла виступає те змаганє латинізаціи далеко выразнѣйше и теперь стыкаються два собѣ противни̂ напрямы: польскій-аристократичный и демократичный-рускій и починають зъ собою вѣкову боротьбу.

 

Заразъ пôсля коронацій поспѣшивъ Ягайло на Литву хрестити поганъ, а коли ихъ не стало (пôсля слôвъ польского историка Шайнохи „Ягайло и Ядвига“ ихъ було всего 30 тысячь, а всѣ инши̂ були христіянами руского обряду), старалися и православныхъ мешканцѣвъ другимъ наворотомъ хрестити пôсля латиньского обряду. Въ Литвѣ зъ давна христіяньска пропаганда заходила зъ двохъ бокôвъ: Латиньского Заходу и Руского Сходу. Литовски̂ князѣ не боронили нѣ симъ, нѣ тымъ проповѣдникамъ. Но тяжки̂ вôйны зъ Нѣмцями, що огнемъ и мечемъ ширили христіяньство, не прихилювали Литовцѣвъ до латиньства. Далеко лекше пріймалося христіяньство пôсля руского обряду тымъ борше, що бôльша часть Литовскихъ земель становили Руски̂ землѣ.

 

Бажаючи дати перевагу латиньству, розпоряджує Ягайло, що лише шляхтичѣ Великого князівства Литовского, належни̂ до римскои церкви можуть мати рôвни̂ права съ шляхтою польскою, заказує дружитися латинникамъ зъ рускими (православными) и не допускає ихъ до нѣякои службы въ державі. Вертаючи въ Польщу настановляє своіімъ намѣстникомъ на Литвѣ свого брата Скиргайла въ р. 1387.

 

Глибоко понижени̂ православни̂ Великого Литовского князѣвства звертаються до природного Ягайлового брата, Витовта, що таився у Прусакôвъ. Витовтъ являється съ Прускимъ лицарствомъ и облягає Вильну. Втомленый вôйною Ягайло, згоджується вôдступити Литву Витовтови съ титуломъ Великого князя въ р. 1392. При тôмъ однако обовязалися Поляки и Литовцѣ радитися спôльно про выбôръ володаря, не зачинати вôйны одныхъ проти другихъ и зъѣздитися въ справахъ обопôльного добра. Тодѣ показалося ясно, яке важне значенє мало то сполученє Литвы и Руси съ Польщею, бо тôлько спôльными силами вдалося имъ побити Нѣмецкихъ хрестоносцѣвъ (Прусакôвъ) пôдъ Гринвальдомъ (Дубровномъ) въ 1410 р. и задержати на многи̂ лѣта нѣмецкій такъ званый: „Drang nach Osten“.

 

Часто зсылаються на Городельску угоду 1413 р. буцѣмъ то нею запевнюються рускому боярству ти сами̂ права и привилeѣ, яки̂ мала польска шляхта. Но за все те лучше свѣдчать отси̂ артикулы уній съ 1413 р.

 

1. Литовскимъ латиньскимъ костеламъ забезпечуємо вôльности польскихъ костелôвъ.

 

2. Шляхта и бояре латиньскои вѣры допускаються до гербôвъ польскои шляхты, дѣлять зъ нею привилеѣ и вôльности.

 

3. Дочокъ своихъ обовязуються вôддавати лише за латинникôвъ.

 

4. Кождый достойникъ або якій будь земскій урядникъ мусить бути латинникомъ, а королѣвски̂ добра (королѣвщины) могуть вôддаватися тôлько латинникамъ.

 

Права и привилеѣ дани̂ Литовцямъ ставили яко конечну вымогу належнôсть до латиньскои церкви и вôдсували Русинôвъ „шизматикôвъ“. Тому то вôдкликуватися на Городельску унію значить те саме, що казати Русинамъ: зробіться латинниками (Поляками), инчои уній зъ вами й не може бути.

 

Витовтъ хочь самъ бувъ латинникомъ не гонивъ рускои вѣры. Вôнъ загадавъ зъ Литвы и Руси вчинити окрему державу для себе, але Поляки єму перешкодили.

 

По Витовтовôй смерти (1430 р.) ставъ Великимъ княземъ Литовскимъ Свидригайло, що спріявъ православнымъ. Но Поляки вчинили змову и посадили на єго мѣсце Зигмунта Кейстутовича, ревного латинника. Вôнъ документомъ съ 15. жовтня 1432 признає себе, пôдвластнымъ Ягайловымъ, забезпечує по своѣй голові вернути Литву королеви або єго наслідникамъ и зрѣкаеться своихъ правъ до Подôля, Луцка, Володимира, Городла, Ратна, Олееька и Лонатина, яко приналежныхъ до Польщи. Легко думкою розôбрати сильну прихильнôсть Полякôвъ до Литовскои Руси – вони липли до Руси, якъ пчолы до меду. Зигмунта вбили Русины за переслідованє вѣры.

 

Въ Червонôй Руси вôдбиравъ Ягайло руски̂ церкви, обертавъ ихъ въ костелы, и. пр. въ Перемышлѣ, будувавъ на Руси костелы, надѣлявъ ихъ добрами, роздававъ латинникамъ землѣ и уряды, основувавъ на Руси мѣста и села, населюючи ихъ Поляками и надаючи имъ привилеѣ. Тодѣ-то появилося на Руси такъ зване право Магдебурске, що надавало розмаити̂ пôльги, вводило самоуправу а заразомъ подѣлъ мѣскихъ купцѣвъ и ремѣсникôвъ на цехи. Ти̂ права надавано особливо новымъ мѣстамъ, заселенымъ латинниками. Такимъ чиномъ дѣлилися мешканцѣ захôднои Руси на привилеёваныхъ и непривилеёваныхъ. Тыми останними були православни̂ споконвічни̂ мешканці Рускои землі.

 

Бачивши свои права здоптани, зôбралася руска шляхта до Львова, де пробувавъ Ягайло, и просила єго, понехати переслѣдованє рускои церкви и силованє до латиньства. Передъ лицемъ рускои шляхты обіцявъ король Ягайло не пустошити Рускихъ церковь и нe силувати Русинôвъ до латиньства. Та мимо сего выключувано ихъ вôдъ урядôвъ. За часôвъ побуту Ягайлового у Львові Малопольски̂ паны достали простори наданя на Рускôй земли: такъ Ясько съ Тарнова дôставъ урядъ намѣстника Руского разомъ зъ великими добрами, Спытко зъ Мельштына Самбôрскій округъ, Петро Калита – Дубецко, Тарло зъ Щекаревичь – Стрыйскій округъ и т. д., Мазовецкій князь Белзку землю а Дмитро Горайскій – Холмску. Заразомъ выгонювано Русинôвъ всѣлякими ключками зъ своихъ дôбръ, а добра ти̂ забирано. Такъ и. пр. всѣхъ Русинôвъ, що нe бажали своимъ коштомъ помагати Нѣмецкому цѣсареви противъ Туркôвъ, приказавъ Ягайло заперти въ темницю а добра ихъ забрано. Те саме дѣялося и пôзнійше пôдъ розмаитыми позорами. Багато рускои шляхты забрали въ неволю Татаре въ р. 1438 и 1456, но ще бôльше погибло єи у вôйнахъ съ Турками и Татарами.

 

Навѣть зрады допускалися на Русинахъ. Такъ при Казимирѣ IV. польска шляхта запросила руску на раду до Перемышля, тамъ єѣ увязнили и поубивали. Не диво отже, що помѣжь рускою шляхтою, коли одна погинула на вôйнахъ а друга збѣднѣла, знайшлося багато духомъ слабыхъ людей, що приняли латиньство за для обезпеченя житя и майна. Таки-мъ чиномъ заселювалася Червона Русь польскою шляхтою.

 

Мы вже згадували, що ще за Владислава Опольского основано на Червонôй Руси чотыре латиньски̂ біскупства для латинникôвъ, якихъ тамъ ще нe було. Колижь за Ягайла опорожнилась Галицко-Руска митрополія въ 1414 р., тодѣ нe дали Русинамъ жадного єпископа ажь до 1539 р. За той часъ перейшли митрополічи̂ добра въ руки чужихъ, свѣтскихъ людей, котрымъ Галицки̂ старосты повѣрювали навѣть судъ надъ рускимъ духовеньствомъ. Трохи по трохи ополяченє захватило всѣ значнѣйши̂ верствы Руского народу и майже выключно сами̂ лише селяне удержували батькôвску вѣру, мову и звычаѣ. Громадске руске право протягомъ вѣкôвъ задержалося лише въ деякихъ народныхъ звычаяхъ. Розширивши свою цивілізацію далеко вздовжь Карпатскихъ гôръ, ажь по Покутє, задумала Польща такъ само поступити и зъ Литовскою Русю.

 

Щедрый Владиславъ. Ягайловичь (1434–1444 р.), вслѣдъ за батькомъ, роздававъ на паньску просьбу, польскимъ панамъ цѣли̂ землѣ и повѣты Руски̂ съ титуломъ старостôвъ, воєводôвъ и т. д. За сего короля повернувъ зъ фльорентійского церковного собору, Кієвскій Рускій митрополітъ Изидоръ, принявши тамъ (1439 р.) унію. Поляки торжественно єго пріймають надѣючися, що теперь вдасться имъ задумане дѣло, злити два народы въ оденъ. Владиславъ грамотою зрôвнює оба обряды въ правахъ и привилеяхъ длятого, що теперь, якъ вôнъ выразився, Схôдна церква злучилася зъ Захôдною. Унія церкви означала тодѣ: признанє Папы римского головою загальнои церкви, а другого значеня нe мала. Унія въ змыслѣ осôбнои посереднои гр. кат. вѣры нe була ще звѣстна. Однако и така унія нe принялася на Руси.

 

Литва безъ перестанку силувалася зберегти свою вôдрубнôсть и мати своихъ власныхъ окремѣшнихъ вôдъ Польщи Великихъ князѣвъ. Выбирано звычайно зъ сынôвъ королѣвскихъ. Поляки зновъ бажаючи злучити Литву съ Польщею, выбирали собѣ королями Великихъ князѣвъ Литовскихъ. Такимъ чиномъ Польскій король бувъ паномъ обохъ державъ, черезъ що все бôльшь та бôльшь нарушувалася самоуправа Руси и Рускій нарôдъ тративъ політичне своє значенє.

 

За Казимира Ягайловича остаточно уладилася на Пётрковскôмъ соймѣ 1446 р. репрезентація Польского народу се бъ то властиво польскои шляхты, що сама одна признавала себе народомъ.

 

Латиньски̂ біскуны, высша шляхта и міністры творили высшій станъ, рôдъ высшои палаты або сенатъ. Депутати низшои шляхты представляли низшій станъ, низшу палату. За третій станъ и споминки нe було. Мѣстъ було мало та й ти не велики̂. Мѣщаниномъ въ Польщѣ погорджувано, а сельскій нарôдъ бувъ безправний.

 

Передъ соймомъ скликувано повѣтови̂ соймики, де выбирано депутатôвъ и укладано для нихъ инструкцію, такъ що посла (депутата) порôвнювано до мѣшка, що бере всё, що въ него вкинули. Весело проходивъ часъ на соймикахъ. Вельможни̂ панове высылали туди сотки возôвъ зъ ѣдою та напоями, а панове братя ѣли и пили, танцювали при паньскôй музыцѣ, але й чинили те, що вельможный панъ хотѣвъ. Нѣхто тымъ нe соромився, хоть всѣ знали, що все продайне. По скôнченю сойму надходили реляційни̂ соймики, де посли здавали справу зъ свого послованя.

 

Та шляхоцка конституція творила кождого пана малымъ королемъ. Знатни̂ пани удержували по своихъ дворахъ значни̂ збройни̂ вôддѣлы, немовь королята, кождий выступавъ немовь удѣльный князь. Загаломъ паны на Украинѣ нe признавали надъ собою нѣкого. Кождый паньскій двôръ, н. пр. князя Острожского, бувъ державою въ державѣ. Такимъ чиномъ витворився цѣлый рядъ монархій: одна съ королемъ на чолѣ, роздавцемъ королѣвщинъ, звалася Рѣчь-Посполитою, – а инши̂ належали до короликôвъ, що себе окружали ленниками – дрôбною шляхтою. Крôмъ того кожде мѣсто надѣлене Магдебурскимъ правомъ, називалося мѣскою Рѣчь-Посполитою а навѣть въ соймѣ називалися Козаки Козацкою Рѣчь-Посполитою.

Длятого Польска Рѣчь-Посполита нe була нѣ королѣвствомъ нѣ републікою, але була купою монархій и републікъ, одна при другôй, а жадна нe мала права мѣшатися въ дѣла другои. Такъ и. пр. коли въ р. 1596 уніятски̂ епископы просили Польского короля Зигмунта III., щобъ нѣхто нe важився обертати уніяцки̂ церкви на латиньски̂ костелы, король мусивъ имъ вôдповѣсти: „Мы се закажемо въ королѣвскихъ добрахъ но сего нe годни̂ заказати въ шляхоцкихъ“. При такихъ обставинахъ падало бôльше та бôльше значенє короля, падавъ гнетеный нарôдъ, слабла оборона краю а сама Польща розпалася на багато дрôбныхъ державъ, чимъ разъ менше дбалыхъ про цѣлôсть державы.

 

Такъ розвивалася при Ягайлонахъ польска конституція а съ часомъ дôйшла до высокои силы. Самоволя шляхты нe знала кôнця-путя. Въ безперестаннôй боротьбѣ съ королѣвскою властю, трохи по трохи вôдняла въ неѣ всѣ права и присвоила собѣ. Шляхта нe терпѣла жаднои власти, нe лише однои особы (короля), но въ рôвнôй мѣрѣ нe зносила єѣ, коли вона выходила зъ волѣ цѣлого народу (се бъ то цѣлои шляхты). Реляційни̂ соймики нe разъ вôдкидали постанови сойму а першій лѣпшій повѣтъ гадавъ, що має право нe пôддаватися праву постановленому волею цѣлого народу.

 

Великій князь Литовскій Казимиръ Ягайловичь, выхованый въ Литвѣ, любивъ сей край и тому навидѣвъ своихъ Рускихъ пôдданыхъ. Уважавъ руски̂ права и звычаѣ та й такъ єго Русины шанували, що навѣть Великій Новгородъ нахилювався до єдности зъ Литвою. А сталося се головно за для того, що Казимиръ дипльомомъ выданымъ на Виленьскôмъ соймѣ 1447 р. знѣвечивъ несправедливу постанову Городельского зъѣзду и признавъ рôвноправнôсть обохъ народôвъ Литовцѣвъ и Русинôвъ безъ огляду на ихъ вѣру.

 

Той Казимиръ Ягайловичь, бувши Великимъ княземъ Литовскимъ, присягавъ Литовцямъ, що нe вôддасть Полякамъ Волыня и Подôля а навѣть довшій часъ зволѣкавъ, чи приняти польску корону, чи нѣ. Та на останку, ставши Польскимъ королемъ, 1476 р. зводить удѣльне Кієвске князівство на Кієвске воєводство.

 

Наслѣдкомъ перемѣны вôдносинъ Польщи до Литвы и Руси сталося, що вже при Казимирѣ IV., Ольгердовôмъ правнукови, князѣ Трубецки̂ а дальше Ольшаньскій, Бѣльскій, Олельковичь и потомки св. Володимира, князѣ Одоєвски̂ и Воротыньски̂ разомъ зъ своими удѣлами въ Сѣверскôй земли, добровôльно переходять въ пôдданьство Москвы. Исторія сего короля дуже поучаюча. Поки бувъ справедливымъ для Русинôвъ самъ Великій Новгородъ клонився до Литвы, але коли настали польски̂ порядки, вôдпадають вôдъ Литвы Руско-Литовски̂ землѣ. Поляки однако нe видять тои науки. Вони нe люблять сего короля за те, що вôнъ буцѣмъ то бôльше спріявъ Литвѣ, нѣжь Польщѣ.

 

За панованя Казимира ІУ. зайшла велика змѣна въ латиньскôмъ костелѣ: право именованя біскупôвъ и другихъ достойникôвъ переходить вôдъ папы римского до короля.

 

Съ того часу ти достоиньства доставали нe таки люде, що заслужили а близьки̂ королеви або що мали своихъ протекторôвъ при дворѣ. ІІôсля слôвъ папского нунція Вісконтіого, лучалися въ Польщѣ біскупы, що навѣть нe знали, що значить слово біскупъ. Таки̂ достойники займалися свѣтскими справами и забавами. Вони удержували збройни̂ вôддѣлы, нападали на сусѣдôвъ а свои духовни̂ справы вôддавали своимъ заступникамъ за умовлену плату. Не дивниця жь отже, що подôбни̂ біскупы оказалися опôсля склонными до реформацій (Лютерскои и Кальвіньскои вѣры). Съ часомъ и право именованя парохôвъ на парафіи (право патронату) такожь переходить въ руки шляхты.

 

Пôсля того, якъ церковна унія нe вдалася при митрополітѣ Изидорѣ, латинники вернулися до своєи первѣснои гадки розширюваня латиньства на Литвѣ и Руси. По просту стають зновъ силомôць примушувати православныхъ на латиньство. Теперь зновъ силують, якъ за часôвъ Ягайловыхъ, Русинôвъ на ново выхрещуватуся пôсля латиньского обряду, такъ що навѣть папа римскій мусѣвъ здержувати Полякôвъ, щобъ нe впростъ хрестили на латиньство, а лише поволѣ склоняли православныхъ до уніи. Въ тôмъ треба глядѣти причины, чому за панованя Польского короля Олександра (1501–1506 р.) мѣста: Чернигôвъ, Гомель, Любечь, Новгородъ-Сѣверскій, Путивль, Мценскъ, Серпейскъ и Рыльскъ вразъ зъ своими князями, боярами и народомъ вôддѣляються вôдъ Великого князівства Литовского и пôддаються Москві.

 

V.

 

Лучши̂ часы настають въ Польщѣ за короля Зигмунта І. (1506–1548 р.). За часъ цѣлого свого житя, сей король не переслѣдувавъ иншевѣрцѣвъ, хочь сторонники папы римского сильно наставали на те. Противникови Лютра, Екови, що бажавъ пôдмовити короля противъ Лютрôвъ, сказавъ Зигмунтъ І: „Дай менѣ панувати надъ вôвцями та козлами". Роздаючи нагороды, нe вважавъ король на вѣру а на заслуги. Однако вôддаючи Троцке воєводство дуже заслуженому православному князеви Константинови Ивановичеви Острожскому, такъ обуривъ на себе шляхту, що выдано 1522 р. въ Гроднѣ конституцію, що наказувала таки чины надавати лише Литовцямъ латинникамъ. Въ 1507. р. надає Зигмунтъ І. латиньскимъ біскупамъ на Червонôй Руси (Галичині) право настановляти намѣстникôвъ духовныхъ або свѣтскихъ, що мали наглядати и візитувати руски̂ синагоги (такъ называно руски̂ церкви) а попôвъ карати або поправляти.

 

Бажаючи забезпечитися вôдъ Татаръ на часъ вôйны зъ Москвою, плативъ Зигмунтъ рôкъ-рôчно сынамъ Менглі-Гірея 15.000 червôнцѣвъ. Но коли се нe помагало, помирився съ Турецкимъ султаномъ Соліманомъ II. а сей зобовязався здержувати Татаръ вôдъ нападôвъ на Польщу. А що бъ ще лѣпше обезпечити свои границѣ, звернувъ такожь свою увагу и на Козакôвъ, що тоді становили загороду супроти Крымскихъ Татаръ, бо ще тоді Козаки нe тревожили Польщи, нe дознавши ще вôдъ неи угнѣту.

 

Додати такожь треба, що старый король два разы впроваджувавъ выгнаныхъ шляхтою зъ сойму 1533 и 1545 р. послôвъ мѣщанъ назадъ до сойму.

 

Паны признали за собою право сеніоральне суду надъ кметями, право карати ихъ смертю. Нѣгде того въ уставахъ нe було, но такъ воно було дійсно и звычай стає правомъ. Король хотѣвъ кметѣвъ боронити, но нe бувъ годенъ.

 

Духомъ дѣйснои вѣротерпимости и свободы сумлѣня повіяло за Польского короля Зигмунта II. Августа (1548–1572).

 

Се часъ реформацій (новои вѣры голошенои Лютромъ, Кальвіномъ и и.), часъ, коли иншевѣрство такъ быстро въ Польщі ширилося, що въ самôмъ Польскôмъ сенаті, крôмъ латиньскихъ (католицкихъ) біскупôвъ, трохи нe всѣ сенаторы були дисідентами (иншевѣрцями Лютрами, Кальвінами, Аріянами). При такôмъ складѣ годѣ було й гадати, щобъ ширити вже латиньство мѣжь Русинами а треба було подумати, щобъ єго въ Польщѣ задержати. Реформація появилася въ Польщѣ на засадѣ охорони шляхоцкихъ вôльностей. Біскупы пôдбурювали короля надати едікта проти дисідентôвъ, а магнати перенявшися духомъ лише своєи власнои волѣ, брали пôдь свою опѣку всѣхъ вызнавцѣвъ новои вѣры а навѣть деяки̂ біскупы явно противляться католицкôй (римскôй) церквѣ. Дисідентизмь входить въ моду, стається признакою поступу. Кождыи панъ бажав належати до якоись секты. Но якъ мода и примхи паньскô быстро змѣнялися, такъ и нe диво, що й реформація въ Польщѣ якъ скоро принялася, такъ скоро и упала. Духъ вѣротерпимости (толєранціи) спріявъ сполученю двохъ народôвъ, но треба було ще довгого часу и довго пôдготовлятися, щобъ злити оба народы въ одно політичне тѣло. А на те мали злитися оба народы Литовска Русь и Польща, що бъ въ купѣ могли оператися напасти зверхнихъ ворогôвъ и спôльною дѣяльностю обопôльно пôдносити значенє обохъ державъ. Польскій историкъ Морачевскій називав єднôсть Польщи зъ Литвою и Руссю скорше номінальною якъ дѣйсною умовою вѣчного супокою проти власти хрестоносцѣвъ.

 

Пôсля федеративної! звязи кожда зъ обохъ державъ мала заховати свою окремѣшнôеть се бъ то свою землю, свои праводавчи̂, судови̂ и адміністраційни̂ власти. И дѣйсно такъ було. Литовски̂ и Руски̂ землѣ зовсѣмъ розграничени̂ вôдъ Польскихъ и, якъ, мы вже бачили. Литовско-рускими землями правили Велики̂ князѣ Литовски̂ зовсѣмъ самостôйно.

 

Бо по Витовтовôй смерти ставъ Великимъ княземъ Литовскимъ братъ єго Зигмунтъ а якъ єго вбито, вступивъ на Литовскій тронъ братъ Владислава III., Казимиръ IV., що скоро опôсля ставъ Польскимъ королемъ. Пôсля єго смерти (1492 р.) Литва и Польща ще разъ мають окремыхъ князѣвъ. Оденъ сынъ Казимирôвъ Янъ-Альбрехтъ бувъ Польскимъ королемъ а другій Олександеръ Великимъ княземъ Литовскимъ. Но вôдъ коли Одександеръ ставъ Польскимъ королемъ, Литва вже бôльше нe мала осôбного князя, обѣ державы съ тои поры стоять лише по̂дъ однымъ володаремъ.

 

Вôддѣлена вôдъ Литви и Руси сталыми границями заходомъ Литовско-рускихъ панôвъ, Польща була въ очахъ Руского народу чужимъ краємъ. Полякôвъ мали за чужинцѣвь. Вони нe могли мати жаднихъ урядôвъ на Литвѣ и Руси̂, не мали права мати тутъ своєи землѣ, якъ се й було повторено на Берестейскôмъ соймѣ 1544. р. Жѣнкамъ, що вôддавалися въ Польщу, Литовскій статутъ вôдбиравъ право спадщины пôсля ихъ родины. Пôдчасъ королѣвского приѣзду въ Литву, вся єго польска дружина мусѣла лишатися на границі, а скоро вôйшли въ Литовско-рускій край, вважалися чужинцями або гостями и нe мали права вмѣшуватися въ політични̂ справы. Ти̂ перегороды упали ажь пôсля Люблиньскои уній. Зъ вôдси видко, що Литва и Русь, входячи въ федеративну єднôсть съ Польщею заховали свою політичну незалежнôсть, мали незалежну землю и незалежну окрему внутрѣшню управу.

 

Паны Литовско-руски̂ добачаючи згубни̂ наслѣдки тѣснѣйшои єдности обохъ державъ, пильно берегли такій укладъ и дѣлали супроти замыслôвъ польского уряду. Ще въ 1526 р. просили вони Зигмунта І. коронувати сына свого на Великого князя Литовского лише для того, щобъ пôднести Литовске князѣвство на королѣвство съ тою гадкою, що королѣвство нe може злитися съ королѣвствомъ а мѣжь ними може лише бути федеративна звязь. Но Поляки були иншои гадки. Якъ нынѣ говорять Поляки: „Нема Польщи безъ Литвы и Руси“, такъ и перше думали и заходилися, щобъ Литва и Русь нe вôддѣлилися, особливо що Польскій король Зигмунтъ-Августъ бувъ бездѣтный. Зъ нимъ выгасла родина Ягайлонôвъ, що була політичною звязею мѣжь Литвою и Польщею. Будущій часъ грозивъ зôрвати ту звязь. Польско-латиньске сторонництво подвоювало отже свои силы, щобъ на завсѣгды зъединити обѣ держави. Але те сторонництво стрѣтило велику перепону въ Литовскôмъ канцлєрѣ Миколѣ Радивилі, ревнôмъ протестантѣ. Не вважаючи на те Поляки все бôльшь та бôльшь змагають до свого се бъ то приневолити Русь до Польщи рôжными уніями то політичными то церковными.

 

Вôдъ єдности Литвы съ Польщею за Ягайлы проминуло до Люблиньскои уній около два столѣтя. За сей часъ прикладали Поляки всѣхъ своихъ силъ, щобъ скôлько мога усталити звязь мѣжь обома землями и злити ихъ въ одно політичне тѣло. Но симъ змаганямъ завсѣгды противилася Литва и Русь, опираючися на племѣннôй політичнôй окремѣшности своєи держави, такъ и на рôжниці въ суспôльнôмъ ладѣ, въ звычаяхъ и обычаяхъ, релігій и мові. Треба було згладити ти рôжницѣ и утворити въ Литвѣ сторонництво, що бажало бъ злитися съ Польщею.

 

Мôгъ, правда, Великій князь Литовскій, ставши Польскимъ королемъ, зречися, свого права наслѣдства, своєи необмеженои власти и свого верховного права на всю поземельну власнôсть, що й дійсно вчинивъ останній зъ Ягайлонôвъ Зигмунтъ-Августъ; но нe легко було єму впоратися зъ магнатами (вельможами). Вони дивилася на Польску шляхоцку рôвнôсть такъ, що вона мала ихъ вплывъ знищити въ краю, рôвняючи ихъ зъ боярами и землянами. Земляне и бояре зновъ бачили въ уніи съ Польщею розширенє своихъ правъ, правне зрôвнанє ихъ зъ магнатами и удѣльными князями и змогу, стати зовсѣмъ незалежними такъ що до поземельнои власности якъ и супôльного положеня а въ конець надѣялися дôйти до великого політичного значеня.

 

При такôй незгоді интересôвъ Литовскихъ панôвъ зъ одного боку, а бояръ и землянъ зъ другого, звернули Поляки свою увагу на останнихъ. Поляки старалися ихъ подрôбно познакомити съ правами и привилеями польскои шляхты, при кождôй нагоді розширювати ихъ права и допомагати имъ, згуртуватися и утворити сильне сторонництво. Такого способу уживали Поляки почавши вôдъ Городельского зъізду.

 

Длятого то и Ягайло, обявляючи своє бажанє злучити Литву съ Польщею, каже, що загадавъ зняти зъ Литовскихъ бояръ те служебне ярмо, въ якôмъ вони доси ходили и зрôвняти въ правахъ съ польскою шляхтою. На початокъ позва ляє вôнъ боярамъ орудувати своими землями самовластно и вôддавати своихъ дочокъ безъ дозволу Великого князя. Такимъ чиномъ зроблено зарôдъ Литовскои шляхты, що мала въ собѣ мѣстити всѣ рôжнородни̂ верствы Литовского боярства.

 

И такъ безперестанно выдавано шляхоцки̂ дипльомы и все бôльше множено литовску шляхту. Польски̂ шляхоцки̂ погляды ширяться и пôдмагаються то спôльными зъіздами, то прилученємъ Рускихъ земель и поселенемъ на нихъ Полякôвъ а въ додатку змѣною литовского права на польскій ладъ. Съ той іюры Литовскій статутъ гуртує князѣвъ, панôвъ, шляхту и бояръ въ оденъ станъ, вôддѣлюючи єго рѣзко вôдъ звычайныхъ людей.

 

Мѣжь тымъ, коли ширилася пропаганда шляхоцкои рôвности, высши̂ литовски̂ станы таки нe хотѣли своихъ правъ вôддавати. Вони установили при боцѣ Литовскихъ Великихъ князѣвъ „Раду", вымогли на Казимирѣ IV. обѣцянку, нe допускати, щобъ землѣ Литовски̂ вôдрывалися вôдъ Литвы, и безъ згоды той „Рады“ нѣчого важного нe починати. Князѣ Острожски̂, Чорторыйски̂, Глиньски̂, Гаштольды, Радивилы, Ходкевичѣ були „Радою" и безнастанно доглядають Великого Литовского князѣвства, допоминаючися для Литвы окремѣшнего князя тодѣ, коли бъ князь Литовскій ставъ Польскимъ королемъ, домагаються яко заступники Литовскихъ земель, щобъ заказано оселюватися Полякамъ на земляхъ належныхъ до Литвы и при кождôй нагодѣ показують свою неохоту до уніи.

 

Такъ отже высши̂ станы Литовско-руского народу борються съ Польщею, но чи ранче, чи пôзнѣйше мусило се закôнчитися въ користь Польщи. Бо хочь черезъ шляхоцку рôвнôсть те сторонництво тратило своє значене, за те й выгрывало багато. И такъ звôльнялася вôдъ леннои залежности вôдъ Великого князя тай доставала на власнôсть простори̂ землѣ, що доси мала тôлько на основѣ ленного права. Дальше зрѣкаючися права бути въ „Радѣ“ Великого князя, вона пріймала такій ладъ, що обмежувавъ дуже королѣвску власть и замѣсть голосу дорадчого въ „Радѣ“, мала теперь власть праводавчу. На останку легко можна було добачити, що шляхоцка рôвнôсть буде для неи мертвою буквою, длятого що простори землѣ и добра все дадуть перевагу магнатамъ надъ масою шляхты. Рôвнôсть отже осталася и на дальше лише шумно голошенымъ пустымъ словомъ.

 

Пôсля Люблиньскои уніи нe ослабъ зовсѣмъ вплывъ и значенє магнатôвъ. Противно Литовски̂ княжи̂ роды стають осередками а въ коло нихъ починають громадитися навѣть значнѣйши̂ польски̂ роды. Ватаги рôвноправнои шляхты ставали за слугъ у богатыхъ панôвъ, продаючи имъ свои голосы на соймикахъ и соймахъ, рубаючися за паньску справу и т. д.

 

Съ тыхъ причинъ малѣло сторонництво, вороже уніи. Въ 1569 р. скликано соймъ зъ заступникôвъ обохъ народôвъ. Однакъ нерадо йшли на сей соймъ заступники Великого князѣвства Литовского, причуваючи, що тамъ рѣшиться дѣло знѣвеченя ихъ політичнои и народнои окремѣшности.

 

Унія Польщи и Литвы пôдъ властю одного володаря була доси лише федеративною. Длятого боролися и Литва и Русь проти Люблиньскои уніи, довлячись на неѣ, якъ на централізацію.

Обѣ стороны подали на соймѣ проєктъ уніи. Поляки бажали повнои єдности Литвы съ Польщею въ одну державу, понеханя выбору вôддѣльного Великого князя, понеханя вôддѣльного сойму, управи, грошей и т. д. Мавъ ще, правда, позостати титулъ Великого князя для самои Литвы, але хотѣли заховуючи єго властивий Литвѣ, заховати ѣй тымъ чиномъ бу цімъ тѣнь незалежности и за ту уступку прилучити чисто-руски̂ землі на вѣки до Польщи.

 

Лптовцѣ зновъ бажали мати братній звязокъ съ Польщею, вôльный выбôръ спôльного короля для Польщи и Литвы, але Литва мала задержати окремий соймъ, грошѣ, власный урядъ, власне право а Руски̂ землѣ мали лишитися при Литвѣ.

 

Наслѣдкомъ такихъ собѣ противныхъ домагань, були споры мѣжь обома сторонами, а на останку Литовцѣ опустили соймъ протестуючи.

 

Щобъ зломити опôръ Литвы, зрікається Зигмунтъ-Августъ своихъ великокняжихъ правъ надъ нею а Руски̂ землѣ доси зъ Литвою злучени̂, якъ: Пôдлясє, Волынь, Подôлє, Кієвске князѣвство, Чернигôвске и Украина вôдорвани̂ вôдъ Литвы и вони увôйшли въ складъ Польщи якъ провінціи. Король грозивъ непокôрнымъ, що вôдôйме вôдъ нихъ староства а Поляки грозили, що нe поможуть Литвѣ въ вôйнѣ зъ Иваномъ Грôзьнымъ. Литовцѣвъ выдалено зъ Руси а замѣсть послôвъ (депутатôвъ) завôзвано урядникôвъ до присяги на унію.

Унію отже оголошено позаочно, а ти̂, що королѣвскимъ примусомъ згаджалися на унію, хотѣли спекатися такои ласки зрôвнаня Литвы съ Польщею и казали: „Лишѣть намъ наши̂ права, вы нашихъ нe знаєте, а мы вашихъ нe розумѣємо" и т. д. Не знати, якій конець выйшовъ бы съ той путанины, якъ бы нe знатнѣйши̂ и сильнійши̂ паны Литовско-руски̂, якъ Рускій князь Константинъ Острожскій, Кієвскій воєвода и головный виновникъ Люблиньскои уніи, Рускій князь Олександеръ Чорторыйскій. Вони пôдписали постанови Люблнньского сойму. За ними пôдписали ихъ сторонники, а опôсля поволѣ и други̂.

Отже въ 1569 р. перегороду, що хоронила Русь вôдъ поляченя, знищивъ своими руками Русинъ и покровитель рускои вѣры, князь Константинъ Острожскій. Зъ сеи поры нe лише Червону, але всю Русь полячено.

Для Полякôвъ особливо важными були си̂ постанови Люблиньскои уніи, яки позваляли имъ набувати Руски̂ землѣ и займати високи̂ уряди на Руси.

Такъ отже вийшло злученє Литовскои Руси съ Польщею въ Рѣчь-Посполиту на рôвныхъ правахъ, спôльнôмъ соймѣ и сенатѣ, а федеративный устрôй ставъ централізаційнымъ. Задержали, правда, обѣ части своихъ урядникôвъ: канцлера, пôдканцлера, маршалкôвъ, гетьманôвъ и т. д., но Русь прійшла до Польщи въ подôбни̂ вôдносины, якъ опôсля Польща до Росіи. Русины застерегли собѣ руску мову, свободу для рускои вѣры и цѣлковиту рôвноправнôсть съ Поляками. Унія зъ гадкою централізаціи мусила мати згубни̂ наслѣдки для обохъ народôвъ. Двѣ сильни̂, но въ головныхъ предметахъ зовсѣмъ рôжни̂ народности, що до самоуправы, мовы и вѣры, мусили вести зъ собою безнастанни̂ суперечки, що нѣвечили можливый розвитокъ державы. Съ той поры нѣ Русинамъ, нѣ Полякамъ нe було супокою. Оба народы нищили свои силы у внутрѣшнѣй народнôй боротьбѣ. Досить сказати, що въ 20 лѣтъ пôсля Люблиньскои уніи зачинаються козацки̂ повстаня, що закôнчилися ажь зъ упадкомъ Польщи.

 

Кожда централізація, се першій ступень до заглады народôвъ, нехтованя ихъ историчныхъ властивостей. Годѣ заперечити, що певна мѣра централізаціи воєннои, скарбовои и т. д. потрібна для силы державнои, но заглада племѣнныхъ и мѣсцевыхъ властивостей пôдрыває ту силу, бо се калѣчить и знесилює ти народы, що мають ту силу двигати и пôдносити.

 

Наукою може послужити примѣръ Зигмунта-Августа. Вôнъ бажавъ ще близще сполучити оба народы, зближени̂ вже Люблиньскою унією. Но, сказавши безсторонно, властиво лише выкликавъ ворогованє одного проти другому. Се ворогованє проявлялося до кôнця Рѣчи-Посполитои особливо за для того, що Поляки нe додержали вимогъ Люблиньскои уніи. Правда сцентралізована Литва и Русь одягли̂ одежу, що бôльшь та бôльшь подобала на польску, але се нe вхоронило Польщу вôдъ упадку а скорше ускорило и спровадило єго. И хочь король писавъ въ своихъ декретахъ, що та єднôсть сталася зъ волѣ и добровôльнои згоды всѣхъ станôвъ, але симъ словамъ перечать пôзнѣйши̂ королѣвски̂ розпорядженя. Такъ по закрытю Люблиньского сойму король мусивъ ажь грôзьбами силувати до присяги на унію, бо въ королѣвскôмъ універзалѣ, де була форма присяги стояли слова: „А хто бы присягати противився, тому яко противникови власти нашои заграбимо майно“.

 

Приказано королѣвскимъ старостамъ списувати тыхъ, що вже присягли и тыхъ що нѣ, щобъ король мôгъ ихъ покарати. Съ тыхъ списôвъ однако видко, що дуже багато належныхъ до знатныхъ родôвъ мимо королѣвского погрожуваня нe явилося до присяги.

 

Треба такожь завважати, що Люблиньску згоду робила лише шляхта. Нарôдъ властиво нe мавъ въ нѣй жадного голосу, нѣ удѣлу и нарôдъ ажь до Люблиньскои уніи въ Литовскôй Руси заховавъ свои давни̂ права. Польща и єи елементы ажь пôсля Люблиньскои уніи стерлися зъ народомъ, що ажь теперь черезъ своихъ вôльныхъ заступникôвъ збройно протестує проти уніи.

Мы згадували, що руски̂ паны радше були за унією, бо Руси угрожали Татаре и Турки а Росія вытягала свои руки, де Иванъ Грôзьный бувъ пострахомъ для боярства.

 

Федеративна звязь Литвы и Руси съ Польщею выстарчала для обороны и для мочучости обохъ державъ. А скоро Поляки змагали до централізаціи обохъ земель, то ихъ приманювали незмѣрни̂ просторы Рускои землѣ и надѣя запанувати надъ величезными добрами. Доказомъ сего може послужити ось якій фактъ:

 

Руска княжна Гальшка (Єлисавета) Острожска, одинока дочка по Илькови Острожскôмъ пôдъ опѣкою своєи матери Беаты и дядька Константина Василя, була наслѣдницею величезного майна просторыхъ Волыньскихъ и Подôльскихъ земель, що тодѣ ще належали до Литвы а нe до Польщи. Багато женихôвъ добивалося о єи руку. Найбôльше добивався Рускій князь Дмитро Сангушко, но нѣ мати, нѣ дочка нe мали охоты. Тодѣ опѣкунъ кн. Константинъ Василь Острожскій, сподобавши собѣ Дмитра та бажаючи, щобы руске майно нe перейшло въ польски̂ руки, заѣхавъ на Острожскій замокъ и нe дбаючи нѣ за матѣрь, нѣ за дочку, повѣвъ сестрѣнку до вѣнця. Беата ѣздила до Кракова, до короля, шукати справедливости. Но Сангушко зъ жѣнкою утѣкъ до Чехъ и тамъ скрывався. Калішскій воєвода Мартинъ Зборовскій, бачивъ для себе корысть въ розрывѣ сего подружа, бо хотѣвъ сына свого Петра зъ нею оженити напавъ въ Чехахъ на Сангушка и вбивъ.

 

 Гальшка вдовою вертає на родину. Зновъ нови̂ женихи набѣгають. Найзнатнѣйши̂ руски̂ вельможѣ бажають, щобъ вона выбрала собѣ якого зъ родины Острожскихъ. Мати и дочка пристали и дали слово князеви̂ Семенови Олельковичеви Слуцкому. Але польски̂ паны хотѣли єѣ высватати конче за Поляка. Польски̂ паны мали дрôбни̂ добра въ прикладѣ до Литовско-рускихъ магнатôвъ и здавна старалися рôднитися зъ ними, щобъ заразомъ Литовско-руски̂ майна и землѣ на нихъ переходили, бо ти̂ землѣ були обширнѣйши̂, нѣжь цѣли̂ повѣты въ Польщѣ.

 

Беата хочь дала слово Семенови, спріяла Петрови Зборовскому, но оденъ зъ женихôвъ, воєвода Брестско-Куявскій, Лука Гурка, що єму противилися и мати зъ дочкою и опѣкунъ, звернувся за помочію до короля. Зигмунтъ-Августъ скидає Константина Василя Острожского зъ опѣкуньства, змѣнює выимково постанову Литовского статута, пôсля котрого жѣнки, що вôддавалися до Польщи, тратили право до спадщини, и приказавъ, мимо волѣ матери̂ и дочки, звѣнчати Галышку зъ Лукою Гуркою. Боючися насильства, держалася Беата зъ дочкою королевои Боны (матери̂ королѣвскои), а по вôдъѣздѣ єи до Неаполя удалилася до Львова и заперлася въ латиньски̂мъ домініканьскôмъ монастырѣ, занявши єго своєю воєнною дружиною. Гурка зновъ жалується королеви а сей приказує Львôвскому старостѣ взяти Гальшку силомôць зъ монастыря и вôддати Гурцѣ. ІІрійшло до справдешнёи облоги монастыря.

 

Мимо того всёго, князь Семенъ Слуцкій, перебравшись за старця, достався до монастыря и звѣнчався зъ Гальшкою.

 

Староста перетявъ руры зъ водою и заволодѣвъ монастыремъ. Гальшку облягали на Высокôмъ замку, ажь поки нe выйшло королѣвске рѣшенє вôддати єѣ Гурцѣ, що й силою староста выконавъ. Вôдославъ єѣ Гурцѣ а сей єѣ послеливъ на своєму замкови̂ въ Шамотулахъ. Гальшка позостала вѣрною своій присязѣ, що вона Семенова жѣнка. За той часъ заходилась єи мати всѣми силами, що бъ єѣ зъ вôдси выдобути. Вона давала 100.000 золотыхъ за неѣ Гурцѣ, но вôнъ нe згодився, хочь Гальшка єго ненавидѣла. Всѣми силами бажавъ вôнъ єѣ до себе прихилити, но Гальшка нe подалася, хочь вже и князь Семенъ померъ. На останку и сама Гальшка вмерла збожеволѣвши, а Гурка таки нe дôпнявъ свого, бо ти̂ добра перейшли въ руки Константина Острожского.

 

Се коротка исторія Гальшки Острожскои, що выявляє намъ багато характеристичныхъ прикметъ тодѣшнёи поры. Исторія нещасливои княжны–се маленькій образъ Люблиньскои уніи. Польски̂ женихи сватають Гальшку за для єи майна, Поляки сватаютъ Русь за для єи багацтва.

 

Пôсля уніи роздѣлено Литовску Русь на воєводства: Витебске, Полоцке, Мстиславске, Миньске, Новгородске, Пôдляске, Берестейско-Литовске, Кієвске, Волыньске, Белзке, Люблиньске, Брацлавске, Подôльске, Руске (се бъ то Червоно-руске) и Чернигôвске. Властива же Литовска земля обôймала воєводства : Виленьске, Троцке, Ливоньске и князѣвство Жмудске.

 

VI.

 

Люблиньска унія зъ єи правами нe тыкала Галицкои Руси, що єѣ ще ранче завоювавъ Казимиръ III., де Поляки обходилися, якъ побѣдники зъ завоёваными.

 

Права ухвалювано для Литовскои Руси. Правда, Зигмунтъ-Августъ передъ своєю смертію зрôвнявъ такожь и Галицку и Подôльску шляхту съ польскою, але й опôсля права уніи Городельскои и Люблиньскои тыкались лише рускои шляхты латиньского обряду, а православна руска шляхта була виключена вôдъ урядôвъ и гôдностей.

 

Въ тôмъ таки 1569 р. старшина Львôвскихъ Русинôвъ, Васько Тихоновичь и Хома Бабичь, основуючися на актѣ Лю блиньскои уніи, звернулися до короля ось зъ якимъ домаганємъ: коли Русины всѣхъ провінцій мають теперь рôвни права съ Поляками, то було бъ несправедливо, коли бъ Львôвски̂ Русины ихъ нe мали. На Варшавскôмъ соймѣ 1572 р. 20 мая дôстали вони дипльомъ, пôсля котрого Львôвски̂ Русины рускои вѣры мають рôвни̂ почести, права и привилеѣ зъ латинниками и можуть торгувати чимъ и якъ хотять. Заказано такожь карою 20.000 Угорскихъ золотыхъ Русинôвъ утискати и гнобити такъ ихъ, якъ и руске духовеньство. Але сего права нe выконано. Король скоро вмеръ, а Львôвски̂ Русины терпѣли дальше.

 

Польскій король Генрикъ Валєзій потвердивъ дипльомъ свого попередника, но рада мѣста Львова складаючися зъ самыхъ латинникôвъ нe хотѣла того й чути. Русины внесли протестъ до го́роду, але панове радни̂ нe звертали й уваги на се и коли пôдчасъ ярмарку 1575 р. хотѣли прилюдно продавати свои товары, бурмістры приказали розôбрати ихъ крамницѣ, купця Дмитра Красовского увязнити и покарати. Справа дôйшла до короля Стефана, що таки самъ той дипльомъ 1577 р. потвердивъ. Король рѣшивъ, що Львôвски̂ Русины можуть продавати свои товары лише пôдчасъ ярмарку и то лише подрôбною продажею. Такимъ чиномъ дипльомъ Зигмунта-Августа, здобутый такими трудами и заходами, потвердженый двома королями, знищено при третôмъ.

 

Говорити отже про добродѣйства Люблиньскои уніи особливо для Галицкихъ Русинôвъ може лише сей, хто нe знає польскои исторіи або хто уперто нe хоче єѣ знати. Прочитати лише хроніку мѣста Львова Зубрицкого або заглянути (що до руского духовеньства) до універзалу Польского короля Яна Казимира, выданого въ таборѣ пôдъ Краковомъ 28. серпня 1657 р., або до дипльому єго, даного въ Варшавѣ 17. червня 1659 р. а досить буде. Въ кождôмъ взглядѣ заслугує на увагу та боротьба двохъ собѣ супротивныхъ змагань, польского и руского, на Червонôй Руси. Се той край, що бувъ першимъ полемъ, де стерлися руски̂ и польски̂ силы и бувъ предметомъ суперечки черезъ девять вѣкôвъ и тымъ є по нынѣ. Залита Поляками Червона Русь перша выробила гадку церковныхъ брацтвъ, найдовше удержувала православіє и найпôзнѣйше приняла церковну унію. Правда, вывела вона Жолкôвского, Собѣского и др., але зъ неи выйшли и Петро Сагайдачный и Иванъ зъ Вишнѣ и т. и. Чи жь се нe доказъ житя Руского  народу?

