Перевинайдення Галичини

Від імперської вигадки до постімперської міфотворчості

​

Побіжне зазирання у Google виявляє понад 700000 згадок слова Galicja польською мовою і приблизно стільки само – слова Галичина українською, натомість німецьке Galizien згадується втричі рідше, – пропри те, що німецький інтернет назагал багатший від польського, не кажучи вже про український. Цей результат, однак, досить об’єктивно відбиває присутність терміна і, відповідно, самого явища у різних національних дискурсах – доволі високу, хоча й асиметричну, у випадку Польщі та України, та досить низьку, хоча все ще істотну у випадку Австрії та Німеччини.

Галичину вигадали австрійці, привласнили поляки і, врешті, перевинайшли й перепривласнили собі українці. Усе це робить історію Галичини, за висловом Ларі Вулфа, “історією місця як ідеї, як культурного акумулятора значень”, – чимось, що постає із взаємодії різних дискурсів, iз-поміж яких наймолодший і найслабший парадоксальним чином виявився переможцем. Цю перемогу, у принципі, можна приписати зовнішнім політичним силам, які радикально змінили дискурсивні поля, – спершу відправивши в небуття після Першої світової війни Габсбурзьку імперію, потім, після Другої світової, заступивши польське домінування у Східній Галичині совєтським. Проте можна поглянути на проблему й під іншим кутом. Ні австрійський, ні польський міфи Галичини не виявилися достатньо життєздатними, щоб витримати згадані історичні виклики, – хоча і для українців вони були не менш драматичними.

Життєздатність кожного з трьох “галицьких” міфів залежала, отже, не лише від зовнішніх чинників, а й від внутрішніх якостей цих міфів, від їхніх сильних і слабких сторін. Саме їх я й хотів би розглянути в трьох подальших розділах цього нарису.

Iмперська “цивілізаційна місія”

Кавалок землі, проголошений невдовзі Королівством Галіції та Лодомерії під короною Габсбургів, був приєднаний до Габсбурзької імперії 1772 року, після першого поділу Польщі. Єдиною для цього підставою була потреба збереження наявного балансу інтересів і сил у Європі, як його розуміли в той час. Австрія насправді не мала жодних територіальних претензій до Речі Посполитої, проте мусила взяти участь у її поділах, ініційованих Росією та Прусією. Австрійська імператриця Марія-Тереза, призвичаєна до традиційного (династичного) розуміння державного суверенітету, почувалася вкрай дискомфортно від цієї вимушеної поступки новочасній Realpolitik, і нарікала на прикру необхідність наслідувати хижакуватих сусідів, котрі, за її словами, “скористалися своєю перевагою і вчинили несправедливість щодо невинного”.

Ця її неґативна настанова до ідеї поділу істотною мірою обумовила винайдення назви “Галіція” для новонабутої території. Назва вказувала на середньовічне Королівство Галичини та Володимирії, що коротко належало у ХІІІ столітті угорській короні – перебраній згодом Габсбурґами. Марія Тереза, що серед інших титулів мала й звання угорської королеви, могла таким чином більш-менш леґітимно претендувати на свою історичну власність.

1795 року, після третього (й останнього) поділу Польщі, Габсбурґи отримали ще один шмат колишньої Речі Посполитої, для якого вже не стали вигадувати окремої квазі-історичної назви, а просто прилучили його до наявного вже Королівства Ґаліції й Лодомерії. Доба Просвітництва запровадила новий спосіб леґітимізації сумнівних територіальних набутків – практикований, зрештою, і в попередні століття на теренах колонізованих земель Азії, Африки та Америки. Просвітництво лише поширило цивілізаційну місію “просвічених” європейських держав із “варварських” орієнтальних земель на “напівварварські” (і напіворієнтальні) землі Східної Європи.

