Музикально-деклямаційними вечерницями з комерсом помянули дня 31 н. ст. марта Станіславівцї память незабутного Кобзаря Шевченка.
Серед зелени і екзотичних цвітів виднїв ся в глубинї сцени міщаньского касина бронзовий бюст поета. Саля наповнялась гістьми святочно прибраними, але — мимоходом сказавши — заповнилась она доперва по 8-ій, хоч комітет зазначив, що концерт розпочне ся "точно" о 7-ій годинї, — на те-ж ми Русини, ми вже з принципу опізняємо ся... Публика була добірна, переважно руска, явило ся також звиш 30 замісцевих священиків з родинами, але ударяв кождого в очи брак представителїв селяньства (ми не знаємо, чи оно все так водить ся сими часами в Станіславові, хоч — fama fert — давнїйше оно прецїнь було инакше); селян було дуже маленько на ґалерії, порахував би на пальцях одної руки, а на сали ми видїли з селян лише посла Іосифа Гурика, що враз из послом Окуневским прибули віддати честь музї Тарасовій. Щоби в капітули хто-небудь явив ся, — се навіть було немислиме, a ми вже звикаєм до абстиненції тих сфер при народних маніфестаціях...
Концерт розпочав голова "Рускої Бесїди" проф. Остап Левицкій вступною річею. Бесїдник сказав між иншимь:
"По цїлій Руси-Українї, як далеко звук слова руского роздягає ся, святкують Русини тепер сумне велике свято, 29-ті роковини смерти незабутного Кобзаря нашого, Тараса Шевченка. Хто він був, се знає нинї уже не то що увесь народ Слави, але се знають уже і всї инші освічені народи, а для нас Русинів став він зачатком нової епохи, новой будучности! Бо-ж доси нї один рускій поет не заглянув так добре і глибоко до серця цїлого нашого народу, нї одинь не умів ще з такою правдою і любовію виспівати все наше горе, нї один з них не обудив ще так сильно віри і надїї, які нас одушевили, — нї один ще не умів промовити до нас таким щирим і для всїх зрозумілим словом і не загрів так до щирої працї для народу, як великій Шевченко!.. Поезії Шевченка виховали нам уже нове, здорове і свідоме себе поколенє, — і оно помимо всяких криків і ворожих затїй противників плекати буде і на будуче в неповинних серцях любов до руского слова, любов до "найменшого брата", до якої зазиває він "живих і ненароджених" земляків. Оттакі заслуги Шевченкові для народу руского і тому повсюди згадує він свого Кобзаря щирим гловом, а вся Русь Україна величати буде память єго, як довго руска дитина засипляти-ме в колисцї при солодких звуках піснї рускої, як довго на Великдень радїти будуть дївчата рускі, що "їде уже Жельман", як довго жони рускі призивати будуть на весїлях наших давного бога Ладу, як довго мати pycкa голосити-ме жалібним словом руским за домовиною помершої дитина, словом одним: як довго по хатах та розлогих нивах роздавати ся будуть співанки рускі і гомонїти-ме животворна мова!"
Грімкі оплески по промові були наглядним доказом, що вся зібрана громада солідаризує ся з гадками бесїдника.
З дальшої проґрами найбільшої безперечно ваги був відчит п. Ив. Франка про Шевченкову "Тополю". Прелеґент дуже основно розказав про леґенди у всїх народів, про ті леґенди, в котрих ще й нинї спочивають могучі сїмена творчости поетів. В літературах, котрі починають своє житє — поети все черпають з традиції, а з часом доперва перемагає индівідуальна творчість. І Шевченко радо сягнув до того скарбу всеї людскости, але умів додати творам списаним на тлї традиційнім закраску индівідуалізму. Зміст "Тополї" поєдинчій: любов дївчини і єї конець від чарів, котрі сама викликала. Тут прелеґент перейшов до самої поеми и, о скілько статчило часу, виказував впливи посторонні на Шевченкову музу при писаню сеї може найкрасшої, а заразом найпопулярнїйшої єго баляди. Найбільшій вплив мали тут на творчість Шевченка Мицкевич, Жуковскій і Бірґер. Вже Мицкевич скупійшій в словах від Бірґера, але ж Шевченко таки і не хоче описувати самих чарів, а приймає их уже яко річ готову. Переміна дївчини в тополю — се мотив грецкій, але дуже добре приложений поетом до україньского житя...