 

Люблиньска унія могла бъ була Польщѣ выйтн въ лѣпшій хосенъ, но инакше склалося. Що бъ латиньство пôддержати, спровадивъ кардиналъ Гозіюсъ Єзуитôвъ и 1566 р. заложивъ для нихъ колегію въ Варміи, а 1369 р. Виленьскій біскупъ Валерій Протасевичь покликавъ ихъ до Вильна. Єзуиты основали свои колєгіи въ Познанѣ, Пултуску, Вильнѣ и т. д. и зновъ вщѣплювали въ Полякôвъ нетерпимôсть, що якъ язя непокоила Польщу, бо Єзуиты ослабивши протестантôвъ, всѣ свои силы звернули проти рускои вѣры (православія).

 

Такимъ чиномъ до політичнои централізаціи, введенои Люблиньскою унією, прибула ще й релігійна нетерпимôсть, що на останку згубила Польщу. Годѣ отже заперечити важнôсть Люблиньскои уніи, а навѣть треба ѣй признати велике значенє. Се була одна съ причинъ упадку Польщи. Пригноблено Русь, зъ сего выйшли ти̂ пôзнѣйши̂ заверухи, що стрясли всѣми частими Рѣчи-Посполитои, ослабили и Полякôвъ и Русинôвъ такъ, що вже Янъ Казимиръ на Варшавскôмъ соймѣ 1661 р. мôгъ выпророкуватп роздѣлъ Польщи.

 

VII.

 

По смерти Зигмунта-Августа выбрано королемъ Генрика Валєзія. Сей король за коротко володѣвъ, що бъ можь було про него що сказати. Хиба лише згадаємо, що вôнъ першій присяга на „pacta conventa“, де мѣжь иншимъ було постановлено: „Нѣкого нe вольно карати або єму пакости чинити за вѣру“, се бъ то иншими словами значило, що дисідентамъ дадуть супокôй.

Дисідентами звалися всѣ, що нe належали до латиньскои вѣры, а особливо розумѣлися православни̂ Русины, бо ихъ було найбôльше въ Польщѣ. Но чи дѣйсно ти̂ права дисідентôвъ заховувано въ Польщѣ, побачимо дальше.

 

Король Польскій Стефанъ Баторій (1576–1586) р., розумний нолітикъ, нe чинивъ пакости иншевѣрцямъ, але бравъ ихъ ще въ оборону. Вôнъ мовлявъ: „Я король надъ людьми а нe надъ ихъ сумлѣнемъ“. Коли жь єму представляли всѣ выгоды сполученя рускои церкви зъ латиньскою, таки нe подався а сказавъ: „Славити Бога за те, що вступивши на польскій тронъ знайшли мы великій и сильный нарôдъ въ згодѣ съ Польскимъ и Литовскимъ народомъ. У нихъ одна думка, вони рôвни̂ и обопôльно себе шанують. Мѣжь ними нема ненависти. Служба Божа вôдправляється супокôйно и въ костелахъ и рускихъ церквахъ. Радуємося тою згодою та нe бачимо потребы силувати до єдности двохъ церковь. Годѣ знати, що съ того могло бъ выйти, но думаємо и признаємо, що силувавши выкличеться лише ненависть и боротьбу Русинôвъ съ Поляками и замѣсть єдности та згоды упадуть и погибнуть оба народы“.

 

Та вплывъ латиньского духовеньства на Руси бувъ ще не значный. Ксендзôвъ було такъ мало, що нe лише въ Кієвскôй землѣ, но и на Волынѣ руски̂ священики хрестили польскихъ дѣтей, причащали хорыхъ и ховали вмерцѣвъ польскихъ а навѣть сами̂ Поляки нe робили рôжницѣ мѣжь ксёндзами а священиками, ажь єрархія латиньска (латиньска духовна власть) вважала конечнымъ выпросити собі вôдъ Баторія універзалъ де заказано великими карами православнымъ (рускимъ) єпископамъ вмѣшуватися въ духовни̂ справы латинникôвъ.

 

Зъ высше наведеныхъ слôвъ Баторія ясно, що вôнъ добачавъ напередъ ту всю бѣду, яка мала спасти въ Польщѣ съ той нетерпимости и указувавъ, що вона поведе оба народы въ пропасть. Но сей розумный король нe добачавъ, що Єзуиты, котрымъ вôддавъ Виленьску академію и други̂ школы, замѣсть просвѣты, займаються лише переслѣдованємъ иншевѣрцѣвъ и що вони саме спровадять сей упадокъ, про якій каже. Завоювавши Полоцкъ 1580 р. на просьбу Єзуита Скарги, вôдôбравъ Баторій добра чотырнайцяти рускимъ церквамъ и манастырямъ и подарувавъ ихъ езуитскôй колегій въ Полоцку.

 

Въ роцѣ 1582. заведено новый григоріяньскій календарь. Згодно съ плянами Єзуитôвъ переслано Львôвскому бурмістрови королѣвску грамоту и заказано православнымъ Русинамъ займатися купецтвомъ и ремесломъ въ Свята пôсля нового календаря. Опôсля розширили Єзуиты сей заказъ и на руски̂ свята. Пôсля свого звычаю дѣлали вони тихцемъ. Вони переслѣдували руску вѣру черезъ латиньского арцибіскупа Суліковского. Вôнъ здавъ се дѣло на свого брата Воццєха и той въ товариствѣ канонікôвъ Львôвскои латиньскои капітулы и збрôйныхъ людей ходивъ на самъ святый вечѣръ по рускихъ церквахъ та монастыряхъ, выганявъ нарôдъ, выкидавъ священикôвъ вôдъ престолôвъ, нe давши скôнчити церковнои вôдправы а на останку зачинявъ и опечатувавъ церкви.

 

Руски̂ Львôвски̂ мѣщане обурени̂ такими поступками, зôрвали печатки и вразъ зъ рускимъ своимъ єпископомъ Балабаномъ подали скаргу до короля. Се могло бъ выпасти некористно для арцибіскупа Суліковского, бо тутъ вмѣшався Балабанъ, єпископъ знатного роду. Справа скôнчилася тымъ, що 1584 р. дозволивъ Баторій Русинамъ лишитися при давнôмъ календарѣ и заказавъ найострѣйше на дальше кривдити Русинôвъ. Але той самъ король заказавъ 1578 р. православнымъ Русинамъ прилюдно и выставно хоронити покôйникôвъ.

 

Зъ смертю Баторія закончується для Польщи ся ще найсвѣтлѣйша пора, на яку такъ радо вôдкликуються Поляки. Се бувъ часъ, коли ще нe конче пытали, якои хто вѣры а скорѣйшь, якій хто чоловѣкъ. Руску кровь проливано за польску справу а православни̂ руски паны, якъ князь Константинъ Острожскій и инши̂, билися за Польщу длятого, що бючися за еи волю, билися и за свою власну. Зъ житємъ Баторія кôньчиться та ще свѣтла и щаслива доба польскои исторіи.

 

Ту годиться ще згадати про кару смерти̂ Пôдковы, бо вона звязана съ політикою, якои держався Баторій взглядомъ Русинôвъ.

 

Румуньскій (Волоокій) господарь Петро угнѣтавъ Молдавянъ. Братъ давнѣйшого господаря, Ивоня (Иванъ), пôшовъ въ Козаки, а за велику силу назвали єго Козаки Пôдковою, бо ломивъ пôдковы. Одна часть Молдавянъ оголосила єго господаремъ и вôнъ съ пôдмогою Козакôвъ пôдъ проводомъ Шаха прогнавъ Петра.

 

На помôчь Петрови прибувъ брать Баторія, Христофоръ, господарь Семигородскій. Пôдкова вернувъ на Украяну, але попався въ польски̂ руки, бо єму порадили явитися до короля и оправдатися, но король нe принявъ Пôдковы, увязнивъ и покаравъ єго смертю у Львовѣ.

 

Головною причиною смертнои кары Пôдковы була єго популярнôсть мѣжь Козаками. Король бувъ занятый вôйною зъ Московскою державою и потребувавъ супокою вôдъ Туркôвъ, тому и радъ бувъ повздержати Козакôвъ. Велики̂ паны, хотѣвши збогатитися, були однои гадки съ королемъ, бо тодѣ Турки нe смѣли вже нападати ихъ земель. Але дрôбна руска шляхта вважала вôйну зъ невѣрными выгôднымъ та користнымъ ремесломъ. Навѣть погранични̂ старости не понехувалн того промыслу съ Козаками посполу и се давало повôдь до безнастанныхъ суперечокъ съ Турцією.

 

VIII.

 

Теперь годиться пояснити, що то було Козацтво, зъ вôдки взялось и зросло на Украинѣ и на Запорожу, бо годѣ инакше зрозумѣти дальшу долю сихъ краѣвъ. Украина у властивôмъ змыслѣ обôймала всю полуднево-схôдну часть Рѣчи-Посполитои Пôсля теперѣшнёго розумѣня Полякôвъ, Козакъ–то розбôйникъ або паньскій наймитъ. Навіть въ польскôмъ письменствѣ нe заслуживъ собі иншои почести, крôмъ обовязку розвозити паньски̂ письма (Мальчевскій) а для руского народу Козакъ–се идеалъ вôльного чоловѣка.

 

Почавши съ XV. столѣтя, нe вдовольни̂ люде зъ Украины-Руси втѣкали въ степы, особливо на береги рѣкъ и Днѣпрови̂ островы, захищени̂ скалами, очеретами та болотами. Си̂ береги и островы були для втѣкачѣвъ выгôднымъ мѣсцемъ, бо мали багато рыбы, птицѣ та пасовиска для коней. Отже рыболовля и полёванє, се головне господарство тыхъ втѣкачѣвъ. Згодомъ части̂ стычки съ Татарвою выробили зъ сего во̂льного народу христіяньске лицарство, зване Козаками. Ихъ походы то вже нe дрôбна боротьба съ Татарами або грабѣжь купцѣвъ, а головна цѣль вôйна зъ невѣрнымъ. Съ того то й части̂ нeсподѣвани̂ напады на Туркôвъ а особливо на Татаръ. Татарву грабили немилосерно за ту гôрку долю, що вôдъ неи такъ часто терпіли Украинцѣ-Русины.

 

Такій бувъ зарôдъ Козацтва се бъ то тыхъ легкихъ ѣздцѣвъ, вôльныхъ а ненаємныхъ лицарѣвъ, що займалися вôйною проти музульманôвъ (бісурманôвъ). Козацтво розвинулося и розрослося ось якимъ способомъ: Литва завоювавши Украину-Русь вôдъ Татаръ, выгнала татарскихъ баскакôвъ зъ рускихъ мѣстъ та сѣлъ. Но Татарва нe покинула свого звычаю. Особливо поселившися въ Крымѣ нe могла по прежнёму збирати дачокъ, такъ набігала цілою ордою на Украиньско-руски̂ землѣ, забираючи нe лише майно, але уводячи въ неволю й самыхъ Украинцѣвъ-Русинôвъ.

 

Литовскимъ внутрѣшнимъ порядкомъ ставали князѣ и велики̂ паны въ Украиньско-рускôй землі заразомъ и пограничными королѣвскими старостами. Зъ разу си̂ паны скликували охочихъ на воєнный похôдъ, водили проти Татаръ и приучували до воєнного ремесла. Спершу були Козаки нe бôльшь, якъ старостиньскою пограничною сторожею. Но выразъ „ходити въ Козаки" показує, що було й окремѣшне вôдъ пограничнои службы Козацке воєнне брацтво.

Козацка ватага звала свого ватажка гетьманомъ (гетьманити значило: проводити на вôйнѣ) а збройну дружину Козаками. Такими гетьманами були: Предиславъ Лянцкороньскій, Дмитро Вишневецкій (Байда), Богданъ Ружиньскій и и.

 

Двохъ гетьманôвъ ввело ладъ мѣжь Козацтвомъ, Остапъ Дашковичь, Канѣвскій и Черкаскій староста и Предиславъ Лянцкороньскій, Хмельницкій староста. Часто пограничный староста мався за удѣльного князя и кождый сусѣдный монарха старався зъ нимъ бути въ дружбѣ, бо мôгъ кождому шкодити. Въ вôйнѣ Польщи зъ Москвою служивъ Дашковичь Москвѣ, но опôсля вернувши на Литву, дôставъ у зарядъ два значни̂ замки, Черкасы и Канѣвъ, и вони съ тои поры стають осередкомъ Козацтва. Въ 1533 р. уложивъ вôнъ плянъ захисту Украины сталою сторожею поздовжь Днѣпровыхъ берегôвъ въ два тысячѣ Козакôвъ а вони мали бъ здержувати Татарву, що бъ нe переходила на правый берегъ Днѣпровый. Сей плянъ подавъ Дашковичь на Пётрковскôмъ соймѣ (р. 1533.), но єго нe приняли. Очевидно Запорожскои Сѣчи ще тодѣ нe було.

Дмитро Вишневецкій ишовъ слѣдомъ за Дашковичемъ. Причинився вôнъ значно до розвитку Козацтва, пріймаючи всѣхъ охочихъ и коли король вôдмовлявъ єму въ якôмъ бажаню, грозивъ перейти на службу до Турецкого султана. Управляючи Черкасами и Каневомъ, ностроивъ на Днѣпровôмъ островѣ Хортицѣ крѣпость и такъ якъ Дашковичь воювавъ Туркôвъ та Татаръ. Въ сѣчню 1557 р. Татарскій ханъ облягъ Хортицю, де Вишневецкій довго вôдбивався вôдъ напасти, поки на останку голодъ нe приневоливъ єго вôдплысти до Черкасъ и перейти на сторону Москвы, що єму дарувала Бѣлѣвъ съ приналежными селами. Въ осени 1561 р. вернувъ Вишневецкій съ Козаками зновъ на Днѣпро, одержавъ вôдъ Зигмунта-Августа такъ званe охоронне нисьмо и прибувъ до Кракова. Опôсля силкувався завоювати для себе Молдавію, но поконаный Турками згинувъ въ Царгородѣ, силуваный до турецкои вѣры, лаючи Магометови и єго вѣрѣ.

 

Зразу до гетьманства Ружиньского найбôльшу повагу козацкôмъ вôйску мали намѣстники Великого князя Литовского, но опôсля по надъ всѣхъ иншихъ козацкихъ проводирѣвъ вславився князь Остапъ Ружиньскій нe такъ воєнною славою якъ тымъ, що по братнёму живъ съ Козаками. Всѣ давнѣйши̂ намѣстники Великого князя Литовского зъ высока и зъ горда глядѣли на нихъ, вважали козацки̂ товариства нe чимъ лучшимъ, якъ своєю збройною челядю. Но Ружиньскій по козацки̂ водивъ Козакôвъ въ похôдъ и зрѣкся паньскихъ роскошей и въ домашнему житю. Лишивъ вôнъ Козакамъ вôльну раду и нѣ въ чôмъ єѣ яко намѣстникъ нe обмежувавъ. Такимъ робомъ давне руске громадске право вôдживає мѣжь Козаками и се причина, що Козаки и зъ иншихъ дальшихъ земель и староствъ радо горнуться до него. Тодѣ паны починають докучати королеви и жалуватися; тому вôнъ хотѣвъ Козакôвъ пôддати пôдъ намѣстничу власть та мусивъ залишити и нe мѣшатися, бо Ружиньскій съ Козаками багато єму помагавъ проти Туркôвъ. Съ тои поры, якъ Ружиньскій зъєдинивъ Козацтво пôдъ одну гетьманьску булаву, почуло воно свою силу и стало себе вважати вôльнымъ народомъ, що нe дає жадныхъ дачокъ, нe вôдбуває жадныхъ повинностей а знає лише своє лицарске дѣло. Зъ сего часу розвинувся въ Козацтвѣ громадскій ладъ, воно само себе судило. Сами̂ собѣ выбирають гетьманôвъ, нe вважаючи нѣ на рôдъ, нѣ на майно, нѣ на королѣвску ласку. Въ лѣтописяхъ стрѣчаємо гетьманôвъ безъ титулôвъ, якъ Шахъ, Пôдкова, Скалозубъ и и. Козаки селилися по обохъ Днѣпровыхъ берегахъ, заселюючи землѣ нынѣшнихъ губерній: Кієвскои, Полтавскои и полудневои Подôльскои.

 

Спершу отже мали Козаки слѣдити за Татарвою и нe давати ѣй переходити за Днѣпро. Но польскій урядъ нe помôгъ нѣ Дашковичу въ єго плянѣ сильнои сторожи на Днѣпрѣ, нѣ Вышневецкому пôдчасъ татарскои облоги на Хортицѣ. Иванъ Орышовскій, що гетьманувавъ надъ Козаками за короля Стефана Баторія, самъ готовъ бувъ занятися тою справою, якъ видко зъ єго слôвъ записаныхъ у польского историка Бѣльского: „Скоро бъ построити замки на Днѣпровыхъ островахъ. то нe лазили бъ до насъ Татаре, мы вôдобрали бъ у нихъ цѣлу Поднѣпряньщину, коли бъ лише захотѣли. Но мы волимо вôдъ нихъ боронитися ажь коло Самбора“.

 

И такъ краєва оборона зависѣла вôдъ доброи волѣ козацкои. Пильнуючи „татарскихъ шляхôвъ“, ставали Козаки Польщѣ у великôй пригодѣ, для того королѣ чинили имъ рôжни̂ уступки и нe вважали небезнечными. А мѣжь тымъ Козацтво шириться чимъ разъ дальшь и своими осел.чми покрыває цѣлу Кієвщину, Брацлавщину и Чернигôвщину, однымъ словомъ всюды, де лише були вôльни̂ мѣсця на Украинѣ. Козаки жили по гôродахъ (мѣстахъ), хуторахъ та селищахъ. Згодомъ городски̂ осадники подѣлилися на мѣщанъ та Козакôвъ. Першихъ звали „послушными“, другихъ „непослушными“ або городовыми Козаками. Се були Украиньски̂ Козаки.

 

За часôвъ литовскихъ намѣстникôвъ и ихъ бояръ воля народу нe мала ваги. Опôсля Польща надѣлила бояръ шляхоцкими правами, тожь настала и шляхоцка юрісдикція. Но въ мѣру якъ росло Козацтво, зростало и громадске право и взяло верхъ надъ шляхоцкою юрісдикцією. Бо де небудь на якôмъ грунті нѣ поселився Козакъ, то вже нe мала шляхоцка юрісдикція жадного значеня, вôнъ слухавъ лише свого атамана та своєи рады.

 

Отже повна воля, необмежене право власности землѣ, самоуправа оперта на вôльнôмъ выборѣ, самосудъ, повна рôвнôсть мѣжь громадянами, погорда для всѣхъ привилеѣвъ та родовои высшости, обопôльна оборона проти всѣхъ ворогôвъ,– се идеалъ Козацтва. Той идеалъ ясно выступає въ исторіи нашого народу тодѣ, якъ Козацтву вдалося розширити свôй вплывъ на цѣлый нашь Украиньско-рускій нарôдъ.

 

Украиньскихъ або осѣлыхъ Козакôвъ треба вôдрôжняти вôдъ тыхъ, що жили подальшь на пôвдень за Днѣпровыми порогами (водоспадами) и звалися Запорожцями. Хочь ихъ буцѣмъ залѣчувано до Польщи, то въ дѣйсности були вони зовсѣмъ вôльнымъ товариствомъ и нe пôдлягали нѣякôй чужôй власти, бо Козаки нe занедбували дороги показанои Дашковичемъ и Вишневецкимъ. Въ кôльканайцять лѣтъ опôсля (1568 р.) появилася Запорожска Сѣчь за скалистыми Днѣпровыми порогами. На острові Томакôвцѣ розложилися Козаки кошемъ се бъ то таборомъ, обгородили сей таборъ засѣками и наименували Сѣчею. Безъ такого захисту годѣ було бъ имъ позбутися за  лежности вôдъ старостôвъ тай удержати Дніпрове побереже проти Туркôвъ та Татаръ.

 

Згодомъ виробили Запорожці мѣжь собою рôдъ брацтва що мало свои питоми̂ звычаѣ и права. Найвысша власть находалася въ Козацкôмъ вѣчу або радѣ. Рада выбирала головного кошового атамана. Вôнъ мавъ необмежену власть надъ кошемъ, но по роцѣ здававъ справу, а скоро лише бôльшь завинивъ, вôдберавъ и смертну кару.

 

Кошового выбирали зразу на кождый воєнный похôдъ. Бувъ вôнъ тодѣ діктаторомъ. Коли вдався похôдъ, дожидала єго слава, – скоро нѣ, наступавъ воєнный судъ а часто накладавъ вôнъ головою.

 

Старшина, выбувши своє, ставала зновъ простыми Козаками. Кôшь дѣлився на куренѣ, а кождый курѣнь мавъ свого выбраного курѣнного атамана. Сѣчовики жили спôльно по курѣняхъ (хатахъ зъ хворосту) и обѣдали при спôльныхъ столахъ. Скôлькôсть Запорожцѣвъ нe була обмежена.

 

Згодомъ пôсля потребы переношено Сѣчь и на инши̂ Днѣпрови̂ островы. Се була воєнна руска школа. Тутъ була вôйскова скарбона, неприступна для ворогôвъ, тутъ робили чайки до походôвъ на Чорному морю. Зъ сѣчового (низового) брацтва нe выключувано жадного христіяньского народу, що бы лише по руски перехрестився и по руски̂ говоривъ; выступити мôгъ зъ него кождый пôсля своєи волѣ.

 

Запорожскими осадниками були зразу сами̂ лише мужчини, що тôлько часово для рыболовлѣ тутъ проживали, для полюваня и вôйны. Но съ часомъ переселювалися тамъ Украинцѣ-Русины цѣлыми родинами и вытворили козацки̂ хуторѣ. Запорожска земля простиралася вôдъ Днѣпра по Днѣстеръ и Чорне море. Сей цѣлый край звався „Низомъ“ І чимъ разъ доступавъ значеня во̂льного пристанôвку для всѣхъ, кому нe мило жилося на родинѣ або кому припадала до сподобы вôйна зъ бісурманами. Часто зъ Запорожа являлися местники своєи кривды або кривды братнёи. Запорожцѣ зносилися нe лише зъ Украиньскими Козаками, але и зъ Донцями (московскими козаками) и зъ ними посполу йшли на воєнни̂ походы. Низове вôйско нe обмежалося лише на саму Сѣчь и Днѣпрови островы, але мало свои оселѣ по обохъ Днѣпровыхъ бокахъ, де були козацки̂ села и хуторы. Та осередкомъ була Сѣчь, де нe смѣли заходити жѣнки. Тому то дѣлилися низови̂ Козаки на жона тыхъ и нежонатыхъ, але одни̂ зъ другими були все тѣсно звязани̂. Запорожске вôйско заєдно доповнялося особливо втѣкачами, рускими хлопами, бо паны нe годни̂ були за ними гнати по дикихъ поляхъ та степахъ и по комышахъ. Що такій бувъ початокъ Запорожскои громады, доказомъ сего, руска вѣра и руска мова. Таке було низове вôйско Запорожске.

 

Найбôльше причинилося до розвитку Козацтва сусѣдство Татаръ на границѣ Украины, бо вони нe займаючися нѣ ремесломъ, нѣ купецтвомъ, нѣ промысломъ, мусили вдоволятися Крымскими скупыми пасовисками. Годѣ було имъ выжити безъ добычи и се головна причина татарскихъ нападôвъ.

 

Князь КриштофЪ Збаражскій, що бувъ польскимъ посломъ въ Царгородѣ въ 1623 р., пише въ своѣмъ справозданю: „Сама нужда приневолює Татаръ до нападôвъ. Вони съ того мають свою велику выгоду, бо инакше погинули бъ зъ голоду. Майже всего потребують, навѣть жѣнокъ и свою челядь що лѣпшу беруть вôдъ насъ. Земля татарска бѣдна и товаромъ и кôньми. Съ Польщи се все добувають“. Отже Татаре забирали товаръ, грабили всё безъ выбору, а особливо лакомилися на „ясыръ", воєнныхъ бранцѣвъ (невôльникôвъ). Ихъ продавали на Схôдъ, що потребувавъ робôчихъ рукъ (невôльникôвъ). Найрадше хапали дѣтей а пôзнѣйше выховувано ихъ пôдь назвою „султаньскихъ дѣтей" на яничарôвъ тай до иншои прислуги. Такимъ робомъ христіяне пôдпомагали магометаньство и зъ вôдси ти̂ сумни̂ наши̂ народни̂ пѣснѣ, що выспѣвують розлуку чоловѣка зъ жѣнкою, брата зъ сестрою, дѣтей зъ батькомъ и матѣрю.

У султана Солімана І. було девять великихъ везірôвъ (заступникôвъ султана) а всѣ були „султаньскими дѣтьми". Турція мовь опиръ, ссала свѣжу кровь христіяньскихъ народôвъ, а особливо зъ Русинôвъ, що належали до Польщи. Тому то нѣхто нe силувався такъ щиро, зломити турецку силу, якъ Украиньско-рускій нарôдъ.

 

Залюдненє украиньскихъ степôвъ и розвитокъ Козацтва доконувався, можна сказати, проти волѣ польского уряду. Сей нe мôгъ попирати Козацтва, що заєдно зростало втѣкачами съ королѣвскихъ и паньскихъ (шляхоцкихъ) дôбръ. Козацтво розвиваючися силою опозиціи Украиньско-руского народу проти Татарвы, заховало головну свою признаку: руску вѣру, руску мову и лицарски̂ звычаѣ, но зновъ зъ другого боку присвоило  собѣ и наѣздничій звычай и татарску політику, безъ чого годѣ було бъ єму остоятись. Татаре вызначались быстротою и вдатностю нападôвъ и вытрималостю пôдчасъ походôвъ. Ти̂ прекметы мусили отже собі й Козаки присвоити, ще тымъ бôльще що бъ поконати Татаръ. Якъ Татаре вдиралися въ Поднѣпряньску та Поднѣстряньску Русь, такъ и Запорожці нападали на татарски̂, улусы и турецки̂ землѣ, за розбôй вôдплачували розбоємъ, за нападъ – нападомъ. Якъ Татаре жили зъ добычи, котру брали, де лише далося, и служили тому, що имъ бôльше плативъ, такъ и въ Козакôвъ – Козакъ а добыча, то всё одно.

 

Але нe лише для самои добычи йшли въ похôдъ Козаки. Переважала оборона батькôвщины и волѣ и вызвôлъ христіяньскихъ невôльникôвъ. Се поясняє намъ те, що й паны съ Козаками посполу йшли въ похôдъ. Тому то замѣтною козацкою прикметою, особливо запорожскою є: жадоба славы, здобычи, волѣ, безмежна вôдвага въ бою зъ бісурманами, быстрота и вдатнôсть у нападі, незвычайна вытрималôсть въ походахъ и гуляще житє въ супокою.

 

Коли въ польскôй исторіи стрічаємо рѣзки факта затаєня або заграбленя громадського гроша, то зновъ Козаки рабували тôлько для свого узброєня. Гетьманъ немавъ бôльше нѣжь простый Козакъ и мѣжь ними нема примѣру кровавыхъ подѣй при подѣлі добычи. Справозданє Барского старосты Претвича справдує Козакôвъ за напады на татарски̂ улусы, выказуючи зъ одного боку ихъ конечнôсть а зъ другого выгоды съ Козацтва. Не вважаючи на се, на бажанє татарского хана, перенѣсъ король Зигмунтъ І. Претвича зъ Бару до Теребовлѣ. Сей король задумувавъ обернути Козакôвъ на замкову службу, що само собою розумѣється нe пропадало до сподобы Козакамъ. Вôйна зъ бісурманами дала початокъ Козацтву и була пôдставою ихъ быту.

 

Вже за Зигмунта І. козацки̂ силы вразъ съ польскими побили Туркôвъ пôдъ Акерманомъ, но найбôльшои славы придбали вони собі Чорноморскими походами. Чайками (такъ звалися легки̂ човна на 60 людей, обшити̂ очеретомь) пускалися Козаки на безкрає море, нападали на турецки̂ гôроды (мѣста), грабили береги турецки̂ въ Анатолій и Румеліи, вызволяли братôвъ зъ неволі, розбивали турецки̂ кораблі и нe разъ появлялися пôдъ Царгородомъ, турецкою столицею, а козацка слава   розходилася по свѣтѣ. Такъ въ 1593 р. за гетьмана Богдана Микошиньского, Нѣмецкій цѣсарь РудольфЪ II. пôславъ послôвъ на Запороже, запрошуючи Козакôвъ на помôчь проти Туркôвъ. Турки жалувалися и грозили. Зигмунтъ-Августъ приказувавъ Запорожцямъ тихо сидѣти и нe зачѣпати Туркôвъ. Розумѣється,  се було имъ байдуже.

 

 Що до внутрішній самоуправы, то козацка громада обсуджувала свои справы на сотенныхъ, полковыхъ и „великихъ вôйсковыхъ радахъ“. Мабуть здавалося тодѣ, що годѣ буде козацкимъ радамъ вдержатись побôчь паньскихъ соймôвъ. Не гадали паны, щобъ низове брацтво заховало въ своєму „Кошѣ“ батькôвскій народный идеалъ, якъ жаръ въ попелѣ, зъ вôдки колись мавъ занятися сильный пожаръ.

 

Цѣла та боротьба Козакôвъ съ Татарвою и Турками, була обороною особистои волѣ, безпечности землѣ и майна проти дикихъ Азіятôвъ. Правда, пôсля єдности Руси съ Польщею оборона краю мала припасти на воєнну верству (шляхту) Польскои Рѣчи-Посполитои, але вона нe мала на те силы. Воєнна польска каса була заєдно пуста, постôйного вôйска майже зо   всѣмъ нe було, а польске „посполите рушенє“  (вôйско шляхоцке скликуване въ потребѣ) нe мало карности, збиралося поволеньки и чимъ скорѣйшь розходилося до дому. Длятого то вся надѣя на оборону краю зверталася до Козакôвъ и почасти до „надворныхъ мѣліцій", яки̂ велики̂ паны, н. пр. Рускій князь Острожскій, удержували по своихъ дворахъ.

 

Велики̂ таки̂ паны нe хотѣли королеви помагати, що бъ мôгъ вôйско удержати, боячися, що бъ вôнъ нe обмеживъ ихъ волѣ, а тымчасомъ Козаки своими походами довели до того, що береги Чорного моря готови̂ були признати власть запорожскои громады надъ собою.

 

Тымъ нe хочемо доказувати, що бъ польскій урядъ вже зовсѣмъ занехавъ вôйны съ Татарами и Турками, но кажемо, що всѣ ти̂ змаганя були марни̂ въ ту пору, коли треба було конче дбати про оборону границь. Наведемо кôлька прикладôвъ на доказъ.

 

Коли Янушь Острожскій розбивъ вôйско Косиньского пôдъ Пяткою (1592 р.) а Олександеръ Вишневецкій знищсвъ єго зовсѣмъ въ Черкасахъ, поставили паны и сторожу проти Татаръ. Татаре выловили сторожу мовь курей, выловили тай такъ необачки вдерлися на Волынь, що нѣхто й въ Польщѣ про нападъ нe знавъ; Татаре якъ прійшли, такъ и пôшли безъ перешкоды.

Другого таки заразъ року (1593 р.) въ той часъ, коли велася вôйна христіянъ проти Туркôвъ, Нѣмецкій цѣсарь Рудольфъ II. просивъ Польского короля, нe перепускати Татаръ черезъ Польщу на Угорщину въ пôдмогу Туркамъ. Но Поляки займалися иншимъ дѣломъ. Вони приготовлялися до торжества, що бъ св. Яцка оголосити святымъ. За сей часъ, коли въ Краковѣ робили процесіи, обѣды и публични̂ вôдчиты и суперечки про те: „Чи бачить св. Яцко зъ неба, що таке творять єму ти̂, що єго такъ почитають?" – або: „Чи знавъ св. Яцко що єго оголосили святымъ?", – вдерлися Татаре на Покутє розграбили и спалили Снятинъ, Жукôвъ, Товмачь, Тысьменицю, Галичь, Калушь, Долину и т. д. и перейшли безъ перешкоды до самого Самбора и зъ вôдси на Угорщину, мордуючи бôльше нѣжь забираючи.

 

Отже Польща нe давала обезпеки, бо нe було внутрѣшнёго ладу. „Посполите рушенє", звѣсне съ своєи повôльности, давало Татарвѣ змогу выгубляти по одному шляхту, закимъ ще прійде до битвы. Впрочѣмъ нехай прикладъ буде доказомъ, на скôлько можь було спускатися на „посполите рушенє“.

 

Въ 1537. р. Молдавскій господарь Богданъ вдерся на Покутє. Зигмунтъ І. зажадавъ на похôдъ наложеня одноразовои дачки, но коли шляхта на се нe пристала, обявивъ посполите рушенє. Правда, въ околицяхъ Львова зôбралося до 150.000 узброєнои шляхты, но замѣсть воювати зъ Молдаванами, стала вона грабити добра своихъ братôвъ Червонорускихъ и нe слухаючи нѣ короля, нѣ сенату, вела споры о свои вôльности. Лише на Украинѣ-Руси пôддержувався ще военный духъ отже й нe диво, що знаменити̂ гетьманы були зъ украиньско-руского роду.

 

Саме положенє Украины-Руси, сусѣдство зъ дикими азійскими ордами, безнастанни̂ ихъ напады и доконечна за для того оборона границь зъ одного боку а немôчь Польскои Рѣчи-Посполитои зъ другого боку, – мусили конче выкликати таку добровôльну оборону, якою було Козацтво. Додати такожь треба, що польскій урядъ нe знавъ добре границь Польской Украины-Руси вôдъ татарскихъ степôвъ и що Козаки були тою переднею сторожею, що шаблею въ руцѣ значила ти̂ границѣ. Но пôсля того, якъ Козаки выкидали бісурманôвъ по за Днѣпрови̂ пороги, такъ и польски̂ паны посувалися на Украину-Русь зъ своими шляхоцкими правами (юрісдикцією), вважаючи козацки̂ землѣ нѣчіими.

 

Украйна-Русь высылала самъ выбôръ своихъ сынôвъ, самъ цвѣтъ своєи молодѣжи въ широки̂ степы на вôйну зъ невѣрными. Оборонюючи Украину-Русь и Польщу, боронила заразомъ и заслоняла цѣлу Европу вôдъ магометаньства и се становить єи безмѣрну заслугу въ исторіи загально-европейскои просвѣты (культуры).

 

Польскій урядъ вмѣвъ оцѣнити завчасу тую вагу Козакôвъ, що могли стати муромъ проти Татарвы. Тому то вже Зигмунтъ І. намагався пôддати Козакôвъ пôдъ воєнный послухъ и надати имъ певный ладъ. Баторій такожь зрозумѣвъ заслуги Козацтва и звернувъ свою бачнôсть, що бъ границѣ свого королѣвства забезпечити. Вôнъ скрѣпивъ ту живу перегороду мѣжь Польщею а Крымомъ, якою були Украиньско-руски̂ Козаки. Давъ имъ вôйсковый ладъ а для резиденціи гетьманьскои призначивъ мѣсто (го́родъ) Трехтимирôвъ. Заняти̂ Козаками землѣ дѣлилися на шѣсть округôвъ або полкôвъ. Полки мали назвище пôсля головныхъ мѣстъ а були ними: Черкаскій, Чигириньскій, Канѣвскій, Корсуньскій, Бѣлоцерковскій и Переяславскій. Баторій затвердивъ право выбору гетьмана се бъ то головы всего Козацтва и козацкои старшины. Выбраного гетьмана потверджувати мавъ король. Признаками єго уряду були: вôйскова коругва, буньчукъ, булава тай печатка. За гетьманомъ слѣдувала старшина: обозный, судѣя, писарь, асаула, полковиикъ, сотникъ, отаманъ и хорунжій. Но й Баторій побачивъ, що трудно козацке вôйско нагнути пôдъ свою королѣвску власть, бо мало було такихъ мѣщаньскихъ та селяньскихъ родинъ на Украинѣ-Руси, що бъ не мали чого спôльного съ Козаками. Любили „козакуваня“ хлопы, ремѣзсники и славивъ єго пѣснями цѣлый Украиньско-рускій нарôдъ.

Тодѣ козакувало все, що лише було молодого и буйного на Украинѣ-Руси, а стари, сиви̂ були такожь колись Козаками. Навѣть панôвъ прошибавъ козацкій духъ. Вôдважного хвалили и поважали нe розбираючи, чи се гербованый, чи простий негербованый.

 

Польскій король Стефанъ Баторій въ своѣмъ універзалі мѣжь самовôльными людьми выказує: бездомну шляхту,  мѣщанъ и иншихъ „plebeae conditionis“ (простого стану).

 

Ходили въ Козаки нe лише Украинцѣ-Русины, мѣщане та хлопы, що ихъ шляхта душила або змушувала до паньщины, но и дрôбна шляхта, що у знатныхъ панôвъ була на службѣ. Лучалося часто, що го́роды (мѣста) крôмъ правныхъ дачокъ терпѣли вôдъ самоволѣ старостôвъ та воєводôвъ, отже жь мѣщане особливо молоди̂ и бѣднѣйши̂ приставали до Козакôвъ Були й таки, що просто бажали битися зъ невѣрными для славы Божои або таки для власнои. Пôсля свѣдоцтва польского геральдика Папроцкого нe лише лицарѣ зъ дрôбнои шляхты але й сыны знатныхъ панôвъ ѣздили на Запороже вчитися лицарского ремесла и воєнного ладу.

 

Тодѣшніи Кієвскій біскупъ Верещиньскій каже: „Багато переноситься на Украину боронити христіяньскои вѣры проти невѣрныхъ, для Божои славы и для славы свого лицарского имени“.

Пôсля польскихъ законôвъ приводивъ шляхтичь зъ собою на вôйну тôлько збройнои челяди, колько припадало на него пôсля простору землѣ, якій посѣдавъ. Та челядь, привчившися воєнного ремесла, покидала часто своихъ панôвъ и приставала до Козакôвъ.

 

Тодѣ ще въ Козацтвѣ нe було нѣ суспôльнои, нѣ народнои суперечки, бо ще нe були звѣстни̂ ти̂ суперечни̂ змаганя, що опôсля роздѣлили Козакôвъ и шляхту на двѣ окреми̂ ворожи̂ громады. Козаки ишли посполу съ пограничными старостами.

 

Въ початкахъ Козацтва, якъ мы вже бачили, простый нарôдъ пôдъ проводомъ шляхты йшовъ за добычею. Но пôсля розвитку Козацтва шляхта своєю чергою бере участь въ военныхъ походахъ пôдъ проводомъ досвѣдченыхъ людей съ простого стану. Пограничный нарôдъ, набувши воєнного духа, по надъ всё цѣнивъ особисти̂ прикметы, а привилеѣ нe мали тамъ нѣякои ваги. Оборона краю була призначенємъ житя. Ѣй всё служило. На останку, хто бъ тамъ и нe приходивъ або нe селився на Украинѣ, то безпечнôсть майна або особы залежала вôдъ цѣлковитого сполученя єго зъ масою простого Украиньско-руского народу и погранична шляхта такъ польска, якъ руска мусила повертатися тутъ въ демократичну козацку Русь.

 

Бачивши всё то, нe важився Баторій збройною силою зломити Козацтва, але бажаючи забезпечитися вôдъ него, загадавъ розъєдинити украиньскихъ Козакôвъ. Вводячи реформу обявивъ: «Хто хоче бути пôсля волѣ королѣвскои, той буде вписаний въ реєстръ (списъ) и права єго затвердяться сеймовою конституцією“.

 

 Въ реєстръ вписали шѣсть тысячь Козакôвъ и назвали реєстровими (лейєтровими), а всѣ инши̂ мали стати зновъ залежными. Реєстровцѣ вольно орудували своими землями, нe платили жадныхъ дачокъ, нe вôдбували иншихъ повинностей крôмъ военнои и дôставали платнѣ по кожухови̂ и по червôнцеви на рôкъ. Но такій ладъ нe бувъ чимъ иншимъ, якъ надѣломъ трохи нe шляхоцкими правами богатшихъ Козакôвъ, що мали свои оселѣ по хуторахъ и гôродахъ на те, що бъ видалити съ помѣжь нихъ бѣдакôвъ та зрôвняти ихъ съ приголомшеними паньскими хлопами.

 

Гадка пореєструвати Козакôвъ, приписувана звичайно Баторію, є однако ще давнѣйша. Въ письмѣ Зигмунта I. до Кієвского воєводы, князя Коширского, зъ 1540 р. сказано: „Посылаємо нашого придворного, Стрета Солтовича. Ми приказали єму списати всѣхъ Козакôвъ Кієвского воєводства и намъ передати сей реєстръ". Въ 1572 р. Зигмунтъ-Аугустъ припоручивъ такожь коронному гетьманови̂ Юрію Язловецкому выбрати для королѣвскои служби лучшихъ Козакôвъ, а харчь и плату визначено съ королѣвскои каси.

 

Крôмъ реестровцѣвъ нe хотѣвъ польскій урядъ навѣть иншихъ знати, коли мѣжь тымъ вся Пôвденна Украина-Русь хотѣла бути Козаками се бъ то вôльными людьми. Тому королѣвскихъ приказôвъ нe слухали, а багато народу утѣкало на Запороже. Реєстровцѣ нe мали охоти замыкати реєстру, але охочо пріймали новихъ товаришѣвъ. Польскій зновъ урядъ переглядавъ реєстри и виключавъ новôтныхъ. Виключени̂ вважали себе таки Козаками и неразъ до нихъ прилучувалися ще й пôддани̂ польскихъ панôвъ и творили збройни̂ громады, выбираючи собѣ своихъ гетьманôвъ. Такимъ робомъ крôмъ Сѣчовикôвъ и реєстровцѣвъ вытворилися на Украинѣ-Руси ще й самостійни̂ Козаки. Багато подѣй съ козацко-шляхоцкихъ воєнъ можна лише тымъ выяснити, що Козаки були осѣли̂ и безхатни̂, богати̂ и бѣдни̂, реєстрови̂ и выписани̂. Рôжниця була така що одни̂ жили у власныхъ хатахъ и хуторахъ, навѣть въ такихъ гôродахъ (мѣстахъ) якъ Кієвъ, а други лѣтомъ гуляли въ степу и по воєнныхъ походахъ а зимою робили по горальняхъ и броваряхъ и си̂ все були готови̂ погуляти въ чужѣй справѣ.

 

Вже съ кôнцемъ XVI. ст. самостôйни̂ громады стаються Польщѣ грôзными и выкликують проти себе остри̂ соймови̂ постановы. Но ихъ нѣхто нe выконувавъ, бо навѣть сами̂ польски̂ паны, нападаючи на своихъ ворогôвъ, завзывали Козакôвъ у пôдмогу. Мнішки и Вишневецки̂, пôдпомагани̂ Козаками, водили самозванцѣвъ въ Москву; навѣть сами̂ королѣ потребували и закликали у пôдмогу Козакôвъ въ вôйнахъ съ Турками, Москалями, Шведами и т. д. Нынѣ выдавъ король універзалъ, щобъ Козакôвъ знищити а на завтра кликавъ ихъ, щобъ єму помагали въ походѣ, якъ н. пр. въ походахъ пôдъ Можайскъ, Хотинъ и др.

 

Зъ розвиткомъ Козацтва, якъ мы вже споминали, оживало и брало верхъ староруске громадске право. Чимъ же жь рôжнилося те староруске громадске право вôдъ польско-шляхоцкого права?

 

1. Пôсля староруского громадского права всѣ люде були рôвни̂ и вôльни̂ крôмъ военныхъ полоненикôвъ; – пôсля польско-шляхоцкого права волю мавъ лише гербованый шляхтичь, простий нарôдъ бувъ невôльникомъ (крепакомъ).

 

2. Пôсля руского громадского права земля вважалася власностю того, хто єѣ першій занявъ на свôй вжитокъ; – пôсля польско-шляхоцкого права вся земля належала лише до шляхты, а хто нe належавъ до неи, той нe мавъ права мати власнои землѣ.

 

3. Пôсля староруского громадского права всѣ села и мѣста могли посылати своихъ послôвъ такъ на менши̂, якъ и на бôльши̂ вѣча;–пôсля польско-шляхоцкого права лишень шляхта посылала своихъ на повѣтови̂ соймики и на великій соймъ.

 

Се головни̂ пôдвалины и рôжницѣ мѣжь старорускимъ громадскимъ правомъ а правомъ шляхоцко-польскимъ. Справдешня людска рôвнôсть спочивала въ рускôмъ правѣ, зовсѣмъ протинôмь польско-шляхоцкому. Отже жь та козацка рôвнôсть,  свобода а воля, мала свôй корѣнь въ цѣлôмъ Украиньско-рускôмъ народѣ. Була се громадска рôвноправнôсть, яку наша Украина-Русь сотками лѣтъ зберегла въ своихъ вѣчахъ.

 

Си̂ три повысше згадани̂ пôдвалины були причиною постôйнои боротьбы мѣжь двома республикамн, се бъ то шляхоцкою, що приняла до себе литовско-рускихъ бояръ, – а козацкою, що боронила мѣщанъ та селянъ. Отже жь ясно, що Украина-Русь зберегала и боронила такій внутрѣшній ладъ, до якого змагають и якого добиваються просвѣчени̂ нынѣшни̂ народы. Украина-Русь въ польскôй державѣ була тою живущою-цѣлющою водою народнои волѣ, що нe дала себе вже нѣчимъ загатити.

 

Те громадске право вкоренило выборови̂ засады нe лише въ державнôмъ ладѣ, але навѣть и въ украиньско-рускôй церквѣ. Ти засады пôдготовляли реакцію (опôръ) противъ польскихъ порядкôвъ, а Козаки являються зовсѣмъ такими революційниками супроти шляхты, якими була шляхта супроти короля.

 

IX.

 

Всѣ польски̂ историки годяться, що упадокъ польского королѣвства и народу починається вôдъ Зигмунта III., но нe годни̂ згодитися що до головныхъ причинъ сего упадку. Деяки̂ зъ нихъ мѣжь причинами наводять козацки̂ повстаня, но дуже мало хто задумався, чому саме вони починаються за того короля. Польски̂ историки называють козацки̂ повстаня бунтами, Украиньско-рускій нарôдъ збѣговискомъ бунтôвникôвъ а вôйну 1648 р. приписують особистôй пôмстѣ и оскорбѣ Хмельннцкого, Но коли жь вôйна зновляється бôльшь нѣжь цѣлу сотку лѣтъ разъ заразомъ, то се вже нe бунтъ самовôльнои шайки, а за особисту оскорбу Хмельницкого нe подôймається 200.000 збройного народу. Тутъ вже мусять бути инши̂ причини, бо де нe ма багато палкого матеріялу, тамъ великого огню нe буде.

 

Не станемо перечити, що оскорба Хмельницкого дала повôдъ до вôйны, но се була вже ся остання капля, що вже мѣру переповнила. Цѣлый нарôдъ нe пôдôйметься за для чисто матеріяльныхъ або особистыхъ причинъ. Вôнъ повстає лише, коли ходить о оборону житя, родины, вѣры або волѣ, Козацко-польски̂ вôйны нe були лише вôйною двохъ народôвъ, двохъ вѣръ але були змаганємъ питомыхъ, корѣнныхъ Украиньско-рускихъ властивцѣвъ тыхъ земель, боронити всѣхъ своихъ народныхъ святощѣвъ супроти польскихъ панôвъ.