Міф Галичини, витворений австрійцями, був типовим просвітницьким міфом вищості Заходу і його цивілізаційної місії щодо бідних, відсталих і напівдиких східних країв. Ларі Вулф докладно аналізує це явище у своїй класичній праці Inventing Eastern Europe. The Map of Civilization on the Mind of the Enlightenment (1994, український переклад – 2005) та, особливо, у The Idea of Galicia. History and Fantasy in Habsburg Political Culture (2010). Його дослідження побудоване на величезній кількості історичних матеріалів – листів, щоденників, подорожніх нотаток, газетних статей, книжок і навіть описів театральних вистав. Чимало із цих джерел пропонують химерну суміш реальних, чи, принаймні, вірогідних подій із подіями неймовірними або й просто анекдотичними – на зразок мандрівної історії про поміщика, котрий змусив єврея залізти на дерево і зістрелив його звідти задля розваги, чи, скажімо, апокриф про імператора, котрий загруз нібито із шістьма кіньми посеред Львова у суміші лайна й баговиння.

Польські поміщики були зазвичай головним об’єктом знущальних описів – із двох, правдоподібно, причин. По-перше, вони репрезентували вищий, освіченіший клас місцевого суспільства. А отже решта населення, як легко було здогадатися, мусила бути ще дикіша і примітивніша. А по-друге, польська шляхта з її леґендарним “свавільним, анархічним норовом” небезпідставно вважалася головним, коли не єдиним суперником німецьких новоприбульців у провінції, здатним серйозно підважити їхнє імперське домінування.

Саме тому польська шляхта у травелогах постає як клас паразитів, що “грабує решту населення, перетворює людей на рабів, править підданими з беззаконням абсолютного деспотизму, припускаючись найрізноманітніших злочинів і жахіть”. Цей клас вважає “всі інші людські життя за ніщо” і тримає “три мільйони людей під владою своїх примх”. Шляхта є втіленням “щонайганебніших пороків польської нації, що руйнує її здоров’я, добробут та доброчесність”.

Утім, інші суспільні стани в Галичині поставали під пером німецьких публіцистів у ненабагато кращому світлі. Оповідь про священика, що мовчки спостерігає, як хтивий харцизник хапає невинну дівчину при вівтарі і ґвалтує на очах у парафіян, була виразним перебільшенням. А проте загальний образ духовенства – і католицького, й уніатського – був подібно зневажливим і карикатурним.

Під час служби декотрі [священики] сякаються просто в свої облачіння, а декотрі в жменю, розбризкуючи шмарклі на декілька сажнів довкола. При вівтарі слід бути особливо обережним, щоб не отримати порцію попівського шмарковиння собі в обличчя. Я бачив на власні очі, як священик під час причастя висякав носа просто собі у жменю і тими самими лискучими пальцями, якими щойно жбурнув власні шмарклі, розламав проскурку і запхав собі в писок із божественним апетитом. […] Більшість із них хлепче алкоголь як воду, впивається кожного дня, а тоді виробляє усі непристойності, властиві п’яницям. Мені було справді цікаво побачити цю дичину у священицьких ризах.

Тим часом, за твердженням цих таки авторів, “у німецьких монастирях зазвичай навіть свинарники чистіші, ніж тутешні кухні та їдальні”; греко-католицький ритуал – це всього лише “низький комічний бурлеск”; a місцеві селяни мають “лише форму людських істот та подібний триб фізичного існування”. Величезна кількість євреїв у Галичині була додатковим виявом її орієнтального, нецивілізованого характеру, а відтак і додатковим об’єктом цивілізаторських зусиль західного просвітництва. Асиміляція, промоція гіґієни та німецькомовної освіти мали наблизити жителів провінції до цивілізованішого життя – “делікатнішого, не такого пияцького та лайдацького”.

Назагал, як слушно зауважує Ларі Вулф, імперський дискурс окреслював бажаний процес розвитку реґіону – від відсталої Польщі через поступ Галичини до цивілізованої Європи.

Буцімто-польські аспекти Галичини – жорстока і репресивна шляхта, брутальне розпиячене селянство, фанатичний і забобонний католицизм та чужинецька присутність занадто великої кількості євреїв – штучно драматизувались і перебільшувалися з метою виправдання й леґітимізації влади Габсбургів та їхньої програми освітницьких йозефінських реформ.

