Катерина Міхаліцина. Тінь у дзеркалі. ‒ Львів : ВСЛ, 2014. ‒ 159 с.
Краса та істина в однаковій мірі мають стосунок до буття ‒ а саме у тому, як вони розкривають буття сущого.
(Мартін Гайдеґґер «Ніцше»)
Моя душа поскаржилась на втому,
Вмостилася в некошеній траві
І склала крила тихо, як метелик.
(Катерина Міхаліцина «Втома»)
Чи ви колись приглядались до того, як краплина ранньої роси, яка зависла на зеленому травневому листі, відбиває ще невмите зранку обличчя сонця? Воно щойно прокинулось і зазирає спросоння до кожної травинки, лагідно торкаючись їх своїми червоними язиками, лиже ними мокру траву, неначе хоче опісля ночі напитись, щоб до обіду подорослішати. У цій маленькій краплинці зібрано увесь світ, його реальність осідає і відбивається на її тендітному кругленькому тілі, доводячи, що природа має свій мімезис, структуру якого людина науково може пізнавати тільки з поверхонь, без жодних можливостей зануритись у цю незглибиму таїну. Ця можливість закрита смертним людям, вона є лиш у поетів, які здатні відкривати метафорою буття, і головне ‒ залишати його відкритим для нас, тих, хто хоче зазирнути за поверхні простору, часу та каузальності. Це простір, який позбавлений логіко-формальної домінанти, де лінійність часу виглядає просто смішною: «Мистецтво» ‒ говорить Мартін Гайдеґґер у своїй праці «Ніцше» ‒ « […] само в собі є законодавчим і тільки так воно постає як істинне мистецтво». В цьому просторі, не побоюсь вжити такого старомодного поняття «справжньої поезії» (це поняття насправді дуже промовисте і потрібне), логіка як наука пізнання зазнає абсолютної поразки. Це ще раз доводить, що користь для життя від цієї дисципліни перевірено, але це аж ніяк не говорить про її можливість розкривати істину і ставити її перед очі шукача у всій своїй блискучій правді. Це може робити тільки той, хто буває там, де закрито для більшості, і на крилах слів, наче Гермес, переносити для нас ці знання.
Поезія Катерини Міхаліциної, яка представлена у збірці «Тінь у дзеркалі» є такою, що смисловим своїм звучанням випадає з контексту більшості сучасної лірики. Випадає за багатьма ознаками: за відсутністю неврастенічного кривляння, яке в літературі можна назвати хворобою св. Вітта, за відсутністю обсценної лексики, котра настільки вже по-домашньому прописалась у сучасній ліриці, що без неї багатьом читачам стає некомфортно, за відсутністю бадьорого постіндустріального антуражу, який в сучасній ліриці зраджує образний світ поетів, що пишуть за принципом ‒ «що бачу, те пишу». Це далеко неповний перелік ознак, які виламують поезію Катерини Міхаліциної з теперішнього поетичного письма і ставлять її десь зосібна, в хорошому розумінні ‒ витинають довкола неї самотність, де вона смислами не вплетена в загальне русло сучасної лірики, з її охриплим від сцени голосом, підлітковими надривами, мовою тіла, полюціями, менструаціями, дефлораціями… В поезії Міхаліциної читач зненацька провалюється в зовсім інший світ, де панують свої закони, своя логіка, своє прекрасне в буквальному розумінні цього слова.
Заразом слід поставити насущне питання щодо того, у який спосіб поезія у збірці «Тінь у дзеркалі» стає тим важливим і вкрай рідкісним ресурсом, що змушує буття відкриватись назустріч читачеві? Насамперед, слід сказати, що ця поетка напрочуд обережна зі словом, це той випадок, коли говорять про horror verbum. Тут немає жонглювання лексикою, фразерства та пустослівʼя, натомість вислови сконструйовані у такий спосіб, що вони переповнені смислом, розхлюпують його. Ощадливе слово ‒ є словом наповненим.