 

Коли бъ у розвитку людского роду постановити правиломъ, що богацтво, власть, просвѣта а воля доконче мусять належати лише до одного стану, тодѣ прійщло бъ намъ стати по сторонѣ паньскôй. Коли жь вважається доконечною правдою що добри̂ звычаѣ, прави̂ поступки, честни̂, бездоганни̂ характеры найбôльшь тамъ вытворюються, де земля и воля удѣломъ цѣлого загалу, що право власности є початкомъ правдивои волѣ, – тодѣ годѣ нe признати цѣлковитои справедливости Козакамъ. Придивившися тôй боротьбѣ козацко-шляхоцкôй, годѣ нe добачити въ нѣй чогось бôльшого, важнѣйшого. Выступає въ нѣй найпершь пытанє суспôльне, пытанє бѣды и збытку, демократіи и аристократіи, пытанє, чи переможе право шляхоцко-польске, чи громадско-руске ? За нимъ йде доперва питанє релігійне.

 

Въ урядовыхъ актахъ съ часôвъ Зигмунта III. находимо части споминки про безкраѣ пустынѣ на Украинѣ. Пôсля польского права земля мала припасти шляхтѣ и соймова постанова зъ р. 1590 повѣдае королѣвскимъ именемъ: „Що бъ землѣ нe лишалися пусткою тай приносили пожитокъ, будемо роздавати си̂ пустки особамъ шляхоцкого роду за заслуги коло Рѣчи-Посполитои“.

 

Тому то багато польскихъ панôвъ, заслуженыхъ и неза служеныхъ, забезпечують собѣ у короля простори̂ даровизны на Украинѣ-Руси. Въ королѣвскôй канцеляріи такожь безъ розбору вôдмѣрювано на письмѣ обширни̂ просторы вôдъ рѣки до рѣки, вôдъ шляху до шляху, вôдъ урочища до урочища и т. д. Такимъ чиномъ Кієвска, Брацлавска и Подôльска Украина вразъ зъ Заднѣпряньщиною трохи по трохи очутилися въ рукахъ купки магнатôвъ, що згодомъ мали вже й свои замки, артилерію, вôйска и супроти власныхъ пôдданыхъ були необмеженими панами. Такихъ панôвъ по руски̂ звали: королята. За панами зволѣкалися съ Польщи на Украину панки, дрôбна шляхта и пôдпанки.

 

Украиньска, Волыньска и Подôльска Русь була загаломъ дорогою скарбницею для польскихъ панôвъ, нe дурно жь Поляки называли правобережну Украйну раємъ польского свѣта. Но такъ. звани̂ „пустки“ не були зовсѣмъ пустками, се бъ то незаселеными, бо якъ бы такъ було, то бъ такъ дуже ними не клопотались. Се лише значило, що вони доси не належали ще до жадного польского пана и жадному польскому панови не приносили пожитку. Въ дѣйсности же си̂ землѣ належали дô Козакôвъ. Вони були заселени̂ людьми, що глядѣли волѣ (слободы) и втѣкали съ королѣвскихъ и шляхоцкихъ дôбръ.

 

Тодѣшни̂ лѣтописцѣ и письменники не годни̂ надивуватися; якъ швидко двигалася украиньска кольонізація (заселюванє), якъ въ дикôмъ степу, на самыхъ татарскихъ шляхахъ, трохи не вся Украина вкрылася селами и мѣсточками. Хочь Татарва часто захвачувала новоселенцѣвъ, спустошени̂ мѣсця зновъ скоро заселювалися новыми выходцями (слободянами). У вызначени̂ землѣ мѣжь ти̂ козацки̂ села и мѣсточка вдиралася шляхта зъ новыми осадниками, що ихъ манила съ Польщи обѣцяными бôльшими пôльгами. И шляхоцки̂ села та мѣсточка гусли съ кождымъ рокомъ.

 

Такъ истнували побôчь себе посѣлости и козацки̂ и шляхоцки̂. Перши̂ скоса глядѣли на сусѣдôвъ, а си̂ зновъ завидуючи имъ волѣ. Загаломъ не спиняли Козаки розширеня паньскихъ дôбръ на Украинѣ. Вони мало дбали про соймови̂ постановы а мѣсцева шляхта мусила йти рука въ руку зъ ними; жила въ приязни и ходила козацкимъ звычаемъ вразъ на воєнный промыслъ. Вже задля конечнои обороны стававъ кождый воякомъ, тому то въ часѣ умовленои пôльги осадники пильнували̂ лише воєннои повинности. Воєнна служба пôдъ проводомъ старосты або дѣдича не кôнчилася, якъ минувъ часъ умовленои зъ дѣдичомъ пôльги, а господарски̂ (економічни̂) справы йшли спокôйною дорогою.

 

Въ Польщѣ тодѣ розвелося сильне магнацтво. Воно на соймикахъ и соймахъ надавало права лише въ свою користь. Нарôдъ не мавъ жадныхъ правъ, бо польске право вôддавало хлопа въ повну беззглядну власть панови. Паньска воля була єдинымъ правомъ для народу. Польски̂ паны жили въ роскошахъ. По ихъ обширныхъ дворахъ годовано тьму дрôбнои шляхты; Вельможный панъ, догоджуючи своѣй гордости, вважавъ за свою повиннôсть держати на своѣмъ дворѣ цѣлу ватагу шляхтичѣвъ-неробôвъ, а вельможна паня такожь ватагу шляхтянокъ, що очевидно було гайнованемъ гроша. Головною причиною паньскихъ розкошѣвъ було паньщизняне право. Воно давало панамъ змогу безъ найменшого власного труду, мати стали̂ доходы и окружатися невольничою челядю, що на вôдворотъ множило лише народни̂ тягарѣ. Пôсля свѣдоцтва одного француза, що живъ тодѣ въ Польщѣ, звычайный паньскій обѣдъ будного дня бôльше коштувавъ, нѣжь найбôльшій францускій празникъ. Польскій историкъ Старовольскій пише: „Всѣ гроши йдуть на загранични̂ вина, цукры и паштеты а на батькôвску оборону и на выкупъ бранцівъ (полоненикôвъ) у насъ нема грошей".

 

Паны нe хотѣли або й нe вмѣзли господарити въ своихъ просторыхъ добрахъ, але бажали помножити свои доходы. Тому то вôддавали паны свои добра въ аренду съ правами и обовязками, яки̂ сами̂ мали. Арендованє выдавалося дуже выгôднымъ, але воно нe зменшало а побôльшало лихо. Новыми арендарями на Украинѣ-Руси найчастійше являються жиды. Що бъ вдоволити ненасытныхъ панôвъ и набити власну кешеню, выдумувавъ жидъ таки̂ дачки, про яки̂ й страшно згадати. Мôгъ, правда, панъ покарати жида смертю, нe вôдповѣдаючи за те передъ нікимъ, но за те передававъ на него и всѣ свои права, мѣжь иншими и право меча, се бъ то право карати смертю пôдданыхъ. Жидъ-арендарь носивъ при боку шаблю на вôдзнаку вôдъ незбройного народу й на знакъ, що мôгъ кождого карати смертю за непослухъ, за згôрдне слово а навѣть за само пôдозрѣне. Житє и майно хлопске, єго жѣнка, єго дѣти були вôддани̂ зовсѣмъ въ руки жидôвски̂. Отже нѣчо такъ тяжко нe важило, нѣчо такъ нe болѣло єго, якъ власть жида.

 

Чимъ бôльшь обезпечувалося господарство въ паньскихъ добрахъ козацкими вôйнами зъ бѣсурманами, тымъ бôльшь душила шляхта мѣщанъ и хлопôвъ всѣлякими дачками и налогами. Ѣхавъ панъ на соймъ, на весѣля, на вôдпустъ, – накладавъ на пôдданыхъ нови̂ тягарѣ. Лучиться у пана гараздъ, хрестины, весѣля, – пôдданымъ бѣда, мусять нести на ;„повитанє“, купці – матеріи, рѣзники – мясо, шинкарѣ – напитки, хлопы – свои дарунки. Велики̂ выгоды стали вынаходити паны, старосты, пôдпанки и жиды-арендарѣ: чиншѣ,  ставщину, рогове, спасне, десятину вôдъ волôвъ, коней, свиней, овец,, пчôлъ, очкове, суху мѣрку, оплату вôдъ жоренъ, а на останку дудки (про нихъ дальше скажемо), вôдтакъ осыпы, каплуны, куры, гуси, яйця по кôлька разôвъ до року. Хлопамъ нe вôльно було варити собѣ напиткôвъ або купувати де инде, якъ лише у свого пана-арендаря.

 

Шляхта порядкувала, якъ сама хотѣла або вмѣла, но съ тыхъ порядкôвъ нe було пожитку для народу. Паны нe дбали, що діється по за ихъ плечима. Збогачувалися паны, пôдпанки и жидова, лише нe богатѣвъ нарôдъ, а въ додатку збыткувалися ще надъ нимъ и высмѣвали. Ти̂ що нe змогли стерпѣти воєводскои, старостиньскои або жидôвско-польскои неволѣ, уходили зъ сѣлъ, мѣсточокъ и го́родôвъ, въ дики̂ степы и заселювали ихъ. Такъ являлися поселенцѣ на Украинѣ. Одныхъ гнала бѣда, другихъ приманювала плôднôсть землі або бôльша воля. Колонізаторы тыхъ пустыхъ земель, выкорыстували такій складъ рѣчей и приманювали утікачівъ обѣцянками пôльги. Зъ розвиткомъ паньщины чимъ разъ виднійшій бувъ выхôдъ народу на Подôлє и Украину.

 

Такимъ робомъ роздѣлилася Украина на пôддану панамъ и вольну съ козацкою, простонародною, громадскою самоуправою. Ту то отже останню вважали Поляки пустою и єі роздавали панамъ. Що же до дикихъ стенôвъ за Днѣпровыми порогами, то се були неплôдни̂ землі, часто пустошени̂ сараною, оддалеки вôдъ людскихъ селищь. Ту чоловікъ наражався на смерть зъ голоду. Лише деяки̂ мѣсця були богати̂ нъ рыбу и дичину и буйну ростиннôсть, а що бъ вôйско могло тутъ кошемъ стати, мусило займатися рыболовлею и полюванемъ.

 

Выдалятися по за Днѣпрови̂ пороги, значило засуджуватися на велики̂ недостатки. Тому то козакъ а бѣда, се рôдня. И здавалося пограничнымъ поселенцямъ Украиньскимъ, що для нихъ вже нe може гôршихъ бути нещасть, крôмъ бѣды и нeбезпечности; но лучилося инакше.

 

Поляки вже ранче придушили руске громадске право въ иншихъ своихъ земляхъ а теперь заволодівши трохи нe цѣлою Украиною, нe хотіли лишити еѣ такою, якою спершу була а задумали зъ неи зробити другу Польщу нe такъ що до мовы, про котру мало дбали, нe такъ що до вѣры, про котру журилося латиньске духовеньство, якъ особливо, що бъ запанувало польске право надъ украиньско-рускимъ. Но впровадженє польского права зустрѣчало велики̂ трудности. Тамъ лише терпить нарôдъ, де нe має и нe видить змоги выдобутися зъ неволѣ На Украинѣ неодно манило нарôдъ до волѣ. Передъ собою бачивъ вôнъ вôльныхъ своихъ братôвъ, въ сусѣдствѣ були островы Днѣпрови̂, де мôгъ втечи съ пôдъ тяжкои неволѣ а на останку поблизки̂ Татаре привчили єго до щаблѣ. Такимъ чиномъ пôддержувався въ Украиньско-рускôмъ народѣ буйный воєнный духъ, незгôдный съ тою тяжкою неволею, на яку єго засудивъ польскій ладъ.

 

Отже жь длятого то съ часôвъ Зигмунта III. ставъ соймъ обмежати Козацтво. Конституція съ 1590 р. постановляла, що Козаки мають бути пôдвластни̂ польскому коронному гетьманови̂, вôнъ має имъ назначувати старшину съ шляхты. Нѣ полковники, нѣ сотники нe мали права пріймати кого небудь въ Козаки безъ волѣ старшого, се бъ то гетьмана, и вôнъ мавъ мати у себе списъ всѣхъ Козакôвъ. Що бъ хлопы и мѣщане нe приставали до Козакôвъ, наказано остро старостамъ пильнувати що бъ нѣхто нe переходивъ зъ мѣсця на мѣсце и нe втѣкавъ на Сѣчь або въ степы. Настановлено осôбныхъ дозорцѣвъ, що бъ нарôдъ нe громадився въ купы. Заказано спродавати хлопамъ порохъ, салітру, зброю и.т..д, Непослушни̂ и винни̂ пôдпадали пôдъ слѣдство и кару смерти. Таки̂ и инши̂ соймови̂ постановы нe мали иншихъ наслѣдкôвъ, лише дражнили Козакôвъ, а ихъ сила заєдно зростала. Отже жь пôдъ конець XVI. столѣтя, коли справы господарски̂ стали переважувати у шляхты надъ справою краєвои обороны, Козаки стають чимъ разъ бôльше особнякомъ вôдъ шляхты. Такимъ побытомъ стали на Украинѣ-Руси два ворожи̂ таборы. Оденъ ширить право польске а другій боронить права руского.

 

Таке введенє польского права, що нѣвечило народну волю, мусило вызвати опôръ вольного народу и дѣйсно вызвало ти̂ бурѣ, що довго пустошили Украину-Русь и Польщу.

 

X.

 

Поляки дбали, що бъ ихъ вотчина нe прійшла зновъ до такого сумного стану, якъ до злученя єи зъ Литвою, боялися такожь, що бъ Литовска Русь съ часомъ нe вôддѣлилася колись и нe пристала до. Московскои Руси. Слѣдомъ отже за тымъ являються уніи: Городельска и Люблиньска, що мали звести до купы Литовцѣвъ и Русинôвъ въ оденъ нарôдъ съ Польскимъ. Но й того було для нихъ мало. Для цѣлковитого зôлляня все ще нe ставало внутрѣшнеи пôдставы а головною переноною до ти̂сного зближеня Украиньско-рускои народности и Польскои була инша вѣра.

 

Помимо того, що Поляки привчили руску шляхту польскихъ порядкôвъ и привилеѣвъ, що руска шляхта порôднилася съ польскою, присвоила собѣ польску мову, звычаѣ и обычаѣ и стала зовсѣмъ польскою, – а все таки побачили Поляки, що роздерта Русь таки тримається єдностю вѣры, бо ще нe тыкали рускои (се бъ то православнои) вѣри, сего важного двигача Рускои народности. Пôдбурювани̂ своими наставниками Єзуитами, постановили Поляки перемѣнити руску вѣру а заразомъ зъ нею и Руску народнôсть у Великôмъ князѣвствѣ Литовскôмъ, се бъ то постановили златиньщити и ополячити всѣхъ Русинôвъ до останнёго пана, до останнёго шляхтича, мѣщанина и хлопа. Вѣру уважали невôддѣльною вôдъ народности. Кождый христіянинъ латиньскои (католицкои або польскои) вѣры, мавъ вже себе за Поляка, а хто бувъ православнои (грецкои або рускои) вѣры, той мавъ себе за Русина и звався Русиномъ.

 

Польскій король Зигминтъ III. нокладавъ всю славу свого панованя въ тôмъ, що бъ усѣхъ иншевѣрцѣвъ (нелатинникôвъ) повернути на латинникôвь (католикôвъ), отже жь бажавъ всю руску церкву зъєдинити зъ римскимъ костеломъ. И король и вся Польща годяться на ополяченє Русинôвъ. Звычайно такъ буває, що высша просвѣта перемагає низшу. Коли жь отже, якъ думають Поляки, польска просвѣта була высшою вôдъ рускои, то Русь могла бъ спольщитися безъ насилы, безъ примусу. И треба признати, що въ часѣ вôльнодумнѣйшого панованя Зигмунтôвъ и Баторія, польска мова дуже мѣжь Русинами пріймалася. Но чи се длятого, що Поляки такъ квапно бралися вынародовлювати Русинôвъ, чи може за для того, що духъ рускій мавъ за багато въ собѣ живущои силы, – конець кôнцемъ знищеня Руси годѣ дôпняти. Угнѣтъ вызыває вôдпорну силу; наступили кровави̂ вôйны, що потрясли всѣми пôдвалинами Польщи, ослабили єѣ и пôдготовали єи упадокъ. Мы бачили, що вже Ягайло старався Русинôвъ хрестити на латиньску вѣру, но вона нe манила Русинôвъ до себе. Коли Русины одностôйно вôдказалися приняти латиньство (або католицку вѣру), тодѣ Єзуиты неради̂, що ихъ заходи такъ неспôрно йдуть и марнують, поновили гадку уніи зъ Римомъ, а Єзуиты Скарга и Посевінъ цѣлимъ жаромъ до неи вхопилися.

 

Що бъ пôдперти політичну Люблиньску унію, постановлено ввести и церковну пôдь покришкою, що бъ бачь нe було спорôвъ мѣжь двома церквами, Схôдною (Грецкою) та Захôдною (Римскою), при чѣмъ Схôдна мала задержати свôй грецкій обрядъ и службу Божу въ Славяньскôй мовѣ. Унія отже Мала злучити православныхъ (Русинôвъ) и католикôвъ (Полякôвъ) пôдъ властею папы римского и на рôвнѣ вважати грецкій (рускій) обрядъ зъ латиньскимъ (польскимъ). На таку зверха подобала церковна унія, но вона такъ лишень зверха виглядала, а въ серединѣ змагала до вынародовленя Русинôвъ.

 

Показалося, що католіцизмъ въ обрядѣ рускôмъ мавъ служити лише яко нова зброя до боршого навороту православныхъ, або що на одно виходить–Русинôвъ на Полякôвъ. Унію вважали лише переходомъ вôдъ однои вѣры до другои, се бъ то вôдъ однои народности до другои; бо хто змѣнювавъ вѣру свою и обрядъ, змѣнювавъ й свою народнôсть.

 

И на сей разъ нe могла унія легко принятися мѣжь Русинами, саме такъ, якъ нe принялася за митрополіта Изидора. Треба було доперва належно приготовити грунтъ. Треба ще було школами та выхованемъ приспособити до уніи молоде руске поколѣнє а заразомъ всѣ мѣсця высшого руского духовеньства пообсаджувати прихильниками Польщи и уніи.

 

Шляхта була въ Польщѣ всемогуча. Длятого поки ще руска шляхта твердо держалася своєи мови и вѣры, доти годѣ було й думати, ввести унію и Русь сполячити. Отже жь ясно,   що треба було звернути увагу насампередъ на руску шляхту. Чого нe вспѣли політични̂ уніи, – Городельска и Люблиньска, сего мали доказати школы. Такими були колєгіи, що ихъ Єзуиты заводили одну за другою.

 

Головнимъ, а можна сказати выключнымъ намѣромъ Єзуитского выхованя въ Рускихъ земляхъ було, приготувати скôлько можна бôльшь прихильникôвъ католіциизму а заразомъ впоити въ нихъ недбалôсть а навѣть погорду до православія. До того вживали Єзуиты нe такъ научныхъ доказôвъ, а бôльшь иншихъ способôвъ, що вплывали на молодечій умъ. Вони не впоювали сего глибокого внутрѣшнего духа релігіи, що має цѣлый рôдъ людскій вязати любовю, а бôльшь дбали про зверхню єи форму, вщѣпляючи заразомъ въ своихъ ученикôвъ того згубного для народу духа фанатизму (загорѣльства) а замѣсть любови вчили ненависти.

 

Католики мали тодѣ нерôвно бôльшь змоги и способôвъ просвѣчуватися нѣжь православни̂, тому то дѣти православныхъ панôвъ выховувалися у Єзуитôвъ. Прадѣды наши̂ гадали, що руске молоде поколѣнє набуде у иншевѣрныхъ Єзуитôвъ тои духовнои зброѣ, тои справности, якою Єзуиты вôдзначалися, и такъ узброєне стане воно въ оборонѣ православія. Но Єзуиты вмѣли привязати до себе дѣтей, впоюючи въ нихъ переконаня згôдни̂ зъ своими плянами о высшости католіцизму. Справно вывчени̂ выхованцѣ єзуицки̂ привчилися показувати свою прихильнôсть до католіцизму а погорджати православємъ такъ, що сами̂ чимъ борше квапилися стати католиками и то ще навѣть буцѣмъ на перекôръ своимъ учителямъ. Тодѣ Єзуиты приписували сей наворôтъ ласцѣ зъ горы.

 

Отже жь одни̂ покидали свою руску народнôсть черезъ єзуицке выхованє, други̂ женячися съ Польками и т. д. Но помимо блискучого поступу таки нe годна була римска пропаганда дôйти до своєи меты. Православіє пôддержувалося зъ одного боку церковными брацтвами и просвѣтою, що вже зачала свитати, а зъ другого боку въ єго оборонѣ выступивъ Украиньско-рускій нарôдъ съ Козаками. Правда, руски̂ церковни̂ брацтва и загаломъ руске духовеньство рѣдко коли вживали до помочи Козакôвъ, но годѣ нe добачити, що мѣжь брацтвами церковными а воєннымъ козацкимъ брацтвомъ заходила тѣсна звязь. И знаменити̂ духовни̂ достойники православни̂ и знаменити̂ козацки̂ гетьманы походили звычайно съ тои части рускои шляхты, що нe добивалася хлѣба и достоиньства но дворахъ магнатскихъ, а сами̂ своєю силою добивалися свого высокого становища.

 

Брацтва сами̂ собѣ выбирали свою старшину, закладали школы, що бъ всѣ руски̂ дѣти въ нихъ вчилися, заводили бôльницѣ (шпиталѣ), друкарнѣ а забезпечившися у Царгородскихъ патріярхôвъ значными привилеями въ релігійнôмъ взглядѣ старалися пôдняти руску церкву съ того упадку, до якого довѣвъ єѣ паньскій патронатъ.

 

Магдебурске право, звязуючи мѣщанъ въ цехи, навело ихъ на гадку про церковни̂ брацтва. Брацтва являються съ признакою опѣки надъ церквами та монастырями, стають нe на словахъ а на дѣлѣ патронами. Слѣдять вони за захованємъ духовныхъ а навѣть єпископôвъ.

 

Брацтва являються головною пôдоймою розвитку просвѣты на Украинѣ-Руси. Вони быстро повстають одно за Другимъ и всюды, де лише заводиться брацтво, сейчасъ заводиться и школа. Брацтва посылали спосôбныхъ молодцѣвъ въ загранични̂ універзитеты для высшои просвѣты, для приспособленя ихъ на учителѣвъ при брацкихъ школахъ. Зъ розмноженємъ брацкихъ шкôлъ и друкарнь збôльшилося и число тыхъ, що писали, читали або роздумували про духове и народне своє житє и здужали справно: боротися зъ єзуицкими хитрощами.

 

Длятого що шляхта представляла силу въ Польщѣ, то брацтва стараються позыскати на братчикôвъ богату и сильну руску шляхту православнои вѣры и нe разъ знаходять пôдмогу въ тôмъ самôмъ домѣ и той самôй особѣ, що й Єзуиты.

 

Бôльшого значеня доступають брацтва, коли до нихъ вписалися вельможѣ, що имъ однако жь бôльшь блеску нѣжь хôсна приносили. Сами̂ ти̂ паны говорили: „Мы нe живемо въ гôродахъ (мѣстахъ) и рѣдко тамъ буваємо, длятого вкладаємо надзôръ и передаємъ цѣле дѣло наши̂мъ меншимъ братамъ съ тымъ, що бъ зъ нами зносилися, а сами̂ обовязуємося имъ помагати". Однако церковни̂ ти̂ брацтва, помимо своєи высокои̂ задачи, були появою нe конче довгою. Имъ судилося лише такъ довго простояти и вдержатися, поки римскôй пропагандѣ нe вдалося перехватити въ католицтво высшого руского стану а заразомъ ослабити мѣщанъ. Сталося се въ протягу XVII. столѣтя и брацтва сами̂ зъ себе поупадали.

 

Що до устрою рускои церкви, то прадѣды наши̂ выбирали̂ собѣ громадскою волею людей гôдныхъ нe лише на парафіи и архимандріи, но и на єпископски̂ и митрополічи̂ мѣсця. Руска церква зберегла тую засаду, що церковныхъ пастырѣвъ выбирається для народу, для него и надъ нимъ установляється духовна власть, тому то лише нарôдъ а нe хто иншій, має выбирати пастыря съ помѣжь себе, бо вôнъ найлучше може знати житє и спосôбности выбираного. Но вôдъ часу політичнои уніи Литвы съ Польщею, присвоюють собѣ польски̂ королѣ право  выбору духовныхъ навѣть въ православнôй церквѣ, такъ якъ се право ранче ще захватили въ католицкôйъ костелѣ. И съ тои поры почасту роздають епископски̂ мѣсця особамъ, що зъ роду нѣколи нe приспособлялися стати духовными.

 

Руски̂ епископски̂ посады надають двôракамъ або урядникамъ безъ жадныхъ наукъ потрѣбныхъ духовнымъ. Любимець князя Радивила а опôсля каштелянъ Берестейскій, Адамъ Потѣй, покинувши православіє перейщовъ на лютерске а опôсля ставши католикомъ перейшовъ за порадою своихъ приятелѣвъ и вплывовыхъ людей по смерти своєи жѣнки зновъ на православіє и вступивъ до монастыря, що бъ такимъ побытомъ добитися єпископскои гôдности. Такъ отже Потѣй, бувши въ марцю ще каштеляномъ, ставъ въ цвѣтню вже єпископомъ.

 

Илія Мороховскій съ королѣвского секретаря стає єпископомъ Володимѣрскимъ, Арсеній Желиборскій двайцятьтрилѣтный молодець зъ дворака Владислава IV. ставъ Львôвскимъ єпископомъ.

 

Кирило Терлецкій, Луцкій єпископъ, до настановленя єго єпископомъ служивъ писаремъ у Литовского скарбника Миколая Тризны.

 

Янъ Рутскій, перше кальвінъ, опôсля католикъ, за порадою Єзуита Бокса а на росказъ папы римского переходить на православіє, що бъ можь було єго зробити рускимъ єпископомъ.

Такъ дѣялося до самого кôнця XVII. и початку XVIII. столѣтя. Осипа Шумляньского зъ вояка зроблено єпископомъ.

 

Однымъ словомъ, свѣтскихъ людей, безъ найменшого духовного выхованя стрижено въ черцѣ, що бъ ихъ заразъ посвятити на рускихъ єпископôвъ. Для доповненя образу годѣ поминути православного Кієвского митрополіта, такого Онисифора Дѣвочку, що бъ зрозумѣти, яки̂ владики пôдъ польскимъ патронатомъ управляли православною церквою., Онисифоръ,  нe бувши черцемъ, бувъ жонатый два разы, а такій чоловѣкъ нe мавъ права бути митрополітомъ.

Руска шляхта зôбрана на Варшавскôмъ соймѣ 1585 р. дорѣкае митрополітови за неладъ въ рускôй церквѣ: „За душпастырство Вашои Милости багато лиха скоилося: зневажалася святыня, запиралися св. Дары, запечатувано церкви, заказувано дзвонити, священикôвъ выволѣкають вôдъ престолôвъ и саджають въ тюрму а свѣтскимъ людямъ заборонюють молитися выганяючи ихъ зъ Божого храму. Но того мало. Рубають хресты, на бажанє жидôвъ замыкають дзвоны, а Ваша Милость своими письмами помагають проти церкви на жидôвску радôсть, на пониженє св. вѣры и на нашу погибель. Крôмъ того обертаються церкви на єзуитски̂ костелы а въ ихъ корысть записуються церковни̂ добра. По манастыряхъ замѣсть игумена и братіи, живуть игумены зъ жѣнками и дѣтьми и те що має служити Божôй славѣ, сквернять святотатствомъ... Но що ще гôрше, що В. Милость сами̂ поставляєте єпископôвъ безъ свѣдкôвъ и безъ насъ, своєи братіи, а се заборонюють Вашôй Милости церковни̂ уставы. Наслѣдкомъ того настають негôдни̂ єпископы, що на наругу св. вѣры живуть зъ жѣнками и плодять дѣтей“...

 

Въ 1588 р. ѣхавъ до Москвы Царгородскій патріярхъ Єремѣя. Що бъ мôгъ безъ перешкоды корыстати зъ свого патріяршого права, выпросивъ собѣ у польского короля Зигмунта III. позволенє. Патріярхъ знавъ про неладъ въ управѣ рускои церкви и ладнався скинути митрополіта Онисифора Дѣвочку а то тымъ бôльшь, що бувъ двѣчи жонатый.

 

Католики нe противилися сему, бо вже на єго мѣсце приготовили на ту важну посаду свого прихильника, Миньского архимандрита Михайла Рагозу, єзуитского выхованця. А патріярхъ, нe розбираючи подрôбно справы, вдоволився рекомендацією Руского воєводы Скумина-Тышкевича, (що пôзнѣйше ставъ противникомъ уніи) и деякихъ панôвъ, напередъ вже обробленыхъ и высвятивъ Рагозу.

 

Мѣжь тымъ одержавъ Рагоза вôдъ Єзуитôвъ окрему инструкцію пôдготовлювати руске духовеньство и Украинцѣвъ-Русинôвъ до уніи. За добре выповненє того дѣла обѣцяли вынести єго на примаса цѣлои Схôднои церкви и зробити перше мѣсце въ сенатѣ заразъ побôчь коронного або католицкогô примаса. Въ инструкціи мѣжь иншимъ написано: „Поучати деканôвъ, на попôвъ накладати дачки и пильно слѣдити, що бъ нѣхто нe посмѣвъ уладжувати соборчикôвъ або зъѣздôвъ. Непослушныхъ въ тюрму. Не вводити зразу новыхъ церковныхъ обрядôвъ, ихъ можь поволеньки змѣнювати. Розправъ и спорôвъ съ католиками про око нe занедбувати, що бъ тымъ лучше засыпати пѣскомъ очи рускôй шляхтѣ и чорни. Однакъ нe виступати явно проти черни, лише поволеньки и тыхцемъ. Закладати окреми̂ школы для рускои молодежи, но нe зборонювати имъ вôдвѣдуватн католицкихъ костелôвъ и кôнчити школы у отцѣвъ Єзуитôвъ. Вразливе слово „унія“ належить выкинути а заступити єго иншимъ и т. д.“ Такъ то замѣсть нахилити до себе Русинôвъ справедливостю, намагалися скрѣпити злученє деморалізацією.

 

Деморалізація захопила особливо высше руске духовеньство. Ти̂ що дôпняли єпископскпхъ катедръ повысшою дорогою, дбали лише про себе а нe про церкву, ихъ манили церковни̂ добра а нe духовни̂ справы, вони провадили свѣтске житє а навѣть родинне, – однымъ словомъ, жили якъ магнати̂, ишли походомъ оденъ проти другого, що бъ заграбити церковне майно, накладали на низше руске духовеньство податки и тягарѣ, а мѣжь тымъ церква нищилася, розпадала и упадала.

 

Не дивниця жь отже, що таки̂ пастырѣ нe задумуючися, пріймали унію, до чого ще передъ своимъ высвяченємъ обовязувалися, а опôсля примушували до сего свои епархій.

 

Єзуитъ Скарга приписувавъ упадокъ рускои церкви родинному (семейному) житю руского духовеньства, славяньскôй мовѣ при службѣ Божôй и вмѣшуванюся свѣтскои власти до церковныхъ справъ.

 

Єзуицкій духъ нe дозволивъ єму добачити властивои причины або либонь нe хотѣвъ признатися, въ чѣмъ та причина злого.

 

Ся остання нимъ наведена причина, именно присвоєне польскими королями право назначувати рускихъ єпископôвъ пôсля своєи вподобы мало тутъ велику вагу и вытворило багато лиха. Но було бъ несправедливо всю вину приписувати лише Єзуитамъ и Полякамъ. Вони лише выкорыстували лихій складъ рѣчей.

 

Русинамъ нe доставало просвѣты а до другои половины XVI. вѣку нe мали вони иншого письменства (літератури) крôмъ лѣтописей, грамотъ урядовыхъ и рукописныхъ церковныхъ книгъ. Правда, за часôвъ Ярослава въ 1018 р. и пôзнѣйше, якъ свѣдчать учени̂, а мѣжь ними. Шафарикъ, стояла просвѣта у Русинôвъ высше, нѣжь въ иншихъ Европейскихъ краяхъ. Но съ той поры Русины пережили княжи̂ незгоды и усобицѣ, татарске лихолѣте и релігійно-політичный польскій угнѣтъ спершу въ поодинокихъ своихъ земляхъ и опôсля въ усѣхъ.

 

Упадокъ богатои старо-рускои просвѣты мусивъ походити нe стôльки зъ двохъ перши̂хъ причинъ, скôльки вôдъ довгого и сильного дѣланя сеи третёи. Съ тои поры, якъ Русь політично зближилася съ Польщею, польскій урядъ нe лише нѣчимъ нe причинився до єи розвитку, але нe занехувавъ нѣчого що могло бъ ослабити и знищити Украиньско-руску народнôсть Мусили отже лучши̂ народни̂ силы и спосôбности̂ марнѣти. Коли руску церкву и школу засуджено на упадокъ, коли обывательски̂ и суспôльни̂ права вызнавцѣвъ рускои вѣры обмежувано а ихъ добра граблено, коли хитрощами або силою вôдрывали руску шляхту вôдъ народу и єѣ пôлячено, – то кождый легко вже й зрозумѣє, що останокъ руского народу зôйшовъ до стану матеріяльнои немочи и політичного зера а рускою народною мовою погорджувано.

 

Патроны зôбравшись на соймъ нe разъ розправляли про упадокъ рускои церкви, зверталися деколи рѣзкими докорами до рускихъ єпископôвъ, якъ се мы бачили въ письмѣ до митрополіта Онисифора, а однако нѣ разу вôдъ слôвъ нe прійшло до дѣла.

 

Правда, явилася гадка пôдняти просвѣту, учинивши св. письмо доступнымъ для всёго руского народу. Но якъ же жь сего доконати, коли довшій часъ нe було нѣ шкôлъ, нѣ друкарнь? Полочанинъ Скорина перевѣвъ библію на тодѣшну руску мову, якои тодѣ уживали высши̂ руски̂ станы, се бъ то болгарску, перемѣшану польскими словами. Ту библію выдрукувавъ въ ческôй Празѣ (р. 1517–1519). Въ 1562 р. заложено першу руску друкарню въ Несвижѣ. Тутъ Симеонъ Будный выдрукувавъ протестантскій катехизисъ и подавъ єго Рускому народови. Трохи пôзнѣйшь заложивъ Литовскій гетьманъ Григорій Ходкевичь друкарню въ своѣмъ майнѣ Заблудовѣ и тутъ московски̂ выходцѣ, друкарѣ Иванъ Федорôвъ и Петро Мстиславець, надрукували євангелію съ поясненємъ (въ р. 1569). На останку заложено на Руси знамениту Острожску друкарню, де сей самый Федорôвъ надрукувавъ першу библію въ сларяньскôй мовѣ (въ р. 1580). Се бувъ першій ступень на просвѣтнôй дорозѣ Руского народу.

 

Давши гостину Московскимъ друкарямъ, зробили руски̂ панове Ходкевичь и Острожскій велику прислугу нe лише друкарскôй штуцѣ, яку опôсля розширили брацтва, але и всѣмъ Украинцямъ-Русинамъ. При помочи друкарнь почули Несвѣжь, Заблудôвъ, Острогъ, Львôвъ, Вильно, потôмъ Кієвъ и багато иншихъ гôродôвъ руску єднôсть и зближили Литву съ Червоною Русю (Галичиною) а скоро опôсля 1580. р. збратали зъ ними и Украину.

 

Въ XVII. столѣтю Украина-Русь значно пôднеслася въ Европейскôй просвѣтѣ своими школами и друкарнями, своими духовными письменниками и учеными въ часѣ боротьбы проти уніи и католицтва (Смотрицкій, Копыстеньскій, Могила, Гізель и др.) Мѣжь тымъ конець боротьбы мѣжь двома таборами важився на оба боки.

 

Въ товпѣ гостей, що безперестанно окружали магната, жаденъ бôкъ нe мавъ переваги: нѣ польскій, нѣ рускій, нѣ католицкій, нѣ православный, нѣ навѣть нова реформаційна наука. Магнатскій дôмъ подобавъ на базаръ, де стрѣчалися всѣляки̂ товары. Се була вôльна пристань, де ввожено всё безъ перегляду (ревізіи). На столѣ знаменитого оборонця православія, князя Острожского, лежали письма Посевіна и Скарги побôчь писемъ князя Курбского або Атоньского черця Ивана Вишеньского. Єзуитъ Мотовило бувъ єго любымъ товаришемъ. На двôръ Острожского збиралися на розправы и дружни̂ розмови заступники католіцизму и православія вразъ съ заступниками лютерства, кальвіньства и соцініяньства. Не диво жь отже, що Янушь Острожскій, ще за батьковои голови вирѣкся вѣри и народносте батькôвскои и ставъ Полякомъ.

 

Отже жь нe церковни̂ патрони хоронили Украиньско-руску народнôсть. Хоронила єѣ постôйнôсть Украиньско-рускихъ мѣщанъ, монастирска острôсть и Запорожске завзятє. Простий Украиньско-рускій нарôдъ бувъ четвертими двигачемъ Украиньско-рускои народности, але вôнъ бувъ въ рукахъ того, хто мавъ надъ нимъ власть.

 

Въ однôмъ съ пунктôвъ єзуицксои инструкціи данои Рагозѣ було сказано: „Понижити руску православну церкву въ кождôмъ взглядѣ“.

 

Для поясненя сего пункту треба знати, яки̂ добра посѣдала руска церква, и що зъ ними мало по малу сталося. Ажь доки нe наставъ польскій урядъ на Украинѣ-Руси, нe було тутъ нѣ однои польскои єпархій, нѣ однои катôли̂цкои парафій тому й всѣ церковни̂ маєтности належали до православныхъ (рускихъ) церковь. Запасы и дарунки на церкви и монастырѣ були такъ значни̂, що давали повну зможнôсть єпископамъ вдоволяти своєму покликаню, пôддержувати наукови̂ и дôбродѣйни̂ заклады, украшати храмы й т. д. Та що бъ понижити̂ руску церкву, задумали Єзуити заграбити єѣ маетности, чогô й доконали съ часомъ. Исторія нѣчого нe знає про те, що бъ польскій урядъ засновувавъ нови̂ православни̂ (руски̂) епархіи або надѣлювавъ добромъ якимъ вже заложени̂, але на вôдворôть знаємо тьму фактôвъ вôдбираня православныхъ (рускихъ) церковь на латиньски̂ (польски̂) костелы.

 

Ще Ягайло вôдбиравъ у Русинôвъ церкви и вôддававъ ихъ латинникамъ. Коли въ 1414 р. опорожнилася Галицка митрополія, то Русины черезъ 125 лѣтъ нe мали єпископа, а наслѣдкомъ сего перейшли церковни̂ маєтности въ зовсѣмъ чужи̂ руки, нe духовий. Далеко пôзнѣйше стали надѣлювати латиньскихъ біскупôвъ и костелы и то по найбôлыпôй части майномъ приналежнымъ до рускихъ церковь, що выкликувало збройный опôръ и родило ненависть.

Вôдбираючи руски̂ церкви, вôдбирано заразомъ рускому духовеньству и всё удержанє. Десятина, призначена для рускихъ церковь, переходила на костелы, скоро лише церкви позабирано на костелы. Такимъ чи̂номъ бѣднѣли̂ руски̂ єпископы, духовеньство, наукови̂ и добродѣйни̂ заклады упадали и годѣ було свѣтского духовеньства науково приспособляти, пригасъ старый блескъ рускои церкви, малѣло значенє, щезавъ вплывъ єи. Колишнє значенє монастырѣвъ и другихъ фундацій змѣнилося за для бѣды и нужды. Ворогамъ рускои церкви було се дуже на руку, що духовеньство бѣдне, темне а вразъ зъ рускою церквою, яку воно представляло, безъ жадного значеня та й могли бути высмѣвани̂ и погорджувани̂. Лише на насмѣшку рускихъ єпископôвъ называно владыками, рускихъ священикôвъ попами, а руски̂ церкви синагогами.

 

Такъ отже выховуючи руску шляхту въ єзуитскихъ школахъ, обсаджуючи руски̂ єпископски̂ мѣсця пригôдными для Єзуитôвъ людьми и зубоженємъ рускои церкви пôдготовлювано впровадженє уніи. По таки̂хъ приготовленяхъ прихильника  римскои куріи вважали Русь певною и легкою добычею для латиньского костела. Однако на дѣлѣ показалося, що добыча нe була легка и що темныхъ рускихъ попôвъ и неписьменний рускій нарôдъ далеко тяжше приневолити змѣнити вѣру, нѣ жь свѣтлыхъ рускихъ патронôвъ церковныхъ.

 

XI.

 

Русины мали чого задуматися надъ унією. Зъ одного боку имъ казали: „Пріймѣть унію, а будете мати рôвни̂ права съ Поляками; зъ другого зновъ боку руски̂ єпископы и руска шляхта черезъ два вѣки привыкли до єдности съ католицкою Польщею.

 

Така довга дорога терпѣня и рôжнородного угнѣту освоила багато православныхъ зъ гадкою, доконечно и якимъ бы то нe було способомъ положити конець двовѣковôй ненависти двохъ одноплемѣныхъ народôвъ. Гадка ся ще пôддержувалася тымъ, що обѣ церкви, Схôдна (православна, грецка) и Захôдна (латиньска, римска), колись въ старину творили одну загальну церкву, хочь ихъ обряды були инши̂. Тому й надѣялись, що унія нe змѣнить православнои вѣры.

 

Зъ другого зновъ боку попавъ Константинополь (Царгородъ) въ турецки̂ руки и вôдъ бісурманôвъ вже зависѣвъ Царгородскій православный патріярхъ. Турки нe одного скидали, ставляючи на єго мѣсце такого, що бôльшь заплативъ. Обдирани̂ Турками патріярхи нe разъ мусили збирати данины по цѣлôй Руси; се дѣялося и при змѣнѣ духовныхъ начальникôвъ. Наслѣдкомъ сего були велики̂ непорядки а патріярша повага и значенє малѣли.

 

Упадокъ правослявнои (рускои) церкви родить рôвнодушнôсть въ справахъ вѣры у рускихъ панôвъ. Не дивниця отже, що вони такъ скоро переходять до католицкого (польского) костела, особливо съ того часу, коли порôднюються зъ польскими панами. Се причина, чому таки пôдпоры православнои церкви, якъ князь Константинъ Острожскій, вразъ зъ багато иншими рускими панами входять въ переговоры о уніи. Вони надѣялися, що папска власть и опѣка зможе охоронити руску церкву вôдъ польского угнѣту и залагодити непорядки въ рускôй єрархіи. Такъ гадали й инши̂ и надѣялися зберегти чисто всѣ обряды и порядки рускои церкви, поки нe переконалися на останку, щô властиво значила унія.

 

Що князь Острожскій розумѣвъ унію яко дѣйсну єднôсть Схôднои церкви зъ Захôдною, видко съ того, що вôнъ задумувавъ злучити нe лише руску церкву але й россійску, бо зачавъ переговоры зъ Москвою. Инакше задивлялися на се дѣло руски̂ єпископы. Вони думали злучити одну лише руску церкву, що належала до Польщи и длятого кôлька разôвъ зъѣздилися на нарады, поки на останку нe пôдписали згоды на унію. Потѣй повѣдомивъ про се князя Острожского, чимъ дуже єго вразивъ.

 

Душею уніятскои партій були: Кирило Терлецкій, Луцкій єпископъ, и Ипатій Потѣй, єпископъ Володимирско-Волыньскій.

 

Вôдновленє уніи, популярне у польскои шляхты, що въ нѣй бачила ще оденъ ланцухъ до звязаня Украины-Руси съ Польщею, нe було популярне въ Украиньско-руского народу, що причувавъ, що се єму нѣякъ нe выйде въ хосенъ. Мѣщане и хлопы пріймаючи унію, робили се зъ остраху и довго ще все готови̂ були вôдъ неи вôдпасти. На Украинѣ зновъ, де нарôдъ бувъ вôдважнѣйшій и менше пôдлягавъ невôльничому страхови, унія тяжше пріймалася. Крôмъ сего унія сталася ненавистною наслѣдкомъ способôвъ, якими єѣ впроваджувано.

 

Коли вѣсти дôйшли до народу, що унію принято, пôднявся зъ усѣхъ бокôвъ голосъ, що бъ скликати загальный соборъ (церковне вѣче). Митрополітъ завагався, чи либонь вдававъ, буцѣмъ то вôнъ прихильный для рускои церкви а дальше обявивъ, двомъ головнымъ спорудникамъ уніи, Терлецкому и Потѣєви, а черезъ нихъ королеви, що готовъ приступити до уніи, скоро прійме єѣ соборъ духовныхъ и свѣтскихъ людей, закимъ ще депутацію до Риму вышлеться. Князь Острожскій заявивъ такожь, що такого важного дѣла годѣ рѣшати безъ загального собору. Така дорога була зовсѣмъ природна.

 

Зразу згодився король скликати соборъ и приказавъ навѣть выготовити універзалъ, однакъ пересвѣдчившися, що згоды на унію нe буде, нe выпустивъ єго зъ своєи канцелярій а приказавъ Потѣєви и Терлецкому ѣхати до Риму. Такъ бодай на позôръ выглядало, буцѣмъ то уніи нe накидувано, а сами̂ руски̂ єпископы єѣ приняли.

 

Мѣжь тымъ, закимъ ще Потѣй съ Терлецкимъ встигли заѣхати̂ до Риму та вернутися, повстали першій разъ Козаки (1592 р.) пôдъ проводомъ Федора Косиньского. Можна ще сумнѣватися, що повстанє Косиньского мало чисто релігійни̂ причины. Козаки зъ разу нe мали навѣть попôвъ у себе. Вызволяти братôвъ зъ неволѣ було для нихъ найкрасшимъ дѣломѣ релігійнымъ. Скоро Козакъ роздумувавъ коли надъ своимъ душевнымъ спасенємъ, то мѣрявъ певно свои заслуги пôсля ве́личи тои шкоды, яку чинивъ коли Татарамъ и Туркамъ. Козаки якъ люде невчени̂, нe знаючи всѣхъ богословскихъ наукъ, нe конче могли знати, въ що вѣрують. Вони знали, що вѣра ихъ нe шляхоцка, знали, що ихъ батьки втѣкали въ степы вôдъ панôвъ католикôвъ, длятого панъ католикъ значивъ для нихъ тôлько, що бісурманъ, що нападавъ єго зъ лукомъ або арканомъ, або жидъ-арендарь.

 

Козаки нападають теперь на паньски̂ дворы, руйнують ихъ, нищать шляхоцки̂ дипльомы, и сильнѣйше борються за волю проти польскихъ порядкôвъ, а пôдъ ними розумѣють такожь пôдданьство рускои церкви пôдъ папску власть. На тую гадку наводить та именно обставина, що Косиньскій нападає на маєтности князя Острожского, а єго вважали польскимъ паномъ мабуть за те, що заходився завести унію.

 

Косиньскій заволодѣвши многими украиньскими мѣстами, а навіть Кієвомъ, що сами̂ єму пôддавалися, вôдбиравъ присягу на вѣрнôсть Украиньскому вôйску. У него пробивається намѣръ вôдобрати Украину-Русь вôдъ Польщи, збурити аристократичный ладъ а завести козацкій, розширивши єго такъ на шляхту якъ нешляхту, де бъ нe було рôжницѣ, а всѣ були рôвни̂ и рôвнымъ правомъ орудували землею. Такій намѣръ грозивъ Польщѣ політичнымъ и суспôльнымъ переворотомъ, отже король звернувся до шляхты пôвденно-рускихъ воєводствъ, що бъ всѣ зброилися проти ворога.