Проект трансформації новонабутої провінції передбачав також формування нової ідентичності для її жителів. Віденська адміністрація усвідомлювала етнічну, мовну та конфесійну гетерогенність Галичини і заохочувала творення місцевої ідентичності, цілком сумісної з лояльністю до імперії. Польська шляхта як фактично єдиний політичний клас у Галичині була головним об’єктом уваги канцлера Метерніха, котрий радив не намагатися “переробити поляків у німців одразу, а спробувати спершу витворити справжніх галичан, бо ж тільки таким шляхом можна досягнути бажаної мети, натомість будь-яка інша політика уряду не лише здатна завести на манівці, а й може виявитися у теперішній ситуації вкрай небезпечною”.

Попри весь свій недосконалий і проміжний характер, – стверджує Ларі Вулф, – галицька ідентичність ідеально пасувала до політичних обставин перепідпорядкування Габсбурзькій монархії. Винайдення Галичини у XVIII столітті вимагало винайдення галичан у ХІХ-му. Для Метерніха головною метою габсбурзької політики було “завоювати душі галичан”. Їх належало прихилити до Габсбурґів, але оскільки самі галичани були ще в процесі творення, їх належало прихилити також до Галичини. Наголос на “душах” виразно показує, що Метерніх розумів сам процес як внутрішнє навернення й метаморфозу, як питання ідентичності.

Проект увінчався лише частковим успіхом. Реґіональна “галицька” ідентичність була справді створена, проте її співвідношення і взаємини з загальноімперською ідентичністю виявилися значно складнішими і суперечливішими, ніж очікувалося. Для меншої – передовішої, космополітичнішої, амбітнішої – частини місцевої шляхти (а згодом і буржуазії та інтеліґенції) галицька ідентичність справді стала зручним означником певних місцевих/корпоративних інтересів, підпорядкованих потребам імперської кар’єри, статусу, самоствердження. Для більшості галичан, однак, галицька ідентичність у рамках імперії так і залишилася знаком приналежності до відсталого, вбогого, “нецивілізованого” реґіону, відверто зневажуваного імперськими елітами.

Я вже в Моравії, тобто нарешті в цивілізованому краю, – писав канцлер Метерніх дружині 1823 року. – Ніщо, здається, не може так вразити, як переїзд із Галичини у Моравію. Земля ніби та сама... а проте вже в першому селі по цей бік відчуваєш нарешті, що це поселення людських істот. Жодного тобі більше лахміття; хати чисті і мешканці добре вдягнені; жодних тобі євреїв, жодної лупи і корости, жодних злиднів і мертв’яків.

Імперія запропонувала галичанам плоди Просвітництва та цивілізації у віддаленому майбутньому, по належному прикладанню серйозних зусиль – як наслідок нелегкої праці, освіти та дисципліни. А тим часом новонароджений націоналізм запропонував їм почуття статусу й самоповаги негайно, завдяки самому лише зусиллю уяви. Галичина як частина ідеалізованої примордіальної польської (чи української) нації виявилася куди принаднішою, ніж реальна Галичина у габсбурзькому політичному просторі.

Поляки, русини і навіть євреї були перетворені в галичан, а проте більшість із них при цьому так і залишилася поляками, русинами та євреями, з дедалі сильнішою лояльністю до своїх уявлених “націй”, аніж до Габсбурзької держави.

