Росія в небезпеці

В основі маніакального погляду Кремля на міжнародні відносини лежить традиційне та інстинктивне відчуття невпевненості. ...Поступово, при становленні зв'язків з економічно розвиненішим Заходом, до цього відчуття додався страх перед компетентнішим, сильнішим, організованішим суспільством на цій території.

                                            Дж. Кеннан «Довга телеграма», 1946

Росія оточена ворогами, Батьківщина в небезпеці, ворог може напасти щомиті. Переконання, що зовнішній світ злий та агресивний, що він хоче зашкодити Росії – одна з ключових думок, яка століттями звучить в російському суспільстві.

Московське царство від часу свого заснування постійно піддавалося татарським набігам. Усі пізніші експансії Москви виправдовувалися тим, що на кордонах царства вже чекає ворог. Московська територія постійно розширювалась, але за кожним новим кордоном вже очікував наступний ворог. Коли ситуація на сході відносно заспокоїлась, Росія обернулася на захід – і там вона побачила європейську цивілізацію. Цивілізацію, яка була економічно, культурно чи військово значно розвиненіша, ніж сама Росія. А хто був сильніший – той був і небезпечний.

У ставлення Росії до Європи завжди поєднувався страх із захопленням. Петро І з острахом відкривав «вікно в Європу». Цар подорожував Старим Континентом, здобував знання і досвід. Він добре розумів, що Росія може багато чого навчитися в Європи. З іншого боку, Петро І усвідомлював військову могутність європейських держав. Олександр І після поразки Наполеона всіляко підтримував заведення у Франції конституційної монархії, але абсолютно не поспішав з обмеженням самодержавства у власній країні. Саме після наполеонівських воєн захоплення європейською культурою сягає свого піку. З іншого боку, в ХІХ столітті в Росії поширюється страх перед європейськими революціями – Микола І намагається інформаційно відрізати Росію від Європи. Лібералізація та демократичні цінності російському цареві ні до чого.

Різні епохи нам демонструють різне розуміння конфронтації Росії з Заходом. У Середньовіччі Росія мала «правильне» християнство – в той час, коли Європа була "єретичною". Пізніше вищість Росії ґрунтувалась на панславістичних теоріях. У радянський період соціалістична Росія протиставлялася капіталістичному Заходу. Сьогодні Росія захищає «традиційні моральні цінності», які повністю занепали на «загниваючому Заході». Для усвідомлення власної ідентичності та розуміння власної цивілізаційної мети Росії потрібен ворог і конфлікт. І саме в конфронтації з ворогом, у боротьбі з небезпекою Москва почувається найбільш природньо.

Одна з вершин напруження у відносинах між Росією та Заходом настає в ХХ столітті. Радянська політика відкрито зголошується до опозиції з західною цивілізацією. Уявлення про зовнішню загрозу повинно згуртувати суспільство навколо правлячої партії, боротьба проти ворога – відволікти від внутрішніх проблем держави. Головне, щоби люди думали про ворога, який ось-ось нападе а не про жорсткі життєві умови, які їм пропонує власний політичний режим. Крім цього, політичні вожді справді вірять у можливість нападу, і це ж переконання вони поширюють у широких масах.

«Нічого дивного, що імперіалізм готується до нової війни, у якій він бачить єдину можливість виходу з кризи. Нечуване нарощування озброєнь, загальний курс буржуазних влад на фашистські методи «керування», хрестовий похід проти комунізму, шалене цькування СРСР...»

Йосиф Сталін «Замітки на сучасні теми», 28 липня 1927

Схожої риторики Сталін дотримувався протягом усього періоду своєї влади. Незалежно від того, чи він справді вірив у таку можливість, чи просто використовував це як трюк для маніпуляції суспільною свідомістю. Характерно, що такі заяви не обов'язково ґрунтувалися на реальній ситуації у відносинах з Заходом. Такі ж позиції ми бачимо і одразу після завершення ІІ Світової війни. У своєму відомому виступі в лютому 1946 року Сталін заявляє:

«Якщо йдеться про довший період, партія прагне організувати новий, сильний розмах народного господарювання, який би дозволив нам збільшити рівень нашої промисловості ... лише за цієї умови можна розраховувати, що наша країна буде забезпечена від різних випадковостей.»

Йосиф Сталін, 9 лютого 1946

На Заході, передусім у США, таку позицію потрактували цілком однозначно. «Розширена індустріалізація» та «забезпечення від випадковостей» означає озброєння. В світі починалась «холодна війна». Протягом другої половини ХХ століття російська параноя лише зростала. Характерний приклад – паніка в Радянському Союзі з приводу навчань НАТО в 1983 році. Незважаючи на те, що на чолі держави саме перебував досвідчений каґебіст Юрій Андропов, який володів більшою кількістю інформації, ніж будь-хто на планеті – радянський лідер піддався уяві, що США готуються завдати ядерний удар по СРСР. Військові підрозділи були приведені в бойову готовність, і світ знову опинився на порозі ядерної війни між двома наддержавами.