 

Князь Острожскій зôбравъ шляхту зъ своихъ величезныхъ маєтностей и пôславъ єѣ пôдъ проводомъ свого сына Януша проти Козакôвъ. На сей разъ нe пощастилося Косиньскому. Пôсля невдалои битвы пôдъ Пяткою, недалеко Тернополя, (1592 р.) присилувано Козакôвъ до обіцянки, выбрати собі иншого гетьмана. Ти̂ зновъ Козаки, що нe були пôдъ Пяткою, навѣть въ думцѣ нe мали иншого выбирати, а ще й пôдмовляли Косиньского, кажучи: „Або жь то нe наша земля? чи жь нe мы єѣ вôдъ орды вôдобрали? чіє жь тутъ право?!“ Косиньскій не годенъ бувъ супротивлятися всенароднôй волѣ, та закимъ встигъ нови̂ силы стягнути, погибъ въ Черкасахъ. При обѣдѣ повстала сварка, а зъ сварки бойка и оденъ ударъ зрадника та пяницѣ перетявъ бурне житє Косиньского. Пôсля него выбрали Козаки гетьманомъ Лободу.

 

Такъ зачалася предовга вôйна мѣжь тыми, що вважали землю своєю задля королѣвского наданя, – а тыми, що єѣ вважали своєю, бо набутою вôдъ Татаръ власного кровю, – вôйна мѣжь тыми, що вважали волю приналежною лише гербовымъ, а тыми, що єѣ вважали власностю кождого чоловѣка. Нерôвна була боротьба и хочь волѣ нe добула а все таки приготовила упадокъ Польщи.

 

Польска шляхоцка сторона, при немочи наємного, правильного вôйска, брала звычайно верхъ надъ повстанцями, проводирѣ пôдпадали тяжкôй карѣ а Украина-Русь чимъ разъ тяжшому угнѣтови.

 

Съ помѣжь козацкихъ гетьманôвъ въ порѣ вôдъ 1593– 1638 р. найбôльше прославилися боротьбою съ Поляками: Наливайко, Тарасъ Трясило, Павлюкъ, Остряниця. Лише одному Петру Конашевичу-Сагайдачному, вѣрному оборонцеви православія удалося дôйти до поважаня у польского уряду и жити въ згодѣ зъ шляхтою, якъ се дальше побачимо.

 

Мѣжь тымъ коли Поляки стараються придушити повстанє  Косиньского, складають Потѣй и Терлецкій присягу вѣрности папѣ римскому, обѣцюючи єму вѣчный послухъ въ дѣлахъ вѣры а на родинѣ всё кипить, всё обурюється самовôльнымъ ихъ поступкомъ за таке впровадженє уніи.

 

Тодѣ крôмъ реєстровыхъ Козакôвъ пôдъ проводомъ Лободы, появляється ще друге козацке вôйско самородне, пôдъ проводомъ Наливайка. Повстанє єго, починаючися на Волынѣ, має подекуди релігійну признаку. Наливайко нападає на маєтности рускихъ єпископôвъ и панôвъ, прихильныхъ уніи, займає Луцкъ, де козацке завзятє звертається проти сторонникôвъ и слугъ Терлецкого, навертає на Бѣлу Русь, здобуває Слуцкъ, де загортає великій запасъ зброѣ, займає Могилѣвъ, заграблює въ Пиньску дорогоцѣнни̂ церковни̂ рѣчи належни̂ до Терлецкого и забирає важни̂ пергаминови̂ письма съ пôдписами духовныхъ и свѣтскихъ людей, що згодилися на унію.

 

Зимою 1595–1596 р.лучиться Наливайко съ козацкимъ гетьманомъ Лободою и повстанє стало грôзнымъ. Король посылає проти Козакôвъ коронного гетьмана Жолкѣвского и завзята вôйна тягнеться до кôнця мая 1596 р. Обомъ сторонамъ ходило о житє або смерть, ходило о те, чи має на Украинѣ-Руси бути польске чи руске право. Притиснени̂ польскими вôйсками Козаки, переправилися на лѣвый Днѣпровый берегъ. Обложено ихъ пôдъ Лубнями. Тутъ настали мѣжь Козаками суперечки. Зразу скинувъ Наливайко Лободу зъ гетьманства и вбивъ єго, ставши самъ гетьманомъ. Але й єго скинули Козаки и выдали Полякамъ, що єго въ Варшавѣ смертю покарали.

 

Якась недоля висѣла надъ Польщею. Ледви вбили одного Наливайка, а вже являється другій. У ворôтъ нового замку въ Жолквѣ появився Михайло Хмельницкій, Богданôвъ батько, називаючи себе банітомъ (се бъ то на выгнанє съ краю засудженымъ чоловѣкомъ) и се выстарчало, що бъ єго впустили въ замокъ. Недостатокъ людей на пограничу, нe позвалявъ дуже остро допытувати, що се за оденъ и зъ вôдки. Пôсля шлюбу дочки Жолкѣвского зъ богатымъ паномъ Даниловичемъ придѣдено Хмельницкого до дружины, що молоду вôдпроваджувала до хаты єѣ чоловѣка.

 

Цѣла Корсунщина и Чигиринщина належала до Даниловича и вôнъ вôддавъ зарядъ сеи величезнои маєтности Хмельницкому. За дозволомъ свого пана заложивъ Хмельницкій своє власне господарство въ лісистôй мѣсцевости въ Суботовѣ, на лѣвôмъ березѣ рѣчки Тясмина. Мѣсце було небезпечне. Ще нe давно надъ Тясминомъ кочували Татаре, ба й теперь були вони лѣвобôчь Днѣпра. Такъ повставъ Суботôвъ, що ставъ остатною вже причиною загальнои домашнёи вôйны.

 

Суперечки съ Козаками за власнôсть землѣ велися правда вôдъ давна. Шляхта намагалася захопити козацки̂ землѣ и дійсно заволодіти ними а украиньско-рускихъ мешканцѣвъ обернути въ пôдданыхъ, що однако нe легко ѣй вдавалося. Однакъ безнастанни̂ шляхоцки̂ намаганя розповсюдити польске право було головнымъ поводомъ ненависти мѣжь Козаками а шляхтою и перейшло скоро въ завзяту боротьбу. Козаки бачили добре ти̂ порядки, вôдъ якихъ ихъ батьки втѣкали зъ осередка шляхетчины, йшли слѣдъ въ слѣдъ за ними на Украину, зъ вôдки вже нѣкуды було уходити, хиба въ татарску або турецку неволю. Лишалося выбрати зъ двохъ одно: або склонити голову пôдъ паньске (польске) ярмо, або боронити волѣ до останнёи каплѣ крови. Втѣкаючи съ пôдъ паньскои або старостиньскои власти до Козакôвъ, приносивъ хлопъ сюды и свою глибоку ненависть до всего, що лише було паньске, шляхоцке и польске, длятого що ненависный єму панъ бувъ або ставъ ляхомъ. Зарôвно якъ всего паньского, ненавидѣвъ Козакъ и католицкои вѣры а ще гôрше уніи, бо вона була для него одною съ признакъ паньского угнѣту и впроваджувано єѣ насилуючи єго сумлѣне. Православна зновъ вѣра була для Украиньско-руского народу признакою волѣ. Съ тои поры стає Козацтво заступникомъ Украиньско-руского народу.

 

Съ початкомъ 1596 р. вернулися на родину Потѣй и Терлецкій. Крôмъ писемъ до православныхъ єпископôвъ и митрополіта, привезли вони вôдъ папы римского письмо до короля Зигмунта III. съ просьбою, вернути рускôй церквѣ пограблени̂ маєтности, зрôвняти руске духовеньство съ правами польскихъ ксендзôвъ а именно рускимъ єпископамъ дати мѣсце въ сенатѣ, однымъ словомъ выповнити всѣ ти̂ умовы, на якихъ руски̂ єпископы приняли унію, що все залежало вôдъ короля. Але папска просьба лишилася безъ наслѣдкôвъ.

 

Тымчасомъ стрѣтила унія сильни̂ перешкоды зъ сторони рускихъ церковныхъ брацтвъ, а навѣть въ Варшавскôмъ соймѣ 1596 р. ворожо на неѣ задивляються, причуваючи нещастє. Та поминувши, що всѣ боялися народного повстаня и ясно бачили всѣ нещастя, постановивъ таки Зигмунтъ III. завести унію и скликавъ соборъ до Берестя Литовского на 6. жовтня 1596 р., що бъ єѣ затвердити. Князь Острожскій повѣдомивъ о тôмъ схôдныхъ патріярхôвъ. На єго просьбу вызначено протосинкелôвъ (намѣстникôвъ) вôдъ Царгородского патріярха Никифора и Олександрійского Кирила. Острожскій приготовлювався до собору. Соборъ, зôбравшися въ означеный часъ, подѣлився на два таборы. Оба таборы по свому задивлялися на унію. Въ уніятскôмъ таборѣ були католицки̂ біскупы, Єзуиты, Поляки и ти̂ уніяты, що явилися зъ митрополітомъ Рагозою. Уніятскій таборъ засѣдавъ въ катедральнôй церквѣ. Православный таборъ складався зъ екзархôвъ (намѣстникôвъ) двохъ схôдныхъ патріярхôвъ, сербского митрополіта Луки, русскихъ єпископôвъ Львôвского Гедеона и Перемыского Михаила и другихъ церковныхъ достойникôвъ; – дальше були зъ свѣтскои стороны: кн. Острожскій, брацки̂ депутаты, земски̂ послы и т. д.

 

Бересть належавъ до епархіи Потѣя а вôнъ наказавъ всѣ инши̂ церкви позапирати, що бъ православни̂ нe мали нѣгде мѣсця до збору, такъ що вони мусѣли збиратися въ звычайнôй хатѣ.

 

Православни̂ зновъ подѣлилися на двѣ партій, на духовну и свѣтску. Пôсля старыхъ установъ схôднои церкви для змѣны догматôвъ вѣры, нe выстарчала постанова лише самого духовеньства, потрѣбна була и згода свѣтскихъ людей такъ высшого стану якъ и простого народу. На той пôдставѣ явилося на Берестейскôмъ соборѣ багато свѣтскихъ достойникôвъ литовскихъ и рускихъ. Мѣжь тымъ коли духовеньство обсуджувало унію зъ релігійнои стороны, свѣтска партія, нe вдаючися въ релігійни̂ росправы, боронила своєи вѣры на пôдставѣ правъ, що обезпечували свободу вѣры и були затверджени̂ такъ ще Великими князями Литовскими, якъ и Польскими королями. Голова православного собора, протосинкелъ Никифоръ, три разы завзывавъ Кієвского митрополіта на засѣданя собору, та коли вôнъ нe явився и вôдповѣвъ, що пôддався вже захôднôй церквѣ, заявивъ православный соборъ те, до чого мавъ и право, именно що ихъ скидає зъ гôдности митрополіта и тыхъ єпископôвъ, що приняли вже унію. Уніяты вôдплатилися такожь такъ само, се бъ то скинули цравославныхъ єрархôвъ.

 

Коли духовна партія вôдкинула унію, обявила свѣтска однодушно, що цѣлый Литовско-рускій нарôдъ противиться уніи. Уложено протестъ такъ проти самои уніи, якъ и проти способôвъ, якими єѣ вводжено, выголошено усуненє вôдъ священьства всѣхъ єпископôвъ, що приняли унію и пôслано до короля просьбу, назначити на ихъ мѣсце новыхъ єпископôвъ.

 

Уніятскій таборъ вже нe розсуджувавъ надъ унією. Вона вже давнѣйше безъ собора була постановлена и папою затверджена. Прочитано лише папскій декретъ, се бъ то оголошено унію, але єѣ треба було доперва ще силою вводити.

 

Таке оголошенє уніи сильно заворушило рускихъ панôвъ. Всюды ждали страшнои заверухи. И дѣйсно могли на сей разъ руска шляхта, мѣщане и Козаки злучитися для загальнои справы. Однакъ Єзуиты рахували инакше. Вони знали, що заверуха скôнчиться лише на словахъ – паньска заверуха. Знали вони такожь, що мѣщане нe мали права голосувати въ соймѣ, а патронове обмежаться лише на слова, до дѣла нe дôйде а Козакôвъ тодѣ саме розбито. Бо патронове були попередъ всего руско-польскими панами и самъ навѣть Острожскій, погрозивши зôбрати 15 до 20.000 збройного вôйска, нe зôбравъ и тысячки, пишучи заразомъ до Львôвского брацтва: „Терпѣть, терпѣть и терпѣть".

 

Обѣ стороны, уніятска и православна, звернулися до короля, що бъ справу залагодивъ. Православни̂ протестували, ссылаючися на тодѣшни̂ права. Король бувъ по уніятскôй сторонѣ. Вôнъ нe узнававъ иншои схôднои церкви, крôмъ злученої зъ Римомъ. Всѣ, що уніи нe приняли, були въ єго очехъ нe вызнавцями грецко-схôднои вѣры, але вôдступниками, схизматиками.

Съ той поры починають вже дуже кривдити православныхъ а заразомъ росте й опôръ зъ ихъ стороны. Михаилъ Рагоза померъ скоро а наслѣдникъ єго на митрополічôмъ престолѣ, Потѣй, такъ щиро взявся ширити унію, що трохи нe вбили єго Вильненьски̂ мѣщане. Ще майже дужше, нѣ жь особистою неволею своєю, оскорблявся Украиньско-рускій нарôдъ поневѣркою своєи вѣры и церкви. Бо до того лиха ще жидова выкористуючи таке сумне положенє, намовила панôвъ выпускати ѣй, побôчь иншихъ дôходôвъ, такожь православни̂ церкви въ аренду. Ажь теперь настала нужда! Родиться у пôдданого дитина, плати жидови, бо, хочь гинь, нe буде хрещена; женить вôнъ сына або вôддає дочку, плати зновъ жидови, бо нe буде нѣчого зъ шлюбу; потребує пôдданый якои небудь церковнои вôдправы, то плати и за церковни̂ ключѣ и за мотузки вôдъ дзвонôвъ, за все а все плати. Хто нe носивъ на собѣ значка зъ написомъ „уніятъ“, платити мусивъ поголовщину при весѣляхъ, хрестинахъ и иншихъ случаяхъ. Навѣть великодну пасху мусивъ пôдданый купувати въ жидôвъ, а якъ нѣ, то плати за те й тодѣ печи собѣ єѣ дома. Ту крывду по нынѣ выспѣвує въ своихъ пѣсняхъ нашь Украиньско-рускій нарôдъ.

 

Не диво отже, що таки̂ порядки вывели єго съ терпцю. Громадно вже йшовъ вôнъ въ Козаки а повстаня за повстанями разъ заразомъ выбухають.

 

Стративши Наливайка, выдають Поляки грôзьну постанову проти Козакôвъ. Всѣхъ Низовцѣвъ узнають ворогами вôтчины, а польске „кварцяне“ вôйско (удержуване съ четвертини (кварты) королѣвщинъ) має ихъ нищити. Повôдбирано Козакамъ давни̂ права, землю а навѣть дарованый Баторіємъ Трехтимирôвъ.

 

Однакъ усѣ таки̂ постановы лише гôрше дражнили Козакôвъ. Дурнѣсѣнько поручувано панамъ и дозорцямъ ловити „гільтаѣвъ" и на мѣсце вôдставляти, де можна бъ ихъ карати смертю безъ нѣякого слѣдства, безъ суду. Поки само Запороже нe було въ паньскихъ рукахъ, годѣ було й думати про здавленє  Козацтва. Навѣть сами̂ паны причинялися до зросту Козацтва, завзываючи охочихъ на Украину на слободу, и пріймаючи кожного, навѣть розбôйника. И сами̂ польски̂ паны жили мѣжь собою въ незгодѣ. Трохи нe що дня нападавъ одинъ на другого. Тому то й кождый зъ нихъ потребувавъ Козакôвъ такъ до нападу якъ и обороны. Та й ти̂ сами̂ Козаки були все готови̂, при першôй лѣпшôй нагодѣ або невдоволеню, поступати зъ своими панами зôвсѣмъ такъ само, якъ поступали паны зъ  своими сусѣдами.

 

Козацка вôдвага зросла такъ дуже, що рѣдко лучався такій рôкъ, що бъ нe було походу. Такъ въ 1601 р. жалувався Крымскій ханъ черезъ свого посла Ахмета Калгу за Запорожскій нападъ на Крымъ, а вже въ 1602 р. жалуються Турки, що Козаки зновъ ходили на Чорне море и мали розправу съ Турками коло города Киліи, розбили вôддѣлъ Гассана-Аги и захопили на морѣ турецкій корабель, що плывъ съ Кафы и т. д. Якъ же жь вôдповѣдали на те Поляки? Вôдповѣли, що Козаки, се нe пôддани̂ польскои короны а король про те за самовôльныхъ людей, що повтѣкали въ степы, нe може вôдповѣдати, то жь нехай ихъ Татаре выгублюють.

 

Всѣ ти̂ высше выказани̂ обставины и жалѣ викликували грôмки̂ й остри̂ постановы зъ стороны польского сойму въ 1607 р. Таку самѣсѣньку соймову конституцію повторено и въ 1609 р., що Козаки пôддаються пôдъ паньску и старостиньску власть, що паны и старосты мають право карати ихъ смертю, а лише шляхтичь може бути выбраный старшимъ Запорожского вôйска. Та необавки задля того, що въ Москвѣ наставъ часъ самозванцѣвъ и вôйны мѣжь Зигмунтомъ III. а Москвою 1609 р., мусила Польщи спустити съ паньскихъ гордощѣвъ и завзывати тыхъ, самыхъ „гільтаѣвъ“ на московску выправу. Одни̂ зъ нихъ пôшли зъ нею пôдъ Смоленьскъ, а. други̂ выбралися на слободу або прямѣсько въ Сѣчь, зъ вôдси на Чорне море а на останку багато ихъ помагало польскому панови Степанови Потоцкому, коли той вдерся 1612 р. въ Молдавію, що бы скиненого черезъ Туркôвъ Волоского Господаря наново на тронѣ посадити. Польща отже боялася ще й турецкои пôмсты, Все те помагало лише до зросту Козацтва.

 

XII.

 

Украиньско-руске боярство звязуючися тѣснѣйше съ Польщею, старалося забезпечити свою Украиньско-руску народнôсть вôдъ чужихъ вплывôвъ, а головными пôдвалинами Украиньско-рускои народности були: Украиньско-руска мова и православна вѣра. Найважнѣйшою умовою єдности Украины-Руси съ Польщею було запорученє лише Украиньско-рускои мовы въ усѣхъ урядовыхъ актахъ. Наслѣдкомъ такои умовы, коли Польскій король Стефанъ Баторій въ 1576 р. на свôй двôръ завôзвавъ деякихъ Брацлавскихъ бояръ въ польскôй мовѣ, то цѣле Брацлавске боярство заборонило имъ послухати королѣвского приказу, пригадавши королеви, що письма до Украинцѣвъ-Русинôвъ мають писатися по руски̂. Рускои лише мовы уживали на Литвѣ и на Украинѣ-Руси нe лише по урядахъ а въ усѣхъ письменныхъ памятникахъ. Писано лѣтописи, права, княжи̂ грамоты и т. д., однымъ словомъ скрôзь була лише руска мова. Самъ Ягайло нe говоривъ инакше лише по руски̂, а Украиньско-руски̂ бояре старалися свою рôдну мову довгій часъ зберегти нетыканою, яко найдорожшу свою, яка лише може бути, спадщину. На конвокаціинôмъ Варшавскôмъ соймѣ 1632 р., вписано въ городски̂ Варшавски̂ акта: „Всѣ руски̂ права, якъ сего вымагає и хоче наше старе право и якъ се по нынѣ було звычаємъ, всѣ привилеѣ, всѣ листы, всѣ приказы и всѣ инши̂ письма и дѣла воєводства Кієвского, Волыньского и Брацлавского, выпущени̂ съ канцеляріи Єго Королѣвскои Милости, мусять бути писани̂ лише по руски̂ пôдъ загрозою неважности („sub nullitate“) цѣлои справы“. А польскій историкъ Маціёвскій каже: „Въ Рускихъ Земляхъ колишнёго Литовского князѣвства,   вôдъ магнацкои палаты до селяньскои хаты, скрôзь уживано рускои мовы, лише Єзуиты выгнали єѣ зъ вôдси, заступивши єѣ польскою“.

 

За для охороны вѣры и рускои церкви засновувано, якъ вже було сказано, церковни̂ брацтва, де братчиками були и заступники найзнатнѣйшихъ украиньско-рускихъ родôвъ. Особливо почитали и опѣкувалися руски̂ панове Кієвскою Печерскою Лаврою. Король Зигмунтъ III. зъ Єзуитами посполу добре порозумѣвъ значенє єѣ для Украиньско-руского народу. Длятого скоро лише деяки̂ зъ рускихъ єпископôвъ згодилися на унію, такъ заразъ, закимъ єѣ ще оголошено, выєднавъ Зигмунтъ III. вôдъ папы римского Климентія VIII. окрему булю, що вôддавала Кієвску Печерску Лавру зъ усѣма єи маєтностями и доходами въ выключну митрополічу власть съ тою доконечною вымогою, що ти̂ митрополіты будуть уніятами. Однакъ Русины такъ закипѣли, що вже й самъ король мусивъ просити папу римского залишити все такъ, якъ спершу було.

 

Съ часу Берестейского собору, де пôдписано унію, нѣ оденъ соймъ нe переминувъ, що бъ хто нe пôдôймався боронити православнои вѣры. Цѣла черга скаргъ, почавши вôдъ соборного письма до митрополіта Онисифора 1585 р., тягнеться ажь по часы Богдана Хмельницкого. Въ 1600 р. Волыньски̂ бояре зъѣхавшися пôдъ Судомиромъ зъ боярами Кієвского воєводства, постановили просити короля, що бъ знищивъ унію. Король налякавшись приобѣцявъ, що въ будущôмъ нѣхто нe буде кривдити Украиньско-руского народу за єго вѣру. На Варшавскôмъ соймѣ 1607 р. внесено осôбне предложенє що до православнои вѣры и церкви. Король свято обѣцявъ нe тыкати правъ Украиньско-руского народу що до єго вѣры и нe зборонювати вôльнои вôдправы руского богослуженя. Однакъ все те нѣ на що нe придалося. Всѣ королѣвски̂ обѣцянки и постановы польскихъ соймôвъ були для Русинôвъ лише грушками на вербѣ. На доказъ придасться навести и. пр. жалобу рускои шляхты, подану до сенату пôдчасъ сойму 1623 р.

 

„Мы – Рускій нарôдъ вôдъ двайцять осьми лѣтъ представляємо Вамь велики̂ неправды и кривды, яки̂ терпимо вôдъ нашихъ вôдступникôвъ: митрополіта и уніятскихъ єпископôвъ. Мы плачучи просили Васъ передъ королемъ обстати за Рускимъ народомъ за для такои кривды. Однакъ по нынѣ не маємо нѣчого, про що просили. Теперь, коли шляхтичь старои грецкои вѣры просить о урядъ, то єго пытають, чи вôнъ уніятъ чи нѣ. Русинови грецкои вѣры годѣ одержати що небудь. Наши̂ вôдступники по багато мѣстахъ повôдбирали вôдъ насъ церкви а други̂ запечатували. Нашимъ духовнымъ нe дозваляють нѣ хрестити, нѣ ховати явно. Все те має вôдбуватися тихцемъ пôночи, бо спôйманыхъ на тôмъ мѣщанъ строго карають а духовныхъ арештують або й зъ мѣста выганяють“. Такихъ рѣчей можна бъ багато навести. Пригадаємо лише жалобу рускои шляхты до сойму 1622. р., де выказавши кривды, кажеться: „Хиба жь зъ. однымъ чоловѣкомъ маєте дѣло, хиба жь зъ однымъ мѣстомъ або повѣтомъ? Правда, лише зъ однымъ рускимъ народомъ. Але жь Русинъ такъ привязаный до своєи вѣры, що скорше готовъ згинути, нѣжь допустити, що бъ наши̂ вôдступники вырвали зъ серця нашого дану намъ самымъ Господомъ вѣру“.

 

Всѣ ти̂ заходы, просьбы и жалѣ нe мали жадныхъ наслѣдкôвъ. И король и польски̂ соймы або зовсѣмъ нe звертали на се уваги, або вôдкладали ихъ до будущого сойму, або голосили письмомъ свободу вѣры а въ дѣйсности ничогôсѣнько нe зробили, що бъ єѣ оборонити. Въ прочôмъ Зигмунтъ III. зôвсѣмъ вôдданый Єзуитамъ, знавъ якъ обходити соймови̂ постановы и релігійну нетерпимôсть пôдпирати. И такъ Берестейскихъ мѣщанъ за те, що заховали таки свою давну вѣру, выклявъ Потѣй а король вынявъ ихъ съ пôдъ опѣки права, оголосивъ „банітами" и за длятого ихъ товары опечатано.

 

Бôльшь вôдъ иншихъ вôдзначався релігійною нетерпимостю Полоцкій архієпископъ Іосафатъ Кунцевичь. Всѣ жалобы на угнѣтъ, всѣ несправедливи̂ позвы, всю самоволю, всю грабѣжь, запиранє, запечатуванє, обсмѣшуванє и зневагу православныхъ церковь, всю заборону богослуженя и св. Дарôвъ Украиньско-рускому народови, – все то до крыхты потвердивъ католикъ, Полякъ, урядова особа, Литовскій канцлеръ, князь Левъ Сапѣга, въ письмѣ до сего самого Іосафата Кунцевича.

 

Дальше можна замѣтити, що свѣтлѣйши̂ католики почали на останку пôзнавати, що лучити силою значить: роздирати, а въ тодѣшнихъ письмахъ, яки̂ до насъ дôйшли, лучаються слова: „Воздухъ задыхає кровію и пожаромъ". Ясно выпророчивъ канцлеръ Сапѣга сумни̂ наслѣдки релігійнои загорѣлости  такъ для державы, якъ и для самои уніи, але вôдвернути нeщастя нe було вже змоги. Самъ Іосафатъ выкликавъ народне завзятє, що такъ змоглося, що єго вбито 1623 р. Се було ось якъ:

 

Кунцевичь удався до Витебска, де при помочи вôйска чинивъ православнымъ Русинамъ всѣляки̂ свои пакости, вôдбиравъ церкви, запиравъ ихъ и опечатувавъ або перемѣнювавъ на уніятски̂. Русины терпѣли и зносили ти̂ пакости и кривды, але выреклися ходити до уніятскихъ церковь, а за мѣстомъ поставили собѣ буды, де збиралися на богослуженє.

 

Въ недѣлю рано, 12. жовтня напавъ Кунцевичѣвъ архидѣяконъ Доротей на православного священика, що переправлявся на другій берегъ рѣки Двины на богослуженє. Побивши, звязавъ єму руки й ноги и заперъ єго въ архієрейскôй пекарнѣ. Громомъ вдарила ся нова кривда въ супокôйныхъ доси Витебскихъ мѣщанъ. Вдарено въ дзвôнъ. Товпою повалився розлюченый нарôдъ на архієрейску палату. Вызволено православного священика, головного проводиря ненависнои уніи порубано, слугъ покалѣчено а трупа втоплено.

 

Звѣстка про убійство Полоцкого архієпископа быстро облетѣла по всѣй Польщѣ. Зразу побоювалися, чи се нe буде знакомъ до выгубленя католикôвъ, чи нe повстануть Бѣлоруски̂ Козаки и т. д. Въ два мѣсяцѣ и десять днѣвъ прибула до Витебска комѣсія для покараня „бунтôвникôвъ“. До сто людей засуджено на смерть, та бôльшôсть ихъ завчасу скрылася и лише двайцятемъ постинано головы, але таки маєтности всѣхъ а всѣхъ засудженыхъ заграблено. Крôмъ сего Витебскъ втративъ Магдебурске право, свои всѣ привилеѣ а ратушь розвалено. Катедральну Богородичну церкву, де поблизько убито архієрея, постановлено розôбрати, а натомѣсть коштомъ и заходомъ Витебщанъ побудувати нову, обширнѣйшу и величнѣйшу и т. д. Всѣ церкви вôддано уніятамъ а всѣхъ мѣщанъ примушено до уніи. Заразъ опôсля королѣвскимъ декретомъ заборонена „схизма (шизма)“ въ Полоцку, Могилевѣ, Оршѣ и Мстиславлѣ. Заборонено такожь будувати нови̂ або поправляти стари̂ православни̂ церкви, а всѣмъ Бѣло-Русинамъ, нешляхтичамъ, наказано приняти̂ унію.

 

Короля пôдмовляли до такого постунованя и такои політики нe лише одни̂ Єзуиты, але такожь декретъ св. отця папы римского Урбана VIII. зъ дня 10. лютого 1624 р., де написано: „Не жалуйте нѣ огню, нѣ меча“. Іосафата нe обавки оголошено блаженнымъ а найновшими часами канонізовано (обявлено святымъ).

 

Головною причиною сильного опору проти уніи було змаганє мѣщанъ и бѣднѣйшихъ священикôвъ зберегти свою давну староруску вѣру, всѣ свои прадѣдни̂, отже й черезъ те для нихъ святи, руски̂ звычаѣ и нe дозволити мѣшатися до тыхъ святощѣвъ, нѣ чужимъ, нѣ напасникамъ, нѣ вôдступникамъ.

 

Однакъ боротьба уніи съ православіємъ втратила дещо съ тои воєннои прикметы въ Червонôй и Волыньскôй Руси за часôвъ уніятского митрополіта Велямина Рутского, якою вызначалась за Потѣя., Ширенє уніи черезъ Рутского, бôльше тихе, мирило по трохи православни̂ и уніятски̂ змаганя, а черезъ те именно було для самого православія ще небезпечнѣйше. Вôнъ намагався до якогось вынаходу супокôйного пожитя (modus vivendi) мѣжь уніятами а православными, подававъ гадку утворити для всѣхъ Русинôвъ въ Польщѣ окремий патріярхатъ, до якого належали бъ такъ православни̂, якъ и уніяты. Православни̂ зъ зложеными руками обсуджували сей проєктъ, однакъ насильни̂ Іосафатови̂ поступки побудили ихъ стати знову въ оборонѣ своєи вѣры и народности. А коли своихъ силъ забракло, тодѣ стали шукати иншои, чужои пôдмоги.

Въ 1622 р. посылає Сѣверскіи єпископъ Исая Копиньскій священика Гедеона до Московского воєводы въ Путивлѣ, повѣдомлюючи єго, що христіяне въ Украиньско-рускôмъ краю терплять вôдъ Полякôвъ тяжки̂ кривды: „Православныхъ князѣвъ и бояръ вже нема. Всѣ вôдпали вôдъ нашои вѣры. Одни̂ Поляки, други̂ уніяти, трети̂ єретики. Нѣгде и нѣколи вôдъ нихъ нема супокою а всѣ мы, православни̂, тиснемося ще лише на Украинѣ, въ Кієвскôй Землѣ и звѣдуємося, чи нe дозволивъ бы царь Сѣверскимъ черцямъ переселитися до свого царства".

Подôбне посольство пôславъ до Москвы, въ два роки пôзнѣйше православный Кієвскій митрополітъ Іовъ Борецкій съ просьбою приняти всю Украину-Русь пôдъ свою опѣку. Те саме, и саме тодѣ учинивъ Луцкій єпископъ и Острожскій Исакій Борисковичъ, недопущеный уніятами до своєи єпархій.

 

Отже жь жадна унія, нѣ політична, нѣ церковна нe доконали єдности Украиньско-руского народу съ Польскимъ въ оденъ нарôдъ, але на вôдворôть, спонукали оба народы до крôвавои братобôйнои боротьбы и розбудили гадку и змаганє Украиньско-руского народу глядѣти выходу въ полученю зъ Москвою (се бъ то зъ Росіянами.)

 

Якъ бы й була коли яка лѣпша давнина́, якъ бы й була коли яка спôльна мета́ у обохъ народôвъ, у Польского и Украиньско-руского, то вона тутъ вже закôнчилаєя. Непогамоване безнастанне доптанє всѣхъ людскихъ правъ и вôльности вѣры примусили Украинцѣвъ-Русинôвъ шукати иншои дороги для будущого. Поляки працювали мимохôть для Росіи. Зъ радощѣвъ, що буцѣмъ вже зъ Украиною-Русю впоралися, ради̂ були ще й Росію завоювати. Отже жь те завоёванє російскои держави и пôдданє російскои церкви пôдъ римску власть стається вôдъ теперь головною задачею тодѣшнёи польскои народнои політики.

 

Тодѣ бо по смерти Російского царя Ивана Грôзьного 1584 р. лишилося двохъ сынôвъ, Федôръ и маленькій Дмитро. За царя вѣвъ всѣ справы Борисъ Годуновъ. Маленького царевича Дмитра хтось тодѣ забивъ въ Угличу, що приписувано Борисови, а царицю Марту, Дмитрову матѣрь, пострижено въ черницѣ. Коли Федôръ умеръ, нe лишивши дѣтей, выбрано Російскимъ царемъ Бориса Годунова. Теперь отже наставъ пригодный часъ для самозванцѣвъ, якими вôдъ сеи поры Поляки щедро обдаровували Росію.

 

Першій самозванець Дмитро І. явився въ Польщѣ, именно на дворѣ Адама Вишневецкого. Єзуиты обявили, що вôнъ дѣйсный „царевичь Дмитро", представили Польскому королеви и вôнъ призначивъ для него на рôжне удержанє 40.000 золотыхъ. Але що бъ явно нe нарушувати мира зъ Москвою, позволивъ Зигмунтъ III., нe обявляючи самъ вôйны, польскимъ   панамъ помагати самозванцеви до скоршого вôдзысканя царскои гôдности. На покликъ самозванцѣвъ назбиралося до 1600 люда шляхты а до нихъ пристало Козакôвъ съ колька тысячь. Самозванець перейшовъ на католицку вѣру, обѣцявъ Єзуитамъ навернути до неѣ цѣлу Росію, засѣвши на царскôмъ тронѣ, а св. отець, папа римскій Климентій VIII., приславъ своє благословенє. Дурнѣсько представлявъ Борисъ Зигмунтови, що се самозванець а нe справдешній царевичь. Радôсно впроваджено самозванця до Москвы, за попередною умовою съ царицею и черницею Мартою, що єго за сына свого и царевича дѣйсного признала. Та царство єго тривало всего одинайцять мѣсяцѣвъ. Згубила єго поневѣрка російскихъ звычаѣвъ и дружба зъ Єзуитами и Поляками. Єго вбито а Царемъ выбрано Шуйского, що такожь недовго мавъ миръ въ Російскôмъ народѣ.

 

Мѣжь тымъ за примѣромъ першого самозванця взяли появлятися други̂. Полякамъ припало дуже до сподобы воювати и грабити Росію съ пôдмогою самозванцѣвъ. Теперь вже й Польскій король Зигмунтъ III., найшовъ спосôбну нагоду нарушити миръ и почати вôйну зъ Росією, задумуючи пôдбити єѣ вже нe для самозванцѣвъ, а собѣ, и навернути єѣ на католицтво. Коронный гетьманъ Жолкѣвскій радивъ королеви йти прямо на Москву, але той волѣвъ почати вôдъ обсады Смоленьска, вважаючи лѣпшимъ заволодѣти спершу тымъ мѣстомъ. За той часъ Росіяне скинувши Шуйского, установили собѣ семибоярщину а по довгихъ суперечкахъ задумали выбрати собѣ царя. Коли Жолкѣвскій пôдступивъ пôдъ саму Москву, урадили Росіяне выбрати своимъ царемъ Польского королевича Владислава а порозумѣвшися зъ Жолкѣвскимъ присягли єму, пôдъ тою лише умовою, що бъ королевичь самъ провадивъ всѣ справы съ пôдмогою боярскои рады и высшихъ духовныхъ. На докôнченє сеи всеи справы выправлено послôвъ до Зигмунта III. пôдъ Смоленьскъ, съ просьбою, що бъ выступивъ зъ Росіи. Однакъ Зигмунтъ нe вôдступивъ вôдъ вôйны, сына нe пустивъ на Московскій тронъ а послôвъ казавъ вôдвезти до Польщи, яко воєнныхъ бранцѣвъ.

 

Такимъ способомъ ти̂ сами̂ причины, що спинили повздержати при Польщѣ Украину-Русь, дану ѣй Литвою, нe дали Полякамъ збудувати велику Славяньску державу. Польски̂ гордощѣ и самохвальство, релігійна загорѣлôсть, примусъ до уніи, поневѣрка рускои церкви, кривды Русинôвъ, безнастанне ихъ вынародовлюване, се були ти̂ причины. Зъ російского зновъ боку лякъ передъ польскимъ ярмомъ и неприхильнôсть до латиньства пробудили въ Російскôмъ народѣ потребу одностôйно стати проти ворога. Въ Москвѣ зôбралися послы съ цѣлого російского царства и покликали на царя Михайла Федоровича Романова.

 

Росіяне скупилися въ коло свого молодого царя, а Польскій королевичь Владиславъ въ ворожôмъ краю, опущеный  половиною польского вôйска, що нe доставало своєи платы. довоювався до того, що ледви нe погибъ пôдъ Можайскомъ.

 

Що жь мали Поляки робити въ такôмъ безвôдраднôмъ положеню? Радо нe радо просять помочи у Русинôвъ, у козацкого гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, а доси навѣть нe хотѣли єго узнати гетьманомъ. Съ той поры, якъ Сагайдачный ставъ правити Козаками, морски̂ ихъ походы, набрали великои славы и значеня. Въ 1613 р. взяли Козаки приступомъ Кафу, вызволили тьму христіяньскихъ невôльникôвъ, въ 1614: р. спалили Синопу и т. д.

 

На королѣвску просьбу спѣшить Сагайдачный зъ 20.000 тыхъ самыхъ Козакôвъ, що ихъ недавно ще тому обмежено на одну тысячку, спѣшить вызволяти и вызволяє Владислава зъ останками польского вôйска съ тяжкои бѣды. Доставши таку помôчь, пôшовъ Владиславъ на Москву, та приступъ нe вдався а вôнъ мусивъ въ Девлиньскôмъ договорѣ зречися царского титулу.

 

Не вважаючи на таку велику услугу, выступивъ сей самъ Жолкѣвскій, на бажанє панôвъ, зъ вôйскомъ проти Козакôвъ и обѣцявъ пôддати ихъ всѣмъ соймовымъ постановамъ, обмежити ихъ число до найменшого и нe нападати на бісурманôвъ. Бо Поляки все ще таки плекали любу свою надѣю пôддати своѣй волѣ Козакôвъ. Але се все дуже имъ нe повелося. Козаки дальше воювали бісурманôвъ. Высылано вôйска и комѣсій втихомирювати Козакôвъ, а вони зновъ пустошили довколишни̂ мѣсцевости самого Царгороду. Султанъ тодѣ, сильно рогзнѣвався, коли побачивъ, якъ ти̂ смѣльчаки здобувши тьму турецкихъ го́родôвъ поважились ще розкладати собѣ свои ôгнѣ и свои шатра, пôдъ самыми таки вôкнами Єго Султаньскои Милости. Но козацкôмъ новоротѣ постановила Турецка Порта выслати велике вôйско и выгубити Козакôвъ, заселивши Украину бісурманами. Вже Скандеръ-паша вырушивъ бувъ на Подôлє. Але що вôйна зъ Росією нe закôнчилася, то Жолкѣвскій просивъ мира, обѣцюючи утихомирити Козакôвъ. Зновъ выбрано комѣсію, зновъ вымогли на Козакахъ обѣцянку занехати морски̂ походы. Поляки подали вѣстку до Царгороду, що поконано вже Козакôвъ, а тымчасомъ козацки̂ походы на бісурманôвъ повторяються тай повторяються по давному.

 

XIII.

 

Козаки мали ворогôвъ въ Туркахъ и Полякахъ а були такожь причиною, що оба ти̂ народы були такожь собѣ ворогами.

 

Коли бъ нe Козаки, то Польща була бъ безпечна вôдъ Туркôвъ, казали Поляки.

 

Коли бъ нe Козаки, кажуть Турки, нe потребувала бъ Турція чого журитися своими при-Днѣстровыми селищами и Чорноморскими берегами, а могла бъ всѣ силы звернути, що бъ цѣлый хри̂стіяньскій свѣтъ завоювати. Тодѣ утворився бъ каліфатъ,*) гôдный нашого великого пророка, всѣ королѣ платили бъ данину великому султанови̂...“ Коли отже вся Европа дрожала передъ Турками, лише одни̂ Козаки смѣли думку думати, що бъ знищити ту язю, що засѣла въ Царгородѣ. Ту козацку вôдвагу проти Туркôвъ выспѣвують въ пѣснѣ н. пр.

 

„Та вже шаблѣ поржавѣли,

Мушкеты безъ куркôвъ,

А ще серце козацкеє

Не боиться Туркôвъ.“

 

*) Держава каліфа, наслѣдника бісурманьского пророка Магомета; каліфомъ титулується султанъ Турецкій.

 

Турецкими грôзьбами спонукани̂, намагалися Поляки силою примусити Козакôвъ, понехати свои Чорноморски̂ походы и побудували крѣпость (твердиню) коло Днѣпровыхъ порогôвъ. Однакъ вся та робота лише дражнила Козакôвъ. Не дивниця отже, що Поляки горячо перечились про се, якихъ способôвъ мають ужити проти нихъ, бо годѣ було козацкій ладъ стерпѣти въ краю, де господарити хотѣли лише сами̂ паны.

 

Шляхта нарѣкала на козацку самоволю, а що сама була самовôльною, се ѣй байдуже, се ѣй було вольно. Приписувала Турецки̂ вôйны козацкимъ нападамъ, а що сама нападала на Молдавію, на Москву, се такожь ѣй вольно було. За свою самоволю навѣть нe згадувала. Шляхтѣ все було вольно, особливо въ супокôйнôмъ часѣ. Такъ бувъ супокôй съ Турцією а паны: Потоцкій, Корецкій и Вишмевецкій вели свого свояка Могилу на Молдавскій Господарскій тронъ и вызвали польско-турецку вôйну. Зъ Москвою бувъ такожь супокôй, а Мнішокъ вѣвъ свого зята, самозванця Дмитра, на Московскій тронъ. Отже нe лише просте Украиньско-руске Козацтво робило трудности Польскимъ королямъ. Крôмъ рускихъ Козакôвъ на Запорожу и Украинѣ були въ Польщѣ ще й польски̂ и то ясновельможни̂ Козаки, якъ Потоцки̂, Корецки̂, Мнішки, Вишневецки̂ та й ще инши̂, що въ супокôйнôмъ часѣ выступали проти сусѣдôвъ на власну свою руку.

 

Що бъ утихомирити Козакôвъ, вызначивъ польскій урядъ комѣсію и вона зôбралась надъ рѣкою Раставицею, понизше Паволочи, де стояло королѣвске вôйско. Комѣсія постанавляла такъ: „Козаки мають приобѣцяти и присягнути, що нe лише понехають тревожити султаньски̂ землѣ, але й другимъ нe дозволять а понищать свои чайки. Вôдъ Козакôвъ нe можуть терпѣти поселенцѣ королѣвскихъ, костельныхъ и паньскихъ маєтностей а зъ реєстрôвъ мають бути выключени̂ ремѣсники, купцѣ, шинкарѣ, вôйты, бурмістры, рѣзники, шевцѣ (за хлопôвъ нe було й слова) и т. д. Вони мають належати пôдъ старостôвъ, „державцѣвъ“ и панôвъ, бо на ихъ землѣ жіють. Хто нe хоче такъ жити и пôддатися панамъ, має выдалитися зъ ихъ маєтностей до св. Иліи р. 1620“. Само собою вже розумѣється, що принята Украиньскими Козаками угода нe мала нѣякои ваги у Запорожцѣвъ. Реєстровцѣ выбрали пôдъ польскимъ примусомъ своимъ гетьманомъ Бородавку, бо Поляки хотѣли такимъ чиномъ ослабити гетьманьску власть Сагайдачного.

 

Однакъ нова польско-турецка вôйна дала Козакамъ змогу поновити свои морски̂ походы. Вони спустошили побережа Европейскои Турціи и взяли богате мѣсто Варну.

 

Въ 1621 роцѣ выслали Поляки проти Туркôвъ коронного гетьмана Ходкевича, та силы єго були за мали супроти турецкихъ. Постановлено вправдѣ зôбрати 70.000 вôйска, а дѣйсно зôбрано лише до 30.000, але й те вôйско бунтувалося и розходило, разъ зъ остраху а по друге, що єму не заплачено, и було бъ розбѣглося на чотыре вѣтры, коли бъ Поляки не звернулися були до Козакôвъ для „спасеня державы“. Сагайдачный появився зъ 30.000 Запорожцѣвъ, подвоивъ Ходкевичеви̂ силы, выбавивъ Полякôвъ зъ остраху и лише єму подя кувати, що переломано подъ Хотиномъ турецку силу. Але Сагайдачного ранено и вôнъ скоро померъ. Наставъ миръ съ Турцією а въ умовѣ съ Турками зобовязалися Поляки въ нагороду за помôчь приборкати Козакôвъ. Строго заказано Козакамъ йти на Чорне море и непокоити Туркôвъ та Татаръ.

 

Та крôмъ усѣхъ польскихъ заходôвъ проти Козакôвъ терпѣли ще бôльши кривды всѣ Украинцѣ-Русины що до вѣры й церкви. Вôдъ часу введеня уніи, принятои Кієвскимъ митрополітомъ, нe мали православни̂ Украинцѣ-Русины до 1620 р. жадного окремого митрополіта, нe було й єпископôвъ и нѣкого нe мали, що бъ высвячувавъ священикôвъ. Але въ 1620 роцѣ лучилося таке, що повздержало дальше поляченє Русинôвъ. Черезъ Кієвъ переѣздивъ до Москвы Єрусалимскій патріярхъ Теофанъ. На просьбу гетьмана Украины-Руси Петра Конашевича-Сагайдачного и заступикôвъ украиньско-рускои шляхты, высвятивъ патріярхъ православного митрополіта Іова Борецкого и єпископôвъ для Полоцка, Луцка, Володимира Волыньского, Перемышля, Холму и Пиньска. Такимъ чиномъ являється въ тыхъ епархіяхъ по двохъ єпископôвъ, православный и уніятскій.

 

Така нова постанова православнои єрархіи показалася тяжкимъ ударомъ для польскои справы, бо для неи се було дуже догôдно, що нe було православныхъ духовныхъ. Розумѣється, що таке нарушенє королѣвскихъ буцѣмъ – привилеѣвъ, було дуже смѣлымъ поступкомъ, але се бувъ той вôдпôръ, вызваный введенємъ уніи. Короля Зигмунта III. и всѣхъ загорѣлыхъ католикôвъ вразило се сильно. Видячи всѣ свои замыслы знѣвечени̂, обявивъ король на просьбу уніятскихъ єпископôвъ всѣхъ новопоставленыхъ православныхъ єпископôвъ и высшихъ духовникôвъ самозванцями и вôдступнпками. Польскій урядъ бажавъ ихъ увязнити и смертю покарати, та король все таки радъ нe радъ мусивъ терпѣти ту нову установу єрархічного ладу православнои церкви, уступаючи волѣ украиньско-рускихъ панôвъ а особливо грозьбѣ Украиньско-руского гетьмана Сагайдачного, бо потребувавъ поки-що ласки и помочи у него. Сагайдачному вдалося намовити до помочи Украиньско-рускихъ Козакôвъ лише пôдъ тою умовою, що Польскій король мусить затвердити митрополіта Борецкого и иншихъ православныхъ єпископôвъ въ епархіяхъ Украиньско-руского краю.