Польська схизма

Наприкінці XVIII століття польська нація була все ще нацією польської шляхти, котра значно більше відчувала свою спорідненість із космополітичною, переважно франкомовною знаттю інших європейських держав, аніж із власним селянством або міщанством. Ця еліта могла би прийняти нововинайдену галицьку ідентичність у рамках ширшої німецької (габсбурзької) шляхетської нації, коли би це обіцяло їм якісь додаткові привілеї та вищий статус – приблизно як це сталося із козацькою шляхтою на Лівобережжі, де та (в основній своїй масі) охоче прийняла нововинайдену малоросійську ідентичність у рамках “загальноруської” (російсько-імперської). Натомість Габсбурзька імперія запропонувала галицькій шляхті роль бідних родичів панівної імперської аристократії, постійно висміюваних за невігластво, обскурантизм і марнославну пиху та спонукуваних відмовитися від ретроградних звичаїв і привілеїв заради просвіти, проґресу та спільного добра. Ба більше, галицька “нація” у рамках габсбурзького проекту мала бути нацією всіх етнічних, конфесійних та соціальних груп, що населяли провінцію, – не вельми приваблива ідея для консервативної польської шляхти XVIII століття. Галицька ідентичність, як зазначає Ларі Вулф, була забарвлена “почуттям ресентименту щодо габсбурзьких чиновників і писак, котрі, мовляв, паплюжать “націю”, тобто поляків”.

Гостра атака німецького публіциста на польську шляхту – за її начебто реакційну прив’язаність до польськості і небажання стати правдивими галичанами – наочно ілюструє ситуацію в Галичині по двох десятиліттях від її винайдення:

Ви досі чекаєте на якогось месію, котрий визволить вас із-під влади язичників, себто німців. Ви не можете досі призвичаїтися до думки, що маєте тепер іншу батьківщину. Через низку підсвідомих асоціацій ви постійно думаєте про Річ Посполиту, коли говорите про патріотизм. Мова, вбрання, звичаї нагадують вам щомиті ваше колишнє становище.

Ларі Вулф слушно зауважує, що німецький автор був обізнаний, скоріш за все, з гердерівською концепцією Kulturnation (“мова, вбрання, звичаї”) і досить проникливо передбачив появу польського романтичного месіанізму кількома десятиліттями пізніше. Могутня метафора розіп’ятої польської нації, що прагне воскреснути, виявилася ефективною ідеологічною альтернативою габсбурзькому проектові перетворення поляків у галичан із їх подальшою інкорпорацією через просвітництво і реформи до багатоетнічної імперської нації. Романтичний націоналізм переконливо взяв гору над раціоналістичним космополітизмом по всій Європі, і подальший розпад Габсбурзької імперії, за саркастичним висловом Тімоті Снайдера, пророчо змоделював сьогоднішні клопоти Євросоюзу з місцевими, доволі ірраціональними націоналізмами та партикуляризмами.

Тим часом остаточна ліквідація в 1795 році Речі Посполитої та включення її південних залишків до Габсбурзької імперії зміцнили польський характер нововинайденої галицької ідентичності з кількох відразу причин. По-перше, новонабуті землі, названі “Західною Галичиною”, зробили усю провінцію більш польською в етнічному сенсі. По-друге, ці землі включали в себе й королівське місто Краків, історичну столицю Польщі і, відтак, могутній символ польськості. І по-третє, сам факт остаточного поділу Польщі та передачі двох її інших частин під репресивнішу владу Романових та Гогенцолернів, майже автоматично покладав та Галичину особливий (і почесний) обов’язок збереження польської культури за відсутності польської держави.

У принципі, ґрунт був готовий і для засвоєння гердерівської ідеї Kulturnation, і для наполеонівської la nation de les citoyens. Польській шляхті, однак, було досить важко сприйняти цю другу, виразно еґалітарну концепцію. Допіру після кількох невдалих повстань вони наважились переглянути її межі і включити в них представників нижчих класів. Перетворення неписьменних селян у національно свідомих поляків потребувало, однак, не одного десятиліття мозольної “органічної праці”.

