Яценко Петро. Короткий путівник із галицького сексу : Роман ⁄ Петро Яценко. ‒ Львів : ЛА «Піраміда», 2015. ‒ 164 с.
На культурному полі українського ландшафту все частіше можна зустрітись із питанням конвертації артефакту в певний капітал; власне, з проблемою умов та механізмів цього переходу енергії з одного стану в інший. З цього імпульсу народжуються насущні питання задоволення від мистецького явища, бажання осягнути щастя в акті читання. Сюди ж можна віднести питальник ‒ наскільки українська культура і література як її складова може бути запотребуваною поза її умовними кордонами? Складно заперечити актуальність цих запитань – їх слід осмислювати дуже скрупульозно, щоб не створити власну культуру з системою «ніпель», коли все відбувається в односторонньому порядку, в порядку виключно запозичень.
Та виглядає на те, що за цим важливим блоком питань загубилась тема серйозної літератури, котра тихо, десь у затінку живе сама в собі, нікому не спроможна дати щастя, чи бодай короткого задоволення від затишку. Все, що у неї є ‒ це постійний неспокій втомленого, чутливого шукача, який вміє хвилювати і ламати філістерський уклад внутрішнього життя. Вона не може конвертуватись з таким же успіхом, як і література масова, в іншу енергію (грошовий капітал), оскільки за стимуляцію хвилювання ніхто не захоче платити, його і так багато безкоштовно. Читати і писати подібні твори насправді є великою розкішшю, яка показує, що людина має можливість утримувати біля себе елітні субстанції, які не включені в систему оберту грошових одиниць.
У сучасних ринкових умовах в Україні це преференція дуже невеликої групи людей, які в силу різних обставин: характеру, власного культурного розглибу, фінансової незалежності, долучені до того, що зʼєднано з Великим Ланцюгом Буття (за Ч. Тейлором). Ці мистецькі структури ніяк не увʼязуються в загальний ринково-економічний перебіг культурного життя, від них просто не можна вимагати активної конвертації, вони живуть самі в собі і самі для себе. Це письмо, закроєне не для широкої публіки, воно не зможе існувати в рекламі. Так було, так є і так буде. І з цим слід змиритись. «Щоденний жезл» Євгена Пашковського чи «Смерть Верґілія» Германа Броха ніколи не матимуть такої читацької аудиторії як Люко Дашвар («Кров з молоком») чи Паоло Коельйо («Алхімік»). І це не має викликати спазми жалю чи одвічного страху на кшталт «куди рухається цей світ?». Натомість, страх має виникати, коли направду беззахисну від критики серйозну літературу підмінюють творами, що не мають позасюжетних переключень в осмислення людського існування, творами з часом «тут» і «тепер», з побутовим часом і побутовим простором, розрахованим лиш на антураж для сюжетно-смислової дії. Про один з таких романів мені хотілось би коротко тут порозмірковувати.
Зовсім нещодавно у видавництві «Піраміда» вийшов роман Петра Яценка «Короткий путівник із галицького сексу» (далі тут у тексті «Путівник»). Петро Яценко ‒ вже доволі відомий прозаїк, зі знаним широкій публіці набором власних творів, особливо на слуху його «Львівська сага». Коротку, але досить змістовну передмову до видання «Путівника» написав Анатолій Дністровий, де, фактично, розкрив етапи росту Петра Яценка як прозаїка. У цій передмові можна вийти на загальні закони розвитку епічної форми в сучасній українській літературі, власне, на спосіб нарощування жанрової свідомості в цьому напрямку. Та все ж, спробую підійти ближче до тіла, до тексту.
Коротко про сюжетну лінію цього роману: два товариші, які за своїми внутрішніми якостями є більше антагоністами, намагаються жити, пізнаючи життя через доволі різні, цікаві і не дуже ситуації. Одним з центрів, довкола якого обертається інтерес епічних героїв роману, є пізнання жіночої природи – насамперед, через мову тіла, намагання розтаємничити жінку, що, як відомо, найбільш загадковою постає для хлопців саме у пубертатний період. По факту, цей роман можна розглядати як історію сексуального визрівання чоловіків, і саме так його і сприймати з усіма додатковими побічними описами побуту, споглядальних домашніх міркувань про різні явища життя. І все було б нічого, якби автор якось по-іншому назвав цей роман: наприклад «Обабіч дороги», позаяк тема дороги як форми розуміння життя тут виразно присутня, один з героїв (Місько) ‒ дорожний інженер, багато пригод стається, коли хлопці подорожують. Чи назвати «У пошуках жінки», чи «Вислизаюча жінка» ‒ ці назви значно глибше розкривали би суть цього твору, в якому насправді секс майже відсутній. Головні герої постійно намагаються його знайти, а він відсутній навіть там, де за замовчуванням мав би бути (у подружньому житті чи у вітальні повії). Одним словом, бажання хлопців «пізнати Галичину, злитися з нею по-справжньому в обопільному екстазі, зануритися в її глибини до самого початку, до безодні темряви її заплющених повік» так і залишається бажанням.
