HOMO DUPLEX

Маріанна Кіяновська. 373. ‒ Львів : ВСЛ, 2014. ‒ 258 с.

Маючи серце і розум, проявляй або то, або то

Разом проявиш їх, разом тебе проклянуть.

Фрідріх Гельдерлін

 

Чуєш? ‒ з моїх легень білі птахи кричать...

Маріанна Кіяновська

Поезія Маріанни Кіяновської належить до таких актів творчості, які не можна назвати легкими або легковажними. На рівні кадрів, що еруптують з підсвідомого, її поезія асоціюється зі ртуттю ‒ важким металом, який на позір нагадує легку воду. Цікаво споглядати гру її краплинок, де в кожній відбито сірий, темний світ. Та перебувати з цією поезією часто також небезпечно ‒ вона має здатність паралізувати рецептори радості, бадьорого дзвінка природи (call of the wild). Поезію у збірці «373», якщо висловлюватись в унісон філософії Мераба Мамардашвілі, можна назвати не людською. Маріанна Кіяновська у своїй поетичній сповіді часто апелює до Бога, до трансцендентного, до того, що не можна пропальпувати, побачити, виразно почути. Розмова, яка точиться в її збірці – це розмова про невидиме суще, яке утверджується (по-стає) також за допомогою невидимого ‒ віри. Це те, що відламує людину від тілесної, видимої природи, від людського, яке тільки в дифузії з трансцендентною структурою становить суть людини. Мова йде про те людське, яке давало можливість Ґюставу Флоберу писати, як можуть хвилювати студента панчохи повії, або Кнуту Гамсуну ‒ як відчуття голоду перетворює сонце на образ яєчні. Письмо Кіяновської робить несподіваний і зовсім нетиповий крок в нашій сучасній поезії. Вона наче поспішає і хоче сказати нам, що Анатоль Франс помилився, коли ствердив-запитав: «Чи можна бути вільним, коли маєш тіло?». Поетеса пробує сказати ‒ «Так, можна!».

Якщо спробувати пошукати певні художньо-естетичні паралелі з Кіяновською в сучасній українській літературі, то можна «вийти» на збірку Богдани Матіяш «Розмови з Богом». Але лиш на рівні тематичних перегукувань. Свого часу ці спільні поетикальні зони дотиків побачив і показав Олег Соловей у статті «Щоденні розмови з Богом», де він дещо по-снобськи поставився до читача (у нього читач – це «світ»). На його думку, світ «не спроможний почути таку чисту, витончену й оголено-відверту (позбавлену щонайменшої прагматичної конʼюнктури) поезію. Світ більше не потребує ‒ ані такої краси, ані такого болю» [Олег Соловей. Щоденні розмови з Богом ⁄⁄ Соловей О. Оборонні бої. ‒ Донецьк : БВЛ, 2013]. Думається, що автор рецензії такою риторичною фігурою хотів показати глибину і важливість поезії Кіяновської у книжці «Дещо щоденне» (2008). Але її пізніша збірка «373» доволі знана і читана, що і свідчить про потребу саме такої поезії: виявляється, читач («світ») значно глибший, ніж уявляє його критик. Олег Соловей справді досить високо оцінив ту збірку Кіяновської, говорячи про створення нового цікавого жанру ‒ «модерних міських молитов». Це можна сміливо аплікувати і на книжку «373», що говорить про поетикальну стабільність, чи то статичність поетеси: «Це лірика, що виникла на перехресті гостро відчутого болю та сподіваної радости, від зударення відчаю та надії, ‒ звідси й потреба розмов із Богом; звідси й радість натщесерце, ця щоденна солодка й пекуча жіноча молитва» [Там само]. Слід сказати, що Олег Соловей доволі виразно побачив і розкрив етимологію, по-ставання поетичної риторики в поезії Маріанни Кіяновської, яка своєю мʼякою дією проникає у серцевини душ. У цій збірці радість і смуток формуються за симетричним принципом, але це складно одразу розгледіти. Навіть сумна риторика іноді здатна виказувати радість буття через мінорну тональність. Колись про це писав Гельдерлін: «Даремно інші намагались радісно висловити радість ⁄ Чую її нарешті сказану через печаль» [Фр. Гельдерлін «Софокл»]. Парадоксальна гра настроями також є ознакою цієї збірки.