До середини ХІХ століття “партія Міцкевича” перемогла врешті у Галичині “партію Шілера”, що означало зокрема утвердження польської мови в освіті (включно зі Львівським університетом), адміністрації, пресі, культурних закладах та, фактично, польську автономію у межах провінції. Побічним ефектом цієї “історії успіху” було виключення русинів із польського етноцентричного, суто католицького проекту та їхнє дедалі сильніше відчуження. Адам Міцкевич у посланні 1833 року до галичан застерігав одноплемінників від політичної короткозорості: “Священик, шляхтич, селянин, єврей однаково нам потрібні”, – стверджував він. Завдання національного визволення, у його прагматичному розумінні, потребувало співпраці всіх соціальних груп та класів; саме тому він закликав галицьку знать “захищати духовенство усіх конфесій, зокрема русинське духовенство, уникаючи сварок та судових позовів з ними.”

Польська спільнота, однак, залишалася переважно глухою до цих закликів. Не лише польська шляхта, а й інтеліґенція дотримувались переважно елітистських уявлень про “націю”. На це звання, з їхнього погляду, заслуговували лише народи, що мали окрему мову й історію. А що русинська еліта (Собєські, Сапєги, Потоцькі, Залєські та інші) давно і повністю були інтеґровані у польську спільноту й ніколи не вживали руського просторіччя для високої культури й письменства, то й вигадувати якусь окрему русинську націю, пригноблену буцімто поляками, не було жодного сенсу. Мацєй Яновський, польський історик, зауважує, що поляки в Галичині – достоту як німці в Богемії – були неабияк здивовані появою “іншої” нації на терені, який вони вважали неподільно власним.

Аж до Весни Народів вони й не задумувалися, що їхня настанова до чехів чи українців може вважатися націоналістичною. Німецька мова чи польська були просто “природними” мовами вищих станів, нерозривно пов’язаними із суспільним просуванням угору та доступом до високої культури.

Уявлення про українців як про “австрійську вигадку” стане важливим елементом польської (та, з іронії долі, російської) націоналістичної міфології на багато десятиліть уперед.

Жодне польське угруповання, – пише Данута Сосновська, – включно з демократично зорієнтованою інтеліґенцією, не було готове прийняти русинських вимог, сформульованих 1848 року (зокрема щодо поділу Галичини на польську та руську частини)… Порозумінню обох груп перешкоджали не лише їхні різні національні інтереси, а й надто абстрактне та “вифантазуване” польське уявлення про русинів. Уніфікований і неконкретний образ руського народу (не кажучи вже про брак згоди на вживання самого терміну “народ”) робив пропозицію порозуміння – формульовану частиною польської інтеліґенції – суто вербальною, хоч і шляхетною в намірах. Гарні слова, та без дієвого покриття, – як писали з гіркотою русини.

Не німці, а українці стали головними суперниками поляків у Східній Галичині, тому що їхній націоналізм – усі його арґументи, вимоги, інституції, ідеологія – були дзеркальною копією польського ексклюзивістського, етноцентричного оригіналу. “Націоналістична програма кожної зі сторін, – пише про це польська авторка, – розминалася із реаліями життя й не могла принести нічого доброго, тому що не враховувала ні інтересів польського та сполонізованого населення Галичини, ні інтересів русинів, котрі не збиралися відмовлятись від національної незалежності”.

Несподівані українці

В половині ХІХ століття становлення окремої української нації не було чимось цілком певним і очевидним ані у підавстрійській Східній Галичині, ані у підросійській Наддніпрянщині. Українці (русини) в Галичині мали принаймні чотири можливості національного розвитку й самоідентифікації. Найвірогіднішою виглядала їхня поступова асиміляція до більшої польської нації – той шлях, що його руські еліти обирали для себе століттями, ще від часу інкорпорації Галичини до Польського королівства у 1349 році. Єдиною перешкодою на цьому шляху був ексклюзивістський характер польського націоналізму. Він був прийнятним для вузького кола руських еліт, готових поступитися задля вищого статусу не лише мовою, а й релігією (“батьківською вірою”) – річчю на той час набагато вагомішою. Проте для ширших русинських мас, що почали виходити в ХІХ столітті на політичну сцену, польський етнокультурний ексклюзивізм виявився неприйнятним. У принципі, вони могли розпочати власне націєтворення за трьохетапною схемою, окресленою Мирославом Грохом у класичній праці про становлення націоналізмів малих європейських народів. Габсбурзьке “Королівство Галичини й Володимирії” забезпечувало їм для цього досить непогані умови. Вони справді могли наповнити “винайдену традицію” суто русинським змістом. Ідея аж ніяк не була чудернацькою, адже середньовічна Галичина була й справді руською, тобто русинською – і в етнічному, і в мовному, і в конфесійному сенсі.

