Висловлювання російського президента Володимира Путіна про геноцид вірменського народу очікувано спровокувало обурення Анкари. Причому обурення було настільки серйозним, що анонсований Кремлем проект «Турецький потік» опинився під реальною загрозою.
Останні кілька тижнів Туреччина перманентно сварилася з різними країнами світу, міжнародними організаціями, всесвітньовідомими особистостями тощо. Гнів Анкари викликало кожне згадування масового винищення вірмен в Османській імперії 1915 року.
Століття цієї сумної дати відзначали 24 квітня, а центральні урочистості, пов'язані з нею, відбувалися в Єревані, зокрема на меморіалі «Ціцернакаберд», створеному у пам'ять про жертви масової масакри вірмен 1915 року. Побував того дня на меморіалі й Володимир Путін. І не просто побував, а виступив з полум'яною промовою.
«24 квітня 1915 – скорботна дата, пов'язана з однією з найстрашніших і найдраматичніших подій в історії людства – з геноцидом вірменського народу. Сто років потому ми схиляємо голови перед пам'яттю усіх жертв цієї трагедії, яку в нашій країні завжди сприймали як власний біль і біду. Позиція Росії завжди була і залишається об'єктивною і послідовною: масовому знищенню за національною ознакою не може бути виправдань. Міжнародне співтовариство покликане зробити все, щоб такі злодіяння ніколи і ніде не повторилися», – промовив російський лідер.
Чи замислювався Путін над тим, якою буде реакція Туреччини на його промову? Навіть не на всю промову, вистачило б трьох слів «геноцид вірменського народу».
Лише наївна людина може думати, що шеф Кремля може собі бездумно розкидатися словами, та ще й на подіях міжнародного формату, до кяких будуть прикуті об'єктиви телекамер світових каналів. Тож він чітко усвідомлював, якою може стати реакція Анкари, де він зовсім недавно побував, заручився підтримкою турецького керівництва, досягнув принципової домовленості про реалізацію спільних контрактів. А передовсім домовився про спільне будівництво газогону «Турецький потік», який має замінити собою почилий у Бозі проект «Південний потік».
Реакція лідерів Туреччини не забарилася. Уряд країни відразу ж виступив із заявою про те, що після 24 квітня перегляне співпрацю з низкою країн, які втратили нейтралітет у питанні ставлення до подій 1915 року. Звичайно ж, у «чорному списку» Анкари, поряд з країнами Європи, опинилася і Росія.
Виступ Володимира Путіна на меморіалі «Ціцернакаберд» різко скритикував його турецький колеґа Реджеп Таїп Ердоґан. «Це не перший випадок, коли Росія використовує слово "геноцид" у цьому питанні. Мені особисто сумно, що Путін зробив такий крок», – заявив Ердоґан. А щоб було чітко зрозуміло, що це не просто репліка, що обурення Анкари аж надто серйозне, турецький президент нагадав росіянам їхні недавні негідні вчинки: «Те, що відбувається в Україні і в Криму, – очевидно. Вони мають спочатку пояснити це, а потім говорити про геноцид».
Ще дошкульнішу для Кремля заяву зробило зовнішньополітичне відомство Туреччини: «Ми відкидаємо і засуджуємо визначення "геноцид", яке, всупереч всім нашим попередженням та зверненням, президент Росії Володимир Путін дав подіям 1915 року. З урахуванням масових злочинів, які Росія вчиняла на Кавказі, в Середній Азії і в Східній Європі в минулому столітті, ми вважаємо, що вона краще знає, що таке геноцид і яке його правове формулювання».
Прем'єр-міністр Туреччини Ахмет Давутоґлу, коментуючи візит голів Росії і Франції в Єреван, сказав, що їхній крок ставить під сумнів нейтралітет Мінської групи ОБСЄ. Нагадаємо, що це за група, і відразу зазначимо, що вона не має нічого спільного з нещодавніми Мінськими домовленостями щодо війни на Донбасі.
Мінську групу ОБСЄ було створено навесні 1992 року для мирного вирішення нагірно-карабахського конфлікту між Вірменією та Азербайджаном. Її учасниками стали Вірменія, Азербайджан, Білорусь, Чехія і Словаччина, Франція, Німеччина, Італія, Росія, Швеція, Туреччина і США. Мета конференції – домогтися припинення вогню і почати політичні переговори про остаточний статус Нагірного Карабаху. Білорусь запропонувала свою столицю як місце для підсумкових перемовин, звідси й виникли назва – «Мінська група». Варто також нагадати, що Білорусь тоді ще не була лукашенківською, керівником держави був голова тодішньої Верховної Ради Білорусі – науковець-демократ Станіслав Шушкевич.
Щоправда, нині погрози прем'єр-міністра Туреччини звучать трохи дивними. Адже і Туреччина, і Азербайджан заблокували роботу Мінської групи ще п'ять років тому. Тож її нинішнє існування – не більше, ніж формальність.
А от над «Турецьким потоком» загроза нависла цілком реальна. Зрештою, питання реалізації російсько-турецького газового проекту ще напередодні викликали суперечки між Москвою й Анкарою. Їх основною причиною було те, що російська сторона зажадала від Туреччини додаткових поступок. Яких саме – точно не відомо. Про їх характер можна здогадуватися лише за тим фактом, що турецька компанія Botas відмовилася від підписання угоди про знижку на постачений в Туреччину російський газ.
З усього можна припустити, що розхвалений проект «Турецький потік» або невигідний Росії, або, за актуальних обставин економічної рецесії, їй не по кишені. Зрозуміло, що Путіну не випадало самому розірвати цей контракт, тому він і вдався до хитрого «вірменського гамбіту»: розізлив турків, щоб вони самі відмовилися від контракту.
30.04.2015