Ще однією ознакою цієї поезії є стан зачудування ліричного субʼєкта, в якому часто вгадується маленька дівчинка, що бере читача за руку і веде у світ Казки, в який з першої ж сторінки той починає входити, і разом з цим входженням у дивний «очуднений» світ, відчуває в собі народження віри у те, що квіти і дерева мають душу, причому таку, яка не вповні антропологічна, це як душа землі, яка дихає небом: «Лиш чарами ще живиться життя» (Stefan George). Можна говорити про те, що ця поезія, фактично, є сучасною натурфілософією, яка, як і в часи давніх греків, починалась з подиву. Насправді усе саме з подиву і починається, коли людина намагається пояснити собі природу свого здивування, народжується безкінечна череда питальників, на які слід шукати відповіді ‒ «Світ, в якому ми перебуваємо, спантеличує» («Коротка історія часу» Стівен Гокінг). «Спантеличення» тут можна розуміти в значенні «здивування». Здивування краєвидом як поетичний імпульс чітко проглядається в цій збірці, де дерева і квіти, потрапляючи у приватний простір поетеси, оживають своїм складним і цікавим життям, отримують від авторки подарунок ‒ душу. Тут ліричний субʼєкт пізнає начебто неживий світ як сукупність субʼєктів, у цій збірці формуються субʼєктно-субʼєктні стосунки. І це одна з тих ознак, що роблять поезію Міхаліциної «справжньою»; цим поняттям, яке після деконструктивістського розмежування структури та текстури не зовсім прийнято використовувати, свого часу послуговувався Мартін Гайдеґґер, говорячи про поезію Гельдерліна. Думаю, що з огляду на зʼяву такої сучасної поезії, це поняття «справжня» слід знову уводити в активний стан, оскільки тут постає саме буття як таке, в якому кожен образ розкривається у блиску свого оригінального існування, зʼєднаного з Великим Ланцюгом Буття. В поезії Катерини Міхаліциної те, що кожноденно оточує нас усіх, постає у складному і майстерному вплітанні в час, який існує поза нами, який витікає з себе, і повертається до самого себе: «Завдяки своїй перевазі, поет говорить так, наче суще в його устах проговорюється вперше. В поезії поета та мисленні мислителя завжди залишається стільки місця для світового простору, що будь-яка окрема річ, дерево, гора, дім, крик птахи абсолютно гублять у ньому свою неважливість та повсякденність» (Мартін Гайдеґґер «Вступ до метафізики»). Власне підступаючи до таких смислів і працює поезія Катерини Міхаліциної.
Тепер спробую розглянути власне тексти збірки, аби показати, як постають у ній поетичні смисли. Очуднення простору можна побачити вже у першій поетичній пробі цієї збірки, коли поетеса говорить про один з нових районів міста Львова ‒ Сихів, земля якого закута в немилосердний бетон. В цьому міському краєвиді Катерина Міхаліцина здатна бачити не мури міста, а те, що формує її винятковий внутрішній простір ‒ залишки природи поміж асфальту («і росять ягоди на мокрі голі плити»), величезне небо, безкрає, на фоні якого птахи творять образ «тонесеньких хрестів» як ознаку існування Бога в тому обширі. І заразом ліричний герой насолоджується цвітінням, що сприймається тут не лиш як стан флори, але й ознака внутрішнього відчуття оповідача, його прагнення відбутись у цвітінні, проіснувати якийсь час у стані краси. Тут цей акт людського цвітіння можна порівняти з поняттям «полудень» Ольги Кобилянської, що є найвищою мірою розкривання усіх внутрішніх ресурсів людини. Підсумовуючи цю невеличку рефлексію, треба сказати, що складається враження, ніби поетеса не бачить міської арматури, її метафорична оптика сконденсована зовсім на іншу реальність, і їй, треба бути справедливим, досить добре вдається це фокусування.
В інтимній ліриці виразно видно роботу памʼяті і вражень, мова йде про «Колискову для Леля», де в короткій поетичній формі викладено поставання ніжних стосунків, що сформували родинне коло, і як лірична ознака цього вірша тут є непроговорена, але відчута колискова, якою присипляють своїх дітей ліричні персонажі. Говорячи відверто, мені давно не потрапляла на очі подібна дуже чутливо-ніжна оповідь інтимних стосунків, які розвертають увагу читача в памʼять про ніжну лірику молодого Володимира Сосюри, до тих тихих джерел, які в сучасному літературному процесі забуті, неінтересні широкій аудиторії. Катерина Міхаліцина дбайливо розгортає намул і вдивляється у чисту воду закинутих джерел, актуалізуючи ідею, що інтимна лірика ‒ це ніжна, субтильна чуттєвість, про яку виявляється, можна говорити тихим голосом казкової оповідачки: «Світловолосий мій Лель язичеський, ⁄ хлопчик-веснянка із мрій… ⁄ Спогад древній, ще небожительський ⁄ пурхнув з-під спущених вій: ⁄ разом молились богам незвіданим, ⁄ разом звергали їх, ⁄ разом світали, співали, снідали, ⁄ падали в гріх і сміх ⁄ А отепер зі щасливим подивом ‒ разом таки, разОм! ⁄ так обережно, так ніжно гОйдаєм ⁄ синів і донин сон» («Колискова для Леля»). Лиш навколо одного цього твору можна робити порівняльне дослідження щодо існування інтимної поезії в сучасній літературі, де питома частина авторів викидають на публіку свій власний приватний простір, фокусуючи зір на тілесній комунікації, на описах акту, антуражу довкола цього, заретушовуючи тим самим важливий момент глибини стосунків. Щось подібне, як і в поезії Катерини Міхаліциної, можна зустріти в ліриці Сергія Осоки, в поезії якого виразно відчувається пошук тих простих (не спрощених!) істин, які з багатьох причин зникли в питомій частині текстів сучасних поетів, тут поруч можна поставити імена Галини Крук, Катерини Калитко, Ірини Цілик, Марʼяни Зеленюк та ін. І цей поворот до призабутого, чистого існування поетичного мислення слід вітати, плекаючи подібний пошук в творчості молодих авторів.