 

Козаки нe навидѣли Полякôвъ саме такъ, якъ и пôддани̂-хлопы и дуже се добре тямили, що воля ихъ власна залежала вôдъ великои ихъ силы а нe вôдъ паньскои ласки. Легко зрозумѣти ненависть проти Полякôвъ пôдданыхъ хлопôвъ и козацкихъ сынôвъ тыхъ, що головы свои положили пôдъ Лубнями. Але Сагайдачный умѣвъ якось мирити и годити навѣть що найгорячѣйшихъ. Політика єго зôвсѣмъ вôдповѣдала тодѣшнёму складови рѣчей.

 

Украина лежала мѣжь двома могучими силами. Поляки намагали знищити єѣ духово, а Татарва матеріяльно. Годѣ було боротися наразъ зъ обома порогами и Сагайдачному приходило задумуватися, съ кимъ коли треба було скорше боротися. Вôйна зъ бісурманами, де гибли и пропадали въ неволѣ браты Украинцѣ-Русины, бранцѣ, нe давала довго ждати и була найкрасшою и постôйною головною задачею Козацтва. Въ сей бôкъ треба було якъ найскорше и на самъ передъ звернути всѣ козацки̂ силы, а що до Полякôвъ треба було лише вôдпорно боронитися. Козацка заслуга для цѣлого Украиньско-руского народу була въ тôмъ, що бъ опертися двомъ ворожимъ силамъ, и Сагайдачный добре порозумѣвъ ту задачу. Выминавъ вôнъ збройнои стрѣчи съ Поляками, знаючи дуже добре ихъ непостôйну натуру, – дѣйсно змѣнювати завтра те, що нынѣ постановили. Тому то мало займало єго те, колько впишуть вони въ реєстръ Козакôвъ, бо то вписаныхъ або выписаныхъ нѣ свербѣло, нѣ болѣло, а въ дѣйсности кождый, вхопивши зброю, стававъ Козакомъ. Що бъ се потвердити наведемо колька црикладôвъ: на Варшавскôмъ соймѣ 1616 р. дають Поляки Туркамъ святе слово покорити Козакôвъ. На безрôкъ повторяють и обѣцюють надъ Днѣстромъ те саме, а въ 1618 р. звертаються до Козакôвъ съ просьбою, выбавити вôдъ Московскои бѣды и неволѣ королевича Владислава зъ останками польского вôйска. Те саме повторилося въ 1621 р. и т. д.

 

За Сагайдачного Поляки вже рахуються съ Козацтвомъ, яко силою и доки єѣ потребують, доти ще сякъ такъ Украина-Русь мала вôдъ нихъ супокôй. Але скоро минула бѣда, вже и по козацкихъ заслугахъ! Паны зновъ, якъ перше, настають на Роставицку постанову, зновъ якъ перше дають выбирати Козакамъ або панôвъ слухати або виноситися, де имъ сподобається. Тому то Украиньско-рускій нарôдъ зъ давныхъ давенъ уходивъ въ степы, що бъ марно нe згинути, тамъ де нe було самоволѣ и збыткôвъ чоловѣка надъ чоловѣкомъ а приманювала добыча у бісурманôвъ. Але троха по троха опинились вже ти̂ выходцѣ зъ одного боку мѣжь Поляками а зъ другого съ Татарвою. Куды жь теперь йти? Або попасти въ польску неволю, або навѣть въ татарску й турецку. Мали выбирати чи пôддатися польскому праву, чи боронити до останнёи каплѣ крови свого украиньско-руского, старого, громадского права. Вже въ другихъ Украиньско-рускихъ Земляхъ запанувала и взяла верхъ польска шляхта надъ землею, надъ Украиньско-рускимъ народомъ и здавила своими правами громадске руске право, – отже жь нe хотѣлося Украинцямъ-Русинамъ лишати вже й Украину на таку саму долю а бодай тутъ ще давный ладъ задержати. И Польща нe добачала, кôлько крови, кôлько слѣзъ поллється за для такихъ ихъ змагань.

 

Здавалось бы пôсля справедливости, що за помôчь въ шведскôй, московскôй и турецкôй вôйнѣ заслужать собѣ Козаки, коли нe на вдяку, то хочь на признанє права горожаньства для своєи вѣры и народности. Та помимо того намагається Зигмунтъ III. выгубити въ границяхъ давнои Польщи и православну вѣру и єѣ оборонцѣвъ Козакôвъ. Дурнѣсѣнько вставлявся за ними самъ королевичь Владиславъ. Зигмунтъ III. нe зважавъ на єго просьбу. На останку высылають 1625 р. Козаки своихъ депутатôвъ на соймъ и обявляють свои вымоги: 1) обезпечити свободу православнои вѣры; 2) звернути руски̂ церкви и церковни̂ маєтности, вôддани̂ уніятамъ; 3) признати духовныхъ высвяченыхъ Єрусалимскимъ патріярхомъ; 4) дозволити Козакамъ жити въ коронныхъ и паньскихъ добрахъ Кієвского воєводства; 5) мати свôй власный судъ, право розпоряджати своимъ майномъ пôсля власнои своєи волѣ, и т. д. Крôмъ сего представили меморіялъ, выказавши въ нѣмъ всѣ кривды, яки̂ терпѣли Украинцѣ-Русины въ границяхъ Польща и Литвы.

 

Але Козаки нe вдоволялися доходити своихъ кривдъ лише правною дорогою а доходили ще иншою. Такъ на примѣръ вбили Козаки Кієвского вôйта Ходыку за те, що запечатувавъ православни̂ церкви. Заразомъ тодѣ (1625 р.) за порадою митрополіта Іова Борецкого, выправлено депутацію до Московского царя съ просьбою, що бъ принявъ Козакôвъ пôдъ свою опіку. На чолѣ посольства стоявъ Луцкій православный єпископъ Исакій Борисковичь.

 

Всёго сего нe мôгъ вже стерпѣти польскій урядъ и коронный гетьманъ Конецпольскій дôставъ приказъ здусити Козакôвъ збройною силою. Козаки потерпѣли невдачу при Кураковôмъ озерѣ и притиснени̂ зъ усѣхъ бокôвъ обѣцяли покору. Заключено умову. Реєстровцѣвъ мало бути 6000 а зъ нихъ тысячь мали по черзѣ находитися за Днѣпровыми порогами и стерегти, що бъ Татарва нe переправлялася. Остро було заказано ходити на Чорне море або, якимъ бы то нe було чиномъ, нарушати миръ съ Турцією и Крымомъ. Всѣ чайки спалити. Выписаныхъ зъ реєстру Козакôвъ вôддати пôдъ власть старостôвъ и панôвъ. Въ такôмъ дусѣ зроблено въ 1625 р. умову на урочищу: „Ведмежи̂ Лозы“ коло Куракового озера и Козаки мусили єѣ заприсягнути. Поляки дали знати султанови, що Козакôвъ приборкали а ихъ чайки спалили. Але нeобачки зновъ 70 чаёкъ козацки̂хъ явилося на морѣ.

 

Урядъ польскій за Сагайдачного, потребувавъ Козакôвъ, то й допускавъ, що бъ ихъ бôльше було. Теперь Куракôвска комѣсія выписує бôльшôсть Козакôвъ и робить зъ нихъ паньскихъ хлопôвъ, а тымчасомъ кождый хоче бути Козакомъ се бъ то вôльнымъ чоловѣкомъ. Съ той поры появляється имя „выписчикôвъ“ се бъ то Козакôвъ, выписаныхъ зъ реєстру. Выписани̂ Козаки выбрали по єго смерти гетьманомъ Тараса Трясила 1627 р.

 

По Куракôвскôй невдачѣ змагається угнѣтъ православнои вѣры, руски̂ церкви бôльшь терплять поневѣрку, по мѣстахъ множаться релігійни̂ процесы, православныхъ вязнять и т. д. Такій бувъ складъ рѣчей, коли польски̂ вôйска розложилися таборомъ на лѣвôмъ Днѣпровôмъ березѣ, де ще нѣколи доси нe стояли. Зъ вôдси отже рознеслася чутка мѣжь Украиньско-рускимъ народомъ, що польске жовнярство прислане на выгубу рускои вѣры и Украиньско-руского народу, а пяни̂ вояки зъ ненависти до „шизматикôвъ“ зъ свого боку чванилися, що выгублять Украинцѣвъ-Русинôвъ до самои Московскои границѣ.

 

Тодѣ выдавъ гетьманъ Тарасъ Трясило зъ Запорожа універзалъ (гетьманьску грамоту) и покликавъ нимъ цѣлый Украиньско-рускій нарôдъ повстати проти Полякôвъ и объявивъ, що всѣ можуть пристати до Козакôвъ. Заразомъ выправивъ посольство до коронного гетьмана, вымагаючи, що бъ польскô вôйска нe розкладалися дальше на Схôдъ нѣ жь до Бѣлои церкви и що бъ перемѣнити Куракôвску угоду.

 

Мѣжь тымъ лякъ Украинцѣвъ-Русинôвъ передъ Поляками потвердивъ своими поступками коронный стражникъ Самуилъ Лящь. Першого дня великодныхъ святъ 1630 р. вырѣзавъ вôнъ въ пень цѣлый нарôдъ въ мѣсточку Лысянцѣ, нe перебираючи нѣ жѣнокъ, нѣ дітей, нѣ старыхъ. Нарôдъ ховався въ церквѣ, але польске вôйско и тутъ всѣхъ выгубило. Другій єго вôддѣлъ вырѣзавъ всѣхъ мешканцѣвъ мѣсточка Дымера. По дорозѣ хапало польске вôйско Русинôвъ и мучило. Чи жь диво, що нарôдъ горнувся до Тараса и дуже скоро зôбралось кôлька десяткôвъ тысячь душь, але вони нe були нѣ вывчени, нѣ узброєни̂.

 

Мы вже бачили причины, що побôльшали скôлькôсть Козакôвъ. Теперь до давного засобу прійшовъ ще одинъ. Примусъ украиньско-рускихъ мѣщанъ до уніи, усуванє ихъ вôдъ магістратскихъ мѣсць, кары за вôдпечатуванє рускихъ церковь и супротивленє при грабленю рускихъ церковныхъ маєтностей и т. д., – все те збôлыпувало скôлькôсть утѣкачѣвъ.

 

Въ Переяславѣ зôйшлися (1630 р.) всѣ козацки̂ силы, туды поспѣшивъ и Конецьпольскій. Конець сеи вôйны описують всѣляко. Однакъ свѣдоцтва и Полякôвъ и Русинôвъ сходяться въ тôмъ, що у Конецьпольского впало пôдъ Переялавомъ бôльше польского вôйска, нѣ жь за цѣлу трилѣтну шведску вôйну. На останку попався Тарасъ въ польски̂ руки и наложивъ головою.

 

Зигмунтъ III. тѣшився гадкою, що єму вдалося на останку навернути Украинцѣвъ-Русинôвъ на унію и латиньство, однакъ заслѣпленый нe бачивъ, що на завсѣгди розъєднавъ своихъ пôдданыхъ, защѣпивши въ нихъ обопôльну ненависть що до вѣры, що ославивъ Польщу понижуючи просвѣту и выкопавъ могилу для Польщи, що бувъ єи королемъ. Сей то внутрѣшній польскій розладъ за Зигмунта III. по першій разъ породивъ гадку роздѣлу Польщи. Молдавскій господарь Михайло за Австрійскою и Турецкою пôдмовою задумувавъ роздѣлити Польщу, основуючися на ненависти Русинôвъ до Полякôвъ и до Берестейскои уніи. Але король нe звертавъ уваги на внутрішній розладъ въ Польщѣ, вôнъ нe мавъ часу на те, вôнъ пильнувавъ дисідентôвъ. Коли признати, що упадокъ Польщи почи  нається вôдъ Зигмунта III., то спытаємо, чимъ же жь причинявся вôнъ до сего? На се каже исторія: завѣвъ унію.

 

XIV.

 

Смерть Зигмунта III. въ 1632 р. оживила придушени̂ надѣѣ Украиньско-руского народу. До двохъ сотъ рускихъ Волыньскихъ бояръ явилося на провінціяльный соймъ въ Луцку. Головнымъ предметомъ тыхъ нарадъ була православна вѣра. Остальни̂ руски̂ паны зôбравшися въ Варшавѣ въ около Петра Могилы, повномочника митрополіта Исаѣ Копиньского, намагалися правною дорогою змусити польскій урядъ, повернути всѣ давни права и обезпеку рускои православнои церкви.

 

Головными двигачами зъ православнои стороны були: Адамъ Кисѣль, Лаврентій Древиньскій и Вороничь. Вони домагалися знищеня всѣхъ постановъ выданыхъ вôдъ 1596 р., що выходили на хосенъ уніятамъ а на шкоду православнымъ, що вязали нe лише свободу сумлѣня а ще заборонювали православнымъ церкви будувати, займати магістратски̂ мѣсця и т. и. Домагалися вони повнои свободы совѣсти такъ въ духовныхъ, якъ и свѣтскихъ и королѣвскихъ маєтностяхъ, нe лише для православныхъ, але и для тыхъ, що хочуть вôдъ уніи перейти до давнон вѣры. Дальше домагалися ще права основувати школы и друкарнѣ, права свобôдно выдавати и читати книжки таки, що нe мали въ собѣ нѣчого противного королеви и Рѣчи-Посполитôй, що бъ нѣкого за для тыхъ причинъ нe тягали, нѣ по духовныхъ, нѣ по свѣтскихъ судахъ, а на вôдворôть, що бъ кождого карано, хто бъ лише важився причинити до угнѣту рускои церкви або буде спиняти церковну вôдправу. Домагалися такожь, що бъ признано правнымъ посвященє Кієвского митрополіта довершене патріярхомъ, що бъ усѣ єпархій, колегій, друкарнѣ и шпиталѣ, разомъ съ фондами призначеными на ихъ удержанє а заграблени̂ уніятами, повернути православнымъ; що бъ усѣ запечатани̂ церкви наново вôдчинити для православного богослуженя а паны-католики нe боронили своимъ пôдданымъ ставити церкви пôсля сподобы. На останку домагалися, що бъ рускимъ духовнымъ властямъ повернено заграблени̂ уніятами метрики и акта, що бъ на будуще всѣ суперечки мѣжь рускимъ а польскимь духовеньствомъ рѣшалися не въ Римѣ   а мѣшанымъ, мѣсцевымъ судомъ, що бъ усѣ Русины, купцѣ и ремѣсники, мали рôвни̂ права зъ латинниками, а на конець, що бъ Русинôвъ-шляхту нe усувано вôдъ урядôвъ за ихъ православну вѣру. Всѣ ти̂ умовы, на домаганє православныхъ мають бути вложени̂ до королѣвскои присяги.

 

Того самого хотѣли для себе и особы иншои вѣры.

 

По довгихъ безхосенныхъ суперечкахъ звернулися правовославни̂ Русины вразъ зъ дисідентами до королевича Владислава и за єго вплывомъ задумано згоду мѣжь Русинами православными а Русинами уніятами на такôй умовѣ: „Православнымъ Русинамъ повернеться Кієвска митрополія зъ усѣма церквами и монастырями, крôмъ Софійскои церкви и Выдубицкого монаєтыря, Львôвска епархія зъ усѣма церквами и монастырями, яки̂ нe пристали на унію, Луцка и Перемыска єпархія, скоро лише теперѣшни̂ єпископы поумирають, Печерска архимандрія и Жидичиньска, на Литвѣ Пиньска и Мстиславска єпархія, и скрôзь оголоситься свобода вѣры. Братскихъ шкôлъ, семѣнарій и шпиталѣвъ нѣхто нe смѣє тыкати, а православныхъ Русинôвъ допуститься до всѣхъ урядôвъ по мѣстахь. На останку застановляться всѣ релігійна процесы а въ тыхъ мѣсцяхъ, де священикъ принявъ унію, а парохіяне нe хочуть до неи пристати, то церкву мають вôддати парафіянамъ".

 

Въ прочѣмъ нѣ Полякôвъ, нѣ Русинôвъ нe вдоволили ти̂ уступки. Русины хотѣли, що бъ ти̂ уступки були пôдвалиною до дальшихъ уступокъ.

 

На елєкційнôмъ (выборовôмъ) соймѣ явилися и козацки̂ депутаты. Вони жалувалися, що ихъ права обмежено: „Всѣ знають, яки̂ кривды мы зносити мали за покôйного короля. Бôльшь нѣ жь трійцять лѣтъ мы просили на соймѣ нe тыкати нашои старои церкви, та все насъ зводять, вôдкладають пôльгу вôдъ сойму до сойму по нынѣшній день. Польски̂ паны нe хочуть терпѣти Козакôвъ въ своихъ добрахъ, заборонюючи своимъ пôдданымъ купувати наши̂ хаты, наши̂ маєтности и т. д.“

Козаки бажаючи знесеня уніи та й супокою для православныхъ, обѣцюють вразъ съ цѣлымъ Украиньско-рускимъ народомъ, нe жалувати навѣть житя на оборону Рѣчи-Посполитои. Отже нe православіє а релігійна загорѣлôсть спровадила на Польщу грôзьни̂ бурѣ.

 

Такъ на елекціинôмъ соймѣ поновляється релігійна суперечка, а коли православни̂ Русины вôдказалися приступати до якого нe будь дѣла, поки перше ихъ справа нe буде залагоджена, то постановлено, що бъ обѣ стороиы выбрали собѣ яку третю безсторонну особу за судію. Такою безсторонною особою мôгъ бути оденъ королевичь Владиславъ, кандидатъ на польскій тронъ. До него отже звернулися обѣ стороны. Вôнъ згодився бути полюбовньтмъ судією и покликавъ до помочи двохъ сенаторôвъ и чотырёхъ послôвъ. Судіѣ признали ти̂ уступки выраженй въ меморіялѣ конвокаціиного сойму справедливыми а останню залагоду затверджено елєкціинымъ соймомъ. Хочь католики дуже сердилися, але годѣ було вже инакше зробити, коли згодилися на полюбовный судъ а тымъ самымъ мали звязани̂ руки.

 

Владиславъ, ставши королемъ, выдавъ православнымъ дипльомъ, де ясно означено дану православнôй церквѣ волю.

 

Кождому дозволено переходити пôсля сподобы на унію або на православіє. Православнымъ дано право выбору єпископôвъ и митрополіта а митрополітъ мусить бути высвяченый Царгородскимъ патріярхомъ. Луцку єпархію мають вôддати православнымъ заразъ, а Перемыску и Львôвску, скоро лише будуть вôльни̂. Въ Литвѣ мають заложити Мстиславску, Оршаньску и Могилѣвску єпархію. Всѣ релігійни̂ процесы мають застановитися а на останку, крôмъ уступокъ означеныхъ въ меморіялѣ, вернено ще Кієвскому митрополітови и Софійску церкву. Уніятскому митрополітови дано власть лише надъ уніятами а проживати мавъ у Выдубицкому монастырѣ. Пôсля всѣхъ тыхъ угодъ мали обѣ стороны жити згодно и супокôйно.

 

Новый король прихильный бувъ Козакамъ, згадавши ихъ заслуги въ Московскихъ вôйнахъ и потребуючи ихъ помочи до новои вôйны зъ Росіянами, що вже були облягли Смоленьскъ.

Однако жь королѣвска щира прихильнôсть до Козакôвъ нe годна була оборонити ихъ вôдъ шляхоцкои ненависти, що все бачила въ нихъ небезпечу для Польщи.

 

Козацки̂ погляды и змаганя а шляхоцки̂ були, якъ мы се бачили, собѣ на скрôзь противни̂. Шляхта вважала всю землю виключно за свою питому и нe годна була зрозумѣти свого истнованя инакше, якъ лише съ пôдданымн, паньщиною, неволею. А Козаки зновъ съ цѣлымъ Украиньско-рускимъ народомъ вважали землю власностею того, що єѣ першій ставъ оброблювати. Нарôдъ, що бувъ пôдъ козацкою властею, плати̂въ дачку лише до вôйсковои козацкои касы, бувъ зôвсѣмъ вôльный и нѣхто єго нe спинявъ и нe втыркався до єго господарки.

 

Хочь Владиславъ и порôвнявъ въ правахъ православныхъ и уніятскихъ Русинôвъ, а все жь таки свобода православія мала зôстати лише на паперѣ, бо по уніятскôмъ боцѣ була троха нe вся шляхта а за православіємъ лише нe багато рускои шляхты и Козаки, се бъ то та именно часть народу, що намагалась конче вырватися съ пôдъ польскои неволѣ. Крôмъ сего, коли соймъ постановивъ одни̂ церкви вôддати православнымъ а други̂ уніятамъ, потрѣбно було ще осôбнои комѣсій до залагоды цѣлои справы. Бо нe тôлько про церкви йшла справа, але и про церковни̂ маєтности, що вело до суперечокъ, де верхъ брала та сторона, що мала бôльшôсть шляхты за собою.

 

Останнёго дня коронаціиного сойму прочитано грамоту въ користь православныхъ, а католики приняли єѣ зъ великимъ розъяренємъ.

 

Угодови̂ сôймови̂ пункта и королѣвска грамота дана Украиньско-рускому народови нe полагодили релігійного розладу и нe вкоротили кривды православныхъ Русинôвъ. Бо въ державный польскій ладъ вкралася чужа, державнымъ потребамъ неприхильна власть, що змагалася спутати и скувати розумъ и сумлѣнє Украиньско-руского народу. Заступникомъ сеи власти було католицке духовеньство а найбôльшь Єзуиты.

 

Ледви вспѣли выдати высше згадани̂ угодови̂ пункта, а якъ разъ пôднесло протестъ цѣле католицке и уніятске духовеньство. Примасъ Польского королѣвства а за нимъ вся клерикальна (духовна) партія заявили, що нѣяки̂ королѣвски̂ и соймови̂ иостановы, выдани̂ въ користь православныхъ нe можуть мати жаднои правнои силы, доки ихъ папа римскій нe затвердить. Въслѣдъ за тымъ послано вôдъ католицкого и уніятского духовеньства депутацію до папы римского Урбана VIII. зъ жалобою на постановы польского уряду, „що нарушали права римского трону на користь єретикôвъ и вôдступникôвъ".

 

Владиславъ IV. пôзнавъ ясно, що инши̂ зовсѣмъ интересы має держава а инши̂ церква та що интересы державы можуть   потерпѣти шкоду. То жь дурнѣсько силкувався переконувати намѣстника св. Петра, що признанє права Украиньско-рускому народови що до єго вѣры основане на строгôй справедливости, що инакше мусить настати межиусобна вôйна, и що на останку справа уніи обохъ церковь зведеться на нѣ на що, скоро папа римскій нe затвердить пунктôвъ, установленыхъ соймомъ за для усуненя релігійного розладу.

 

Св. отець Урбанъ VІІІ. передавъ справу товариству для розповсюдженя вѣры (congregatio de propaganda fide) а воно вôдкинуло и соймову постанову и королѣвску грамоту, выдану для Украиньско-руского народу, заявляючи, що вони противни̂ всѣмъ „Божимъ и людскимъ правамъ". Такъ знѣвечено розумни̂ и користни̂ для самои Польщи намѣры Владислава IV. и унію, якъ се предвидѣвъ король, засуджено римскою політикою на погибель, и се дальшими подѣями потвердилося. Рôвночасно наказано зъ Риму папскому нунцієви (заступникови) въ Польщѣ, выдати вôдъ єго Святости св. отця маніфестъ, що зносивъ всѣ права, яки̂ ще мала православна церква.

 

Отже для того саме тодѣ одержавъ уніятскій митрополітъ Рутскій на соймѣ 1655 р. королѣвску грамоту, що уніятскимъ єпископамъ обезпечувала все, що доси було въ ихъ рукахъ и приписувала, що бъ „шизматики“ нe мали жаднои церкви нѣ въ Витебску, нѣ въ Полоцку, нѣ въ Новгородку.

Вôдъ введеня уніи до смерти Владислава IV. (1648 р.) выдає польскій урядъ 10 конституціи въ користь православія, але дѣйсно всѣ вони нe принесли жадного хôсна, бо разъ католицке духовеньство ставило себе высше державы и нe хотѣло слухати державныхъ приписôвъ, а по друге, що всѣ соймови̂ конституція дотыкали лише самои шляхты.

 

Православный панъ мôгъ, правда, пôсля сподобы въ своихъ маєтностяхъ ставити церкви и монастырѣ, опѣкуватися духовеньствомъ и т. д., але для загорѣлого католика всѣ конституціи нe мали силы, бо се такожь зôвсѣмь залежало вôдъ єго сподобы. Отже жь дѣдичѣ такъ якъ перше пôсля своєи сподобы грабили церковни̂ маєтности, а сами̂ церкви обертали на уніятски̂. По мѣстахъ лише католикôвъ выбирано на магістратски̂ посады а у Львовѣ православнымъ заборонено нe лише засѣдати въ громадскôй мѣскôй радѣ, але навѣть торгувати и належати до ремѣсничихъ цехôвъ. Львôвскій магістратъ нe дозволявъ Русинамъ нѣ жити супокôйно, нѣ навѣть супокôйно умерати.

 

Въ 1634 р. выхованцѣ єзуицкои колегій въ Луцку напали на православный монастырь Чесного Хреста, збили черцѣвъ, учителѣвъ, ученикôвъ, шпитальныхъ старцѣвъ, ограбили братску скарбону. Потôмъ розбивали домы, били господарѣвъ а кôлькохъ людей убили на смерть. Та нe тôлько нe вôдобрали за се жаднои кары, але ще й чванилися называючи се Богу угоднымъ дѣломъ.

 

Скрôзь по цѣлôй Украинѣ-Руси нагромадилася безлѣчъ релігійныхъ процесôвъ. Єзуити пôдмовляють католикôвъ и уніятôвъ робити доносы на православныхъ Русинôвъ и обвиняти ихъ, що оскорбляють св. римско-католицку вѣру. Обжалованыхъ ковано въ ланцухи, вкидано въ тюрмы, проваджено зъ нимъ въ страшный и нелюдскій спосôбъ слѣдство, а хто змôгъ ще перенести страшни̂ муки, то однако ждало єго заграбленє майна и инфамѣя се бъ то утрата горожаньскои чести.

 

Такъ релігійна загорѣлôсть трохи по троха вела Польщу до упадку, а безладъ въ суспôльнôмъ польскôмъ устрою доконче мусили єѣ довести до того самого кôнця.

 

Въ 1635 р. коронный гетьманъ Конецьпольскій оснувавъ за для здержаня Козакôвъ крѣпость Кодакъ на Днѣпровôмъ низу. Въ серпню вертали Козаки пôдъ проводомъ Сулимы зъ морского походу. Побачивши нову крѣпость, кинулися, взяли єѣ приступомъ и вырѣзали цѣлу залогу. Починалося нове повстане.

 

До Сулимы пристали и реєстровцѣ. Посолъ ихъ сказавъ Запорожцямъ: „Поляки хочуть выгубити насъ усѣхъ зъ нащадкомъ; пріймѣть насъ до себе, то будемо разомъ боронитись“. Самовôльни̂ Козаки, нe вѣривши реестровцямъ, вôдповѣли: „Заприсягнѣть намъ, що нe маєте на думцѣ нѣчого злого“. Реестровцѣ заприсягли. Тымчасомъ Конецьпольскій выславъ новый бôльшій вôддѣлъ реєстровцѣвъ проти збунтованыхъ и вони зловили Сулиму съ пятьма зъ старшины и выдали ихъ Конецьпольскому. Вôнъ выславъ бранцѣвъ до Варшавы, де своими головами наложити мусили на бажанє Туркôвъ и Татаръ. Теперь выбрано гетьманомъ Томиленка. Конецьпольскому дано приказъ порозмѣщувати польске вôйско по Украинѣ. Вояки страшно и самовôльно збыткувалися надъ Русинами. Козаки   зновъ звернулися зъ жалобами до короля и домагались залеглои а належнои имъ платы.

 

Тодѣ воювавъ Крымскій ханъ зъ Буджацкими Татарами, що густо-часто непокоили Польщу своими нападами. Ханъ отже увôйшовъ въ дружбу съ польскимъ урядомъ и вôнъ нe боронивъ Козакамъ помагати ханови. Тымчасомъ закимъ часть Запорожцѣвъ и выписаныхъ пôдъ проводомъ Павлюка пôшла ханови на помôчь, выслали позôстали̂ дома Козаки депутатôвъ на соймъ зъ жалобами и домагалися платы. Але и сего разу нѣчого нe осягнули а якъ завсѣгды, одержали вôдповѣдь, що вышлеться комѣсію за для розсліду справы. Комѣсарями були Станиславъ Потоцкій и Адамъ Кисѣль.

 

Козаки домагались вôдъ Польщи звороту Корсуня „на гармату", але сами̂ нe хотѣли звернути захваченыхъ въ Кієвѣ гарматъ. Коли комѣсія нe встигла успокоити Козакôвъ, звернувся до нихъ Потоцкій грôзьными словами: „Дурнѣсѣнько бунтуєтеся, панове молодцѣ. Якъ бы вже треба було доконче Рѣчи-Посполитôп шаблю вытягнути, то вона єѣ вытягне и загладить и знищить нею до нащаду навѣть ваше имя“. Такъ думавъ польскій панъ а вроджене єго племени самохвальство нe позваляло допустити навѣть гадки, що бъ Козаки могли кому нe будь иншому пôддатися.

 

Тымчасомъ вернувся Павлюкъ изъ походу а дôзнавшись, що твориться на Украинѣ, напавъ на Черкасы, забравъ и увѣзъ гарматы на Запороже а заразомъ розôславъ універзалы, де голосилося, „що нікого, хто лише бажає бути Козакомъ, нe можна силувати до пôдданьства панамъ “. Прихильнôсть до Павлюка зростала що разъ и помѣжь реєстровцями. Бо коли одна часть зложила Томиленка зъ гетьманьства, выбравшц натомѣсть Саву Кононовича, то Конецьпольскій затвердивъ сей выбôръ, але се затвердженє выбору нe застало вже Саву живого. Павлюкъ зачувши про такій переворôтъ, схвативъ Саву и деякихъ старшихъ. Пôсля козацкого звычаю прочитано имъ приговôръ за зраду козацкои справы а опôсля покарано смертю. Та сама рада, що судила Кононовича, выбрала теперь гетьманомъ Павлюка, а й Томиленко пôддався єму.

 

Переконавшись, що Поляки, замѣсть съ пôдмогою Козаковъ держати въ рукахъ Туркôвъ, волѣли Туркамъ платити дачку, та й загадали ще съ пôдмогою Туркôвъ звернутися проти Козакôвъ, – выдає Павлюкъ універзалъ, взываючи цѣлый Украиньско-рускій нарôдъ до зброѣ, а лишивши на Украинѣ Чигириньского полковника Скидана, удається на Запороже збирати силы. Тымчасомъ Конецьпольскій приказавъ польному гетьманови Миколаю Потоцкому стягати вôйско, що такожь бунтовалося, нe дôставши платы. Була се дуже спосôбна пора для догôдного нападу на Полякôвъ и Козаки нетерпеливо дожидали Павлюка. Однакъ вôнъ спôзнився, дурнѣсѣнько съ ханомъ умовляючися о помôчь. Ханъ нe приставъ, а тымъ часомъ дознались вже Поляки про Павлюкови̂ намѣры.

 

Рішуча битва Полякôвъ съ Козаками вôдбулася пôдъ Кумейками (8. грудня 1637 р.) Вытиснени̂ зъ свого табору Козаки обкопалися наново коло мѣсточка Боровицѣ. Потоцкій давъ свому вôйску вôддыхнути а до козацкого табору выславъ універзалъ, обѣцюючи королѣвскимъ именемъ прощенє, скоро лише покоряться и попросять милости. Тымчасомъ въ козацкôмъ таборѣ настала незгода. Полковники Скиданъ и Чечуга, побачивши, що справа програна, втѣкали съ табору, надѣючися такимъ способомъ осягнути щось для себе въ будущину. Мѣжь тымъ появилися універзалъ Потоцкого и письмо вôдъ Кисѣля. Реестровцѣ збунтувалися, зваливши всю вину на Павлюка, що ихъ пôдмовивъ а самъ ходивъ тоді на Сѣчь и потративъ догôдну пору. Найшлися и таки, що радили выдати Полякамъ Павлюка и тымъ залагодити вину передъ польскимъ урядомъ. До тыхъ останнихъ належавъ и Гуня. Єму завдячували Козаки, що єго розумними радами вспѣли выдобутися зъ бѣды пôдъ Кумейками.

 

Коли Потоцкій пôдôйшовъ пôдъ Боровицю, выдали Козаки Павлюка, Томиленка и Ивана Злого. Пôсля сего наказано имъ зôбратися на раду. Тутъ явилися и комѣсарѣ. Вычитали имъ ихъ провииы, обявили имъ утрату всѣхъ давнѣйшихъ правъ, скинули старшину и настановили нову. Козакôвъ приневолено пôдписати грамоту и заприсягнути на послухъ польскому урядови̂, що занехають морски̂ походы, спалять чайки и т. д. Ся грамота, пôдписана мѣжь иншими и Богданомъ Хмельницкимъ, що въ десять лѣтъ опôсля ставъ головою всёго Козацтва и цѣлого  Украиньско-руского народу, може послужити нагляднымъ доказомъ, якъ безсильни̂ всяки̂ умовы, скоро вони лише противни̂ всякому природному ходови рѣчей и умовлени̂ на перекôръ всѣхъ правъ историчного розвитку.

 

Усмиривши Козакôвъ вертає Потоцкій до Нѣжина, до своихъ дôбръ, покарати бунтôвникôвъ хлопôвъ. Колька днѣвъ продовжавъ екзекуцію. Русины казали Потоцкому: „Скоро панъ гетьманъ хоче глядѣти винныхъ, то мусить усѣхъ Русинôвъ на паль повбивати“.

 

Переѣзджаючи черезъ Кієвъ, казавъ Потоцкій вбити на-кôлъ полковника Кизиму вразъ зъ сыномъ. Павлюка, Томиленка и Ивана Злого зъ двома товаришами, скованыхъ вôдставлено до Варшавы и покарано смертю, нe зважаючи на горячи̂ просьбы Кисѣля, що бъ имъ даровано житє. „Вони пôддалися добровôльно“, казавъ вôнъ, „я запоручився за Рѣчь Посполиту, що ихъ нe покарають. Коли ихъ покараєте, цѣлый Украиньско-рускій нарôдъ вже нѣколи нe повѣрить нѣ менѣ, нѣ Полякамъ“. Але єго заступництво нe помогло нѣчого, Павлюка страчено.

 

Пôсля сего постановивъ Варшавскій соймъ 1638 р. знищити всѣ права и привилеѣ, яки̂ ще мали Козаки а ихъ самыхъ примусити до панщины и до уніи. Заразомъ постановлено заволодѣти самымъ Запорожемъ, завести тамъ постôйну сторожу, що нe допускала бъ Украиньско-рускому народови втѣкати тамтуды, знищити морски̂ походы и въ зародѣ здушувати невдоволенє Украинскихъ Русинôвъ. Що до реєстровцѣвъ постановлено вôддати имъ сторожу Днѣпровыхъ бродôвъ и поставити ихъ зôвсѣмъ пôдъ власть коронного гетьмана, що мавъ за ними пильно черезъ умысного свого комѣсаря наглядати и т. д.

 

Комѣсарѣ прибули на Украину, заприсягли, якъ звычайно, Козакôвъ: „слухати польского уряду, нe ходити на море, нe сходитися на „Чорну раду“, (всенародне віче) нікого нe пріймати до свого товариства. Два полки Чигириньскій и Бѣлоцерковскій выравлено пôдъ комендою комѣсарского полковника Мѣлецкого на Запороже, выганяти зъ вôдтамъ усѣхъ втѣкачівъ, а зъ Запорожа утворити лише польску пограничну сторожу.

 

Тымчасомъ займають польски̂ вôйска и лѣве Днѣпрове побереже и нeполюдяному обходяться съ тамошними Русинами. Всюды сторчать шибеницѣ и колы. Нарôдъ гурмою втѣкає вôдъ угнѣту и кривды до Московского царства, де Русинамъ дôставалося до волѣ землѣ на поселенє. Инши̂ по давному втѣкають въ Сѣчь.

 

Въ марцю 1639 р. полковникъ Мѣлецкій, наблизившись до Запорожскихъ границь, пôславъ реєстровыхъ старшинъ обявити Запорожцямъ королѣвску милôсть и зажадати выдачѣ Скидана Чечуги и иншихъ проводирѣвъ, що повтѣкали съ пôдъ Боровицѣ. Замѣсть вôдповѣди приарештували Запорожцѣ послôвъ. Мѣлецкій попробувавъ зброѣ, але скоро пересвѣдчився, що єго реєстровцѣ зôвсѣмъ нерадо йшли проти своихъ братôвъ а одна ихъ частина навѣть прямо перейшла на Запорожскій бôкъ. Що бъ дужче и спосôбнѣйше змогти боронитись проти Полякôвъ, выбрали Запорожцѣ нового гетьмана Остряницю.

 

Весною сего самого року вырушивъ Остряниця и Скиданъ на Украину. Пôдъ Голтвою розбили Полякôвъ. Опôсля стрѣнулися съ Поляками коло Жовнина. По тяжкôй, крôвавôй цѣлодневнôй битвѣ, прорвали Поляки козацкій табôръ и захопили багато возôвъ съ поживою. Остряниця съ частію козацкои кôнницѣ вспѣвъ ще переправитися вплавъ черезъ рѣку Сулу и утечи. Съ тою битвою кôнчиться воєнна дѣяльнôсть Остряницѣ. Позостали Козаки выбрали заразъ проводиремъ Гуню и дальше вôдстрѣлювалиея вôдъ Полякôвъ, вôдбиваючи всѣ приступы Вишневецкого, надѣючися достати ще пôдмоги вôдъ Скидана, що мавъ изъ за Днѣпра прибути. Але дознавшись, що вже Полякамъ надходять свѣжи̂ силы, звинули табôръ и вôдстрѣлюючися крокъ за крокомъ, справилися на полуднє и обкопали при впадѣ рѣки Старицѣ до Днѣпра, выжидаючп пôдпомоги. Щѣсть недѣль тревала облога и безнастанни̂ битки. Козакамъ все гôрше та гôрше ставало. Стали умовлятися съ Поляками о супокôй а Гуня згодився здати на королѣвску ласку. Се одно доказує, що Козаки бралися до шаблѣ нe супроти самого короля а супроти шляхоцкихъ и соймовыхъ порядкôвъ.

 

Гуня, розпочинаючи мирни̂ умовы съ Поляками, лѣчивъ на помôчь вôдъ Филоненка, та и Поляки дознавшись, що ся помôчь вже надходить, выслали свои вôйска, розбити єѣ або бодай нe допустити ѣй злучилися зъ обсадженымп. Вдалося, правда, Филоненкови перебитися до козацкого табору, але вôнъ въ безнастанныхъ бôйкахъ съ Поляками тôлько стративъ поживы и муніціи, що запасôвъ ледви стати могло на два днѣ. Не було иншого выходу, якъ зновъ вôйти съ Поляками въ умовы. Та Гуня вже нe належавъ до того. Вôнъ опустивъ вразъ съ Филоненкомъ козацкій табôръ.

 

Козаки виправили послôвъ до короля и просили мира. Дня 4. грудня запросивъ ихъ польный гетьманъ на урочище „Масловый ставъ“, що бъ вислухали королѣвску вôдповѣдь и Рѣчи-Посполитои. Вôдповѣдь була коротка: Козакамъ вôдбираються всѣ права, а мѣжь иншими право вибору старшинъ, а замѣсть своєи старшини, достануть старшину вибрану Поляками съ помѣжь шляхты.

 

Тымчасомъ Остряниця и Гуня удалися до Московського царства. Зъ ними пôшло багато Козакôвъ, поселившися хуторами въ нынѣшнѣй Харкôвскôй и Курской губерній.

 

Усмиривши Козакôвъ, зôгнали Поляки всю свою месть на народѣ. При тôмъ досталося и реєстровцямъ. Польски̂ полковники и комѣсарѣ присвоювали собѣ козацку плату, обходилися съ Козаками, мовь зъ своими пôддаными и богатилися ихъ коштомъ.

 

Мѣжь тымъ починає установлятися на Украинѣ новый економічний ладъ. Знатни̂ вельможѣ: Вишневецки̂, Конецьпольски̂, Калиновски̂, Потоцки̂ и инши одержують на власнôсть огромни̂ надѣли землѣ. Пôсля свѣдоцтва Бопляна, вôнъ самъ оснувавъ для одного коронного гетьмана сто сѣлъ на простори̂ давнѣйшихъ вôльныхъ козацкихъ селищь. Козакамъ заборонено навѣть рыбу ловити и полювати въ новыхъ паньскихъ маєтностяхъ а пôсля того, въ якôй мѣрѣ вони бôльшали, въ такôй множилися Єзуиты и унія. Однакъ заборы просторыхъ земель панами замѣсть бажаного супокою, стали зародомъ нового, будущого розладу. Що бъ маєтности приносили пожитокъ, потребували робочои силы, а єѣ можна було достати, обѣцюючи поселенцямъ пôльги на многи̂ лѣта. По выходѣ тыхъ лѣтъ пôльги ставъ нарôдъ, привикнувши до волѣ, зновъ буритися.

 

Мы бачили, що крôмъ мѣщанъ и Козакôвъ находились и мѣжь украиньско-рускою шляхтою честни̂ люде, що пôдôймали голосъ въ оборонѣ своєи вѣры и народности. Та голоси ти̂ вôдзывались що разъ рѣдше и тихше, поки на останку зôвсѣмъ нe замовкли. Правда, були мѣжь украиньско-рускою шляхтою ще люде прихильни̂ до православія, але подвôйна мета ихъ змагань робила ихъ неспосôбными до сильного опору. Бо коли релігійна прихильність могла ихъ ще вязати зъ остальнымъ Украиньско-рускимъ народомъ, то суспôльни̂ выгоды тягнули ихъ въ польскій бôкъ. Конець кôнцемъ  украиньско-руска шляхта пôдносила жалобы и протесты, однакъ нe було жадныхъ рѣшучихъ дѣлъ, жаднои жертвы зъ ихъ боку  въ хосенъ православія або остальныхъ Русинôвъ нe-шляхты. При зростѣ козацкихъ розрухôвъ багато украиньско-рускои шляхты мусило за для обезпеки свого майна або пристати до Козакôвъ або стати Поляками, се бъ то зречися своєи Украиньско-рускои народности, рускои мовы, рускои вѣры и приняти Польску народнôсть, польску мову, польску (католицку або латиньску) вѣру, а такимъ лише чиномъ обезпечували собѣ у Полякôвъ права польскои шляхты и вôдкрывалася имъ дорога стати старостами и одержати инши̂ выгôдни̂ для нихъ посады.

 

Зъ вôдси походило такожь, що пôсля того, якъ народне украиньско-руске повстанє доходить до широкихъ розмѣрôвъ и грозить опустошенемъ цѣлôго краю, змѣнюється и духъ соймовыхъ постановъ. Въ тыхъ постановахъ вже нe говорять ти̂ мѣсцеви̂ украиньско-руски̂ шляхтичѣ про Украиньско-руску народнôсть або про православіє, а заявляють себе ревньшн католиками. Правда, Волыньски̂ руски̂ шляхтичѣ просять ще повернути забрани̂ православнымъ Русинамъ церкви, але ними нe кермує вже Украиньско-руска народнôсть або вѣрнôсть батькôвскôй вѣрѣ, а лише лякъ, що бъ запобѣгти новому повстаню Украиньско-руского народу.

 

Така перемѣна духа соймовыхъ постановъ доказує, якъ быстрымъ ходомъ йшло поляченє рускои шляхты. Все те завдячувати треба постановамъ, правамъ и привилеямъ польскои (католицкои) шляхты а особливо єзуитскому выхованю. Переманюючи вѣру, тратили украиньско-руски̂ паны и свою Украиньско-руску народнôсть усвоюючи собѣ польского духа и польску мову, польски̂ звычаѣ и обычаѣ. Принявшп польску (католицку) вѣру и хôснуючиея правами польскои шляхты, вони вважали себе вже зôвсѣмъ Поляками.

 

Вôдъ часу введена уніи появилося було, правда, змаганє  украиньско-рускои суспôльности, пôдняти руску уніятску церкву, а про те зъ нею и Украиньско-руску народнôсть. Бажали утворити руску просвѣту, а бодай релігійну, але те змаганє  пробудилося за надто пôзно для споляченои и заможнои верствы. Въ польскôй Украинѣ-Руси годѣ було представити собѣ особу зъ высшои верствы инакше, нѣ жь съ польскою мовою  и польскими правами и съ польскими думками. Та высша верства нe потребувала вже рущины и зъ горда, съ паньска вôдносилася до всёго, що дороге кождому Русинови.

 

Простый нарôдъ, хочь якъ важко єму було, бачивши свою вѣру въ поневѣрцѣ, але вôнъ бувъ въ Польщѣ безсильный и безправный та нѣякъ нe бувъ годенъ помогти своѣй бѣдѣ и съ часомъ мôгъ бувъ и забути про свою попереднѣйшу вѣру. И мѣщане Русины нe мали такожь доволѣ силы, що бъ сами̂ могли недолѣ супротивнтися и задля того, що по мѣстахъ все мимохôть ставало католицкимъ и полячилося. Та на досаду католикамъ и Полякамъ пôдôймається проти нихъ Козацтво, сей цвѣтъ, вся надѣя, вся сила и вôдрада цѣлого Украиньско-руского народу.

Часъ показавъ, що унія, выдумана на приману высшои украиньско-рускои верствы, нe припала до серця ѣй, а паны волѣли вôдъ разу статися католиками (латинниками). Конець кôнцемъ лишився до навороту на унію ще простый нарôдъ. На него навѣть паны и Єзуиты нe зважали. Се отже причина, чому нова вѣра нe могла мати такои чести, якъ паньска вѣра. Отже съ часомъ католицка пропаганда починала вже досягати своихъ загаданыхъ намѣрôвъ, бо украиньско-руска шляхта ѣй пôддалася и сполячила. Приманивши на свôй бôкъ знатни̂ украиньско-руски̂ роды Жолкѣвскихъ, Сапѣгôвъ, Чорторыйскихъ, Реѣвъ, а що ще гôрше такихъ ученыхъ Саковичѣвъ, Смотрицкихъ и др., вôдняла Польща у Русинôвъ все, що становило єи опору. Въ дѣйсности однакъ показалося, що вона лише украсила своє латиньство свѣжими гѣляками руского дерева, а мѣжь тымъ рускій корѣнь и пень лишилися здоровыми и при способнôй нагодѣ годни̂ були ще красше зацвисти и красный плôдъ выдати. Се причина чому католицка пропаганда нe годна була знищити Украиньско-руского народу и нe могла єго до себе привязати. Лише розладъ ставъ бôльшій, бо украиньско-руска шляхта, вôдцуравшись своєи народности, зôрвала нитку що єѣ вязала зъ Русинами, зробилася чужою, а власть, яку ще мала надъ ними, приберає признаку зôвсѣмъ чужого панованя. Вôдцуравшись своєи Украиньско-рускои народности, перестають украиньско-руски̂ паны бути заступниками рускихъ интересôвъ и теряють свои народни̂ и політични̂ традиціи.

 

Въ кождôмъ часѣ и въ кождôмъ народѣ заходить тѣсна звязь мѣжь тымъ, якъ нарôдъ задивлявся на свою бувальщину, а тымъ, якъ вôнъ вôдноситься до своєи теперѣшности. Тôлько забутє своєи бувальщини або, що те саме, холодъ до всёго рôдного, було въ украиньско-рускôй суспôльности причиною переходу вôдъ Украиньско-руского народу до Польского, вôдъ свого осередка до чужого. Та помимо всѣхъ перепонъ природный хôдъ народного житя Украиньско-руского народу йшовъ дальше своєю дорогою. Звязь Украины-Руси зъ єи бувальщиною опиралася нe на шляхтѣ, нe на Смотрицкихъ або Саковичахъ, вона пôддержувалася простымъ народомъ и Могилами, Борецкими, Вишеньскими. Вони то и спасли украиньско-руску вôдрубнôсть.