У Богдани Матіяш образ Бога сформовано наче в «Одержимій» Лесі Українки ‒ він тілесний, і розмова ліричної героїні до нього позначена також сильним скороченням ієрархічної дистанції між Богом і людиною. Той, до кого сповідається ліричний субʼєкт, носить усі ознаки людської свідомості, що стає умовою безпосередньої комунікації. Натомість Маріанна Кіяновська у своїх поетичних розмовах намагається вийти за межі тіла, переступити цей поріг людського, і конструювати словами світ невидимого: «Починається час майбутній і світ новий. ⁄ І душа омивається небом ‒ і пʼє із нього». Треба говорити також про розмаїті стани ліричного субʼєкта у час активного перебування перед іконостасом. Це і торжество радості відчуття світу і розлитої в ньому краси, але здебільшого у збірці панує виразно мінорний настрій, в якому можна уявити людину, що розпластано лежить обличчям вниз перед великим карбованим, потемнілим від часу і почутого, іконостасом. І в цьому стані є два етапи: мертве заціпеніння від екзистенційного страху, і наступний ‒ містичні візії божественного, до яких змагали середньовічні містики.

Біль, страх, страждання, рана, причому не тілесна (sic!), басамани на духовній субстанції ‒ це обʼєкти, які стають рушіями сюжетних механізмів збірки «373». Не вдаватимусь до біографічного методу, нехай це зробить хтось поза мною, але спробую пояснити етимологію таких поетичних імпульсів Кіяновської. Вочевидь, тут ми маємо виразне занурення в християнську догматику, де заповідь «Полюби іншого як самого себе» є фундаментом усього Декалогу. Отож звідки цей постійно атакуючий людину трагізм в Християнстві? Його походження слід шукати в неможливості виконати цю фундаментальну заповідь, оскільки між субʼєктом виконання заповіді та обʼєктом, який слід полюбити «як самого себе», є дистанція, яку подолати неможливо. Єдиний варіант досягти цього стану абсолютної любові ‒ вийти з тіла, в якому увʼязнена ця можливість, ця свобода трансцендентної дії. Ось тут насправді і розверзлась величезна прірва між двома началами в людині, які так чітко показав нам Анатоль Франс, а за ним і Валерʼян Підмогильний. Полюбити ближнього як самого себе, маючи при цьому власне тіло ‒ неможливо. З цього парадоксу виростає весь трагізм Християнства, який у різних формах осідає також в мистецтві, зокрема і літературі, і в поезії Маріанни Кіяновської: «Листя памʼяті темне, як мох, ⁄ І зелене-зелене, до крові. ⁄ Ми не здатні любити як Бог. ⁄ Що за гранню любові? ⁄ Перешіптує сутінки плющ, ⁄ І немає нічого, крім тиші. ⁄ Яснобачення болю: розплющ ⁄ Очі інші, давніші. ⁄ Хай нарешті не буде кінця ⁄ Цій оберненій в воду зіниці. ⁄Хай глибоке відлуння лиця ⁄ Стане голосом птиці».

Глибока, сама собою зрозуміла неможливість доєднатись через любов до божественного, створює в поезії Маріанни Кіяновської трагічну напругу, в якій ліричний герой боїться мовчання довкола, мовчання Бога до нього, відчуваючи свою покинутість: «Боже благий, що мовчиш, ні про що не спитавши, ⁄ Так ні про що не спитавши, як можеш лиш Ти… ⁄ Кожне, щоб втратити, треба забути назавше. ⁄ Просто ‒ позбутися. Камінь ‒ він просто лежить. ⁄ Він заволав би без слова, потрапивши в пастку. ⁄ Дай мені в долю непамʼять ‒ непамʼять як частку ⁄ Того, що вічно триває, коротше, ніж мить». Про цей твір можна робити окреме дослідження ‒ він надто відкритий у своїй мові, та тут мені йдеться проговорити лиш кілька важливих моментів. Його не слід сприймати у режимі побутового сценарію, де людина у час внутрішньої скрухи просить вищі сили про допомогу, про слово (читай тут як логос), який наснажує та зцілює. Тут покладено складну історію стосунків героя з Богом, який, як і в романах Достоєвського, мовчить до людини. І цей страх людський формується саме через цю непочутість звернення. Саме страх хоче забути герой, вимолюючи для себе «непамʼять», яка триватиме рівно стільки, допоки Бог не заговорить до неї. Тут авторка витягує час вперед і акцентує на трагічному триванні мовчанки: Він не заговорить, і ліричний герой навіть не шукає рецепту, лиш просить собі «непамʼять», що семантично наближена до забуття. Є тут також цікавий момент ‒ камінь може волати, немов людина. Я далекий сприймати цей вислів як алегорію. Цей епізод відсилає нас до вчення гностиків. Це алюзії до християнського символу «мудрого каменю» з під якого тече «мудра вода», образ каменю зустрічаємо і в іншому творі поетеси: «Зробись для мене каменем, підемо ⁄ В підвалини, до чистої води». Антропоморфізм цього образу підсилює увагу читача до мовчання Бога, маючи яке ‒ волав би навіть «мудрий камінь», а цю трагедію мусить пережити людина, хоч вона ‒ геть не символ твердості духу і сили.