Відчит вислухано з великою увагою, хоч був написаний дуже науково. Чуючи єго раз, годї розглянутись в матерії, серед хаосу цитатів, примірів з инших літератур і дат, тим більше, що за-для великих розмірів праць, автор що-найменше одну третину мусїв випустити, за те сподїваємо ся перестудіювати річ основнїйше, коли появить ся з друку. Розбір Шевченкових поем вельми тепер на часї, бо як-раз потрібні сего рода матеріяли при повнім виданю Шевченкових творів. Дуже щасливий початок робить п. Франко в нашім письменстві, то й не диво, що грімкі оплески витали єгo входячого на естраду і вступаючого з естради.
По-при вітчитї визначались в проґрамі вечірниць деклямації п. Корнила Устіяновича і продукція фортепянова бар. Ромашкана.
Годї розписувати ся про талант декляматорскій Корнила Устіяновича, Русини знають єго, то-ж і заслужено зібрав великі обяви признаня за вповнї артистичне відданє твору Шевченкового "Гамалїя", за чудову єго власну алеґорію "До вітчини" і за патріотичний стих "Русине встань!" Одно тілько біда, що як великі співаки бувають в неприязни из знанєм нот, так мабуть і добрі та талантливі декляматори буває, не виучать ся деклямації, чи властиво самого тексту, а з того виходять часом зовсїм злишні і задовгі павзи, або импровізація, котру чей же каждий відрізнить від удачної поезії. Всї три деклямації випали дуже гарно, а найпаче "Гамалїя", хоч в деяких місцях годї би згодити ся з интерпретацією п. Устіяновича і з надмірним иногдї патосом.
На фортепянї грав п. Ромашкан, директор станіславівского товараства музичного, Лисенковий "Жалобний марш в роковини Шевченкові". Сама гра сего звістного твору музичного була знаменита, жаль тілько, що фортепян сам таки здорово перечив в тонах воли пяниста.
Серед різнородної проґрами ориґінально-народної дуже гарно видавались цитрове сольо о. Кумановского і сольоспів тисьменицкого міщанина п. Гриневского. О. Кумановскій грав удачно на цитрі свою "Третю вязанку з руско-україньских пісень народних". Сама композиція дуже старанна, гармонізація викінчена, винявши хиба переходи, де здає ся слухаючому, що тема наче уриває ся. Жаль, що о. Кумановскій, помимо усильних налягань публики, не хотїв вивести ще яку-небудь продукцію... — Дотично сольоспіву насувають ся нам далеко сягаючі уваги, та годї в поспіху все списати. Голос п. Гриневского мусїв бути колись добрий, і то навіть дуже добрий; нинї-ж се хиба лиш ремінісценція з добрих часів. А й нинї він видав би ся инакше, коли б п. Гриневскій мав яку-таку школу і знав голосом повертати; зміг-би єму надати користну дуже тїнь, наколи-б співав з чутєм. Впрочім шанованє голосу і наука можуть вилїчити всї недостатки. Гадаємо також, щo в високих позиціях лїпше скрити голос, нїж пустити єго широко і для браку чистоти переразити публику тоном похожим на ґвалтованє, а при тім мусить співак при форсованю взяти ноту бодай о 1/4 тону висше, що дуже некористно впливає на цїлість, надто при фортепяновім акомпаніяментї. Рівно-ж, як на першій більшій виступ, не випадало вибирати собі до співу так трудний до виконаня кусник, яким безперечно єсть Лисенкове "Менї однаково", а можна було завважати у співака в деяких позиціях брак елементарної певности, наче-б на розстайній дорозї в царстві тонів важив, котрою пуститись дорогою. Вину в виборі кусня мусимо приписати артистичному управителеви концерту, дотично же самого співака повтаряємо, що матеріял голосовий і нинї ще єсть, але годить ся єго шанувати, а що найважнійше: учити ся співати, заки можна буде виступити серіозно перед ареопаґ ширшої публики.