Коли б Габсбурґи були справді зацікавлені розвитком окремої русинської нації – на противагу полякам, – вони мусили би подбати про дискурсивну етнізацію (русинізацію) середньовічної Галичини-Володимирії та встановлення не лише патримоніальної, а й етнічної спадкоємності між історичним і сучасним Галицьким “королівством”. Ідея, до речі, не була геть чужою австрійським/німецьким інтелектуалам. Декотрі з них, наприклад, збиваючи пиху з польських вельмож, нагадували їм, що вони “такі самі чужинці в Галичині, як і німці”. “І не видавайте себе за автохтонних жителів цієї провінції, – писав один із німецьких публіцистів. – Ви прийшли як чужинці в цю землю і з плином часу просто забули своє походження”. А проте габсбурзька адміністрація не була зацікавлена в націоналістичній арґументації. Вона все ще покладалась на династичний тип леґітимності та суто громадянське (неетнічне) поняття імперського підданства.

Тим часом русинський національний проект несподівано отримав підтримку з двох протилежних боків – українського та російського. І російський імперський, і український національний проекти включали у себе Галичину у рамках загальноруського міфу, виведеного з Київської Русі й реінтерпретованого, в одному випадку, на панслов’янський манір, у другому – на панукраїнський. Місцевий русинський проект в обох випадках не відкидався й не заперечувався, а лиш розширювався таким чином, щоб уможливити галицьким русинам самоідентифікацію як із середньовічним Галицьким королівством, так і з середньовічною Київською Руссю як буцімто попередницею новочасної Росії в одному випадку й новочасної України – в другому.

І російський, і український проекти (на відміну від польського) виглядали інклюзивними; жоден із них не вимагав від русинів відмовитися від того чи того елементу своєї ідентичності – мови, культури або релігії. Навпаки, вони на свій лад боронили цю ідентичність від польського натиску, даючи змогу русинам символічно самоототожнитися з альтернативним культурним/цивілізаційним центром. На позір, російський (“загальноруський”) проект мав значно кращі шанси перемогти, оскільки спирався на поважні ресурси і був досить добре інституціалізований. Український проект на той час був великою мірою уявним, підтримуваним виключно культурницькими зусиллями вкрай нечисельної української інтеліґенції. А проте знайшлося два чинники, які дали йому змогу успішно конкурувати з проектом російським – і то значно успішніше в Галичині, ніж у Наддніпрянщині. З одного боку, спорідненість галицьких русинів із наддніпрянцями була куди більшою й очевиднішою під усіма оглядами, ніж із далекими московитами. А з другого боку, – і це головне – Габсбурґів куди більше непокоїло проникнення в Галичину цілком реальних росіян, аніж марґінальних українців. Їхня відносно ліберальна політика дала змогу русинам інституціалізувати свій націєтворчий проект – спершу через “свою” греко-католицьку церкву, яка отримала рівні права у Галичині з панівною католицькою, а потім і через шкільництво, пресу, культурно-освітні заклади, громадські організації і, врешті, політичні партії.