Є тут також міркування щодо філософії мови, але вони замикаються в колі теми, виразно домінуючої в цій збірці – в темі Бога. Та це в жоден спосіб не заважає Маріанні Кіяновській осмислювати по-ставання світу в мові в кожну мить, коли слово його називає: «Бог є, бо є. А може тільки знає? ⁄ А може, тільки вимовив себе? ⁄ І довго ніби небу облітає ⁄ Над голубінь небесну ‒ голубе. ⁄ Бог є ‒ бо є. Бо є крило пташине ⁄ В глибоких межах мови і мети. ⁄ Бог вимовив себе із середини, ⁄ Немовби рибу виловив з води». В цьому вірші ми потрапляємо в стан коливання свідомості, коли вона в дикому напруженні викидає горлом слово, що позначує явище, і розуміння явища цим словом повертається назад у нашу свідомість. Насправді називання найбільш реверсний акт. Поетеса розкрила тут механізм філософії, яку запропонував Мартін Гайдеґґер у «Вступі до метафізики»: «Маючи навіть тисячу очей та тисячу вух, тисячу рук та безліч інших чуттів та органів, але не будучи при тому під владою мови, ‒ суще залишалось би для нас закритим: те суще, яким є ми самі, і не меншою мірою те суще, яким ми не є» [Мартін Гайдеґґер Вступ до метафізики. ‒ СПб. : ВРФШ, 1998]. Власне цю важливість мови поетеса і прагне тут представити через фундаментальний підхід до Бога, який також існує через називання себе самого, через перебування в логосі. Без мови Його існування для нас є неможливим.

Окремо можна говорити про образний світ у цій збірці. Поетеса вміє знаходити дуже несподівані епітети, які акцентують увагу читача: «Як квіти просто неба ‒ злі і голі», «рана небокраю» (до речі, слово «рана» у цій збірці зустрічається дуже часто, причому не в тілесному її розумінні), «щастя пташеняти», дерева, що обіймають гілками небо, «покинуті вірші ‒ як гнізда лелечі». Це говорить про цікаво сформовану мовну оптику поетеси, крізь яку вона бачить цей світ. Але можна зустріти і банальні «ляпи», як-от: «У памʼять, як в ріку, не вступиш вдруге, ⁄ Бо течія її, як печія». Поетесі з таким великим досвідом слід остерігатись подібних незугарностей ‒ «течія як печія». Є тут також рядки у вірші «Ми чаші історій ‒ наповнені ними, солоні», які просто вбивчо діють на поетичну систему цієї авторки: “Я люблю тебе. І, можливо, іще не запізно ⁄ Тебе цілувати і дихати імʼя твоє». У мене, окрім алюзій до вірша Івана Драча «Дихаю Леніним» і жарту про «ану дихни», а також посмішки, ці рядки Кіяновської нічого не викликають.