Хоральні точки виповнив хор тисьменицких міщан під проводом о. Омеляна Абрисовского, тамошного сотрудника. Хор держав ся у всїх своїх продукціях (Лисенкове "Ой і не гаразд", Нижанківского "Гуляли", Нїщиньского "Закувала та сива зазуля", Воробкевича "Задзвенімо братя разом" і имн народний "Ще не вмерла") дуже добре і знатно було добре підготовленє. Ще лїпше видало би ся все, коли-б та дрантива орхестра не була акомпаніювала хорам, а то не досить, що глушила 12-тку голосів, а надто фальшиво і дуже дістонічно глушила. А й ті инструменти! — нехай вже Бог не памятає им кривди, яку вчинили ухам слухателїв! Красними голосами розпоряджає тисьменицкій хор, хибу можна би приписати лиш другому басови, але при енерґії і витревалости допровадить сей хор до досконалости. Співано все добре, найлїпше безперечно "Гуляла" і надпроґрамове, вічно свіже "Над Прутом"; за те в "Закувала" влито за мало житя, а "Ой і не гаразд" то таки так розволїчено, що Andante композиторске перемінялось місцями в дїдівске темпо. Для початкуючого хору лїпше, гадаємо, вибирати куснї из такими темпами, як Allegretto, Gajo, Vivace, Staccato, Marciale і т. п., бо там чи одно "темне місце" затре ся при швидкім темпі, a при повільнім мимоволї помимо гуку орхестри виступають поодинокі голоси і на першій плян висуває ся техніка в виконаню. Ще маленька увага о. діріґентови, а то та, що найлїпше, єсли діріґент не співає, бо тогдї має контролю над всїми голосами; співаючи приміром басом відсуває ся від прочих голосів, а надто виступає по-над весь хор з своїм голосом, рівно-ж при власних сольових партіях, діріґованє уважаємо зовсїм злишним. Щиро желаємо розвою тисьменицкому хорови, тілько-ж радимо удїлити орхестрі відпустку "на час необмежений"...
Концерт закінчив ся відспіванєм нашого національного имну "Ще не вмерла Україна" при повстаню всїх присутних з місць. На усильні домаганя имн сей повторено.
Вражінє з концерту в загалї добре, хоч — правду сказавши — могло-би бути лїпше. Дуже некористно впливає на цїлість устроюванє так широких павз між поодинокими точками; сего не повинно бути, бо через те публика наша і боїть ся за для нудьги всяких концертів. На головній павзї грала музика удачне "Пупуррі" з народних пісень, тематів взятих в більшій части з Андрейкового "Вінка", а по павзї відчитав п. Ґузар слїдуючі на сей вечер спеціяльно наспівші телеграми привітні:
Петербург. Горячим серцем і щирими устами привітаю шановну громаду на величанню апостола України-Руси! Слава Вам синам матери України-Руси; дивлячись на Вас нехай Мати усміхаєть ся, заплакана Мати! — Данило Мордовець.
Відень. Ведїть незрячих по дорозї ним вказаній, за плату не турбуйтесь. — Товариство "Сїч".
Відень. Памятю великих мужів двигаєсь нарід, кріпить ся дух. Усвятїм память Тараса а здвигнемось в днях гнету, скріпшаєм духом в днях народної печали. — Рускі богослови.
Львів. Наукою здобудемо нашому народови почестне місце. Тарас вказав нам сей шлях науки словами: "Свого научайтесь і чужого не цурайтесь". Сим Тарасовим шляхом дальше, а будуччина наша! — "Товариство имени Шевченка".
Львів. Поминаючи поета-громадянина цїните того, що поставив идеали народні, боров ся за освіту і волю мужика, весь вік шукав добра і правди, ненавидїв несправедливість, і ми одушевлені єго идеями станемо спільно до працї для люду. — Львівскі питомцї народовцї.