 

Причины, що вызвали споляченє украиньско-рускои шляхты, нe мали принуки для всѣхъ остальныхъ Русинôвъ. Тодѣ коли верхни̂ верствы Украиньско-руского народу полячаться, то спôдна верства, при цѣлôй своѣй бѣднотѣ и темнотѣ, нe зрыває звязи зъ усѣмъ тымъ, що становило украиньско-руске житє ще за дотатарскихъ часôвъ, вона по переднѣйшому становить Украиньско-рускій нарôдъ и свято хоронить всѣ ти святощѣ своєи народнон окремѣшностп: свою руску мову, свою руску вѣру и пôсля змоги своє руске громадске право.

По вôдпадѣ шляхты Русины-мѣщане вразъ зъ убогимъ рускимъ духовеньствомъ стаються оборонцями Украины-Руси и єи вѣры. Своєю постôйностю стало руске мѣщаньство сильною обгородою для Украиньско-рускои народности а якъ де, то передовсѣмъ въ Кієвѣ заступало собою цѣлый Украиньско-рускій нарôдъ. Не на шляхту Кієвскои Земѣлѣ, а на Кієвскихъ мѣщанъ дивляться православни̂ Русины Вильна, Витебска, Полоцка, Могилева, Луцка, Львова и ин., готови̂ завсѣгды те саме чинити, що Кієвляне въ трудныхъ пригодахъ. Осередокъ важкости народного житя переноситься дѣйсно въ Кієвъ, въ серце Украины. Опôръ и вôдвага були прикметами Украинцѣвъ. Тымъ усѣмъ обясняється такожь сей фактъ, чому то унія, гля  даючи пôзнѣйше прихильникôвь мѣжь мѣщанами. звернула свою увагу на ремѣсникôвъ и бувши зразу доступною лише для верхнёи верствы, стала съ часомъ вывысшати людей низькихъ, простыхъ, якъ н. пр. Іосафата Кунцевича.

 

Крôмъ православнои церкви, яку заступають духовни̂ и мѣщане, здôймаються до оборони Украиньско-рускои народности попередь усѣхъ, якъ мы се вже бачили, Козаки. Хочь обѣ стороны одна зъ другою нe все трималися купы, та все жь таки обѣ рôвнобѣжно спѣшили до однаковои мети. Украиньско-рускій нарôдъ бачивъ, що украиньско-руска шляхта єго справу покинула а особливо тодѣ, коли зъ смертю кн. Константина Василя Острожского (1608 р.) згасла послѣдня пôдпора православнои вѣры. Правни̂ протесты нѣчого нe помагали а вôдъ короля годѣ було чого дôждатись. Отже Украиньско-рускій нарôдъ выведеный съ терпцю мусивъ глядѣти иншои помочи. И ось став вôнъ громадитися коло своихъ, коло козацкихъ гетьманôвъ, поки на останку нe здвигся цѣлою своєю масою пôдъ Богдановымъ проводомъ, що бъ съ шаблею въ рукахъ закôнчити цѣлу свою справу, якои нe годна була украиньско-руска шляхта перепровадити мирною дорогою соймовыхъ нарадь. Такъ протестує Украина-Русь спершу черезъ свою шляхту, опôсля черезъ свои мѣщаньски̂ корпораціи а на останку переноситься духъ опору проти польщины на козацку громаду. Такимъ отже чиномъ суджено було Козакамь стати борцями за Украиньско-руску народнôсть проти Польщи, оборонцями православія, волѣ и незалежности цѣлои Украины-Руси.

 

По невдалôмъ повстаню пôдъ проводомъ Остряницѣ и Гунѣ здавалось, буцѣмъ силы Козацтва и цѣлои Украины-Руси зовсѣмъ зломани̂ и що Украиньско-рускій нарôдъ мусивъ затихнути. Але минула хвиля, десять лѣтъ, и здвигся весь Украиньско-рускій нарôдъ.

 

Якъ мы вже бачили, пôсля здавленого повстаня 1638 р. заявлено Козакамъ вôдъ польского уряду, що вони разъ на завсѣгды теряють право выбору свого гетьмана и старшини, вôдъ загрозою кары смерти заказано ходити на Чорне море або втѣкати на Запороже. Спалено козацки̂ чайки, вôдобрано гарматы, козацкою реєстровою старшиною постановлено польскихъ панôвъ, а замѣсть гетьмана прислано польского комѣсаря. Теперь отже вôльныхъ слобожанъ обернули на панщизняныхъ хлопôвъ а на доси во̂льни̂ громады вкладали старосты повиннôсть стерегти границь. Крôмъ сого захоплюють старостове въ свои руки що найбôльши̂ городски̂ доходы и украиньско-руски мѣщане стають ихними пôддаными. Мѣщане  подôбно, якъ въ королѣвскихъ го́родахъ (мѣстахъ), залежни̂ були вôдъ короля, саме такъ и въ паньскихъ залежали и ставали пôддаными панôвъ. Съ той поры польскій угнѣтъ ставъ давити и Украину. Тихо, нe супротивляючись склонивъ свою голову цѣлый Украиньско-рускій нарôдъ. Хибань може лише сей смѣльчакъ, що волѣвъ блукати по степу або кинувши всё рôдне, все дороге, втѣчи на Запороже, чувся ще вôльнымъ, Але и сюды доходила вже рука ряду польского.

 

Такій сумный складъ рѣчей держався десять лѣтъ по цѣлôй Украинѣ-Руси. Та найбôльше допѣкавъ вôнъ тымъ, що вважалися головою цѣлого Украиньско-руского народу, се бъ то мѣщанамъ, духовнымъ а особливо Козакамъ, бо ихъ зôвсѣмъ справедливо лякались, що вони одни̂ годни̂ були знищити зôвсѣмъ шляхоцки̂ порядки а завести народни̂, руски̂, громадски̂. Вельможни̂ панове и шляхта зъ горда дивилися на Козака-хлопа, а Козацтво до недавна ще во̂льне, такъ вôльне якъ шляхта въ Польщѣ, теперь закрѣпощене, думало, гадало получшити свою долю и подрôбно розбирало способы, якъ дойти до колишнёи своєи волѣ.

 

Лѣтопись Самовидця такъ розказує про причины, що викликали вôйны Хмельницкого: „Початокъ и причина вôйны Хмельницкого – се зъ одного боку поневѣрка православія а зъ другого угнѣтъ Козакôвъ. Ихъ вôльныхъ силували панщину робити, по замкахъ служити, зъ листами ходити, старостиньски̂ конѣ чистити, въ грубахъ (печихъ) топити, псôвъ мыти, подвôря замѣтати и до иншихъ понижаючихъ робôтъ призначували. Полковники, шляхта-паны, наслани̂ для реєстровцѣвъ, зôвсѣмъ про нихъ не дбали, але ще ихъ зневажали и ту плату, по 30 золотыхъ на рôкъ пôдъ короля и Рѣчи-Посполитои имъ приналежну, на себе обертали дѣлячися зъ сотниками; бо сотникôвъ нe Козаки выбирали, але полковники, кого хотѣли зъ своєи руки, щобы були имъ прихильни̂. Захопить Козакъ добычу або учинить яку заслугу въ походѣ проти Татаръ, все собі присвоять. По мѣстахъ (гôродахъ) дѣялася кривда вôдъ жидовы. Козакамъ нe вольно було варити або мати своихъ напиткôвъ на свою потрѣбъ. Живиться Козакъ зъ рыболовлѣ, то на Кодакови вôдберають вôдъ него десятину на комісаря. Крôмъ сего мусить щось дати и полковникови и сотникови и асаулови и писареви а сѣромѣ Козакови̂ нѣчогôсѣнько нe лишилося".

 

Отже палкого матеріалу дуже багато назбиралось на Украинѣ. Держава, що за для релігійныхъ справь позбавила усѣхъ правъ всю трудящу, всю найпожиточнѣйшу продуктивну народну масу, се бъ то бôльшу часть народу, – така держава мусила неминучо завести вôйну зъ нею и понести вôдъ неи   удары. Не диво отже, що на Богданôвъ покликъ знявся цѣлый Украиньско-рускій нарôдъ.

 

Польскій урядъ бажаючи доконечно повздержати Козакôвъ вôдъ выбору гетьмана пôсля власнои своєи волѣ, назначує самъ одного съ козацкои старшины Барабаша наказнымъ гетьманомъ (заступникомъ гетьмана), залежнымъ вôдъ коронного гетьмана польского, а генеральнымъ писаремъ Богдана Хмельницкого. За Богдановою порадою представляє Барабашь королеви всѣ кривды. Король зновъ представляє все сенатови. Та все дармо. Тодѣ вôдповѣвъ король Козакамъ: „Вы сами̂ лицарѣ, маєте мушкеты и шаблѣ и здужаєте боронити свого права. Менѣ годѣ Вамъ помогти".

 

Тодѣ саме лучилось, що Чигириньскій пôдстароста Чаплиньскій вôдôбравъ вôдъ Хмельнпцкого хутôръ съ пасѣкою и млыномъ на урочищу Суботовѣ, взявъ єму жѣнку а сына такъ побивъ, що сей необавки и померъ. Хмельницкій глядѣвъ справедливости въ Варшавѣ, але тамъ єго ще высмѣяли. Вернувши на Украину, задумувавъ вôнъ помсту проти панôвъ, але єго спôймавъ Потоцкій и засудивъ на смерть. Однакъ вспѣвъ уйти ще на Сѣчь, але що й тутъ нe бувъ безнечный, мусивъ дальше втѣкати на Низъ а зъ вôдси въ Крымъ.

 

Що нe одна лише особиста оскорба була причиною до вôйны, доказують слова Хмельнпцкого на Запорожскôй радѣ: „Оскорбляють св. вѣру, чесныхъ єпископôвъ и черцѣвъ позбавляють насушного хлѣба, знущаються надь священиками, Єзуиты взяли въ поневѣрку нашу руску вѣру, вѣру нашихъ дѣдôвъ а уніяты приступають зъ ножемъ до нашого горла. По соймахъ смѣються надъ нашими просьбами и вôдповѣдають насмѣшками. Мало имъ, що безъ причины грозять нашому житю, ихъ вôйска, буцѣмъ що бъ запобѣгти непорядкамъ, волочаться по селахъ и часто нищать цѣли̂ мѣста (го́роды) до нащаду, саме якъ бы наважилися выгубити цѣле наше племя... А на причинокъ до всѣхъ сихъ мукъ вôддали насъ клятôй жидовѣ“.

 

Всѣ войны до часôвъ Хмельнпцкого, нe могли довести до бажаного кôнця, вже за для того самого, що Козаки дбали тодѣ майже выключно лише про самыхъ себе, а мало про долю остального Украиньско-руского народу. Бачивши ясно ту слабу сторону и бажаючи дôйти до кôнця, покликує Хмельницкій весь Украиньско-рускій нарôдъ проти Польщи, обѣцюючи всѣмъ безъ выимки добути козацкихъ правъ або, що на те саме выходить, вызволити весь Украиньско-рускій нарôдъ съ тяжкого пôдданьства. Для того то въ новôй боротьбѣ Козацтва проти Польщи бачимо по козацкôмъ боцѣ не лише самыхъ „гільтаѣвъ и голоту“, але вразъ зъ ними и чесныхъ селянъ и мѣщанъ. А що ще бôльше, коли Хмельницкій появився пôдъ Замостємъ, навѣть католицки̂ польски̂ хлопы зъ околиць таки Варшавскихъ готовилися пристати до него и пôсля слôвъ Станислава Радивила, коли бъ лише хочь оденъ козацкій полкъ бувъ появився пôдъ самою Варшавою, то всѣ вельможни̂ паны мусили бъ утѣкати зъ мѣста.

 

 Выкладаючи причины и хôдъ народныхъ повстань на Украинѣ-Руси, нe маємо намѣру описувати подрôбно вôйны Хмельницкого*), а звертаємо увагу на те, о що головно въ тыхъ вôйнахъ ходило.

 

*) Подрôбну исторію Богдана Хмельницкого подамо въ дальшихъ томахъ Рускои Историчнои Бібліотеки. Ред.

 

Чого просить Хмельницкій пôсля погрому Полякôвъ пôдъ Жовтыми Водами, пôдъ Корсунемъ, пôдъ Баромъ? Того самого, чого давнѣйше добивались инши̂ козацки̂ гетьманы, се бъ то свободы вѣры и козацкихъ правъ. Король по давному настає на сенатъ, що бъ запереставъ проливу крови и нe наражавъ цѣлои Польскои державы, однако все, якъ перше, дурнѣсько. Хмельницкій бачивши, що всѣ заходы нѣ на що нe здалися, стає нишкомъ умовлятися зъ Московскимъ царемъ Олексѣємъ Михайловичемъ, що бъ принявъ Украину пôдъ свою опѣку.

Польски̂ моралісты, оборонцѣ аристократичныхъ засадъ, банують надъ упадкомъ цивілізаціи буцѣмъ съ причины козацкихъ бунтôвъ. Правда, що польска цивілізація дознала великои втраты, але вона нe була сею справдешнёю цивілізацією, до якои доходить нарôдъ дорогою економѣчного и духового свого розвитку. Але на вôдворôть розвилась вона лише помѣжь одною  верствою а цѣлу суспôльнôсть доводила до деморалізаціи. Идеаломъ тои цивілізаціи, яку завели панове на Украинѣ, була панщина, бо пôдданьство и неволя нерозлучни̂ були вôдъ польскои культуры.

 

XV.

 

Вôдъ смерти Владислава ажь до выбору нового короля не робивъ Хмельницкій жадныхъ заходôвъ проти Польщи а стоявъ съ Козаками, выжидаючи лише або мира або вôйны.

 

Але польскій урядъ не вмѣвъ якось по розумному хôснувати съ Козацтва и съ пôдвластного ему Украиньско-руского народу для добра самои Полыци, а конвокаційный соймъ подавъ Хмельницкому таки̂ згôрдни̂ умовы, якъ коли бъ вони єго, а не вôнъ ихъ побивъ, а заразомъ не ждучи, чи вôнъ ихъ прійме, чи нѣ, выславъ проти него своє вôйско. Коли стрѣнуло воно Козакôвъ пôдъ Пилявцями, розбѣглося на чотыре вѣтры, вôдцуравшись цѣлого свого табору. Пôсля такои наруги польского вôйска мовь и не було въ Полыцѣ нѣколи. Сами̂ Поляки зъ дивного дива зôйти не могли, чому Хмельницкій бездѣльно простоявъ цѣлыхъ три недѣль, коли мôгъ за сей часъ завоювати цѣлу Польщу. Одни̂ казали, що се чудо, други̂, що гетьманъ стративъ, якъ то кажуть, голову.

 

Тымчасомъ ждавъ гетьманъ на выбôръ нового короля, бо не бувъ бунтôвникомъ, не думавъ завоёвувати Польщи, а думавъ лише зберегти що найдорожше кождому чоловѣкови, – волю, родину, майно и батькôвску вѣру. Зъ другого боку гадавъ такожь, що Русины, добившися теперь своихъ правъ, здужають ще найборше въ звязи съ Польщею зберегти и въ будущинѣ свою народнôсть.

 

На останку выбрано короля. Новый король Янъ Казимиръ выправляє до Хмельницкого послôвъ и просить мира. Въ часѣ переговорôвъ зъ Адамомъ Кисѣлемъ въ Переяславѣ споминає гетьманъ короля съ приналежною шанобою, але дуже рѣзко дорѣкає польскимъ панамъ и польскому духовеньству за кривды Козакôвъ и ихъ вѣры и подає таки̂ умовы:

 

1. Козакамъ повернуться всѣ давни права и привилеѣ.

 

2. Зъ усеи Украины-Руси будуть выдалени̂ Єзуиты и жиды.

 

3. Унія буде знесена.

 

4. Постôйне повне число козацкого вôйска збільшиться до 40.000.

 

5. Православний Кієвскій митрополітъ буде мати право засѣдати въ сенатѣ.

 

6. Всѣ посады и гôдности по всѣй Украиньско-рускôй Землѣ можуть роздаватися лише православнымъ Русинамъ.

 

Польски̂ сенаторы нe хотѣли навѣть чути про таки умовы. Поки Хмельницкій облягавъ въ Збаражѣ Вишневецкого (вôдъ 30. червня [10. лат. липця] 1649 р.), выступивъ Янъ Казимиръ проти него зъ вôйскомъ, але Хмельницкій розбивъ єго пôдъ Зборовомъ (5. серпня [15. лат.] 1649 р.) Ту Козаки такъ побили Полякôвъ, що могли взяти въ неволю самого короля. Однакъ гетьманъ приказавъ „нe доторкатися королѣвскои особы“. Король просивъ мира и одержавъ єго на згаданыхъ умовахъ съ тымъ ще додаткомъ, що коронне польске вôйско нe смѣє стояти по тыхъ мѣстахъ (го́родахъ), де живуть Козаки.

 

Та нe довго тѣшився Украиньско-рускій нарôдъ своєю побѣдою. Скоро дôзнавъ розчару. Пôсля умовы мало бути реєстровыхъ Козакôвъ до 40.000. Всѣ остальни̂, хочь брали участь въ вôйнѣ, мали выписатися зъ вôйска, вернути зновъ въ пôдданьство и зновъ гôрко працювати на тыхъ самыхъ панôвъ, якихъ що лише повыганяли зъ Украиньско-рускои Землѣ. Коли гетьманъ важився выконувати сю умову, така выйшла буря, що ледви зъ житємъ утѣкъ и мусивъ єго понехати. И Поляки зъ свого боку такожь нe виконали умовы, тому то и Зборôвска умова и року нe простояла. Король, правда, выдавъ грамоту, що потверджує права рускои церкви, та вона нe мала бôльшои ваги, якъ подôбни̂ грамоты Владислава IV.

 

Отже Зборôвска умова нe вдоволила нѣ сихъ, нѣ тыхъ. Съ колька десятокъ рокôвъ тому назадъ, мôгъ бы бувъ може вôнъ довести до мирного кôнця, але теперь було вже за пôзно. Годѣ було єго сповнити. „Чи жь нe всѣхъ насъ кликано добиватися волѣ? Чи жь нe всѣ мы були Козаками?" – казавъ сердито Украиньско-рускій нарôдъ. „Чи жь мы клали головы лише за волю тыхъ сорока тысячь ? Де жь обѣцянки Хмельницкого?“... Селянъ ставъ гетьманъ карати и мусити до пôдданьства панамъ, але се вменшило єго популярнôсть а вôйско єго стало вменшатися, нѣ жь зразу було.

 

Поляки такожь нe думали сповняти умову. Не лише уніи   нe змѣнили, але навѣть Кієвского митрополіта нe допущено до сенату, бо католицки̂ (латиньски) біскупы заявили, що выйдуть зъ сенату, коли духомъ „шизматика“ тамъ задыхатиме. Тому отже оба боки стають ладнатися до вôйны. Коронный гетьманъ Потоцкій нарушивъ границю назначену Зборôвскою умовою, розложившись съ польскимъ вôйскомъ по Подôлю, буцѣмъ що бъ привернути миръ мѣжь селянами. Поки Хмельницкій на ново переговорювався зъ сенатомъ, напали нôчю Поляки пôдъ Краснымъ на Брацлавскін козацкій полкъ и розбили єго. Дознавшись про те, переправився козацкій полковникъ Богунъ зъ своимъ вôддѣломъ черезъ рѣку Богъ и такъ необачки пôдôйшовъ Полякôвъ, саме коли радувалися своєю побѣдою и зôвсѣмъ ихъ побивъ.

 

Зновъ отже починається братобôйна, крôвава вôйна, що вже має выразно релігійну прикмету. Янъ Казимиръ въ друге одержує черезъ нунція вôдъ самого св. Отця папы римского посвящене знамя, а въ козацкôмъ таборѣ ладяться зъ воєннымъ пôкликомъ „за вѣру, братя, за вѣру“.

 

Пôсля нещасливои битвы пôдъ Берестечкомъ (1651 р.) вступило польске вôйско на Украину, але стрѣнуло нежданый опôръ. Весь нарôдъ вразъ съ Козаками бороняться до останнёи каплѣ крови, поки всѣ нe погибнуть. Жѣнки боролись зарôвно съ чоловіками. На останку обѣ сторонѣ, потребуючи̂ вôддыхнути, заключають миръ въ Бѣлôй Церквѣ, для Козакôвъ дуже невыгôдный. Замѣсть сорока тысячь козацкого вôйска полишено Хмельницкому лише двайцять тысячь, а жидамъ и Єзуитамъ дозволено жити на Украинѣ-Руси. Мѣжь тымъ нарôдъ, намагаючи до волѣ съ пôдъ паньского пôдданьства, дуже нарѣкавъ и глядѣвъ выходу.

 

Вже зъ давнѣйшои поры ставъ Украиньско-рускій нарôдъ переселюватися по за Днѣпро до Росіи, де згодомъ являються Украиньско-руски̂ слободы поблизько Пиньска, Путивля и Бѣлгорода. Пôсля того, коли нe сповнилися обѣцянки Хмельницкого, переселюється Украиньско-рускій нарôдъ на великій розмѣръ до Росіи, ба навѣть багато Козакôвъ нe хотѣло жити близько вôдъ польскои границѣ. Першій примѣръ до выходу на слободу дали Волыньски̂ Русины. Одержавши царскій дозвôлъ, оснували Волыньски̂ Русины село Острогожскъ. Слѣдомъ за ними переселяються громадно Русины съ по надъ Днѣстра и Бога и т. д. въ вôльни̂ степы Московского царства, де не було нѣ польского шляхтича, нѣ польского ксендза, нѣ всемогучого жида-арендаря и основують тамъ слободы: Изюмъ, Короче, Бѣлополе, Сумы, Харькôвъ, Лебедынъ и инши̂. Переселенцѣ покидаючи своє рôдне село, палили свои хаты и гумна що бъ не достались лише Полякамъ.

 

Такъ отже короткоглядна и нерозбôрчива польска політика привела лише до зменшеня населеня въ Польщѣ и до заселеня Росіи.

 

Не мавши надѣѣ власными силами довести до доброго кôнця ти̂ вôйны, входивъ Хмельницкій ще на початку повстаня въ умовы зъ Московскимъ дворомъ и просивъ приняти Украину пôдъ свою опѣку. Пôсля Бѣлоцерковскои умовы, вôнъ чимъ разъ бôльше напирає на нихъ своими просьбами.

 

Незабаромъ нарушили сами̂ Поляки Бѣлоцерковску умову. Бо коли Тимошь Хмельницкій (Богданôвъ сынъ) выправлявся на Волощину, що бъ одружи̂тись зъ дочкою тамошнёго господаря Лупулы, то польный гетьманъ Калинôвскій заступивъ єму дорогу пôдъ Батогомъ (1652 р.), але Полякôвъ збито п знищено. Ся пригода стала поводомъ до новои вôйны. Богданъ вразъ съ Крымскимъ ханомъ облягъ короля пôдъ Жванцемъ. Ханъ мавъ на оцѣ лише власну свою користь, отже згодився съ Поляками, що покине Козакôвъ, скоро Поляки заплатять єму 100.000 червôнцѣвъ п позволять єму брати по дорозѣ бранцѣвъ въ татарску неволю. Поляки згодилися на все, вымовивши собѣ лише те, що бъ Татаре грабили лише 40 днѣвъ и брали бранцѣвъ въ неволю лише самыхъ Русинôвъ. Ханъ зъ свого боку приобѣцявъ помагати опôсля Полякамъ проти Козакôвъ, що бъ ихъ зовсѣмъ выгубити.

 

Тяжко приходилось Хмельницкому въ однôй порѣ вести вôйну и съ Поляками и съ Татарами. Мусивъ годитися на миръ, яки̂ бъ тамъ и не були тяжки̂ умовы. Въ такихъ сумныхъ обставинахъ звертається по довгôй роздумѣ зновъ до Московского царя съ просьбою приняти Украину пôдъ свою опѣку и ихъ край прилучити до Московского царства, бо инакше буде Украина приневолена пôддатися Турецкому султанови. На останку скликує царь Олексѣй Михайловичь земскій соборъ, що бъ обсудити цѣлу справу. Постановлено вволити просьбу Хмельницкого и выдати Польщѣ вôйну.

 

Зôбрана 1654 р. въ Переяславѣ велика козацка рада заприсягла вѣрнôсть цареви.

 

Мы вже споминали въ свою пору про Люблиньску унію, нe належить отже поминути и постановъ Переяславскои рады, де зôбралась вся старшина и сила Козакôвъ, де прибули такожь царски̂ послы. Гетьманъ Хмельницкій сказавъ тодѣ на радѣ: „Не ма потребы и згадувати Вамъ про кривды вôдъ Полякôвъ. Сами̂ добре знаєте, що вони жида и собаку высше ставили, нѣ жь нашого брата-христянина, а православный схôдный царь одновѣрець зъ нами. Великій Московскій царь змилосердився надъ тяжкою оскорбою рускои церкви на Украинѣ-Руси нe згордивъ нашими шестилѣтными просьбами а звернувъ до насъ своє царске серце и выславъ послôвъ до насъ съ царскою ласкою. Нема вже для насъ щирѣйшого захисту, якъ пôдъ єго высокою рукою. Але хто нe годиться зъ нашою думкою, нехай иде, де єму сподобається, вôльна дорога". Розляглися оклики: „Хочемо всѣ бути пôдъ царемъ схôднымъ". Переяславскій полковникъ ходивъ до всѣхъ пытаючи: „Чи всѣ годяться?" – „Всѣ годимося", – вôдповѣдали єму.

 

Опôсля прочитано давнѣйше уложени̂ умовы, ось яки̂: „Украина прилучується до Московского царства пôдъ назвою „Малороссіи" и має право выбирати своихъ гетьманôвъ. Гетьманъ може пріймати чужихъ послôвъ и зноситися съ чужими державами. Козаки сами̂ собѣ выбирають свою старшину, сами̂ собою управляють и сами̂ себе судять. Духовныхъ и мѣщаньскихъ правъ нe можь тыкати. Реєстровыхъ Козакôвъ має бути 60.000, а крôмъ нихъ може бути ще бôльшь охочихъ". Въ умовѣ Хмельницкого сказано въ имени Украиньского народу: „Мы сами̂ мѣжь собою розберемо вже, хто Козакъ а хто рôльпикъ". И дѣйсно богатши̂ остали на дальше Козаками, се бъ то вôльными людьми а бѣднѣйши̂ хлопами. Козаки розумѣли свою волю подекуды на польскій ладъ. Бажали подôбно якъ Поляки лише користуватись своими привилеями, якихъ инши̂ люде нe мали. Значна бôльшôсть землѣ була козацкою або приналежала до тои украиньско-рускои шляхты, що пристала до Козакôвъ. Навѣть помѣжь упривилеёванымъ Козацтвомъ затратилася давнѣйша рôвнôсть. Воно вже розпадається на „значныхъ и чернь “. Такій ладъ ставъ розвиватися за Хмельницкого, а зовсѣмъ выробився вже ажь по єго головѣ.

 

Такъ отже знищено Люблиньску унію Переяславскою радою. Релігійна загорѣлôсть вразъ съ поляченємъ Русинôвъ привела до такого кôнця, зовсѣмъ на выворôть вôдъ того, до якого намагала Люблиньска унія.

 

Пôдданьство Хмельницкого пôдъ Росію выкликує нову вôйну, що одночасно выбухла на Литвѣ її Украинѣ, а тутъ зъ особлившою силою. Весною 1654 р. вступило польске вôйско на Подôлє. Якъ єго пріймавъ Украиньско-рускій нарôдъ, може показати колька прикладôвъ. По завзятôй рѣзнѣ взято мѣсто (го́родъ) Немирôвъ и до пôдвалинъ зруйновано. Въ великôмъ, камянôмъ земнику заперлось до 3000 Русинôвъ. Поляки обѣцяли ихъ помилувати, скоро выдадуть старшину. Русины вôдкинули. Тодѣ стали выкурювати ихъ дымомъ. Всѣ пропали, та нѣкого не выдали.

 

Въ мѣсточку Бушѣ зôбралося до 12.000 Русинôвъ. Жадни̂ намовы, жадни̂ промовы, жадни̂ обѣцянки начальникôвъ польского вôйска Чарнецкого и Любомирского не переконали ихъ, що бъ пôддалися. Тодѣ Поляки перервали воду и стали вже останній приступъ робити. Русины бачивши, що вже нема нѣякого выходу, пôдпалили свои хаты и стали убивати самыхъ себе, що бъ лише въ польски̂ руки не впасти. Жѣнки кидали дѣтей въ глибоки̂ кирницѣ а опôсля сами̂ скакали за ними. Жѣнка сотника Зависного, зарѣзавши свого чоловѣка, сѣла на бочôлку съ порохомъ, пôдпалила и вылетѣла въ воздухи. Сѣмдесять иншихъ узброєныхъ жѣнокъ скрылося въ печеру. Польскій полковникъ Целярій просивъ ихъ пôддатпся, обѣцюючи всѣмъ волю. Русинки вôдповѣли выстрѣлами. Тодѣ приказавъ полковникъ спустити воду до печеры. Всѣ погинули, але не пôддались. Подôбныхъ подѣй повно всюды. Скрôзь боролися Русины до самого краю. „Лучше згинути, нѣжь пôддатися Полякамъ", казали вони. А польскій коронный гетьманъ писавъ королеви: „Гôрко прійде Вашôй Милости почути про спустошенє краю, та годѣ инакше перемогти хлопску злôсть“.

 

Въ р. 1656 Шведы вразъ зъ Росіянами заняли пôвнôчни̂ польски̂ землѣ. Взяли такожь обѣ столицѣ: Кракôвъ и Варшаву. При такихъ обставинахъ здавалося, що прійшовъ конець Польщи. Тодѣ звернувся король Янъ Казимиръ до царя Олексѣя Михайловича и обѣцявъ єму въ умовѣ у Вильнѣ 1650 р. пôсля своєи головы польску корону. Надѣючися сего, вважає вже царь Польщу мовь бы свою питому власнôсть и нe бачивши на пересторогу Хмельницкого, що Поляки нe додержать слова, заперестає Польщу воювати. Тодѣ Хмельницкій причуваючи, що Украина-Русь колись може ще зновъ опинитись въ польскихъ рукахъ, входить въ умову зъ Семигородскимъ княземъ Ракочимъ и Шведскимъ королемъ Каролемъ X., що бъ подѣлити Польщу. Се бувъ вже другій намѣръ подѣлу Польщи, а причину до нихъ дали кривды Украиньско-руского народу.

 

Скоро Полякамъ полѣпшилося, вже имъ було байдуже, про Вильненьску умову, якъ се добачавъ Хмельницкій, але вôнъ скоро померъ (1657 р.), нe бачивши вже, якъ сповнилися єго слова.

 

Мѣжь тымъ злученє Украины зъ Росією було смертнымъ ударомъ для Польщи. Воно єѣ на стôлько ослабило, на скôлько пôдсилило Росію. Тому то часы Богдана Хмельницкого набрали такъ великои ваги въ исторіи обохъ сихъ державъ.

 

Въ Славяньскôй родинѣ и Польща и Украина-Русь вызначалися своимъ самостôйнымъ историчнымъ житємъ передъ иншими Славяньскими народами, що або завчасу попали пôдъ чужу власть або обявляли своє житє лише вôдпоромъ чужоземному ворожому угнѣтови. Мимо спôльного славяньского роду, рôжняться оба племена, Польске и Украиньско-руске, и державнымъ и горожаньскимъ своимъ ладомъ и историчною дѣяльностю, и народнымъ своимъ характеромъ, оба племена приняли инакши̂, суперечни̂ а навѣть собѣ зôвсѣмъ ворожи̂ напрямы. Се отже причина, чому оба ти̂ племена, хочь злучени̂ багато столѣтями, ведуть мѣжь собою безнастанну, завзяту боротьбу. Польща намагалася переиначити Русинôвъ на свôй ладъ и довго мала перевату по своѣмъ боцѣ. Заволодѣвши Русинами спершу въ Червонôй Руси, опôсля на Литвѣ, иде вона крокъ за крокомъ напередъ и въ початкахъ XVII. вѣку ледви що нe заволодѣла остальною Русею. Мы бачили вже, що спинило те завоёванє. Доба Хмельницкого є саме тымъ поворотнымъ пунктомъ упадку Польщи и скрѣпленя Росіи прилученємъ великои частины Украины-Руси. Съ тои поры падає вплывъ польскій а пôдноситься російскій. Було правда кôлька пробъ зновъ нагнутися назадъ, але вони нe довели до нѣчого.

 

Такъ и. пр. Выговскій, доставши гетьманьску булаву, хотѣвъ зновъ звести Украину-Русь до купы съ Польщею и въ такôмъ змыслѣ заключивъ вôнъ 1658 р. Гадяцку умову съ Поляками, що бъ Украина-Русь заняла таке становище до Польщи, якъ колись Литва. На пôдставѣ той умовы мала Рѣчь-Посполита складатися съ трехъ рôвноправныхъ народôвъ: Полякôвъ, Русинôвъ и Литовцѣвъ. До вôдновленого Украиньско-руского князѣвства мали належати три воєводства: Волыньске, Подôльске и Кієвске. Украина-Русь мала мати свого канцлера, маршалка, сенаторôвъ, власни̂ суды, університетъ и школы. Православный украиньско-рускій митрополітъ и єпископы одержують мѣсця въ сенатѣ, унія мала бути знесена а воля православнои вѣры забезпечена. Русины мали право мати 40.000 постôйного козацкого вôйска, выбирати по колька осôбъ на гетьманьску гôднôсть а одну зъ нихъ мавъ спôльный король затвердити на гетьмана. Рускому духовеньству и церквамъ обіцяно свободу вôдъ повинностей, вôдъ суду и патронату надъ ними польскихъ панôвъ. По гôродахъ и Поляки и Русины мали користуватись рôвными правами до мѣскихъ посадъ и т. д.

 

Якъ нещири̂ були Поляки до Русинôвъ, можна бачити вже зъ сего, що коли въ Варшавѣ умовѣ Гадяцкôй дуже супротивлялися, то самъ Бенёвскій, що споводувавъ єѣ, казавъ: „Знаєте добре, якъ стоить зъ Рѣчею-Посполптою. Зъ одного боку грозять Шведы, зъ другого Москалѣ. Теперь дражнити Козакôвъ значило бъ те саме, що вôдкидати и ту помôчь, яка сама намъ наставляється. Теперь мусимо ласками придобрювати Русинôвъ. Та пôзнѣйше то вже буде можна все довести до давнѣйшого ладу". Гадку сю принято и Гадяцку умову заприсягъ самъ король Янъ Казнмнръ а за нимъ польскій примасъ, Вильненьскій біскупъ, польски̂ гетьманы, королѣвскій канцлєръ, соймовый маршалокъ и инши̂ польски̂ достойники. Устами присягало а гадкою клялися нарушити угоду при першôй лѣпшôй нагодѣ. Тому то сеи угоды, затвердженои соймомъ 1661 р. и нe выповнено. Зъ другого боку нe находила ся умова вѣры у самыхь Русинôвъ, бо годѣ було ѣй повѣрити по всѣхъ такъ тяжкихъ досвѣдахъ.

 

Въ конець появилася Гадяцка конституція за пôзно вже для Украиньско-руского народу. ІЦиро и чесно виконувана за часôвъ Хмельницкого и Кисѣля могла бъ була втихомирити народни заверюхи. Теперь була хиба лише товчкôмъ до чимъ боршого намаганя вызволитися вôдъ паньского угнѣту, вôдъ безмежнои залежности, основанои на пôдвалинахъ, на якихъ розбилося польске житє. По Зборôвскôй и Бѣлоцерковскôй умовѣ зрозумѣвъ Украиньско-рускій нарôдъ, що вôнъ такожь лише орудіємъ въ рукахъ самыхъ Козакôвъ. Стративши вѣру до Козакôвъ, холоднѣє до вôйны и стає переселятися до Росіи, въ такъ названи̂ вôльни̂ полки. Съ той поры отже и надѣѣ народу звертаються до Росіи.

 

Мѣжь тымъ густо-часто повстають на Украинѣ заверюхи, по бôлыпôй части за для гетьманьскои гôдности, що залежала вôдъ вольного выбору всѣхъ Козакôвъ. За гетьманьску булаву жадно хапало неразъ рôвночасно по кôлькохъ людей, кождый зъ своими сторонниками. За першихъ пяти лѣтъ по Богдановôй головѣ було по колька самозванцѣвъ-гетьманôвъ наразъ. Одни̂ другихъ нищили обопôльно съ пôдмогою Козакôвъ. Простый зновъ нарôдъ и козацка „чернь" признавали лише тыхъ гетьманами, що тримали зъ Москвою и навѣть чути нѣчого нe хотѣли про тыхъ, що бажали зближитися зновъ до Польщи. Причины такои неприхильности крыються такъ въ релігійныхъ и суспôльныхъ обставинахъ, якъ и въ ненависти, яка виробилась наслѣдкомъ вѣковои боротьби съ Польскою державою. Та ще бôльшого значеня набирає тутъ те майже несвѣдоме причутє народу, що козацка старшина намагає зъ себе вытворити лише нову шляхту на подобу польскои. Нарôдъ лякався, що вона съ пôдмогою Польщи легко зможе сего дôпняти, коли тымчасомъ пôдъ Росією воно може чей инакше зложиться. Але й та остання надѣя Украиньско-руского народу зôвсѣмъ єго завела. Московскій урядъ своими поступками розбуджувавъ невдоволенє мѣжь народомъ. Духъ козацкій Украиньско-руского народу бажавъ, що бъ Козацтво ширшало. Воно й справдѣ тодѣ ширилося на Литвѣ. Та Московски̂ воєводы пôсля царского приказу спиняли се розширюванє, повертали Козакôвъ въ посполитыхъ (хлопôвъ), били ихъ кнутами и батогами. Нѣ бы то для обороны Украины намагався царскій урядъ посадити крôмъ Кієва и въ иншихъ мѣстахъ своихъ воєводôвъ и нарôдъ пôдчинити ихъ судови, а тôлько мѣщанамъ и Козакамъ лишити самоуправу. Се тревожило нарôдъ Рускій на Украинѣ.

 

Маса Украиньско-руского народу була зъ наведенихъ причинъ зôвсѣмъ неприхильна до Гадяцкои умовы. Русинъ нe мôгъ знести навѣть споминки про шляхту, яка бъ вона нe була.

Съ тыхъ отже причинъ проти гетьмана Выговского пôдôймається значна бôльшôсть Козацтва и пристає до московскихъ воеводôвъ. Въ 1659 р. гетьманъ при помочи Крымского хана розбивъ своихъ противникôвъ пôдъ Конотопами. Та скоро Татаре єго покинули, мусивъ втѣкати до Польщи.

 

Наслѣдкомъ того, що Выговскій пôддався Польщѣ а вона нe выповнила Вильненьского договору, выдає Росія нову вôйну Польщѣ. Вôйна тягнеться вôсьмь рокôвъ съ перемѣннымъ щастемъ. За тыхъ вôсьмь лѣтъ незвычайно скоро змѣнюються украиньски̂ гетьманы.

 

Спершу нарôдъ съ Козаками, за для переваги Выговского, выбирає гетьманомъ Юрія Хмельницкого (Богданового сына). Царь потвердивъ єго. Однакъ Юрій, побитый Поляками пôдъ мѣсточкомъ Слободищемъ недалеко Чуднова (1660 р.), за порадою старшины нe додержує слова Росіи и мириться съ Польщею на пôдставѣ Гадяцкои умовы. Въ Чудновѣ пôдписано миръ, що затверджувавъ Гадяцку умову, съ тою одною выимкою, що має утворитися Украиньско-руске князѣвство съ трехъ воєводствъ. Въ прочѣмъ нe мôгъ король сповнити и Чуднôвскои умовы саме такъ, якъ нe выповнивъ Гадяцкои, бо шляхта, магнаты и польске духовеньство заєдно противилися.

 

Пôсля зрады Юрія Хмельницкого, зôбралася въ Нѣжинѣ 1663 р. „чорна рада" (всенародна рада) и выбрала на єго мѣсце гетьманомъ Брюховецкого. Вôнъ 1665 р. выправився до Москвы, оженився зъ московскою бояринею и дôставъ вôдъ царя боярскій титулъ и богати̂ добра. Пôдлещуючись московскому урядови̂, радить самъ гетьманъ цареви знести козацку самоуправу и побôльшити число московскихъ воєводствъ на Украинѣ-Руси.

 

Вернувшись зъ Москвы стає Брюховецкій вôдъ разу ворогомъ Украины. Всѣхъ розъяривъ титулъ боярскій и лють ще бôльшає, коли въ супроводѣ стрѣльцѣвъ явились нови̂ воєводы, зъ наданою собѣ властею воєнною, горожаньскою и судовою. Настають нови̂ заверюхи. Украиньско-рускій нарôдъ нe хоче платити дачокъ московскимъ воєводамъ и вбиває московскихъ  салдатôвъ. Вважаючи Брюховецкого головнымъ виновникомъ всеи бѣды, всѣ Русины, мѣщане, Козаки и хлопы бються зъ гетьманьскими Козаками, що збирали ти̂ дачки.

 

Друга російско-польска вôйна закôнчується 1667 р. Андрусôвскимъ миромъ. Смоленьскъ, Сѣверска Земля, Украина лѣвобôчь Днѣпра и Кієвъ зъ дооколишнимъ округомъ правобôчь Днѣпра достались Росіи а правобережна Украина досталась Польщѣ.

 

Такимъ чиномъ подѣлено Гетьманщину на двѣ пайки, схôдну и захôдну або на правобережну и лѣвобережну Украину.  Съ того повстають велики̂ неспокоѣ, про котри̂ мусимо оповѣсти, що бъ пояснити зрôсть Росіи а ослабленє Польщи.

 

Коли розголосилася Андрусôвска умова, лякъ взявся всѣхъ православныхъ Украинцѣвъ-Русинôвъ. Настають безнастанни̂ заверюхи. И простый нарôдъ и Козаки попадають въ роспуку, що всѣ крôвави вôйны, всѣ тяжки̂ жертвы, все лихо, всѣ нeдостатки, якихъ дознали Русины, нe выстарчили, що бъ дôйти до сякого такого выходу. Бо коли силъ всеи Украины-Руси нe выстарчило въ боротьбѣ съ Поляками, то що жь могла вчинити подѣлена Украина-Русь, коли єѣ земля обезлюднена, коли вона спустошена довгими вôйнами? Зновъ повернуть ненависни̂ паны, зновъ стануть силувати Русинôвъ до панщины, а вони до волѣ привыкли. Ще борше наѣдуть ненависни̂ ксендзы латиньски̂ и уніяты, зновъ возьмуть силувати до уніи, на латиньство, зновъ стануть вôдбирати церкви, выганяти духовныхъ и т. д. Украиньско-рускій нарôдъ тямивъ зъ досвѣду, що жадныхъ умовъ, жадныхъ угодъ, жадныхъ обезпекъ волѣ, сумлѣня и особы нe додержать єму а ще крôмъ звычайныхъ кривдъ, прійдеться єму досвѣдчати пôмсты за бунтъ, за спустошенє, за вôйну.

 

Въ прочѣмъ сами̂ Поляки нe таилися зъ своими намѣрами. Регіментарь Маховскій, появивши̂ся зъ вôйсковымъ вôддѣломъ въ Брацлавщинѣ, стає пустошити єѣ огнемъ и мечемъ, буцѣмъ що бъ Русинôвъ привести до послуху для Рѣчи-Посполитои.

 

Пôсля сего, якъ схôдна половина Украины вразъ съ Кієвомъ перейшла въ руки Росіи, то всѣ заходы правобережныхъ Русинôвъ змагають конче до того, що бъ нe вôддѣлитися вôдъ  лѣвобережныхъ. Гетьманъ правобôчного краю Петро Дорошенко звертається съ просьбою до царя, приняти єго съ краємъ пôдъ свою власть, та нe инакше, якъ зъ забезпекою самостôйности Украины, що бъ Московскій урядъ нe посылавъ тамъ своихъ воєводôвъ, нe мѣшався у внутрѣшни̂ справы Украины, а обходився съ Козаками, якъ зъ народомъ вôльнымъ. Але царь нe хоче нарушати мира съ Польщею. Такимъ чиномъ, чи хочь, чи нe хочь, мусили Русины пôддати̂ся своѣй долѣ а пустынѣ, засѣяни̂ звалищами и людскими кôстяками, на основѣ Андрусôвского миру достаються зновъ въ шляхоцки̂ руки.

 

Украиньско-рускій нарôдъ назвавъ козацко-польски̂ вôйны „руиною", бо Козаки „зруйнували" въ пра-рускихъ земляхъ шляхоцкій ладъ. Зъ одного боку силуються вельможни̂ панове здѣлати зъ Украины-Руси другу Польщу, и ввести въ нѣй польске право. Зъ другого боку Украина-Русь, причуваючи въ тыхъ змаганяхъ свою загибель, нищить и пустошить городы и села, грабить и палить паньски̂ замки а найбôльше латиньски̂ костелы и кляшторы, выганяє панôвъ и жидôвъ-арендарѣвъ, зносить польске право, бажаючи заховати свои давни громадски̂ порядки, свою давну вѣру и задержати въ народныхъ рукахъ ту землю, яку паны забрали и подѣлили лише мѣжь собою.

 

Звѣвши въ купу всѣ выказани̂ подѣѣ, стає ясно, що цѣла исторія Украиньско-руского народу и єго заступникôвъ Козакôвъ, вызначається змаганємъ до демократичныхъ установъ. Козацки̂ вôйны, се боротьба народнои демократій съ шляхоцкою. Длятого треба ту ясно вôдповѣсти на пытанє: чого то мѣжь православнымъ Украиньско-рускимъ народомъ помѣчається такій завзятый вôдпôръ проти католикôвъ и католіцизму?" а)Паны католики захопили всю землю собѣ, а вôльный православный Украиньско-рускій нарôдъ силували до панщины. б)Католіцизмъ польскій намагавъ все до цѣлковитого знищеня православія и Украиньско-рускои народности.

 

Отже нѣчого иншого, якъ лише любовь волѣ, рôднои землѣ, любовь до прадѣднои вѣры и своєи Украиньско-рускои народности выкликає таку вôдпôрну силу.

 

Здавалось бы, що по такихъ досвѣдахъ повиненъ бы польскій фанатизмъ въ наворотѣ и поляченю Русинôвъ зовсѣмъ застановитись, а бодай хочь зменшитись. Та въ дѣйсности склалося инакше.

 

Въ 1669 р. выбрано польскимъ королемъ Михайла Вишневецкого. Гетьманъ Петро Дорошенко вразъ зъ митрополітомъ Тукальскимъ подавъ до сойму петицію, що бъ православнымъ повернено забрани̂ церкви а украиньско-рускихъ єпископôвъ допущено засѣдати въ сенатѣ. Але новый король нe лише нe дозволивъ имъ засѣдати въ сенатѣ, але навѣть поусувавъ дисідентôвъ зъ усѣхъ посадъ и урядôвъ.