У сьогоднішній Росії відчуття загрози свідомо нарощується. Напевне, найбільш характерним прикладом залишається прес-конференція Владіміра Путіна в кінці 2014 року:

«[Те, що зараз відбувається з економікою Росії] – це не відплата за Крим. Це відплата за наше природнє бажання зберегтися як народ, як цивілізація, як держава. Тому, що після падіння Берлінської стіни, після розпаду Радянського Союзу ... ми повністю відкрилися перед нашими партнерами. Що ми побачили? Пряму, повну підтримку терористів на північному Кавказі... Це так поводяться партнери? У будь-якому питанні, що би ми не робили, ми зустрічаємося з проблемами, опонуванням і боротьбою з нами».

«Якби ми продовжували ці аналогії [Росії та ведмедя] – мені самому іноді приходить думка, що можливо наш ведмідь би мав посидіти трохи спокійно, не ганяти поросят по тайзі, їсти мед і ягоди – можливо тоді його залишать в спокої? Не залишать. Тому що завжди будуть прагнути посадити його на ланцюг. І щойно це вдасться, вирвуть йому зуби і кігті...».

Володимир Путін, 18 грудня 2014

Такі переконання російська влада намагається поширити на все суспільство. У кінці лютого в Москві пройшли масові демонстрації з приводу першої річниці української революції на Майдані взимку 2013-2014. «Майдан не пройде!», «Не забудемо – не вибачимо», «Стоп фашистам!» – лунало на московських площах. Вже сам факт, що в Росії організовують мітинги через події річної давнини, які відбулися в іншій країні, міг би викликати здивування. Насправді такі акції цілком відповідають пропагандистській політиці Кремля – Росія знову в небезпеці. Ворог уже причаївся на західних кордонах Батьківщини. І знову у вигляді фашистів.

Після ІІ Світової війни всі вороги Росії отримали спільне ім'я – фашисти. ІІ Світова війна залишається визначальним фактором спільної пам'яті для росіян. Перемога в ній – найбільшим тріумфом Росії за останні століття. Тому й термінологія залишилась звичною. Росіяни досі бачать світ у протистоянні антифашистів із фашистами. «Фашисти» з Південної Кореї в 1950 році напали на Північну Корею, «фашисти» воювали в Грузії 2008 року, «фашисти» – в Прибалтиці, «фашисти» провели державний переворот в Україні.

Відчуття небезпеки разом з образом фашистів пропонують широкому суспільству – і суспільство залюбки в нього вірить. Але як насправді на це все дивиться правляча еліта? Однозначно можна стверджувати, що протягом ХХ століття переконання, що Захід ось-ось нападе – це не були лише пропагандистські трюки Кремля. Владні кола СРСР справді були переконані, що така ймовірність є дуже високою. І це переконання вони поширювали далі – в суспільство.

25 березня 2015 року Рада Безпеки РФ оприлюднила документ, в якому, зокрема, стверджує, що Вашингтон намагатиметься «використати технології кольорових революцій в Росії», «сформувати антиросійське політичне спрямування країн, з якими в Росії встановлені партнерські контакти, а також знизити російський вплив на пострадянському просторі». Документ завершується словами: «Стратегія [національної безпеки США] розроблена на основі принципу винятковості США, права на односторонні заходи для захисту та поширення інтересів США у світі і несе в собі активний антиросійський елемент». Така позиція нам не лише вказує, хто є ворогом, але й що цей ворог намагається втрутитись в сферу наших інтересів. Тому Росія повинна оборонятись.

Якщо до таких офіційних позицій додати деякі характерні вислови президента Путіна:

«Ні в кого не повинно бути ілюзій, що він може досягнути військової переваги над Росією, чи чинити на нас будь-який тиск, на схожі авантюри ми завжди дамо адекватну відповідь».

Володимир Путін, 21 лютого 2015

Здається, Росію справді до певної міри готують до зовнішньої агресії (що абсолютно не означає, що вона справді буде чи бодай планується). Вже цілком зрозуміло, що ні Європа, ні США жодні військові операції через Крим чи Україну проводити не будуть. Європейські лідери твердо стали на шлях умиротворення агресора. Як зараз виглядає Росія з погляду воєнної підготовки, залишається таємницею. Прагнення продемонструвати власну військову міць і залякати весь світ агресивною риторикою – цілком зрозуміла річ. Але це ще не означає, що Росія справді має в розпорядженні достатні військові ресурси. Така позиція цілком може ґрунтуватись на традиційному відчутті невпевненості, яке охоплює Росію перед обличчям сильнішого суперника.

Стає дедалі очевиднішим, що Росія перебуває в рідній для себе стихії. Країна знову опинилась у конфронтації практично з цілим світом. Влада розігрує стару карту про «Батьківщину в небезпеці», популярність президента зростає, а суспільство зосереджене на міфічному образі зовнішнього ворога. Питанням залишається, наскільки далеко готова Росія зайти в цьому напрямку. І чи мова йде про прораховану політичну гру, чи про черговий приступ параної у російського керівництва? Напевне, лише Богу відомо, який варіант був би кращим для світу.