Львів. І ми з Вами покланяємо ся безсмертному Тарасови та бажаємо, щоб єго віще слово, єго любов до мужиків та єго бажанє правди на земли звело як найбільше наших интеліґентних людей до спільної працї для добра люду та через те помогло им великими громадскими дїлами поклонитись мужикови-поетови. — Товариство "Академічне Брацтво" у Львові.
Копичинцї. Честь вам і слава, дорогі братя, що приняли ся за звеличанє памяти нашого незабутного поета Тараса, котрий перед часом склонив віщу свою головоньку в борбі за просвіту народу, але память єго від рода в род! — Міщане і Селяне копичинецкі.
Калуш. Святкуючим память нашого народного вожда висилаєм щиро-сердечний поздоров. — Русини калускі.
Язловець. Почитателям ґенія Руси засилаємо привіт именем Русинів язловецких. — Леонтович Федір.
Книгинин. Слава і честь Вам, панове, що не забули звеличити память незабутого батька Тараса! І ми громадимо ся при прапорі нашого кобзаря та святкуємо память єго разом з Вами. — Читальня книгинецка.
___
По концертї відбув ся комерс. Три комнати "Рускої Бесїди" наповнили ся щільно гістьми. Два столи заняло жіноцтво, два инші столи чоловіки, а пятий співаки тисьменицкі. Настрій був поважний, а по недовгій павзї розпочав комерс импровізованою промовою в формі поезії голова "Бесїди" проф. Остап Левицкій.
Спаси-Біг Вам, Достойні Гостї,
Що знова так зібрали ся,
Так як годить ся звеличали
Украйни-Руси Кобзаря.
Кому ж то нинї вже не знаний
Великій наш поет Тарас ,
Що громогласним віщим словом
Зі сну збудив тяжкого нас!?
Бо-ж довго ми, о довго спали!
Неначе би нас хто урік,
А вороги тяжкі думали,
Чи не заснули вже на вік?
Аж і Господь зіслав пророка, —
Сей грімку пісню заспівав:
Вставай, нещасний мій народе ,
Вставай, доволї ти вже спав!
І глянь, о чудо! Трупи встали,
Здвигнулась, встала Русь цїла ,
І відомкнула сонні очи
І прорекла: Аз єсмь, жива!...
Поблїдли наші гегемони,
Вокруг страшний підняв ся рев:
"Дивіть ся, гляньте! Горе, горе!
"Збудив ся, встав могучій лев!..."
Оттак сусїдоньки любезні,
Ми ще не вмерли, ми живі!
І ми до биту маєм право,
В великій народів семьѣ!
Нам, щирій праци Бог поможе,
Зайде засїяне зерно,
Заколосить ся рідна нива
І зродить всяке нам добро!
Дасть Бог скінчить ся наше горе
Скінчить ся віковая плїнь,
І нам засьяє сонце волї —
Чого нам, Боже, дай! Амінь!
По сїй промові, котра викликала велике вражінє, вихилили всї участники комерсу тоаст в щастє і добро вітчини, а хор відспівав "Ще не вмерла Україна". Проф. Левицкій заявивши, що не чув ся в силї проводити комерсови, а надто хотячи почтити присутного гостя, посла і адвоката д-ра Теофіля Окуневского, внїс, щоб вибрати єго головою комерсу. Серед ентузіязму і загального одобреня заняв д-р Окуневскій президіяльне місце і промовив на темат згоди між сторонництвами рускими, констатуючи при тім, що провінція на зїздї дня 125 н. ст. марта у Львові заявила ся за помиренєм. — Потім п. Иван Франко порушив справу промови п. Евг. Левицкого на комерсї у Львові і сказав, що він спір якій вивязав ся з тої промови, уважає тілько спором о слова і тон, длятого дуже би зле було, коли-б з такої дрібної причини мало прийти до якогось роздвоєная, тим більше супротив заинавґурованого помиреня всїх Русинів до спільної працї. — О. Софрон Левицкій з Крички виголосив свій патріотичний стих в ХХІХ-ті роковини Шевченкової смерти:
Чи спільна радість серця волнує,
Чи их тревога стискає,
На раду бувало в давній Руси
Вічевий дзвін скликав.