 

Хочь православни̂ Русины и нe мали своєи церковнои єрархіи, та нe перестали, пôсля свого звычаю, выбирати съ помѣжь себе спосôбныхъ людей на парафіи и высылати ихъ за границю до высвяченя. Що бъ сему запобѣгти, выдано за польского короля Михайла таке право, що жаденъ священикъ нe мôгъ достати парафій, доки нe выпросить собѣ презенты (згоды на парафію) у дѣдича сего села, або у старосты або арендаторя королѣвскихъ маєтностей. Тутъ треба згадати, що хочь соймъ 1669 р. выдавъ право, котре увôльняло руске духовеньство вôдъ панщины и всѣлякои иншои панщизнянои роботы, а все таки польска шляхта нe зважала на те и ще на Гродненьскому соймѣ 1726 р. вважаються поповичѣ за паньскихъ, панщизняныхъ пôдданыхъ.

 

Коли отже релігійни̂ кривды въ правобôчнôмъ краю все дѣються по давнѣйшому, то Русины и ихъ заступники Козаки змагають злучитися зъ лѣвобôчными. Головною перепоною була Андрусôвска умова. Не було отже иншого выходу, якъ обминути сю умову, зовсѣмъ згодно съ тодѣшнею дипльоматією.

 

Деяки̂, историки приписують Дорошенкови намѣръ воскресити зъ Украины окреме князѣвство пôдъ опѣкою Турецкого султана. Та зваживши неприхильнôсть Украиньско-руского народу до такого намѣру, бôльше правдивыми покажуться ось яки̂ єго думки: Росія вôдступила Польщѣ половину Украины, отже годѣ ѣй було ломати зроблену умову. Та скоро бъ та польска Украина сталась турецкою, то тодѣ Росія, жадною умовою супроти Туркôвъ нe звязана, могла бъ и ту другу Украину до себе прилучити. Длятого треба було спершу вôддѣлитися вôдъ Польщи съ пôдмогою Туркôвъ, що бъ опôсля вызволитися вôдъ Турціи съ пôдмогою Росіи. Задумавши таки замыслы, стає Дорошенко, оборонець єдности и незавысимости Украины-Руси, наклоняти до спôвудѣлу Брюховецкого, гетьмана лѣвобережнои Украины.

 

Старшина и знатни̂ Козаки домагалися вôдъ Росіи, що бъ ихъ привилеѣ въ повнôй силѣ удержала. Ихъ гадки и идеалы були зôвсѣмъ щляхоцко-польски̂ и зôвсѣмъ вôдповѣдали тодѣшнѣй украиньско-рускôй просвѣтѣ, яка выробилася у нихъ за польскими вплывами. Але стрѣнувши вôдпôръ у російского уряду були готови̂ при першôй-лѣпшôй нагодѣ покинути Росію. Простый Украиньско-рускій нарôдъ и прости̂ Козаки зразу покладали такожь всѣ свои надѣѣ на Росію, але при близщôмъ знакомствѣ зъ єѣ славетными урядами – воєводами и стрѣльцями такожь зворушувалися въ лѣвобережнôй Украинѣ и такожь готови були вôдцуратися Москвы. Брюховецкій змовившися зъ Дорошенкомъ, выхôснувавъ те загальне успосôбленє и ставъ  выганяти царскихъ воєводôвъ и стрѣльцѣвъ. Але въ Гадячѣ пôднеслася проти него купа Козакôвъ, що мала намѣръ иншого выбрати гетьмана. Брюховецкого арештовано и выслано до Дорошенка, де єго Козаки вбили (1668 р.). Тодѣ обявивъ себе Дорошенко гетьманомъ цѣлои Украины и загадавъ пôддатися Турціи. Зрада Брюховецкого сильно затревожила и Росіянъ и Русинôвъ. Русины подѣлились на два таборы. Въ 1669 р. дôстали Козаки дозвôлъ вôдъ царя выбрати нового гетьмана. Московски̂ сторонники выбрали гетьманомъ Чернигôвского полковника Демяна Многогрѣшного, чоловѣка зôвсѣмъ неспосôбного и безъ політичнои вдачи. Але власть єго нe простиралась на цѣлу Украину. Полки: Лубеньскій, Гадяцкій, Прилуцкій и на певный часъ Переяславскій признали своимъ гетьманомъ Дорошенка, що намагався удержати всю Украину въ рукахъ одного гетьмана и такимъ чиномъ дати ѣй змогу и нови̂ силы боронитися проти сусѣдныхъ ворогôвъ.

 

Польскій урядъ, побачивши на що заноситься и яка гроза впасти може на Польщу, обявляє, що Дорошенка скидає и універсалами, повными грôмкихъ, шумныхъ, вольнодумныхъ слôвъ, завзыває Козакôвъ до нового выбору гетьмана, що давнѣйше имъ зборонювано. Мѣжь тымъ Уманьскій полковникъ Михайло Ханенко самъ оголосився гетьманомъ, але побитий Дорошенкомъ пôддався Польскому королеви. Король затвердивъ єго гетьманомъ. Въ прочѣмъ власть єго була слабенька. Що бъ супроти любленого Русинами Дорошенка пôддержати свого покôрника, заняли Поляки Брацлавъ, Могилѣвъ-Подôльскій, Рашкôвъ и Баръ и вôддали свому гетьманови Ханенкови.

 

Такимъ чиномъ появилося трехъ гетьманôвъ наразъ: Петро Дорошенко и Михайло Ханенко въ правобережнôй Украинѣ а Демянъ Многогрѣшный въ лѣвобережнôй. Всѣ таки̂ подѣѣ ставлять Дорошенка въ дуже сумни̂ обставины. Подôбно, якъ Хмельницкій, змагавъ Дорошенко до єдности и незавысимости цѣлои Украины-Руси, але заразомъ пôзнавъ, що годѣ було ѣй остоятись, що бъ нe пôддатися якôй небудь сусѣднôй державѣ. На останку скликавъ 1669 р. до Корсуня козацку раду и пôддавъ ѣй до розваги, що дальше чинити: чи годитися зъ Москвою, чи пôддатися Польщѣ чи Турецкому султанови̂. Рада згодилася на султана.

 

Скоро и Многогрѣшный нe конче ставъ въ добрôй злагодѣ зъ Росією. Воєводскои управы, нe згôднои зъ украиньскими звычаями, порядками и зъ усѣмъ складомъ народного житя, нe могли Русины стерпѣти. Вони завсѣгды намагалися по давнѣйшому йти въ Козаки, а воно имъ було заборонено. Одною съ причинъ народныхъ заверюхъ бувъ такожь лякъ, що бъ Кієвъ зъ усѣми святощами нe вôддано зновъ Полякамъ. Дурнѣсѣнько представлявъ Многогрѣшный московскому урядови, що бъ въ Украинѣ нe правили и нe заводили своихъ судôвъ московски̂ воєводы. На останку проти гетьмана зробили Росіяне и старшина козацка змову. Многогрѣшного арештовано, відправлено въ Москву а пôсля осуду „за зраду“ выслано єго въ Сибірь.

 

Дорошенко зновъ безнастанно зноситься зъ Росією, повторяючи все ти̂ сами̂ умовы: що бъ Московскій царь взявъ Украину пôдъ свою верховну власть, вôдкликавъ воєводôвъ и лишивъ Украинѣ обохъ берегôвъ Днѣпра всѣ єи права пôдъ управою одного гетьмана. Дорошенко запевнюе, що вôнъ Росіянамъ нe ворогъ а намагає, що бъ цѣлый Украиньско-рускій нарôдъ бувъ пôдъ Московскимъ царемъ, але лише пôдъ сею  одною вымовою, коли царь нe нашле на Украину своихъ воєводôвъ, нe нарушить єи самоуиравы и козацкихъ правъ, однымъ словомъ, скоро лише царь прійме всѣ иостановы першои умовы заключенои ще зъ Богданомъ Хмельницкимъ. На останку каже, що лише крайна нужда примусила єго на хвилю пôддатися султанови.

 

Та мимо всѣхъ представлень бажає російскій урядъ зберегти постановы Андрусôвскои умовы и жадає вôдъ Дорошенка вѣрности для Польщи и тымъ самымъ пôддержує подѣлъ Украины супроти змагань гетьмана и цѣлого народу.

 

Дорошенко отже мусивъ рôвночасно вести дипльоматичну боротьбу и зъ Росією и съ Польщею а крôмъ сего мусивъ ще боротися проти своихъ, проти Русинôвъ. Запорожцѣ нe хотѣли пôддатися нѣ Дорошенкови, нѣ лѣвобережному гетьманови и пôдъ проводомъ кошового Сѣрка а опôсля Суховѣєнка, заєдно при першôй лѣпшôй нагодѣ грабили и розбивали Татаръ и Туркôвъ и накликували такимъ чиномъ нови̂ клопоты и нове лихо на Украину.

 

Пôсля ссылки на Сибірь Многогрѣшного, выбрано 1672 р. гетьманомъ лѣвобережнои Украины Ивана Самôйловича, чоловѣка ученого, але малоспосôбного, лизуна передъ высшими а гордого для низшихъ а до того вельми хапчивого. Козацка старшина выбрала єго, надѣючися мати зъ него забавку въ своихъ рукахъ для своихъ намѣрôвъ. Ось до чого дôйшла гетьманьска повага! Таки̂ переверты лучилися саме тодѣ, коли Дорошенко, выбравши найлѣпшій спосôбъ привести въ дѣло свои велики̂ замыслы, загадавъ пôддатися султанови и ставъ готовитися до вôйны съ Польщею.

 

Въ грудню 1671 р. дôйшла до Варшавы султаньска нота и ставила Полякамъ крайнє домаганє: вôдцуратися всѣхъ правъ до Украпны-Руси, що глядить опѣки у Турціи, – або готовитися до вôйны. И такъ грозила Польщѣ нова турецка вôйна, але вона вела тодѣ внутрѣшню свою вôйну нe думавши навѣть вôдбиватися вôдъ ворогôвъ. А мѣжь тымъ султанъ Магометъ IV. выступивъ проти неи съ 300.000 вôйскомъ, занявъ Каменець-Подôльскій и облягъ Львôвъ взявши зъ него выкупу 7.000 талярѣвъ. Король Михайло, узнаючи свою безсильнôсть, заключивъ съ Турцією пôдъ Бучачемъ (въ Галичинѣ) умову (1672 р.). Пôсля Бучацкои умовы уступала Польща Туркамъ Подôлє съ Каменцемъ, всю правобережну Украину, належну доси до Польщи а крôмъ того ще мала рôкъ-рôчно платити Турціи 22.000 червôнцѣвъ. Поляки зъобовязалися вывести зъ Украины всѣ свои вôйска, опустити Бѣлу-Церкву и други̂ крѣпости и признати цѣлый сей край козацкою власностею пôдъ турецкою опѣкою.

 

Такимъ чиномъ сповнилася перша часточка Дорошенковыхъ замыслôвъ, але другои половины, вызволу Украины съ турецкого пôдданьства за російскою пôдмогою, годѣ було осягнути за для того, що жаденъ зъ гетьманôвъ нe хотѣвъ зречися, а на вôдворôть, кождый хотѣвъ бути гетьманомъ цѣлои Украины-Руси.

 

За сей часъ роздумалися Поляки. Соймъ нe хотѣвъ затвердити Бучацкои умовы а польски̂ вôйска пôдъ проводомъ коронного гетьмана Яна Собѣского выступили проти Туркôвъ. Самъ король хотѣвъ вести вôйско, але въ дорозѣ захорѣвъ и умеръ у Львовѣ 10. падолиста 1673 р. Заразъ другого дня побивъ Собѣскій сильно Туркôвъ пôдъ Хотиномъ, однакъ дôзнавшись, що король умеръ, нe кôнчавъ вôйны а вернувъ до Варшавы, де єго выбрали королемъ 1674 р.

 

Теперь вважає собѣ Собѣскій за повиннôсть кôнчити вôйну. Правда, єго блискучи̂ побѣды охоронили Польщу вôдъ повного пониженя, але всѣ польски̂ змаганя нe годни̂ були назадъ вже повернути утраченого Подôля. Турки сильно боронили своихъ добуткôвъ а головна сила – Козацтво, нe була по сторонѣ Собѣского. Султанъ зновъ заволодѣвъ Хотиномъ и запускався ажь по самъ Львôвъ. Зновъ зроблено умову и Турція задержала Подôлє и Украину.

 

Дорошенко зрозумѣвъ, що всѣ єго рахубы були хибни̂. Туркамъ и въ думцѣ нe була єднôсть Украины-Руси а вôнъ ставши султаньскимъ пôдданымъ, мусивъ першій выдержати удары бісурманьскихъ ворогôвъ. И силы єго слабли, нарôдъ переселявся за Днѣиро и правый берегъ чимъ разъ пустошѣвъ и стававъ безлюднѣйшимъ. Оба гетьманы – и Дорошенко и Ханенко, мали володѣти лише дрôбными останками Украиньского народу. Дорошенко звертається зновъ до Росіяиъ съ просьбою приняти єго до себе, але нe пôдъ иншими нѣ жь давнѣйше Умовами, се бъ то єдности и самоуправы Украины-Руси. Зъ другого боку нe перестававъ и Самôйловичь копати яму пôдъ Дорошенкомъ у Росіянъ, лякаючись, що бъ єго нe позбавлено гетьманьства за для Дорошенка, и пôдбурювати проти него російскій урядъ.

 

Знатна пайка Украины-Руси, именно лѣвобережна Украина вже находилась пôдъ царскою властею. Лишалось отже Дорошенкови лише злучитися зъ нею. Вôнъ давно вже готовъ бувъ, та нe мôгъ знести такои неспосôбнои, такои облеснои, такои нѣнащои людины, якою бувъ Самôйловичь, що бъ вона гетьманувала.

 

Въ 1674 р. перейшовъ Самôйловичь съ пôдмогою російского вôйска пôдъ проводомъ Ромодановского на правобереже. Тодѣ втративъ уже бувъ Дорошенко всю свою популарнôсть у Русинôвъ. На Туркôвъ годѣ було й рахувати. Два разы приходили вони съ пôдмогою Дорошенкови. Однакъ нe принесли вони єму нѣ найменшого хôсна, а лише такъ пустошили Украину-Русь, що останки Русинôвъ съ правобережнои Украины переселялись на лѣвый Днѣпровый бôкъ. Тому то и нарôдъ и Козаки стрѣчають прихильно Самôйловича. Мѣста (го́роды) радо вôдчиняють єму свои ворота, цѣли̂ полки покидають Дорошенка и переходять до Самôйловича, пріймаючи єго мовь бы спасителя вôдъ польскои або татарскои неволѣ. Зôбрана въ Переяславі рада выбрала єго гетьманомъ цѣлои Украины и єму пôддався и Ханенко. Дорошенкови лишився лише Чигиринъ. Та гетьманьскій титулъ и народна прихильнôсть все ще таки нe выстарчали. Треба було все ще таки вызволити правобереже съ пôдъ турецкого панованя. До сего вже Самôйловичь нe бувъ спосôбный. Вôнъ вертає назадъ а Дорошенкôвъ вплывъ зновъ бôльшає.

 

Бажаючи оминути Самôйловича, пробує Дорошенко ще разъ пôддатися Москвѣ. За для того скликує зновъ раду, запросивши и Сѣрка зъ Запорожцями. Тутъ передъ духовеньствомъ присягає на вѣрнôсть цареви и просить Запорожцѣвъ, що бъ и вони єго пôдмагали и просили у царя милости, що бъ вôнъ своими вôйсками помôгъ Украинѣ оборонитися вôдъ Туркôвъ, Татаръ и Полякôвъ. Вôнъ бажавъ, що бъ праве Днѣпрове побереже могло зновъ залюднитися, що бъ нe переганяли Русинôвъ на лѣвый берегъ а дозволили имъ сидѣти на своѣй батькôвщннѣ, бо ходили слухи, буцѣмъ то російскій урядъ загадавъ спалити всѣ мѣста на правобережу и переселити всѣхъ Русинôвъ на лѣвый Днѣпровый бôкъ.

 

Самôйловичь зновъ заєдно посылає „доносы“ въ Москву на Дорошенка, буцѣмъ то вôнъ насылає Туркôвъ на Кієвъ. Зъ Москвы приказано выповѣсти вôйну Дорошенкови, що ще гетьманувавъ въ полудневôй Украинѣ. При такихъ сумныхъ обставинахъ звертається вôнъ до Туркôвъ о підмогу. Однакъ Ромодановскій побивъ Туркôвъ пôдъ Чигириномъ, а Дорошенко тодѣ зложивъ тутъ булаву. Єго завôзвали до Москвы, зъ вôдки вже бôльше нe повернувъ до рôдного краю.

 

Але султанъ нe хотѣвъ зречися свого права до Украины, Поляки такожь нѣ и оба ворожи̂ боки ставлять своихъ гетьманôвъ: Поляки – Ханенка, Гоголя, Куницкого, – Турки зразу Юрія Хмельницкого, вôдтакъ Волоского Господаря Олександра Дуку и Драмнича а опôсля й сами̂ явилися пôдъ Чигириномъ. Тодѣ попалено на приказъ Самôйловича всѣ села и мѣста правобôчь Днѣпра а весь остальный нарôдъ переведено на лѣвый бôкъ. Съ той поры падає панованє Козацтва на правобережу. Не стало народу, нe стало й Козакôвъ. Въ лѣвобережнôй Украинѣ простояла самоуправа Украины ще якійсь часъ а щось трохи довше въ вôльныхъ степахъ Запорожскихъ, але й вона вже хилилась до упадку. Такимъ чиномъ ся колись цвѣтуча краина, такъ була зруйнована и знищена, що коли 1681 р. Росіяне съ Турками въ Бахчисараѣ помирились, то и Польща и Турція и Росія перестали за нею вбиватися. Кожда сторона готова була вôдцуратися сеи спôрнои пустынѣ, пôдъ тою лише вымогою, що бъ вона до нѣкого нe належала, бо не приносила вона нѣкому нѣякого хôсна. Далекоглядни̂ політики выражали навѣть жадобу, що бъ пустый край на вѣки вѣчни̂ стоявъ пусткою незалюдненою. Силою окремои постановы сеи умоны, вѣчна пустыня мала дѣлити си̂ три державы. Долѣшній Днѣпро назначено границею мѣжь Росією и Туреччиною, се бъ то границю Андрусôвскои умовы мѣжь Росією и Польщею продовжено на полуднє Украины. Захôдна Украина досталась по части подъ власть Польщи, по части пôдъ власть Туреччини. Схôдна часть Украины дôсталась пôдъ власть Росіи. Украину розôрвано такимъ побытомъ на три части, однакъ надъ усѣма тыми частинами уносився духъ Украиньско-руского народу, що змагавъ до єдности свого краю. А все жь таки мимо умовы  и Польща и Турція по давному вважають Украину своєю власностю. Обѣ таки державы настановляють для неи своихъ гетьманôвъ и силкуються єѣ зновъ залюднити.

 

Се друге залюднюванє правобережнои Украины завдячувати належить Олександрови Дуцѣ, гетьманови настановленому Турками по смерти Юрія Хмельницкого. Дôставши въ управу сей розкôшный але безлюдный край, зрозумѣвъ новый гетьманъ всѣ користи, яки̂ можна бъ зъ него мати, скоро бъ єму вдалось єго заселити. Длятого то й постарався дати новымъ поселенцямъ обезпеку супокою и самоуправы. Длятого то оголосивъ загальне право на слободы по цѣлôй Украинѣ-Руси, право на організацію новыхъ козацкихъ полкôвъ зъ давнымъ ихъ значенємъ, скоро лише Русины повернуть на родину. На доказъ справедливости своихъ обѣцянокъ настановивъ Дука полковникôвъ и пôславъ ихъ въ степы пильнувати кольонізаціи и занятися полковою організацією. Тымъ чиномъ першій нарушивъ Бахчисарайску умову.

 

И дѣйсно незвычайно быстро являються поселенцѣ зъ усѣхъ бокôвъ, мимо всѣхъ перепонъ, особливо зъ стороны російского уряду, що бажавъ выповняти умову. Однакъ скоро, пôсля упадку Дуки, упала и гадка заселеня.

 

Съ той поры, якъ захôдну Украину позбавлено можности залюднитися осѣлымъ народомъ, служить вона пристановискомъ всѣлякимъ утѣкачамъ и смѣлымъ пройдисвѣтамъ. Зновъ повторюється те саме, що лучилося ѣй двѣстѣ рокôвъ тому назадъ и що дало починъ Запорожскôй Сѣчѣ. Втѣкачѣ збераються въ громады, кочуючи въ степу и займаючися безнастанною вôйною съ Турками и Татарами.

 

Зъ одного боку годѣ було очистити степы вôдъ нихъ, а зъ другого боку потребувавъ польскій урядъ постôйно въ своихъ довгихъ турецкихъ вôйнахъ воєннои пôдмоги. Королеви Собѣскому жаль такожь було за Козаками. Отже бачивши при тôмъ и польскій фінансовый безладъ, постановивъ вôнъ похôснуватися для своихъ воєнныхъ намѣрôвъ, готовымн вже збройными громадами. Длятого то по при польскôмъ вôйску організує вôнъ окремо козацки̂ полки и становить надъ ними гетьманомъ Гоголя. Собѣскій довгій часъ воювавъ на Украинѣ и знавъ тай високо цѣнивъ ти̂ быстри̂ козацки̂ набѣги. Пôсля єго гадки лише одни̂ Козаки знали и вѣдали вести ту наѣздничу вôйну  съ Татарами, лише вони одни̂ знали всѣ татарски̂ хитрощѣ. Тому то выбираючись пôдъ Вѣдень, загадавъ зорганізувати для себе козацкій вôддѣлъ и нe важився навѣть Туркôвъ нападати, доки нe прибули Козаки. Що бъ зôвсѣмъ выхôснувати Козакôвъ, признає ихъ Собѣскій справдешними Козаками, обѣцює плату, вôддав провôдъ надъ ними Куницкому зъ гетьманьскимъ титуломъ и указує имъ яко легко добычу Волощину и Буджацки степы, зъ вôдки Татаре що лише пôшли пôдъ Вѣдень. Похôдъ Куницкого нe вдався, за що єго сами̂ Козаки покарали смертю.

 

Въ грудню 1683 р. вернувъ Собѣскій съ пôдъ Вѣдия и заразъ ставъ ладитися до новои турецкои вôйны.

 

Не звертаючи уваги на дôзнаный завôдъ, занявся Собѣскій щиро, що бъ наново утворити козацке вôйско, зависиме вôдъ Рѣчи-Посполитои, бо воно було доконечне до вдалыхъ воєнъ съ Турками. Знавъ вôнъ дуже добре змаганя Украиньско-руского народу, єго заступникôвъ Козакôвъ, тому й зрозумѣвъ такожь, що єдинымъ способомъ змôцнити Козакôвъ було бъ те, коли бъ єму вдалось прикликати нарôдъ назадъ до заселеня сего краю. И нарôдъ такожь нe мôгъ повертати безъ певнои забезпеки, що надъ нимъ зновъ нe запанують паны, що козацки̂ права, особиста воля и поземельна власнôсть на всѣхъ розшириться. Сповненє вновъ такихъ бажань злучене було зъ великими перепонами. Кольонізація, хочь бы найспôрнѣйша, потребує довшого часу а козацкого вôйска потребувавъ король заразъ. Тяжко було и надѣятися, що бъ шляхта згодилась на поновленє Козацтва, бо зъ ннмъ вела вѣчну боротьбу на житє и смерть. На останку Украиньско-рускій нарôдъ нe довѣрювавъ уже Полякамъ и ледви можна було придумати таку обезпеку, яка бъ змогла зломити недовѣрє народу по такъ горкихъ досвѣдахъ.

 Однако, нe зважавши на выказани̂ трудности, вдалось королеви бодай въ части выповнити свои намѣры.

 

Въ 1684 р. выдає вôнъ універзалъ. Симъ універзаломъ уступає Козакамъ на поселенє землѣ призначени̂ вже на вѣчну пустку и лише зъ имени буцѣмъ приналежни̂ Польщѣ, именно зе́млѣ вôдъ Тясмина и Тыкича до границь Кієвского Полѣся. На сей разъ нe противиться шляхта королеви, надѣючись сильнои и дешевои козацкои пôдмоги въ турецкихъ вôйнахъ. Однакъ нe легко було перемогти недовѣрє Украиньско-руского народу до польского уряду. Бо вдалый конець дѣла зависѣвъ такожь въ значнôй мѣрѣ и во̂дъ особистыхъ прикметъ тыхъ людей, що взяли бъ на себе починъ въ кольонізаціи. Було ясно, що шляхтѣ годѣ поручити таке дѣло, бо воно мусило бъ конче звестися нѣ на що. Для того треба було назначити полковниками людей зъ народу або съ помѣжь Козакôвъ. Можна було надѣятися, що найдуться спосôбни̂ и люблени̂ люде. Однакъ народна до нихъ прихильнôсть могла лише такъ довго тревати, доки вони сами̂ остануть прихильными для свого народу и єго интересо̂въ, а на таку постôйнôсть годѣ було завсѣгды рахувати.

 

Мѣжь тымъ на першу лише чутку про королѣвски̂ універзалы ворушився нарôдъ, а тамъ, де шляхта держалася, доходило до заверюхи. Що бъ шляхту успокоити и найскорше зôбрати козацке вôйско, закимъ ще заселенє розôвється, постанавляє король насампередъ змôцнити вербунокъ козацкихъ полкôвъ на Полѣсю. Въ 1684 р. багато шляхтичѣвъ дôстало вôдъ короля грамоты на право вербувати всѣхъ, хто лише забажає йти въ Козаки на королѣвскôмъ харчу. Полки розмѣщуються по Полѣсю, але полковники замѣсть йти зъ ними на вôйну, уживають ихъ для себе, або що бъ пôмститись на своихъ особистыхъ ворогахъ, або на сусѣдôвъ напасти и нe дбають зовсѣмъ про королѣвски̂ універзалы або приказы вôйскового регіментаря.

 

Такимъ робомъ доказала шляхта, що вона неспосôбна утворити козацки̂ полки. По рокови нe дає король платнѣ и тымъ самымъ змушує розпустити Козакôвъ. Съ початкомъ 1686 р. настанавляє король цѣлу чергу новыхъ полковникôвъ съ помѣжь самыхъ Козакôвъ. И дѣйсно, полки тыхъ новыхъ полковникôвъ вôдповѣдають свому призначеню, беруть участь въ воєнныхъ походахъ и т. д. Заразомъ таки̂ полковники, якъ Искра, Самусь, Абазинъ и Палѣй зрозумѣли, якій хосенъ може бути для Украиньско-руского народу зъ королѣвского універсалу. Вони являються провôдниками новои кольонізаціи, закликають нарôдъ на слободу и заселюють украиньски̂ степы. Вони нe лише пріймають участь въ королѣвскихъ воєнныхъ походахъ, але такожь вмѣють вôдбивати татарски̂ напады.

 

Такъ повстають нови̂ козацки̂ полки. Головне ядро становлять выходцѣ зъ Украины; бо Самôйловичь и Мазепа намагаднся завести тамъ нову шляхту и поставити єѣ въ таки̂ самô вôдносины до народу и Козакôвъ, якъ се було въ Польщѣ.

 

Тымчасомъ Собѣскій, покôнчивши приготовленє до турецкои вôйны, вважавъ доконечнымъ забезпечитися миромъ вôдъ Росіи. Зъ єго порученя зробивъ Познаньскій воєвода Гжимултовскій 1686 р. умову въ Москвѣ. Пôсля сеи умовы зреклася Польща всѣхъ своихъ правъ до Украины (званои у Росіянъ Малоросією), Кієва и єго дооколишнёи землѣ и до Запорожа. До Львова прибуло російске посольство пôдъ проводомъ Бориса Шереметева и зажадало мѣжь иншими умовами волѣ для православнои вѣры въ Польщѣ. На се вôдповѣли сенаторы, що „нѣхто нe має права втыркатися до внутрѣшнихъ справъ чужои державы и що за для забезпеки старои рускои вѣры доволѣ й того, коли король пôдчасъ своєи коронаціи присягає, нѣкого за вѣру нe переслѣдувати“.

 

XVII.

 

Поки живъ Собѣскій та потребувавъ Козакôвъ до вôйны съ Турками, то й Козакôвъ терпѣли, однакъ 1696 р. вôнъ померъ, а на єго мѣсце выбрано Августа II. Мѣжь тымъ мусили Турки, тиснени̂ зъ усѣхъ бокôвъ, глядѣти мира. Въ Карловицяхъ, надъ Дунаємъ, въ 1699 р. помирились Туреччина, Австрія, Польща и Росія. Въ Карловицкôй умовѣ дôстала Польща назадъ Подôлє и перестала платити Туркамъ данину. Теперь вже нe потребують Поляки Козакôвъ. Такожь треба тутъ згадати, що Поляки по выдаленю Туркôвъ съ Каменця выганяють зъ го́рода (мѣста) православныхъ Русинôвъ, запечатавши ихъ церкви и лише однымъ одну вôддають Русинамъ-уніятамъ.

 

Коли скôнчилося друге заселенє правобережнёи Украины, пригадує собѣ шляхта своє давнѣйше панованє въ сихъ земляхъ и ну жь присвоювати собѣ выключне право до тамошнёи землѣ.

 

Зновъ стають нарѣкати на Козакôвъ и шляхтичѣ и латиньски̂ ксёндзы. Шляхта зôвсѣмъ справедливо жалувалася, що Козацтво инакши̂ має погляды що до власности землѣ, нѣ жь шляхта. Соймъ отже 1699 р. постановляє зôвсѣмъ внести и роспустити Козацтво.

 

Въ 1702 р. появляються въ Богуславѣ, Корсунѣ и иншихъ городахъ польски̂ дѣдичѣ, старосты або „ржондцы", що бъ завести на Украинѣ польски̂ порядки. Настають давнѣйши̂ кривды проти православія, нарôдъ силують зновъ до уніи и жадають вôдъ Козакôвъ, що бъ або стали паньскими, панщизняными пôддаными або выносилися зъ го́родôвъ (мѣстъ) и сѣлъ. Козаки безнастанно протестують супроти ненависныхъ порядкôвъ и въ початкахъ XVIII. вѣку громадяться пôдъ знаменами Семена Палѣя, сего героя народныхъ украиньскихъ переказôвъ. Съ того настають нови̂ заверюхи и повстанє шириться по Украинѣ, Волынѣ и Подôлю. По козацкôмъ боцѣ стоять Русины. Всѣмъ Русинамъ обявили Палѣй и Самусь волю и покликали до зброѣ. Тымчасомъ Поляки заняти̂ шведскою вôйною звертаються до Російского царя Петра І. съ просьбою усмирити Козакôвъ. На царскій приказъ вôдповѣдають Палѣй и Самусь, що нe Козаки були причиною заверюхи а Поляки, бо Поляки надъ мѣру вже збыткувалися надъ Украиньско-рускимъ народомъ, а ихъ воля прецѣнь забезпечена королѣвскими універсалами. На останку просять царя приняти Украину въ своє пôдданьство. Однакъ Петро І. нe згодився на се, бо тримавъ тодѣ съ Польщею проти Шведôвъ. На останку прикликавъ Палѣя до себе, казавъ єго тодѣ схопити и выслати до Єнисейска на Сибірь. Такимъ отже способомъ, повстанє народне, безъ спосôбного провôдника, скоро придушено. Однакъ Украиньско-рускій нарôдъ зновъ цѣлыми тысячками переходять на Днѣпрове лѣвобереже и на Запороже.

 

Вôдъ сего часу починаються мѣжь Поляками всѣляки̂ можливи̂ и неможливи̂ проєкта выкорѣненя, споляченя и златинщеня Украиньско-руского народу: оденъ въ 1717 р., другій 1752 р. а третій 1786 р. Си̂ три проєкта подають Полякамъ рôжнородни̂ способы до знищеня Русинôвъ. Мѣжь иншими проєктъ зъ 1717 р., поданый соймови и вписаный въ городскихъ Варшавскихъ книгахъ, вызказує ти̂ способы въ тринайцяти пунктахъ, мѣжь иншими ось яки̂: „погорджувати, высмѣвати, переслѣдувати и утискати Русинôвъ всѣлякими способами, – нe допускати навѣть шляхты чи руско-православнои, чи руско-уніятскои вѣры до жадныхъ урядôвъ, удержувати всѣлякихъ рускихъ священикôвъ такъ православныхъ, якъ уніятскихъ въ бѣдѣ и темнотѣ, що бъ вони нe були въ силѣ нѣ своимъ майномъ, нѣ своєю наукою причинитися, чи до економѣчнои, чи до духовои пôдмоги рускои справы и т. д.“

 

Ось длятого пише Теодозій Бродовичь, архипрезвітеръ рускои, уніятскои, Луцкои канітулы въ своѣй книжцѣ зъ 1780 р.: „Знай Русине уніяте, що ты на завсѣгды въ своѣй рôднôй землѣ позбавленый усѣхъ правъ и привилеѣвъ та всякои пôльги, що дурнѣсѣнько силуєшься доказати свою вѣрнôсть и покôрливôсть, дурнѣсѣнько стаєшь невôльникомъ на доказъ своєи прихильности до уніи. Тобѣ нѣхто нe повѣрить, твоя доля вѣчно сумна. Полякъ буде тебе переслѣдувати, що ты Москаль, а Москаль за те, що ты Русинъ-уніятъ“.

 

Тодѣ загаломъ всѣ дисіденты нe мали супокою въ Польщѣ. Августъ II. повтаряє присягу своихъ предкôвъ що до выключеня некатоликôвъ вôдъ всѣхъ посадъ и урядôвъ а кривда дисідентôвъ въ Польщѣ тягнеться крôзь цѣле XVIII. столѣтє, коли вже всюды въ Европѣ змôцнилася релігійна терпимôсть. Уже въ 1718 р. на Гродненьскôмъ соймѣ. Нe припущено до сойму посла Піотровского зъ Землѣ Вѣлюньскои за те, що бувъ дисідентомъ. Заказано такожь дисідентамъ пріймати яки̂ небудь посады по мѣстахъ (гôродахъ). Наѣзды, напады и самоволя стають такъ части, якъ коли бъ се було XII. або XIII. столѣтє.

 

Въ пору безкоролѣвя и шведскои вôйны правобережна Украина переходить на часъ до Росіи. Але по битвѣ съ Турками, нещасливôй для Росіи, Петро І. мусивъ єѣ повернути Полякамъ. Въ указѣ оголошенôмъ на Украинѣ було сказано: „Всѣхъ селянъ и мѣщанъ перевести въ „Малороссію“, се бъ то въ лѣвобережну Украину, а всѣмъ тымъ землямъ бути на завсѣгды пусткою “. Багато Русинôвъ уходить добровôльно за для неохоты проти шляхты, другихъ силують полковники. Переселенцѣ беруть зъ собою все, що лише годни̂ були забрати. Навѣть хаты и церкви порозбирали и взяли съ собою, а села и городы пôдпалюють. Такимъ чиномъ стають Поляки зновъ властивцями плôднои пустынѣ, де вже по третій разъ починають появлятися громадки втѣкачѣвъ, що жіють зъ грабѣжѣвъ.

 

Надъ шляхтою польскою, якъ мы вже нe разъ бачили, висѣла вже якась недоля. Що бъ выхôснувати дохôдъ съ поземельнои власности, вона мусила журитися, придбати робочои силы, до чого могла лише дôйти, подаючи переселенцямъ выгоды и пôльги на довшій або коротшій часъ. Такимъ чиномъ сама шляхта пôдготовляла проти себе ворожу силу. По уплывѣ пôльги жадають вôдъ хлопа панщины. Настає опôръ, котрый по знесеню Козацтва принявъ прикметы „Гайдамацтва".

 

Исторія той поры нe дуже пôдхлѣбно говорить про польску шляхту. Стороннôсть, низьке самолюбство,  бракъ всякого горожаньского почутя, се єи тодѣшни̂ прикметы, а по надъ все піяньство и продайнôсть. Вся дѣяльнôсть шляхты була въ піяньствѣ, взаимныхъ сваркахъ, бôйкахъ, въ продажѣ своихъ голосôвъ по соймахъ и судахъ. Соймы стають галабурными зборами, де леда галабурникъ або пôдкупленый, мôгъ однымъ словомъ „veto“ (нe позваляю) зôрвати соймъ або змѣнити ухвалу цѣлои Рѣчи-Посполитои. Тому то у сусѣдныхъ народôвъ выробилася на пôдставѣ польскихъ соймôвъ гадка, що нема въ свѣтѣ другого по надъ Польщу краю, де було бъ бôльше слôвъ а менше дѣла. Те саме або й гôрше дѣялося и по провинціяльныхъ соймикахъ, де галабурдами переводили выборы послôвъ и по депутацкихъ соймикахъ, де выбирано трибунальскихъ (судовыхъ) депутатôвъ. Такимъ чиномъ стають соймы играшкою и видôвнею пôдступôвъ для магнатôвъ и для сусѣдныхъ державъ.

 

Тутъ треба замѣтити, що саме тодѣ, коли въ Польщѣ до всѣхъ горожаньскихъ посадъ мала доступъ лише шляхта, то въ Росіи пôсля реформы Петра І. кождый, хто лише вступавъ до службы, стававъ вже „дворяниномъ" або шляхтичемъ. Коли въ Росіи Петрова реформа сѣе зерна просвѣты, то Польща саме тодѣ доходить до середновѣчнёи темноты. Польски̂ науки зôвсѣмъ упадають, крôмъ одного хиба богословя. Хто щирѣйше переслѣдуе иншевѣрцѣвъ, сей вважається за ученого и дуже сносôбного духовного.

 

Въ 1732 р. выдано нову соймову постанову. Пôсля сеи постановы нe мôгъ католицкій костелъ терпѣти побôчь себе иншои вѣры. Иншевѣрцѣвъ – православныхъ и протестантôвъ нe можна выбирати до соймôвъ, трибуналôвъ и спеціяльныхъ комѣсій, однымъ словомъ, вони въ правахъ прирôвнюються до жидôвъ. Иншевѣрнымъ духовнымъ заказано явно ходити зъ св. дарами до хорыхъ, публично ховати и т. д.

 

Ще въ 1718 р. пôддани̂ православныхъ Литовскихъ и Бѣлорускихъ монастырѣвъ зверталися до Петра І. съ просьбою, вызволити ихъ церкву вôдъ католицкихъ и уніятскихъ кривдъ.

 

Могилѣвскій єпископъ князь Сильвестеръ Четвертиньскій повтаряє ту саму просьбу 1720 р. и ко̂лька разъ пôзнѣйше. Тому Петербурскій двôръ за православными въ Польщѣ высылає щоразъ частѣйше и щоразъ смѣливѣйши̂ дипльоматични̂ ноты а заразомъ и став вôнъ чимъ разъ бôльше вмѣшуватися у всѣ польски̂ державни̂ справы.

 

Бо якъ кождый поодинокій чоловѣкъ, такъ звычайно и кожда держава, бажає пôсля своєи змоги розширювати свои вплывы. Тому то належить винуватити нe сихъ, хто того бажає, а того, хто до сего дає повôдъ. Пôсля того, якъ слабша́є держава, стають сусѣды вмѣшуватися въ єи справы, бо вона нe годна собѣ рады дати зъ внутрѣшнимъ неладомъ, що шкодить супокоєви сусѣднёи державы. Тымчасомъ нe звертає польскій урядъ уваги нѣ на поблизькій упадокъ Польщи, нѣ на вымоги Петербурского двора, а соймъ 1733 р. по давному выдає постановы, що бъ дисідентôвъ выключити нe лише зъ сенату и сойму, але и вôдъ усѣхъ посадъ, урядôвъ, посольскихъ и старостиньскихъ мѣсць. Въ 1730 р. повтаряє соймъ ти̂ сами̂ постановы, додаючи що нe прійме нѣякихъ депутаціи вôдъ дисідентôвъ и збороняе имъ просити пôдмоги у чужихъ державъ. Розумѣється, що ся заборона нe могла мати силы, бо ще истнували причины, що єѣ выкликали. А на вôдворôть, скарги и представленя православныхъ довели на останку до того, що 1744 р. передъ зôбранємъ Гродненьского сойму, цариця Елисавета Петровна поручає свому послови при польскôмъ дворѣ Бестужеву упôмнутися за православными, що бъ имъ звернено забрани̂ колись церкви.

 

Се бувъ єдиный нe зôрваный соймъ за трійцятилѣтного панованя Августа III., де соймовои постановы нe уневажнено крикомъ: „нe позвалямъ" (нe позваляю).

 

XVIII.

 

По смерти Августа III. (1736 р.) являється лише оденъ кандидатъ на польску корону, – такъ низько упало королѣвске значене, – а кандидатомъ бувъ сынъ покôйного короля. Мѣжь тымъ деяки̂ польски̂ паны бажали выбрати королемъ, якъ казали, „Пяста“.

 

Двохъ знаменитыхъ тодѣшнихъ людей, кн. Михайло Чорторыйскій и Августъ Чорторыйскій, задумують переиначити свою бѣдну во̂тчину и бажають завести въ нѣй наслѣдныхъ а нe выборовыхъ королѣвъ и починають по троха приготовленя до сего, надѣючися пôдмоги Петербурского двора. Польща впала вже такъ низько, Поляки перестали вѣрити въ власни̂ силы, що безъ постороннои пôдмоги годѣ й було роздумувати про яки̂ нe будь реформы. Тому то партія Чорторыйскихъ звертається до царицѣ Катерины II. и просить єѣ, прислати имъ російске вôйско, чого вона нe вôдмовила. На выборовôмъ соймѣ 1764 р., пôсля волѣ Петербурского двора, выбрано королемъ Станислава Августа Понятовского.

 

А мѣжь тымъ дисідентска справа нe перестає мучити Польщи. Не зважаючи на втрату схôднои Украины въ XVII. столѣтю, намагає польске духовеньство всѣми силами и способами навернути православныхъ Русинôвъ захôднои Украины на унію або и на латиньство. Способôвъ уживають такихъ самыхъ, що й давнѣйше. Тому то нe устають жалобы руского духовеньства, Въ 1765 р. рускій єпископъ Кониській каже королеви Станиславови Августови въ Варшавѣ: „Одинокій грѣхъ, якій намъ закидають, се наша вѣра... Насъ христіянъ кривдять христіяне. Зачиняють наши̂ церкви, де Христа прославляють, а вôдчиняють жидôвски̂ бôжницѣ, де Христа зневажають".

 

Вôдъ часу Петра І. російски̂ вплывы на Польщу заєдно бôльшають. Тому то православни̂ Русины съ Польщи починають все частѣйше и частѣйше звертатися до російского уряду, жалуючись на релігійни̂ свои кривды.

 

По коронаціи Станислава Августа посолъ Петербурскій и Берліньскій обявляють польскому соймови домаганя своихъ дворôвъ, именно: що бъ всѣ дисіденты въ Польщѣ мали волю своєи вѣры, що бъ допускали ихъ до всѣхъ посадъ и урядôвъ, що бъ православни̂ єпископы мали право засѣдати въ польскôмъ сенатѣ на рôвнѣ зъ латиньскими біскупами. Король Станиславъ Августъ признававъ, що дисіденты, се бъ то православни̂ и протестанты, зôвсѣмъ мають справедливôсть за собою до рôвныхъ правъ съ католиками (латинниками). Годѣ вѣрити, що бъ такъ справедливи̂ домаганя мôгъ соймъ вôдкинути а се тымъ бôльше, що бодай соймови̂ постановы письменни̂, до 1717 р. по бôльшôй части були користни̂ для дисідентôвъ и кождый король, вступаючи на тронъ, мусивъ присягати, що нe буде тыкати правъ иншевѣрцѣвъ. Въ Польщѣ однакъ писалося такъ, а робилося инакше, и сѣромôвъ-дисідентôвъ постôйно кривджено, особливо въ порѣ Зигмунта III. Але вôдъ 1717 року перестають вже навѣть писати въ користь дисідентôвъ а выдають права на ихъ кривду. Спершу заказують будувати нови̂ церкви и поправляти стари̂, въ слѣдъ за симъ закрывають дисідентамъ доступъ до сойму а на останку вôдъ 1733 р. вôддаляють ихъ вôдъ усѣхъ горожаньскихъ мѣсць.

 

Заступництво чужихъ державъ за дисідентами викликало цѣлу бурю на засѣданяхъ Варшавского сойму 1766 р. Кракôвскій біскупъ Каєтанъ Солтыкъ вразъ зъ римскимъ нунціємъ Вісконтіємъ страшно гороѣжаться проти дисідентôвъ и вымагають знищеня всѣхъ правъ для нихъ, и релігійныхъ и політичныхъ и горожаньскихъ. А соймъ по деякихъ суперечкахъ годиться на сю погубну постанову и нищить 24. грудня права всѣхъ некатоликôвъ.

 

Стративши всю надѣю на волю свого сумлѣня и на всѣ горожаньски̂ права, починають дисіденты громадитися въ збройни̂ конфедераціи, спершу въ Торунѣ и Слуцку а опôсля въ рôжныхъ мѣсцяхъ. Такихъ конфедераціи було тодѣ въ Польщѣ до двохъ сотокъ. ІІровôдники ихъ, згромадившись въ Радомѣ, выбрали князя Радивила головою цѣлого повстаня. Проти дисідентôвъ зброиться друга часть Полякôвъ, се бъ то католики (латинники). Починаються заверюхи и крôвави̂ бôйки а опôсля вмѣшуються чужи̂ державы, бо нe лишалося Польскому королеви иншого выходу, якъ просити царицѣ, прислати своє вôйско, що бъ привернути ладъ въ Польщѣ. Та мимо того нe перестає таки Каєтанъ Солтыкъ на соймѣ 1767 р. выстунати проти дисідентôвъ и проти ІІетербурского и Берліньского двора, що обставали за дисідентами. За єго примѣромъ йдуть: Куявскій біскупъ Залускій, Кракôвскій воєвода Вацлавъ Ржевускій и сынъ єго Северинъ. Сей останній, указуючи на чотыролѣтній неладъ, каже: „Стѣны Рѣчи-Посиолитои ще стоять, але єѣ самои вже нема“. Наконець арештувавъ російскій посолъ Репнінъ всѣхъ чотырехъ и выправивъ ихъ до Росіи.

 

Ось до чого довела загорѣлôсть проти дисідентôвъ. Ся подѣя доказує, якъ низько упала Польща, коли на подôбный поступокъ чужосторонного посла всѣ мовчали. Моральный упадокъ мусивъ довести до політичного упадку Польскои державы. Пôсля такого енергічного поступку зъ стороны Росіи, притихли остальни̂ загорѣлцѣ и 13. лютого 1708 р. постановивъ соймъ: 1) змѣнити всѣ права вôдъ 1717 р. выдани̂ проти дисідентôвъ и лишити имъ вольну волю вôднравляти своє богослуженє, ставити церкви, закладати школы, займати мѣсця въ сенатѣ и соймѣ; 2) лишити царицѣ Катеринѣ II. право охороны такъ дисідентôвъ, якъ и самои Польщи. Въ такôмъ дусѣ пôдписано зъ Росією умову а по скôнченôмъ соймѣ выйшло російске вôйско съ Польщи. Однакъ цѣла справа закôнчилась лише на письмѣ.