Заради справедливості слід сказати, що не усі твори Катерини Міхаліциної витримують високу планку її поетичної артикуляції. Поезія «Корабельник. Перед відплиттям» дає дуже різні можливості прочитання, що саме по собі не є погано, але ці варіанти креняться у бік психоаналітичної стратегії. Погляньмо на фрагмент вірша: «пусти мене… впусти, як ложку в мед… ⁄ змаж солодом судну своєму рани ‒ ⁄ на ньому ще не раз принадні панни ⁄ повеселяться… хвилі… бризок лет ⁄⁄ пусти мене… впусти мене… відчаль!.. ⁄ нещадно тануть миті ці урочі ‒ ⁄ заступник твій не скоро склепить очі… ⁄ на якорі гойдається печаль». Стримаюсь від прочитання у форматі Фройда – у загальному звучанні збірки ця поезія є винятком. Можна також побачити не зовсім вдалі асоціативні спайки, коли родимка порівнюється з жуком, що розчепірює лапки, якого підставляють під поцілунок («Давай любитись так»). Не впевнений, що цілувати жука особливо приємно…
Образність поезії Катерини Міхаліциної говорить про її доволі розвинену, постійно діючу уяву, яка, накладаючи на образ персонажів чи предметів ознаки інших, створює таким перехресним накладанням свій світ, в якому: «Вулик політнього міста тихенько дзумкоче. ⁄ Люди вдягають чохли на потріпані крила. ⁄ Жовтий тролейбус, як гусінь, потупивши очі, ⁄ кокон з електродротів виплітає уміло» («Колекція комах (на вулиці Зеленій)»). Тут мова, очевидно, йде про львівську вулицю під назвою Зелена. Період літа для поетеси ‒ період злетів, насамперед фантазії як лету, який уповільнюється восени («Люди вдягають чохли на потріпані крила»), циклічність ця нагадує біологічне життя дерев, які сповільнюють свій ріст в цей період, що ще раз дає можливість говорити про відчуття природних ритмів цією авторкою, дуже своєрідне відчуття природи взагалі. Це вже з іншого ‒ («Дисонанси: земне і небесне»): «Я ‒ бабка. ⁄ Я боюся. ⁄ Нелукаво ⁄ боюся кожним прожилком крила ⁄ себе і світу, ⁄ що потоп в калюжах, ⁄ мілких і теплих ‒ серпень на дворі. ⁄⁄ Опалі яблука ⁄ зелені очі мружать. ⁄ Твій бог ладнає кошик дітворі». Боятись світ тут означає ‒ дуже чутливо його відчувати, відчувати «кожним прожилком крила» граційної видовженої бабки (згадайте лиш, як елегантно вона може спочивати на гусячому поплавку, ніби роблячи тобі послугу, даючи кілька митей розглядати її красу). Загалом, пейзажна лірика у наш сучасний постіндустріальний час уважається дрімучим анахронізмом, ця лірика наче втратила можливість говорити про істину, яка, думається, напевно, поетам міста, захована саме у його кам’яному серці. Катерина Міхаліцина натомість повертає важливість цього ліричного напряму, утверджуючи тим самим такий важливий і сильний голос Природи, який часто прихований від нас. Цикл «Дні наших дерев» у цій збірці є найсильнішим. Тут окреслюються контури складної сповіді авторки, сповіді до себе, у свій рукав. Поетеса говорить з деревами, наче чаклунка, яка поза поверхнею бездушних речей бачить зачакловані живі сутності, і промовляє саме до них: «тут липи сплять ⁄ великі білі пси ⁄ терплячі нерухомі лабрадори ⁄⁄ і ніч при них сидить ⁄ і чорні шори ⁄ до вікон ліпить ⁄ скільки не проси ⁄ не встане жодне ⁄ сніг як тінь роси ⁄ що влітку осипала коридори ⁄ камінних плит бордюрів ⁄ голоси людей і шибок ⁄ поринають в нори ⁄ тих чорних шорів ⁄⁄ зимо сум єси».