Є у цій збірці вірш, який проговорює особливості психології творчості поетеси, її стану письма і не-письма, ось рядки з нього: «Сахаюся, бʼюся, боюся мовчати, ⁄ Бо кожне у грудях затиснуте слово ⁄ Саме перетворюється на лещата». Тут описано жагу звільнення від важкого стану народження поезії, самого творчого акту, який передбачає важку порожнечу після писання. Творчий процес не увінчується щасливим фіналом – це завжди знемога і відчуття спустошення. Цей стан досить проникливо представив Андрій Тарковський у фільмі «Андрій Рубльов», коли хлопець-майстер знеможено падає на руки іконописцю від важкої втоми і хлопʼячого плачу, засинає, поклавши голову йому на коліна. Маріанна Кіяновська тут ще раз засвідчує, що процес писання далекий від розваги і легкої компіляції слів, бо слова насправді важкі, хоч і беззахисні. Ось ще один приклад самоосмислення творчого процесу (вірш межує з дисципліною «психологія творчості», а заразом позначений інтимною нотою): «Слова, що вириваються із тіла ⁄ Спричинені тобою, наче діти. ⁄ Вони занадто справжні ‒ я б не вміла ⁄ Без тебе їх зачати й народити…». Слово тут, відірвавшись від тіла матері, стає самостійним, отримує своє життя, пройшовши процес визрівання у ній. Слово в цьому вірші отримує плоть, цим засобом поетеса унаочнює процес художнього письма, прирівнявши його до акту народження дитини. Подібне осмислення причини письма, його мети, функціонування, виходячи з філософії мови, читаємо у її наступних рядках: «Я принесла важкий вогонь ⁄ Інших мов ‒ золотих, святих. ⁄ Вірш ‒ це спосіб пройти крізь скронь ⁄ І дійти до мети. ⁄ Вірш ‒ це спосіб донести вість ⁄ У живе крізь живе. ⁄ Вірш нічого не розповість, ⁄ Тільки дещо назве». Цей акт називання, як видно, дуже важливий для поетеси, в якому вона бачить процес оформлення світу, власного космосу. Метафора у Кіяновської є засобом пізнання світу, який розкривається людині в слові.

У збірці «373» можна натрапити також на інтимну лірику, але вона у своїй риториці позбавлена відчуття тактильності, теперішнього тут-переживання: «Мрію тебе. Ти, солодкий, лишився далеко. ⁄ Майже наснившись, світлами вночі огортав. ⁄ Що тобі важко до болю і що тобі легко? ⁄ Ким ти прокинувся? Ким ти ніколи не став? ⁄ Прірва, що вʼяже, і нитка, що нас розлучає, ⁄ Біль у заглибинах тіла нагадує сміх. ⁄ Літо горішане пахне гірким молочаєм, ⁄ Пахне гірким молочаєм нестерпних утіх». Цей вірш виказує тугу ліричного субʼєкта за кимось, хто приснившись, здатен «світлами вночі огортати», оповідач тужить за цим часом їхньої тілесної дотиковості. Запах стає поштовхом до спогадів, в яких оживає сміливе відчуття радості від тілесних утіх. Але слід заразом сказати, що оповідач збільшує дистанцію між читачем і внутрішньою подією героїні за допомогою охолодження слова, в якому відсутня внутрішня температура почуття. Висловлюючись фігурально ‒ це ні гаряча, ні холодна поезія. Вона тепленька ‒ і в цьому програє. А ще оце мелодраматичне звертання до обʼєкта адорації ‒ «солодкий», одразу вбиває перспективу серйозно сприймати цей вірш. Слід сказати як підсумок ‒ Маріанні Кіяновській не вдається інтимна лірика. Вона позбавлена стихійного шалу, гальмується риторикою пафосу, який діє на внутрішню напругу вірша, наче дубильний матеріал, жорстоко вбиваючи тонус інтимної оповідальності. Як приклад сказаного вірш «Я така, як бувають мечі», де ось таке закінчення: «Я твоїх не торкатимусь рук: ⁄ Меч двосічний є для битви, не всує. ⁄ Але ти з мене видобув звук. ⁄ Він в мені до сьогодні пульсує». Якби це були рядки початкуючої поетеси, то можна було би звернути увагу, а так ‒ я просто промовчу.

Хочеться окремо сказати про один фінальний вірш цієї збірки; навіть не сказати, а просто процитувати. Він скаже сам за себе: «Напевно, я росту, стаюся тихою, ⁄ В душі перевертаються слова. ⁄ То ними вибухаю ‒ і не дихаю, ⁄ То раптом висихаю, як трава. ⁄ І вже немає ні душі, ні імені, ⁄ Лиш Божа благодать ‒ гулка, як страх. ⁄ І тільки сонце гладить світ по тімені, ⁄ Немов дитину в мене на руках». Фінальний акорд цієї збірки заокруглює її лагідним ритмом тихого споглядального щастя людини, що відчула врешті доторк Бога до себе через Його благодать. 

Фото: сторінка творчої майстерні Аґрафка.