 

Коли бъ лише хочь ти̂ умовы були сповнени̂, то Польща могла бъ успокоитися и єѣ истнованє було бъ забезпечене. На дѣлѣ пôшло воно инакше. Солтыкôвъ товаришь, Каменецкій біскупъ Адамъ Красиньскій, першій нарушивъ загальный супокôй. ІІереодѣвшись переѣхавъ вôнъ цѣлу Польщу, защѣпляючи всюды ненависть до дисідентôвъ, до Росіи и до Польского короля за надану дисідентамъ волю. Спôльникъ Красиньского, староста Іосифъ Пулавскій, починає збирати собѣ прихильникôвъ и вôдкрыває въ гôродѣ (мѣстѣ) Барѣ збройну, такъ звану Барску конфедерацію. Конфедераты огнемъ и шаблею выгублюють дисідентôвъ, особливо православныхъ Русинôвъ саме тодѣ, коли жиды мають цѣлковиту волю своєи вѣры въ цѣлôй Польщѣ. Починається страшенна релігійна вôйна, рѣзня безъ рôжницѣ на рôдъ и вѣкъ, загуба цѣлыми тысячами ближнихъ, що почитали одного и того самого Христа-Спасителя. На нещастє розбуджує наново релігійну загорѣлôсть латиньскій біскупъ. На останку накликала ся вôйна на себе и таку саму помсту.

 

Тодѣ нe мали православни̂ Русины своихъ знатныхъ вельможь, що обôзвались бы за ними. Однакъ найшлися местники инши̂, Запорожцѣ и Гайдамаки. Головнымъ провôдникомъ Гайдамакôвъ являється Максимъ Залѣзнякъ. Вôнъ громадить до окола себе громады невдоволеныхъ, покривдженыхъ, по найбôльшôй части селянъ-втѣкачѣвъ и переходить зъ ними зъ одного кôнця на другій Кієвске воєводство, нищить по дорозѣ всѣ паньски̂ села, мѣсточка и дворы, вырѣзує шляхту и жидôвъ. Найстрашнѣйшою подѣєю сего повстаня, се такъ звана: „Уманьска рѣзня“. Го́родъ (мѣсто) Умань належавъ до Потоцкого, що державъ тутъ Козацкій вôддѣлъ за для охороны своихъ величезныхъ маєтностей. Сотникомъ Уманьскихъ Козакôвъ бувъ Гонта. Всѣ  вони перейшли до Залѣзняка и помогли єму заволодѣтп го́родомъ и вырѣзатн майже всѣхъ до ноги (1768 р.) Польскій урядъ мавъ клопоты съ конфедератами, отже нe мôгъ нѣчого бôльше зробити, якъ лише выслати проти Гайдамакôвъ маленькій вôддѣлъ польского вôйска, поки на останку цариця Катерина II. нe прислала генерала Кречетникова съ пôдмогою Польщѣ. И дѣйсно придушено Гайдамацтво, але Заиорожцѣ нe перестають и опôсля нападати на Уманьщину. Ся пора лишила дуже глибоки̂ слѣды въ народнôй памяти а Украиньско-рускій нарôдъ называє єѣ „Колѣѣвщиною“.

 

Та й по придушеню народного повстаня нe кôнчаться нeпорядки въ Польщѣ. Конфедерація робить дальше свою роботу а панове по давнѣйшому ворогують мѣжь собою. Король и часть сенаторôвъ, нe могучи вже власными силами дати рады проливови крови, звертаються до Катерины II. съ просьбою прислати своє вôйско. Біскупъ Красиньскій мѣжь тымъ просить для конфедератôвъ пôдмоги у Версальского (француского) двора. Франція дає пôдмогу, присылає своихъ офіцерôвъ и генерала Дімуріє, гетьманувати надъ конфедератами и скланяє Туреччину до того, що вона выдає вôйну Росіи за те, що би вôйска въ нагôнцѣ за конфедератами переступили турецку границю и спалили татарске мѣсточко Балту.

 

Вôйна розпочата 1769 р. съ Туреччиною скôнчилася дуже користно для Росіи. Росія домагалась вôдъ Туркôвъ замѣсть коштôвъ Волощины. Прусаки нe пристали и подали спосôбъ, що бъ собѣ Росія на Польщѣ свою шкоду пошукала.

 

Наступивъ першій подѣлъ Польщи (1772 р.), що послуживъ лише принадою для заинтересованыхъ сторôнъ до дальшихъ єѣ подѣлôвъ*). Теперь ажь вузкій націоналізмъ польскои   політики принѣсъ всѣ свои плоды. Правда, Украины-Руси нe стало вже, але скоро наступивъ такожь упадокъ Польскои державы. Пôсля першого роздѣлу забезпечують три спôльники: Прусы, Австрія и Росія, що нe будуть вже тыкати остальнои Польщи, скоро лише Поляки нe змѣнять установленыхъ порядкôвъ, се бъ то выбору короля съ Пястовои родины, и постôйнои рады при королеви, та затримають „liberum veto“ (нe позвалямъ) и дадуть дисідентамъ всѣ приналежни̂ имъ права и волю.

 

*) По першôмъ подѣлѣ Польщи достались Австріи: 1) частина воєводства Кракôвского, правобôчь Вислы; 2) частина воєводства Судомирского и Вислицкого; 3) цѣле воєводство Руске, съ частиною землѣ Холмскои, зъ мѣстами Тарногородъ, Томашѣвъ, Замостє, Янôвъ и Грубѣшѣвъ; 4) майже цѣле воєводство Белзске; 5) частина воєводства Подôльского по Збручь, се бъ то повѣтъ Червоногородскій; 6) частина повѣта Кремянецкого зъ воєводства Волыньского, зъ мѣсточками Пôдкамѣнь, Залôзцѣ и Збаражь. Съ тыхъ земель утворила цѣсарева Марія Тереса окрôмный край коронный и назвала єго королѣвствомъ Галичини и Льодомеріи, позаякъ вôнъ складався въ бôльшôй половинѣ зъ давного князѣвства Галицкого и съ частини кн. Володимирского. Край сей подѣлено на 18 округôвъ. – Росія дôстала бôльшь якъ 2000 миль квадр: зъ давныхъ Рускихъ земель, ажь по рѣку Двину и Днѣперъ.

 

 

Въ прочѣмъ нe простоявъ такій порядокъ довго. Єго насильно нарушено. Насильство – се прикмета тодѣшнёи Европейскои політики. Якъ турецка вôйна була поводомъ до першого подѣлу Польщи, такъ и велика француска революція послужила поводомъ до другого подѣлу. Австрія и Прусы порозумѣвшись зъ Росією посылають свои вôйска проти французôвъ, але французы ихъ добре побили, отже пошукують своєи шкоды. Австрія сподѣвалась пошукати своєи втраты, присвоюючи собѣ Баварію, але Прусаки нe мали инакшои вынагороды, хиба на Польщѣ. Тому то силкувались Прусы, що бъ нe допустити до союзу Польщи зъ Росією, до чого намагавъ Станиславъ Августъ. И дѣйсно стають Прусы пôдлещуватись съ приязнею Полякамъ, жертвують 40.000 вôйска на польски̂ услуги а навѣть радять выдати Росіи вôйну и змѣнити всѣ съ пôдмогою Росіи установлени̂ порядки.

 

Соймъ послухавъ рады Прусъ, нe дозволивъ вôйскамъ російскимъ переходити скрôзь Польщу проти Турціи, змѣнивъ постôйну королѣвску раду и рѣшивъ помножити польске вôйско на 100.000. Слѣдомъ за симъ оголошено конституцію 3. мая 1791 р. Головни̂ постановы сеи конституціи були: Тронъ польскій мавъ въ спадщинѣ переходити на родину Саксоньского князя фридриха Августа; „liberum veto“ знесено; мѣщане можуть мати доступъ до сойму и т. д. Ся конституція, хочь мала деяки̂, зôвсѣмъ незначни̂, гарни̂ свои стороны, однакъ въ дѣйсности забезпечувала вона права лише однои шляхты. У неѣ нe ма навѣть мовы про волю народу и свободу вѣры а тымъ менше нѣ словечкомъ нe згадано про рôвноправнôсть Русинôвъ, що дає повôдъ до дальшого ихъ поляченя. На жаль навѣть и така конституція явилася за пôзно, що бъ могла розвитися при непригôдныхъ обставинахъ. Сто лѣтъ раньше и си̂ незначни̂ уступки були бъ годни̂ опôзнити упадокъ Польщи, але теперь вони вже зовсѣмъ нe выстарчали.

 

Мовь бы оправдуючись, закрываються Поляки заєдно своєю волею, але ся воля простиралася лише на два станы, на шляхту и латиньске духовеньство, при то̂й февдально-державний фікціи, буцѣмъ то си̂ два станы становлять польскій нарôдъ. Польща була олігархією, се бъ то державою, де шляхта и латиньске духовеньство вважали себе повноправнымъ народомъ и пильно бачили, що бъ нe допустити реформы, яка могла бъ змѣнити ихъ вôдносины до державы. Багато Полякôвъ и по нынѣ нe перестає чванитися своєю минулою волею. Однакъ се було въ теорій а въ практицѣ бачимо що инакше. Такъ и. пр. Аріянôвъ и Соцініянôвъ (иншевѣрцѣвъ въ Польщѣ) засуджено на смерть и приневолено розôйтись по свѣтѣ.

 

Такъ отже шляхоцка воля, основана на низькôмъ самолюбствѣ, була самоволею. Вона глядѣла выгоды лише для себе а нѣчого нe хотѣла полишити нѣ для суспôльности, нѣ для державы, угнѣтала и короля и хлопа. Рôвнôсть, якъ мы бачили, була лише фразою, що прикрывала анархічни̂ змаганя богатыхъ панôвъ. Въ дѣйсности бачимо замѣсть самоуправы, лише неладъ въ судѣ и адмѣністраціи, немôчь виконувати судови̂ выроки, релігійну загорѣлôсть и кривдженє иншевѣрцѣвъ. Дѣйсно, се рѣдка суперечнôсть мѣжь замыслами а дѣломъ. Пôсля слôвъ польского историка Іосифа Шуйского: „Жадоба закрѣпощеня Козакôвъ навела на Польщу сильни̂ бурѣ. Завзяти̂ козацки̂ напады страшною рукою дôйшли до гордои головы польскихъ панôвъ, здерли зъ нихъ золоту парчу, а блыскуче польске паньство, що сіяло вôдъ золота на публичныхъ обходахъ, поникло въ страшныхъ буряхъ. Лякъ передъ народними заверюхами мучить польску суспôльнôсть, що колись такъ смачно, такъ богато ѣла и пила. Простакъ Шведъ побуривъ костелы и палаты й хапчивою своєю рукою глядѣвъ скарбôвъ и дорогоцѣнностей. За нимъ покрывъ Турокъ короля и панôвъ кожухомъ неволѣ и ганьбы... Велики̂ паньски̂ маєтности пустѣли и вылюднялися"...

 

А тымчасомъ польска шляхта зъ дивнымъ упоромъ навѣть нe хотѣла бачити, що лише губить Польщу, нe гамуючись въ своихъ вôдносинахъ до пôдданыхъ, козацкими кривдами поневѣркою народнои вѣры и поляченємъ Русинôвъ. Конституція 3. мая 1791 р. роздѣлила Польщу на два ворожи таборы. Російскій табôръ просить Катерины II. прислати свои вôйска, повернути давну польску волю. Другій табôръ звертається за обѣцяною пôдмогою до Прусъ. ІІрусы годяться выдати Росіи вôйну, скоро лише Поляки вôдступлять имъ Гданьскъ и Торунь. Поляки нe хотѣли. Тодѣ переходять Прусаки на російскій бôкъ, хочь що лише узброили Польщу проти Росіи. Наступивъ (1793 р.) другій роздѣлъ Польщи, що лише бувъ доконечнымъ наслѣдкомъ першого*).

 

*) Австрія нe мала нѣякого удѣлу въ другôмъ подѣлѣ Польщи. Росія загорнула теперь Литву, Малопольщу, остальну часть Волыни, Подôлє, правобережну Украину (4000 миль квадр.). Такимъ способомъ Росія забрала пôдъ свою власть давни Руски̂ Землѣ, окрбмъ Галицкого и частини Володимирско-Волыньского князѣвстна, що въ першôмъ подѣлѣ Польщи дôсталися до Австріи.

 

XIX.

 

Головною причиною упадку Польщи, якъ мы вже бачили, бувъ разъ: неладъ и самоволя шляхты, що нѣ съ кимъ нe рахувалась, нѣкого нe узнавала, крôмъ себе самои, а по друге: головно загорѣлôсть латиньско-польского духовеньства, що намагалося знищити грецко-руску вѣру и самыхъ Полякôвъ, що доконче завзялися сполячити всѣхъ Русинôвъ.

 

Зъ упадкомъ єнерала Костюшка, що намагався повстанемъ выдобути Польщу съ пôдъ вплыву Росіи, наставъ третій подѣлъ Польщи (1795 р.)*) а зъ 1796 рокомъ щезає Польска  держава зъ Европейскои карты. Въ дѣйсности показалося, що нѣкому було боронити державнои цѣлости, а се зовсѣмъ природно. Хлопъ бувъ паньскою власностею, за мѣщанъ мало дбала Польща и мѣжь ними склалася поговôрка: „ Вôдъ Кієва до Кракова, всюды бѣда однакова “. Так имъ чиномъ наро̂дъ Польскій становило ледво сто тысячь душь шляхты, що дбали про свою корпсть бôльшь, нѣжь про державну. Хто жь отже мавъ боронити Польщи? Звѣсно, якъ выглядала Украина-Русь, коли злучилася съ Польщею. Мала богатыхъ землянъ, тьму заможныхъ мѣщанъ и вôльныхъ селянъ, а въ хвилѣ вôддѣленя Украины-Руси съ пôдъ Польщи, сами̂ Поляки кажуть, що Украиньско-рускій нарôдъ – се тôлько „хлопъ и попъ“. Або инакше и коротко сказавши: безсильний король, всемогучи̂ магнати, непогамована шляхта, загорѣле духовеньство, опущене, споневѣряне мѣщаньство, невольниче, безправне селяньство, пôдпомагани̂ жиды, – се ти̂ складови̂ части̂, що творили Польщу.

 

*) Въ сѣмъ подѣлѣ дôсталась зъ давныхъ Рускихъ Земель тôлько частина Землѣ Холмскои и воєводства Бслзского до Австріи, однакъ въ 1809 р. Австрія вôдступила Землю Холмску зъ мѣстами Тарногородомъ, Тамашовомъ, Грубѣшевомъ, Яновомъ и Замостємъ – Росіи, такъ що Австріи лишилась нынѣшня Галичина зъ давнои Польщи.

 

Однакъ головною причиною упадку Польщи, якъ мы вже бачили, була релігійна загорѣлôсть и манія поляченя Русинôвъ, що все выкликало нарѣканя и протесты Русинôвъ и давало повôдъ постороннымъ державамъ вмѣшуватися въ польски̂ внутрѣшни̂ справы. Спершу хочуть чужи̂ послы свободы вѣры для дисідентôвъ а опôсля ту свою волю пôддержують збройною силою. Тымчасомъ нe догадались Поляки, що пôдмоги глядѣти треба „въ своѣй хатѣ“ а нe за державными границями и нe умѣли хôснувати даными имъ складовыми частями, що бъ здвигнути хорошу державу. Въ Польщѣ держались політики, основанои на єзуитскôй засадѣ: „Держава стоить єдностію вѣры“. Дѣйснôсть показала, що римски̂ релігійни̂ интересы нe ти̂ сами̂, що интересы державни̂.

 

Князь Константинъ Ивановичь Острожскій бувъ православнымъ Русиномъ. Але се не спиняло єго бути вѣрнымъ Польскому королеви, католикови, а ворогомъ православни Москви, котру побивъ пôдъ Оршею (1508 р.). Порôвнювати зновъ Польщу зъ Римомъ нѣ на що бъ не придалось. Бо Римляне вигубивши Картагинцѣвъ, выгубили своихъ суперникôвъ,  а Польща нищивши Русинôвъ, своя тѣло самохôть рвала. Въ цѣлôй исторіи Польщи вôдбувається боротьба державнои, аристократичнои засады зъ засадами рôвности, якои домагались зразу низши̂ суспôльни̂ верствы, опôсля дрôбна польска шляхта а на останку Козаки. Однакъ Польща, чимъ почала, тымъ и закôнчила. До самого свого упадку нe хотѣла признати нѣ права поземельнои власности, нѣ особистои волѣ верствамъ иншимъ, нe-шляхтѣ, и то на перекôръ вродженôй вже гадцѣ и прастарымъ установамъ всѣхъ Славяньскихъ племенъ. Коли Польща упала, то именно за для того, що гербована шляхта нѣчого нe хотѣла спустити зъ своихъ привилеѣвъ въ користь иншихъ верствъ народу.

 

Въ 1807 р. здвигнувъ францускій цѣсарь Наполеонъ І. съ части вôдобраныхъ вôдъ Прусъ польскихъ земель окреме Варшавске Князѣвство. До него прилучивъ въ 1809 р. часть захôднои Галичины, се бъ то воєводства: Пôдляске, Люблиньске и Судомирске. Але самъ Наполеонъ выразився про Полякôвъ, що „сей нарôдъ въ питомôмъ своѣмъ характерѣ носить зарôдъ своєи власнои загубы“.

 

Пôсля упадку Наполєона задумали Европейски̂ дипльоматы на Вѣденьскôмъ конгресѣ 1815 р. подѣлити и Варшавске князѣвство. Однакъ воно було обсаджене російскими вôйсками. Поляки звернулися до російского царя Олександра І. и просили, що бъ ихъ нe выдано Нѣмцямъ. Олександеръ І. здвигнувъ зновъ до певнои мѣры Польщу, принявши титулъ Польского короля, чимъ всѣмъ заслуживъ собѣ на безмѣрну вдяку у Полякôвъ. Вôнъ ставивъ Росіянамъ Полякôвъ въ прикладъ, роздѣливъ Польщу вôдъ Росіи, завѣвъ для неи окреми̂ мыта, жертвувавъ на заложенє польского банку свôй власный капіталъ и т. д.

 

XX.

 

Мы говорили вже про кривды дисідентôвъ загаломъ, а особливо православныхъ Русинôвъ. Однакъ пôсля того, якъ слабло православіє, стали поневѣряти и кривдити Русинôвъ-уніятôвъ. Поляки нe покидають своихъ намѣрôвъ навертати Русинôвъ-уніятôвъ на латинникôвъ. Руске уніятске духовеньство дôзнає явнои вже кривды пониженя и поневѣрки и нe безъ зависти мусило дивитися на привилеѣ латиньско-польского духовеньства. Такъ рускій уніятскій митрополітъ Веляминъ Рутскій, найщирѣйшій католикъ, повѣдомляє св. Отця, папу римского, въ 1615 роцѣ: „Русины нарѣкають и жалуються, що церковна унія служить лише способомъ, що бъ тымъ лекше ихъ перетягнути на латиньске и полячити". Опôсля въ 1624 р. жалується вôнъ папѣ, що „примана Русинôвъ до латиньства чимъ разъ бôльше шкодить розповсюдженю уніи“. Въ 1664 р. жалується папѣ рускій уніятскій Холмскій єпископъ Якôвъ Суша за всѣхъ остальныхъ єпископôвъ Русинôвъ-уніятôвъ, що латиньски̂ біскупы стараються знищити руски̂ уніятски̂ єпископски̂ катедры, заволодѣти ихъ маєтностями а такожь пôддати Русинôвъ-уніятôвъ своѣй біскупскôй власти. Але мало сего, що руски̂ церкви ограблено зъ давнѣйшихъ колись великихъ маєтностей, то Русинъ священикъ мусивъ ще, принявши навѣть унію, платити десятину латиньскимъ (се бъ то польскимъ) ксендзамъ, навѣть съ тыхъ кавалкôвъ поля, яко самъ своими руками обраблявъ.

 

Коли лише появилася унія, настали а опôсля безнастанно велися заѣли̂ суперечки мѣжь православными и уніятскими Русинами. Поляки вельми радувалися, кажучи: „Треба лише пустити Русина на Русина, а вони сами̂ себе знищать“. А що таки̂ подѣѣ не лучались лише поодиноко, а були наслѣдкомъ обдуманыхъ політичныхъ замыслôвъ, можуть служити доказомъ наконечни̂ слова того проєкту съ 1717 р. про выкорѣненє Русинôвъ, про що мы вже высше згадували.

 

Въ 1768 р. жалуються латиньски̂ біскуны папѣ Климентію XIII. на рускихъ уніятскихъ єпископôвъ, що вони „попсували католицку вѣру“. Однакъ папа боронить єпископôвъ Русинôвъ а ганить біскупôвъ Полякôвъ. Рускій уніятскій Львôвскій єписконъ Левъ Шептицкій, стрѣнувшись въ Варшаві зъ Могилѣвскимъ рускимъ православиымъ єпископомъ Юріємъ Кониськимъ, такъ виражається про вôдносины Полякôвъ латинникôвъ до Русинôвъ-уніятôвъ: „Не зважаючи на унію, насъ називають „шизматиками“ саме такъ, якъ васъ православныхъ и нe бояться причиняти намъ всѣлякои бѣды, напасти и кривды".

Певни̂ исторични̂ документа не допускають жадного сумнѣву, що латиньско-польске духовеньство замѣсть, що бъ лагодити и пригорнути Русинôвъ-уніятôвъ, зъ дитинячою слѣпотою лише дражнило и гнѣвило ихъ. На провінціональнôмъ Варшавскôмъ соборѣ 1643 р. выдають латиньско-польски̂ біскупы грôзьни̂ постановы, що бъ уніятски̂ єпископы не вживали однаковыхъ зъ ними титулôвъ, що бъ не носили хрестôвъ зъ золотыми ланцужками. Найменшій що до власти и значеня латиньскій біскупъ не хотѣвъ узнати першеньства навѣть митрополіта Русина-уніята и лише згôрдно называвъ єго ,,владыкою“ а не єпископомъ. Навѣть въ маєтковôмъ зглядѣ терпѣло и такъ вже бѣдне руске уніятске духовеньство вôдъ латиньскихъ ксендзôвъ. Воно зовсѣмъ якъ Русинъ-хлопъ мусило тяжкою рольною працею заробляти собѣ на хлѣбъ, а польски̂ ксёндзы збирали десятину съ того хлопа-Русина, що мавъ своихъ власныхъ пастырѣвъ. Пôсля польского права мавъ рускій уніятскій митрополітъ право засѣдати въ сенатѣ, але латиньско-польски̂ біскупы не допустили єго до сего права, а тымъ бôльше не допускали иншихъ рускихъ єпископôвъ. На перекôръ привилеямъ Владислава III. тягали низшихъ рускихъ духовныхъ по свѣтскихъ судахъ, коли мѣжь тымъ латиньскихъ духовныхъ судили власни̂ духовни̂ суды. За для такои поневѣрки такъ православнои, якъ уніятскои рускои вѣры и церкви, перейшла вся руска шляхта и всѣ виднѣйши̂ Русины на латиньство, и руска вѣра стала буквально „хлопскою вѣрою“, якъ тодѣ говорено. Дѣйсно, якъ зразу обставали Поляки за уніятами, такъ опôсля не обходилися зъ ними лучше, якъ съ православными, а уніятске духовеньство умысно держали въ темнотѣ. Ще недавно тому папа римскій Пій ІX. не вагався докоряти Полякамъ, що кривдять уніятôвъ Русинôвъ.

 

XXI.

 

Не можна й перечитись про се, що церковна унія въ такôмъ змыслѣ, якъ єѣ розумѣли тодѣшни̂, сучасни̂ Русины а мѣжь ними князь Константинъ Острожскій, могла бъ мати вельми добродѣйне значенє такъ для Поляковъ, якъ и Русинôвъ а навѣть для цѣлои Славяньщины. Однакъ вмѣшуванє до неи політики, нерозвитокъ и загорѣлôсть польскои шляхты, вузкій єзуицкій поглядъ – всѣ ти̂ причины змѣнили єѣ значенє.

 

Якъ звѣсно, истнувавъ католіцизмъ раньше и хочь въ краю були двѣ вѣры, то православна не була на завадѣ католицкôй.  Цѣла сущнôсть уніи замыкалася въ церковнôй юрісдикціи, въ однаковыхъ догмахъ вѣры при рôжницѣ обрядовъ. Русины єпископы, що пôддалися папѣ римскому, вымовили собѣ именемъ всѣхъ Русинôвъ, що вѣра и обрядъ мають бути нетыкани̂ а папы римски̂ на вѣчни̂ часы се затвердили. Инакше думали Поляки и ихъ провôдники Єзуиты. Задумавши злучити вѣру православну съ католицкою, въ границяхъ Польщи хотѣли лише съ православныхъ, се бъ то Русинôвъ зробити латинникôвъ, се бъ то Полякôвъ, а унія мала бути лише способомъ, що бы лекше Русины перейшли съ такъ званои „схизмы" на католіцизмъ. До неи силувано всѣлякими кривдами, позбавлюючи Русинôвъ всѣхъ людскихъ правъ, а приманювано обѣцянкою всякои ласки и рôвныхъ правъ зъ латинниками. Однакъ въ дѣйсности тыхъ ласкъ, той пôльги, нe мали нѣ православни̂, нѣ уніятски̂ Русины. И руски̂ уніятски̂ церкви называно такожь „божницями" а самыхъ Русинôвъ-уніятôвъ такожь „поганами". И для нихъ зачинено приступъ до всѣхъ посадъ и урядôвъ, лише хто стававъ латинникомъ або Полякомъ, вôдцурався всёго того, що було дороге Русинови, то такій мавъ вже права рôвни̂ съ Поляками. Руски̂ шляхтичѣ, перевертнѣ, ставлять величезни̂ костелы и кляшторы, надѣлюють ихъ щедро всѣлякимъ добромъ, коли мѣжь тымъ покинутый своєю шляхтою Русинъ мусить молитися въ бѣднôй, тѣснôй деревлянôй церковцѣ. Сама унія служила Полякамъ лише за насмѣшку. Ще по нынѣ нe рѣдко можна почути въ польскихъ домахъ примовки: „руска вѣра, – хлопска вѣра", або: „попъ для хлопа, а плебанъ для попа“. Дурнѣсѣнько жалуються руски̂ уніятски̂ єпископы передъ королями и папою римскимъ, дурнѣсѣнько представляють: „що переходомъ рускои шляхты на латиньство и саму унію пôдкопується, бо єѣ самъ Украиньско-рускій нарôдъ нe въ силѣ вдержати". Нѣ жалѣ, нѣ представленя нe помогли. Польски̂ політики инакше думали. Вони гадали, що скоро златиньщать та сполячать шляхту, то Русины вже загинуть безъ неи. Наслѣдкомъ такого нерозумного и насильного накидуваня, замѣсть повôльного розвитку и ширеня новои вѣры, бувъ упадокъ уніи. Навѣть сами̂ Поляки, робивши̂ Гадяцку умову, завѣшують єѣ на часъ, яко вѣру, що ши̂рила незгоду. Що бъ чимъ скорше унію зближити до Латиньства и бôрше Русинôвъ-уніятôвъ сполячити, поволеньки вводять проводирѣ уніи змѣны въ рускôмъ церковнôмъ обрядѣ. Роблено поволеньки змѣны въ требнику, введено тиху або читану службу божу незвѣстну въ грецкôй церквѣ, помѣшано порядки въ рускôй службі божôй на подобу латиньскои „мѣсы“, пододавано молитвы, рускимъ церквамъ надавано подобу костелôвъ знесенємъ царскихъ вратъ и ставленємъ побôчныхъ олтарѣвъ. Уніятскимъ священикамъ казали голити бороды а грецку одежу змѣнити на подобу одежи польскихъ ксендзôвъ. По церквахъ заводили органы, дзвôночки, латиньски̂ „годзінки", „ружаньцы“ и допущено до такои самоволѣ, що кождый уніятскій священикъ мôгъ правити богослуженє пôсля власного свого типика. Такимъ чиномъ перестає унія бути грецкимъ обрядомъ, що нe знає такихъ звычаѣвъ. Ти̂ самовôльни̂ установы названо споконвѣчнымъ уніятскимъ обрядомъ, хочь єго жаденъ рускій церковный соборъ нe установивъ и папа нe затвердивъ. Однакъ проводирѣ уніи такъ робили за для політичныхъ намѣрôвъ, хочь сами̂ Русины-уніяты всѣми силами дбали, що бъ зберегти свои святощѣ чистыми, надѣючись найти въ нихъ и охорону своєи рускои народности.

 

По роздѣлѣ Польщи ще довго нe мавъ російскій урядъ на думцѣ, що бъ Русинôвъ-уніятôвъ притягнути до православія а вôддавъ навѣть зарядъ уніятскихъ церковныхъ справъ римско-католицкôй колєгіи для всѣхъ російскихъ католикôвъ въ Петербурзѣ. Та коли Поляки заєдно и ще зъ бôльшимъ жаромъ стали перетягати уніятôвъ-Русинôвъ на латинникôвъ-Полякôвъ, коли въ уніятскôй церквѣ чимъ разъ бôльше повставали роздоры мѣжь свѣтскимъ а чернечимъ духовеньствомъ, – то Російскій царь Микола І. настановивъ надъ уніятскою церквою окрему грецко-католицку колегію и заложивъ въ Жировицяхъ уніятску семѣнарію 1828 р. Доперва ажь пôсля польского повстаня въ 1831 р., звернули Росіяне увагу на політичне значенє уніи.

 

Въ 1839 р. згромадженый въ Полоцку соборъ уніятскихъ  єпископôвъ уложивъ письмо, де представлено положенє уніятскои церкви и заразомъ просивъ Російского царя приняти Русинôвъ-уніятôвъ назадъ до православія. Такимъ отже способомъ унія, якъ почалася самымъ лише єпископскимъ, а нe соборомъ всѣхъ Русинôвъ, такъ и знищена такимъ самымъ лише єпископскимъ соборомъ.

 

Вôдъ часôвъ Зигмунта III. ажь до самого упадки Польщи трудились Поляки надъ введенємъ уніи, нe зважаючи на нeспокоѣ и заверюхи, яки̂ вона выкликала. Подивѣмся теперь, яки̂ були наслѣдки тыхъ трудôвъ. Дôйшли, правда, до сего, що въ цѣлôй Польщѣ лишилась лише однымъ одна руска православна Могилѣвка єпархія. Але помимо сего була унія такъ слаба, що при першôй лѣпшôй нагодѣ уніяты вôдъ неи вôдпадали. Наведемо колька прикладôвъ:

 

1. Кієвска руска уніятска дієцезія складалася съ 32 деканатôвъ. Кождый деканатъ мавъ бôльшь нѣ жь 60 церковь. До марця 1773 р. лишилося въ уніятскихъ рукахъ всёго на всёго девять. Такимъ способомъ втратила унія за оденъ рôкъ 23 деканаты.

 

2. Православный єпископъ Викторъ Садковскій, обôймаючи свою катедру въ Слуцку въ 1785 роцѣ, мавъ всёго на всёго 94 церковь на Литвѣ и си̂ недавно що лише привѣвъ на православіє Юрій Кониській. А въ 1787 р. належало вже до него 300 церковь.

 

3. За чотыре роки, коли нe була обсаджена Полоцка уніятска єпархія, перейшло на православіє 800 парафій, а зъ ними бôльшь нѣ жь 100.000 Русинôвъ. На латиньске перейшло 24 парафій и до 8.000 Русинôвъ. А й си̂ перейшли скоро на православіє.

 

4. Звѣсно, що съ 5.000 уніятскихъ парафій въ Кієвскôй, Каменецкôй, Луцкôй и Володимирскôй дієцезіи лишилось до 1796 р. при уніи ледви 200. Загаломъ вôдъ першого роздѣлу Польщи по 1796 рôкъ втратила уніятска церква вôсьмь мѣліонôвъ Русинôвъ въ 9.316 парафІяхъ а крôмъ сего 145 Василіяньскихъ монастырѣвъ. Треба завважати, що и дальшій перехôдъ бувъ дуже швидкій такъ, що унія за панованя Російского царя Миколы І. щезла мѣжь тыми Русинами, що сидять теперь въ Росіи. Лишилася була ще однымъ одна руска уніятска Холмска єпархія, але й та за часôвъ Олександра II. (1875 р.) перейшла на православіє.

 

Всѣ наведени̂ подѣѣ, хочь бы якъ нe будь на нихъ и задивлятися, доказують, що унія нe мала твердыхъ пôдвалинъ. Се зôвсѣмъ природно. Бо при введеню уніи нe думали єдинити Схôднои Церкви зъ Захôдною, а пôдъ покрышкою уніи, ховано зôвсѣмъ инакши̂ замыслы  *).

 

*) Замѣтити треба, що й въ Росіи перехôдъ зъ уніи на православіє вôдбувався по бôльшôй части „урядовымъ ладомъ“, а православію надають тамъ нe меншого політичного значена, якъ въ Польщі надавано католіцизмови и перехôдному до него ступневи – уніи. Якъ въ давнôй Польщѣ навертанємъ Русинôвъ до уніи бажали ихъ латинщити и полячити, такъ въ Росіи бачать въ православнію спосôбъ до „обєдиненіяи, „обрусѣнія“ Украинцѣвъ-Русинôвъ се бъ то, що бъ вони злились въ оденъ нарôдъ зъ Росіянами, чи то Москалями. Тому то и проповѣдь церковну и науку вѣры по школахъ подають въ Росіи нe въ иншôй мовѣ, якъ въ російскôй, та заборонюють выдати св. письмо для Украиньско-руского народу въ єго рôднôй мовѣ. Тымъ способомъ Украиньско-рускій нарôдъ засуджений на темноту, котрои наслѣдкомъ бѣднôсть, а темнота и бѣднôсть викликали „штунду“ – секту, до котрои щоразь бôльше горнеться нарôдъ. – Ред.

 

XXII.

 

Мы прослѣдили отже загальнымъ нарысомъ исторію Польско-рускои державы. Мы бачили, що одну часть Украины-Руси, се бъ то Червону Русь (Галичину) прилучивъ до Польщи 1340 р. Казимиръ Великій дорогою пôдбою. Друга часть Украины-Руси въ звязи зъ Литовскимъ князѣвствомъ становила Руску державу, такъ пôсля своихъ ознакъ якъ и пôсля бôльшости своєи людности. Польща зросла и скрѣпилася лише злучившись зъ Литвою и Украиною-Русю на основѣ династичнои уніи, наслѣдкомъ женитьбы Ягайла зъ Ядвигôю. Тому то, хочь на польскій тронъ и выбирали Великихъ Литовскихъ князѣвъ, але се таки нe значило зôвсѣмъ, що Литва и Украина-Русь злилися вже съ Польщею. А на вôдворôть, було воно доказомъ особистои звязи. Чинилося воно за для того, що бъ ти̂ три державы, маючи одну голову, нe розôйшлися рôжными дорогами. Мы выказали рôжницѣ, яки̂ були мѣжь складовыми частими Рѣчи-Посполитои. Си̂ рôжницѣ спиняли злитися имъ въ одно тѣло. Ихъ належало згладити, на що треба було що найменше довгого часу. Тымчасомъ польска політика завзялася, що бъ Украину-Русь якимъ бы нe будь способомъ конче таки злити съ Польщею. До сего змагали всѣ уніи и політични̂ и церковни.

 

Вже Городельска унія дає Русинамъ землянамъ привилеѣ польскои шляхты и тымъ самымъ приучує ихъ до польскихъ порядкôвъ, кладе очатокъ шляхоцтву на Украинѣ-Руси и пôдготовлює высшу верству Украиньско-руского народу до пôзнѣйшои єдности съ Польщею. Та мимо того грозило Польщѣ вôддѣленє Литвы и Украины-Руси, особливо за Зигмунта II. Августа, бо по єго головѣ за для єго бездѣтности, могла бъ та династична звязь зôрватися. Отже Поляки доконче настають на Зигмунта-Августа и хочуть тѣснѣйшоп звязи, нѣ жь династичнои, яка була вôдъ Ягайла а була вже теперь за слаба. Заповѣджено отже зъѣздъ въ Люблинѣ. Але коли воно доходило до такои згоды, що Литовско-руски̂ Землѣ мусили разъ на завсѣгды становити съ Польщею одно політичне тѣло, а Русины мали черезъ неѣ втратити свои окремѣшни̂ народни̂ ознаки, то мѣжь шляхтою-Русинами повстає лякъ. Литовски̂ Русины покидають соймъ. На ихъ мѣсце покликують Поляки урядникôвъ. А що бъ борше и певнѣйше зломити опôръ Литвы, вôддѣлюють Руски̂ Землѣ: Волынь, Подôлє и Украину и прилучують до Польщи. Однакъ мимо того всёго справа єдности була непевна, поки на останку два найзнатнѣйши̂ руски̂ вельможѣ, князѣ Константинъ Острожскій и Олександеръ Чорторыйскій, нe згодились пôдписати угодового письма и поки нe склонили до сего своихъ сторонникôвъ. Тодѣ ажь оголошено унію позаочно, безъ удѣлу въ нѣй Русинôвъ и примушено єѣ приняти пôдъ загрозою заграбленя майна. Лякъ народу передъ унією можна було перемогти лише забезпекою ихъ політичнои окремѣшности що до народности, мовы и вѣры.

 

Все те було лише приготовленємъ, а дѣйсне злученє Литвы и Украины-Руси съ Польщею наступило ажь на Люблиньскôмъ соймѣ 1569 р. Але воно нe було добровôльне, якъ се говорять польски̂ письменники. Участь въ нѣмъ брала лише одна шляхта а Русинôвъ нe-шляхты, самого ядра Украиньско-руского народу, нѣхто нe пытавъ, вони нe мали нѣякого голосу.

 

Але и Люблиньска унія показалася для Польщи ще слаба. Вони постановили скрѣпити Городельску и Люблиньску тымъ, що знищать руску вѣру, замѣнюючи єѣ на польску (латиньску),  а бодай унію зъ римскою церквою. Теперь починаються єзуитски̂ интриги. Помалу пôдготовлюють а на останку оголошують церковну унію.

 

Мы бачили, що черезъ цѣлый часъ, поки ще сякъ-такъ зважали на права Русинôвъ и руску вѣру, то й Польща тѣшилася и внутрѣшнимъ супокоємъ и била своихъ ворогôвъ. Та коли обмежено волю рускои вѣры и політичну, горожаньску и особисту волю Русинôвъ, то Польща тратить и на своѣмъ объємѣ, на своѣй силѣ и значеню. Ще за Ягайла и Витовта злучени̂ литовски̂, руски̂ и польски̂ силы побили и повздержали пôдъ Грінвальдомъ (Дубровномъ) нѣмецку ненасытнôсть (Drang nach Osten). Поки Великій Литовскій князь Казимиръ Ягайловичь шанувавъ права Русинôвъ, то й Великій Новгородъ клонився на Литовску сторону. За першихъ Зигмунтôвъ и за Баторія розширюються границѣ Польщи, а єѣ силу вôдчувають сусѣды. Вѣрни̂ свому покликови Козаки хоронять и Русинôвъ и Польщу а заразомъ и цѣлу захôдну Европу вôдъ Азійскои дичѣ. Але поневѣрка Украиньско-рускои народности, рускои вѣры вже за Казимира Великого и пôзнѣйше за Ягайла стає причиною внутрѣшнихъ заверюхъ, що вôдчиняють Татарвѣ ворота, нападати на Русинôвъ и Полякôвъ. За Казимира Ягайловича наслѣдкомъ наведеныхъ причинъ вôдпадають потомки св. Володимира и Ольгердови̂ вôдъ Литвы и вразъ зъ своими Землями вôдходять до Московскои державы. Саме такъ поступають за Олександра мѣста (го́роды) съ цѣлыми дооколишними Сѣверскими Землями. Але нѣчо нe годно було переконати Полякôвъ а вони замѣсть приєднати собѣ Русинôвъ, лишаючи имъ ихъ окремѣшни̂ права и волю, постановили дорогою деморалізаціи позбавити ихъ сихъ правъ и надъ ними верховодити. Церковна унія и примусове єи введенє, католіцизмъ, що напосѣвся на свободу сумлѣня и вѣры Русинôвъ и позбавлюванє православныхъ Русинôвъ всѣхъ політичныхъ и горожаньскихъ правъ, – всѣ си̂ три причины дражнили Русинôвъ и выкликали заверюхи, що потрясли пôдвалинами Польско-рускои державы.

 

Довгій часъ обзываються Украиньско-руски̂ вельможи смѣло за свою вѣру и народнôсть. Съ часомъ, пôсля того якъ сами̂ переходять на латиньство и полячаться, слабне сей голосъ и на останку замовкає.

 

Пôсля сего, якъ Украиньско-руски̂ паны выховани̂ Єзуитами, вôдступають вôдъ вѣры и народности своихъ предкôвъ, то переходить руска справа въ руки простого Украиньско-руского народу, що зъ шаблею въ руцѣ хоче дôпняти того, чого мирною, правною, сеймовою дорогою нe вдалось Украиньско-рускимъ вельможамъ. Такъ повернулася руска справа особливо тодѣ, коли магнаты на занятыхъ ними просторыхъ земельныхъ надѣлахъ на Украинѣ хочуть завести свои польски̂ порядки. А ти̂ порядки були таки̂, що всѣ горожаньски̂ права мавъ лише оденъ станъ, се бъ то шляхта, а цѣла остальна народна маса опинилася въ неволѣ. До тои панщизнянои неволѣ силувано и Козакôвъ. Зъ вôдси пошли козацки̂ повстаня.

 

Простый, темный Русинъ здвигає голову и стає протестувати проти Люблиньскои уніи, але вже нe на паперѣ, нe дипломатичною дорогою, якъ давнѣйше, а дѣломъ. Вже съ кôнцемъ XVI. и початкомъ XVII. столѣтя стрѣчаємо въ польскихъ конституціяхъ звѣстки про збройни̂ громады простого народу, що нападали на шляхоцки̂ дворы и замки. Выроблени̂ въ Польщѣ суспôльни̂ вôдносины, скоро лише ихъ перенесено на Украину-Русь, змѣнюють до разу призначенє козацкои институціи. Зъ оборонцѣвъ Польщи стають польскими ворогами. Повстанє слѣдує за повстанємъ. Косиньскому, Наливайкови, Павлюкови, Остряницѣ нe повелося. Але дѣло росте, бо росте неприязнь Русина до польскои шляхты, а вразъ съ тымъ до цѣлои Польщи и стає ѣй грôзьнымъ. Чимъ бôльшь за кождымъ рускимъ повстанємъ угнѣтають Русина, тымъ бôльше горнеться вôнъ коло своихъ гетьманôвъ и робить Козакôвъ своими заступниками. Здавалося, що саме ти̂ невдачѣ тымъ бôльшого ще збудили руского духа. Бо коли невдоволенє Украиньско-руского народу перейшло по надъ мѣру, то всѣ Русины цѣлою своєю масою стають пôдъ знамена Хмельницкого. Ся крôвава драма кончилась пôдданьствомъ найбôльшои части Украины-Руси пôдъ Росію. А Хмельницкій сповнивъ лише те, до чого єго тодѣни̂ обставини приневолили и що було волею всѣхъ тодѣнихъ Русинôвъ.

 

Се доказує та обставина, що коли по смерти Хмельницкого украиньски̂ гетьманы хотѣли назадъ привернути Русинôвъ до Польщи, вже на пôдставѣ федеративнои самоуправы, навѣть съ хôсномъ для Русинôвъ (якъ се Гадяцкою умовою признано),  то бôльшôсть тодѣшнихъ Козакôвъ и Украиньско-руского народу нe хотѣла навѣть чути, нe дала собѣ навѣть говорити про яки̂ небудь угоды съ Поляками. На вôдворôть пôдмагавъ Украиньско-рускій нарôдъ лише тыхъ гетьманôвъ, що були вѣрными Росіи.

 

Пôсля вôйны, – що пôднялася мѣжь Польщею а Росією за для того, що Украина вôддѣлилася вôдъ Польщи а пôддалася Росіи, – нe тôлько лишилися въ російскихъ рукахъ Полоцкъ, Сѣверска Земля, лѣвобережна Украина и Кієвъ зъ дооколишнимъ округомъ правобôчь Днѣпра, але ще й други̂ сусѣды вытягають свои руки за польскимъ наслѣдствомъ. Мôгъ отже Янъ Казимиръ вже въ 1661 и 1668 р. пророкувати повный роздѣлъ Польщи, що и въ сто лѣтъ опôсля дѣйсно збувся.

 

Польска політика нѣ въ чѣмъ однако жь нe змѣнилась. Вони по давному нe перестають працювати надъ своєю загубою.

 

Русины енергічно протестують проти накиненои имъ Андрусôвскон умовы, що дѣлила Украину-Русь на двѣ половины, мѣжь Польщу а Росію. Дорошенко просить царя приняти цѣлу Украину-Русь пôдъ свою опѣку. Однакъ коли єму вôдмовили, то нарôдъ цѣлыми масами переходить съ правобережа, Волыни, Подôля за Днѣпро, пôдъ Росію, придержуючись своєи примовки: „Хочь бы гôрше, абы инше“. Тыми переселенями ослабилась Польща, а Росія подужала на стôлько, що пôзнѣпше и та частина Украины-Руси, що Андрусôвскою умовою перейшла до Польщи, пôзнѣйше все таки перейшла до Росіи. По вôдмовѣ, данôй Дорошенкови, пôддається вôнъ Туреччинѣ. Наслѣдкомъ сего тратить Польща Украину и Подôлє съ Каменцемъ а въ додатку и грошѣ на данину Туркамъ.

 

Чи переконало се Полякôвъ, що своєю політикою супроти Русинôвъ робили тôлько для сусѣдôвъ?

 

Очевидно – нѣ! для того за Собѣского переходить и Запороже пôдъ Росію.

 

Правда, що за Собѣского зазорѣла надѣя на волю. Украиньско-рускій нарôдъ ватагами повертає зъ Московскон (лѣвобережнои) Украины въ Польску (правобережну). Але се була лише хвиля, бо зôрниця волѣ згасла незабаромъ.

 

Фанатизмъ католицко-польскои пропаганды мучивъ Польщу до єи скону и на останку зродивъ гадку єи подѣлу.

 

Ще за Зигмунта III. Молдавскій Госнодарь Михайло, покладаючи надѣю на ненависть Русинôвъ до Берестейскои уніи, входивъ въ змовы зъ другими державами, що бъ подѣлити Польщу, а именно дававъ Московскому цареви Литву саму, Шведамъ Ліфляндію, Австріи Кракôвъ, а остальне лишавъ собѣ.

 

Пôзнѣйше въ 1656 р. змовляється Семигородскій князь Ракочій съ Шведскимъ королемъ Каролемъ X. и зъ Богданомъ Хмельницкимъ, що бъ роздѣлити Польщу, що тодѣ платила Татарамъ, буцѣмъ подарунки, а то таки справдѣшну данину.

 

Таки проєкты повтаряються безнастанно. Навѣть Туреччина, а именно везіръ Райсъ-Ефендій звертається до Австріи, що бъ роздѣлити Польщу.

 

Безнастанна релігійна загорѣлôсть съ шкодливою засадою : „Держава стоить єдностею вѣры“ зродила на останку и Барску конфедерацію. Наслѣдкомъ єѣ бувъ першій дѣйсный подѣлъ Польщи 1772 р., а вôнъ давъ починъ и заохотивъ до дальшихъ подѣлôвъ.

 

Такъ отже, намѣрюючи погубити Украину-Русь, Поляки нe розумѣли, що въ дѣйсности гублять Польшу. Поляченємъ Русинôвъ и нищенемъ ихъ самоуправы, копали й собѣ могилу.

И справдилось надъ ними євангельске слово: „Якою мѣркою мѣрите, такою и вамъ мѣряти будуть". Поневѣрка чужихъ правъ, се пряма дорога до загубы своихъ питомыхъ правъ.

 

СТЕФАН КАЧАЛА (1815-1888)

 

Портрет – "Ілюстрований календар товариства «Просвіта» на рік 1890". Львів, 1889.

 

 

 

06.05.2015