Цю збірку можна розбирати на цитати: «бо скільки нам з того ⁄ бо скільки нас в наших тілах», «і дощ біжить немов худенька миша ⁄ кудись повз нього», або «от я у твоєму віці ⁄ вичитує мати ⁄⁄ дитина її не чує ⁄ відгорне фіранку ⁄ і стукає у сьоме небо», «і часом стискають кістки ⁄ наляканих ребер малесеньке серце», а чи «чуюся краплею на молодому стеблі ⁄ біжу вниз». Ці приклади говорять зокрема і про те, що поетеса вміє відчувати фактуру слова, його відкидану смислову тінь, яка безпосередньо формує коло розуміння. Оця мовна уважність поетеси дуже впливає на читача, в доброму розумінні структурує його естетичні дисципліни.
Окремо також слід сказати про оформлення збірки, яке виконала Алєна Семчишин. В череді останніх поетичних збірок, які видало Видавництво Старого Лева, ілюстраційні матеріали у цій книжці виразно виграють. Тут є граційне поєднання поетичних смислів та візуальних образів. Художниця відчула тремке ставлення до світу ліричної оповідачки та у відповідний спосіб представила це наочно. Чутливість обидвох мисткинь можна відчути через образ равлика у вірші «ґанок. прихід комахолова», який ніжно-ніжно чує доторком світ: «… серпень у дверях… Дарма ⁄ равликів крихітні ріжки ⁄ смикають сонце за віжки. ⁄ Руркає діжка без дна».
У збірці «Тінь у дзеркалі» виразно видно, що існування ліричного героя відбувається у напрочуд незвичному світі, субʼєктивація якого, власне і є тим, що ми називаємо опоетизуванням. Але ще важливо розуміти, що Катерина Міхаліцина у своїй мистецькій артикуляції ламає звичний лад світоуявлення, в якому дерево є членом родини, воно може помирати з туги за людиною, де листя має сни («сновидінствує»), де може до кісток промерзнути каштан. Все це зраджує зовсім інші стосунки до світу, до цього, здебільшого, радісного світу, як його відчуває поетеса. І тут можна бачити певну поетичну тенденцію, імпульс якої рухав Олег Лишега. Одного разу він сказав: «Хіба ти можеш знати під чиєю егідою ти знаходишся ‒ оцих стін, що оточують тебе, чи ось того ворона на дереві, до чого ти ближче?» Ось це дуже спокійне, але сильне ламання поетичних стереотипів, відмова від соціальної поезії, поворот до мови як виразника буття є сильними ознаками поезії Катерини Міхаліциної.
Окремо слід сказати, що ця поетеса продовжує рости, що показує доволі інтенсивний її пошук нових ритміко-інтонаційних моделей. Катерина Міхаліцина не завмирає на сталій формі, натомість шукає нових засобів поетичної артикуляції. Це дає змогу корегувати власну жанрову свідомість, відточуватись у слові, ставати точнішою у фразі. Останні поетичні проби на її сторінці (фейсбук) виказують крен письма у бік експериментування в плані форми, намагання упіймати власний ритм плавного поетичного дихання, в якому виразно відчувається присутність досвіду Олега Лишеги, який, як мало хто, міг чути голоси землі, дерев, смисли крику птахи. І цей перехід поетеси в довільну форму поезії, не обтяжену точними законами ритміки, дає їй більше можливості потрапляти в серцевину явища: «найвищі дерева ⁄ завжди виростають із білої тиші ⁄ десь у середині квітня ⁄ по снігопаді ⁄ по цвітопаді ⁄ по «цвінь» ⁄ тоненькому й непевному ⁄ щойно випурхнутому із гнізда вітром ⁄ і тишею ⁄ бо ці двоє ‒ тиша і вітер ‒ ⁄ не що інше як продовження дихання ⁄ бога й землі ⁄ тому дерева ⁄ надихнуті ними й надихані ⁄ завжди виростають найвищими ⁄ тому насіння у глибині розтулених квітів ⁄ так сторожко наслухає ⁄ початок білої тиші» (квітень 2015 р.). Ці пошуки дають надію на велику ймовірність доброї поетичної перспективи Катерини Міхаліциної, яка у своїй творчості утверджує те, що сутінки постмодернізму перероджуються у темну ніч. Поетичні проби цієї авторки, котра апелює до глибоких смислів, змушує нарешті читача ставити питання про те, що є домінантами в поезії, чи існують в ній бодай якісь вертикальні структури, чи потрібні вони їй? Коли існують поети, що не ставлять жодних посутніх питань, лишаючи по собі гладеньку, наче рінь, несколихнену поверхню читацької душі, Катерина Міхаліцина змушує читача думати, радіти, хвилюватися, а головне ‒ розуміти, що людина на цій землі, можливо, не набагато складніша структура, ніж метелик.
03.07.2015