It’s just a business

Останніми роками найбільшим інтелектуальним викликом і захопленням правдивих галичан – тих що не мають владних «хлібних» посад і великих грошей, жителів малих (і не тільки) міст, містечок і сіл, став пошук своїх давніх і, відповідно, моцно забутих, родинних польських коренів.

Півтора мільйона вже віднайшли їх, решта галичан їх далі вперто шукає. У кого не виходить віднайти в свої родині поляка вуйка, стрийка, вуйни, стрини (про тата з мамою, діда з бабою і мова не йде – це джекпот), той не занепадає духом, а мерщій пробує віднайти (при нагоді купити) «своє» далеке мадярське, румунське, грецьке, єврейське, німецьке коріння. На крайній випадок якихось родичів у Бразилії, ПАР, Аргентині, Австралії, Чилі. Все це аж ніяк не заважає тим самим правдивим галичанам клясти Москву, коли треба – Київ, Варшаву, Донецьк, носити вишиванку, кричати «ганьба!» і співати патріотичні партизанські пісні, якщо цього вимагає ситуація. It’s just a business, як кажуть галичани з того боку Атлантики.

Мета всього потужного історичного пошуку – отримання карти поляка, яка потрібна дітям галичан, що вже навчаються в Ряшеві й Кракові. Бо, маючи таку карту, вони зможуть отримати стипендію в злотих. Ну, а далі їх чекає дорога на Захід і аж ніяк не на Схід.

Повернення на рідні терени – це невдача, рівноцінна поразці грандіозного плану.

І «карта угорця», і паспорт громадянина Румунії – це засіб, як правило, не для себе, а для дітей – на краще майбутнє. В сенсі можливості знайти працю, реалізувати себе, банально заробити на себе і майбутню сім`ю. Тобто те, що жителі країн, охоплених кризою (наприклад, Ірландії, звідки зараз «молоді спеціалісти» їдуть в Австралію чи Португалії, звідки їдуть у Бразилію), роблять без емоційних травм і викрутасів з історичною пам’яттю.

Так, у них все просто. У нас все складніше і цікавіше. Вже зараз майже в кожному не зовсім затурканому населеному пункті є чинний костел і, звичайно, паства, і, звичайно, влітку дитячий табір, де дітвора може вивчити мову і де перебування дітей (порівняно з українськими таборами) коштує зовсім недорого. Тому туди віддають своїх дітей не тільки галичани з польським корінням, а навіть звичайні українці – заради добрих умов і лінгвістичної практики. Все це з прицілом на майбутнє. Одним – щоб поїхати «в світ» за освітою, іншим – щоб успішніше торгувати і заробляти.

Йдеться про кращих галичан – про тих, хто ще не забув літери і регулярно читає пресу (а часом навіть книжки), хто доробився до якось певного статку і воліє, щоб його діти вчились, а не купували оцінки, і після того, як вивчаться, – мали б роботу, якісь соціальні гарантії. Про тих, хто (звичайно, не з першого разу) нарешті зрозумів, що «ми навіть і не знали, як ми погано жили» – так нам пояснюють всі, хто не при владі, а хочуть бути. «Ми навіть і не знали, які в нас були успіхи і як мужньо ми їх долали», – пояснюють ті, хто при владі зараз і хочуть при ній залишитися завтра і післязавтра.

Це було. А найсумніше – буде й надалі, бо більшість нічого не вчиться. І знову раз на чотири роки ми і вони – всі стаємо акторами у великій виставі «Вибори».

І тому, вважають вони, треба дати шанс своїм дітям. Не гроші, а шанс.

Коли їх питають, чому вони ніколи не усміхаються, ці галичєни відповідають, що тяжко жити, криза, біда. І йдуть у перукарню, де залишають 100 гривень за нову зачіску. Потім купують новий одяг, який одягнуть один раз у житті, на весілля, вартістю декілька тисяч доларів. Той, у кого вистарчить наглості поставити під сумнів логіку такого дійства, отримає відповідь: «Мені для свої дитини нічого не шкода». Можна додати, купити. Все – і тут. А там їм нецікаво. І мови не знають.