Скажу одверто ‒ коли я узяв до рук цю книжку, я не очікував побачити там щось на кшталт «Жінка його мрії» Олеся Ульяненка або «Те, що на споді» Юрія Покальчука. Та все ж думав, що автор претендує на певну узагальнюючу тезу, окресливши територію, на якій досліджуватиме тему сексу. До такої назви мав бути відповідний герой, щось наприклад як Тіль Уленшпігель, який йде по життю з веселою, звабливою усмішкою, пробуючи усіх жінок на своєму шляху, який би і міг стати путівником. А що читач отримує тут? Двох сіромах, які понуро блукають розбитими дорогами, в надії надибати бодай добру повію, яка, принаймні, не заборонятиме покласти руку собі на коліно. Оповідач тут ‒ виразний інтроверт, журналіст-фотограф, який через обʼєктив фотоапарату спостерігає за жінками, нагадує більше сумнівного збоченця, що, до того ж, піддається на вмовляння доньки священика, котрий дав їм прихисток у своїй хаті. Не вдаватимусь тут у складні етичні моменти, ця лінія у романі відсутня, тому про неї говорити не слід. Але скажу про стиль опису інтимного акту, який дає розуміння глибокої кризи цього роману у розкритті поставленої проблеми. Отож, донька священика прийшла уночі до машини, де спить наш герой, і тихенько постукала у вікно. Той відчинив і побачив, що вона принесла зі собою огірки, помідори і кабачок. Я подумав ‒ оце зараз буде екстрим! Та важка цнотливість оповідача почала формувати таку оповідь, що я не одразу збагнув про що йдеться ‒ про путівник сексу чи книжку кулінарних порад? Обидва жанри, слід відмітити, користуються попитом у книгарнях. Одним словом, фрагмент скаже сам за себе: «Віра поволі внаджувала у себе овочі, споживаючи їх таким чином, про який я ніколи б не здогадався. Її тіло було для них теплим вільготним сховком, і невдовзі я вже дивувався, як всі ці дари землі, які вона так вправно робила частинами себе, тримаються купи, як вони взаємодіють, рухаються, думають, говорять. Її перса в місячному світлі виявились капустяними головами, її кінцівки ‒ надійно скріпленими низками більших і менших кабачків, пальці ‒ корнішонами, долоні ‒ мʼяким тістом», далі: «Її молочні стегна та видатні сідниці були повними зсередини буряків…». Складається враження, що оповідач або був дуже голодним, або це дуже невдале наслідування «Пісні пісень». Розповсюджена в нашій сучасній літературі гастрономічна тема залишила свій відбиток і тут. Це щось на кшталт харчового туризму, ніби Львів ‒ це добре пиво, добра кава і добрі тістечка. А у Петра Яценка ще до цього усього Галичина ‒ це відсутність сексу: «Послухай, якщо галичанка раптом випадково матиме секс, вона наступного дня обовʼязково помре. Ну, не обовʼязково, звісно, але така імовірність залишається. Це як бджола, яка може вжалити людину тільки один раз ‒ ось так і галичанка…». І ось тепер слід поставити питання ‒ письменник досліджує цю тему, чи просто кпить з галичанок?
Слід бути справедливим, і сказати, що певні оціночні фрагменти авторові вдаються просто блискуче: «Брак живильних речовин на цій глибині призводить до появи дивних форм: звичаїв, характерів, почуттів. Тут пишні весілля, але пишніше за них цвіте самотність. Тут цінують силу чарів, скупість є чеснотою, а шляхетність вважають дивацтвом. Тут заведено не казати зайвих слів, і хоча в цих краях так багато вологи, жінки важать її, наче золото. Не просіть пити. Справжня любов тут коштує дорого» (зі вставок перекладеного п. Венгелем роману, що він його надсилає журналістові).