І все, що жило, на голос дзвона
На майдан скоро спішить,
Чи-то почути радість народа,
Чи єго смуток дїлить.
Леміш кидає рільник струджений,
З робітнї йде ремісник,
Бо як вічевий дзвін залунає,
Лишатись нїхто не привик.
Но голос дзвона вже не лунає,
Замовк він давно, давно вже притих,
А хто-ж нас, братя, днесь всїх скликає
Хто тут згромадив нас усїх?
"Тарас" те слово, що нас скликає
І мов вічевий дзвін той луна',
На єго голос ми мов родина
Усї, усї зібрались сюда.
Тут єго пісня злучить всї сили,
В могилах батьків помяне,
Серце нам скріпить их світлим приміром,
Ворогів громи она розжене!
Дальше слово промовив п. Корн. Устіянович. Бесїдник звернув ся наперед до справи порушеної п. Франком, а відтак висказав кілька своїх гадок про помиренє сторонництв руских.
Д-р Окуневскій висказав гадку, що перша річ интеліґенції тепер — просвічувати і економічно підносити нарід. Проф. Ост. Левицкій, навязуючи до слів попередного бесїдника заимпровизував:
Любім ся братя, не сварім сі!
Для нас добра не дасть роздор,
В одну злучім ся громаду
І вивісїм один прапор.
А на прапорі тім величнім
Най сяють лиш такі слова:
Працюймо, братя, разом щиро
Для спільного люду добра!...
По короткій павзї, підчас котрої заинтовував хор кілька пісень промовив д-р Сев. Данилович з Коломиї о потребі реальної працї для народу.
По слїдуючій ще промові Ив. Франка в тім дїлї, замкнув голова комерсу дискусію над тим предметом, а проф. Ост. Левицкій знов заимпровізував тоаст стихом:
Я не идеаліст панове,
І я цїню тож добрий бит,
І знаю добре, що звичайно
Голодного не знає сит...
Однако я сказати мушу,
Хоч як бажаю нам добра, —
Без Руси я не знаю хлїба,
Милїйша — руска нам біда!
Серед веселого настрою всїх по виголошеню сего стиха забрав слово п. К. Устіянович і внїс тоаст в честь Ивана Франка! (Відспівано "многая лїта"). О. Недїльскій з Братишева внїс тоаст в честь Франкового товариша, д-ра Окуневского. — Д-р Данилович внїс тоаст в честь посла Іосифа Гурика. Сей тоаст принято з ентузіязмом, a пoc. Гурик подякувавши сказав:
"Хоч я між Вами найменше учений, то таки позвольте і менї де-що сказати. Великій наш Шевченко перетерпів богато за нарід! Ви, интеліґенція, говорите, щоби подїлити Галичину, тогди буде нам добре. Се спасенна гадка, але заки то осягнемо, мусимо всї твердо працювати, а на жаль одні не мо-жуть працювати для народу, инші не хотять, а де-хто і доброї волї не має. Коли не хочемо станути на рівнї з народом, зблизити ся до него і єму помогти, то идїм за могучими словами Шевченка:
Обнїміте, брати мої,
Найменчого брата!
Нехай Мати усміхнеть ся,
Заплакана Мати!
Опісля піднїс д-р Окуневскій тоаст в честь патріотичного міщаньства тисьменицкого. Именем міщан відповідав діріґент хору о. Ом. Абрисовскій. Вкінці піднїс ще п. К. Устіянович здоровє проф. Остапа Левицкого.
Серед загальної веселости, гостї, особливо жіноцтво, почало за-для спізненої пори (о 3-ій годинї) розходитись домів, тож д-р Окуневскій замкнув комерс. Остала ся ще весела громада молодших людей і довго розправляла ще про порушені на комерсї справи.
[Дѣло]
04.04.1890