Ще одним персонажем-бідолахою постає тут Місько, чоловік з великим розумом та заразом з величезним безталанням, що зустрів на своєму шляху жінку, яка розбила усі його надії на омріяне подружнє життя. Автор доволі прозоро представляє їхнє співжиття як череду монотонного існування, позбавленого того, що мало би бути основою цього «Путівника». Отож зачавлений відсутністю сексуальної практики з власною дружиною на довгі місяці після шлюбу, Місько понуро дивачіє, а його дружина починає відчайдушно займатись йогою. З огляду на сюжетно-композиційні вузли, цей роман все ж слід було назвати «Коротким путівником із галицького антисексу» ‒ не інакше. Збиткуючись над своїми героями, підсуваючи їм виразно фригідний жіночий типаж, немов «молот випробувань» (за М.Бахтіним), автор наганяє бездонну тугу на читача. В опрацюванні цієї теми бракує іронії, хоч самоіронія тут виразно присутня. Немає куражу, добротної напруги, яка б змушувала читача хвилюватись. Натомість є цнотлива розмірена оповідь, розбавлена розмовами про пікантні подробиці старого міста. Одним з таких фрагментів є розповідь про спеціальний апарат (ящик з діркою посередині і двома ручками, у якому сиділа повія та обслуговувала клієнтів). Ця екзотика бодай фрагментами говорить про те, про що заявлено у назві роману, але подібні оповідки з історії є лиш вставними конструктами, і ще більше підсилюють тему дивної самотності головних героїв. Це звичайний набір цікавинок для утримання увагу ширшої читацької публіки. Для змістового наповнення ці фрагменти не розглиблюють смислів роману, а лиш інтригують.
Окремо хочеться сказати про стильову якість «Путівника». Власне, спосіб подачі художнього матеріалу тут є тим, що змушує читача затримуватись на сторінках роману. Як стиліст Петро Яценко тримає високу планку. Це те, що різнить його від безликості великої частини творів нашої сучасної прози. Автор виразно зрілий, і це дає підстави очікувати від нього в майбутньому справді вартісного твору. Як ілюстрація цієї тези фрагмент: «Потрапити в Єву ‒ це наче потрапити в себе. Там, усередині, немає нічого, крім теплої чорноти, що вбирає всі візерунки життя, ковтає, скидає з висоти, тлумить, перевертає, наче шалений гірський потік. Ти можеш рухатися в Єві лише в одному напрямку ‒ вниз, тільки вниз, і лиш цим вона різниться від решти місцевих жінок. Ти летітимеш долі, і листя папороті буде шмагати тебе по обличчі, усі попередні жінки будуть видаватися тобі незайманками, які допускали лишень до краю своєї прірви. Почни з Єви, почни з початку, щоб уявити себе Адамом. На мить ти станеш батьком усіх водних потоків Галичини, її рельєфу та вічної самості». Та заразом можна наштовхнутись і на стильові «ляпи»: «жінка, яка відкриває ще один шматок своєї шкіри, танцюючи та зваблюючи» звучить не коректно і ріже вухо. Та заразом таких незугарностей в романі вкрай мало, тому ширше говорити про них не доводиться.
Окремо треба відзначити також блискучу роботу оформлювача книжки ‒ Андрія Кіся, що зробив приємним ефект «входин» в текст.
Підсумовуючи враження, слід сказати, що у цьому романі існує доволі цікавий механізм: стильова вигадливість твору, яка тримає увагу читача, грає злий жарт з письменником. Читач наче гойдається на хвилях красиво гаптованих слів, але в якийсь момент розуміє, що це гойдання залишає його на місці. В смисловому плані, в плані пізнання людського існування, він ні на йоту не просувається уперед. Стиль заміняє смисли, тут відсутній рух назустріч цих двох начал ‒ стильового та змістового. Поза стильовою плинністю відсутня напруга пізнання буттєвих категорій.
Тому говорити про ідею Великого роману знов не доводиться. Думаю, що його усім нам ще слід довго чекати. Якщо українська література хоче вийти в простір світової, їй в жоден спосіб не слід відмовлятися від прагнення створити Великий роман, а це мусить штовхати письменника на постановку важливих, серйозних проблем у творі. Малколм Бредбері, роздумуючи над романом нового часу у Британії, починаючи від Вікторіанської епохи, говорить про Великий роман, для нього це поняття є ідеєю, яка так чи так веде авторів за собою, яка робить роман романом. І, хочемо ми цього чи ні, та якщо очікуємо від нашої літератури Великого наративу, а заразом і серйозного ставлення до себе на полі інших культур, то не слід забувати про те, що Великий роман ‒ це єдина можливість утілити такий наратив.
31.07.2015