Під кінець ХІХ століття питання русинської ідентичності було в основному вирішене: галицькі селяни зробилися українцями – спершу за самосвідомістю, а невдовзі й за самоназвою. Конструювання русинської ідентичності як реґіональної форми ідентичності загальноукраїнської обумовило не лише дискурсивну націоналізацію (рутенізацію/ українізацію) усієї провінції в націоналістичній міфології, а й поклало на Галичину особливу місію щодо Наддніпрянської України, у якій “національне відродження” ефективно блокувалося царськими репресіями. Метафора “українського П’ємонту” міцно закріпилася за Галичиною після двох програмних статей Михайла Грушевського, опублікованих 1906 року, – “Галицький П’ємонт” та “Галичина і Україна”. Походження метафори потребує окремої розвідки – дехто з дослідників виводить її з творів Володимира Антоновича 1870-х років, інші посилаються – втім, без конкретизації, – на Пантелеймона Куліша, Олександра Кониського та Михайла Драгоманова. Йозеф Бушко стверджує, що конкурентне означення Галичини як “польського П’ємонту” з’явилося у середовищі польських лібералів наприкінці 1870-х, під час російсько-турецької війни за Балкани.

У кожному разі, ідея висіла в повітрі – ще навіть до того, як реальний П’ємонт відіграв вирішальну роль в об’єднанні Італії. З одного боку, запозичення метафори з італійського Рісорджіменто обумовлювалося швидким зростанням польської й української національної свідомості в Галичині. З другого боку, відносний лібералізм габсбурзького правління давав галичанам – і польським, і українським – значну перевагу порівняно з їхніми одноплемінниками в Російській та Пруській імперіях. Ще в 1850 році чеський письменник і публіцист Карел Гавлічек Боровський передбачав особливу роль Галичини, коли докоряв польським елітам за їхнє неприхильне ставлення до українських національних прагнень і пояснював, що для польської національної справи куди доречнішою була б протилежна позиція – максимальне сприяння русинському культурному відродженню, яке забезпечило б їм міцного союзника проти Російської імперії також на Наддніпрянщині.

Впродовж ХХ століття міф Галичини як “українського П’ємонту” зазнавав різних модифікацій, артикуляцій та інструментальних застосувань. Його суть, однак, залишалась незмінною. Він підтримував загальноукраїнську телеологію національного визволення і державотворення, зміцнюючи в українцях віру, що вони є не історичною аберацією, а таки національною спільнотою з давньою (“тисячолітньою”) історією та, головне, тривалою традицією боротьби за незалежність. Міф додавав західним українцям почуття певності й самоповаги, покладаючи на них історичну місію щодо решти країни, а наддніпрянцям пропонував наочний символ національної твердості, солідарності і завзятого опору перед розмаїтими ворогами.

Національна незалежність, усупереч сподіванням, не зробила міф менш актуальним. Український суверенітет усе ще оспорюється і на різні лади підривається колишньою метрополією, а українська ідентичність усе ще потерпає від зумовлених колоніалізмом структурних деформацій та неподоланих русифікаційних тенденцій. Галичина залишається в цьому контексті символічним бастіоном супроти зовнішніх і внутрішніх викликів, у тому числі й проти хронічних рецидивів авторитиризму в українській політиці. Після незалежності реґіон набув іще одного, додаткового значення, що існувало й раніше у зародковій формі. Сьогодні “український П’ємонт” як найзахідніша частина країни уособлює ще й українську європейськість – статус, що його запекло заперечують росіяни і не вельми охоче визнають європейці. Галичина – це єдина частина країни, приналежність якої до Європи ніхто не ставить під сумнів. Навіть запеклі російські націоналісти, імперці, панславісти й антизахідники, відкидаючи українську окремішність і суверенітет, погоджуються, однак, що Західна Україна, особливо Галичина, – це вже втрачена для “Русского міра” територія, безнадійно зіпсута західним лібералізмом, католицизмом, конституціоналізмом та, звісно, “націоналізмом і русофобією”.

У такому контексті цілком зрозуміло, що міф національного “П’ємонту” незрівнянно важливіший сьогодні для українців, аніж подібний міф для поляків. Польський міф неминуче мусив поблякнути після здобуття країною незалежності. Сьогодні він для поляків є суто культурно-історичним феноменом, із вельми малим політичним значенням – принаймні поза марґінальними групами “кресов’яків”. Натомість для українців міф Галичини як національного “П’ємонту” залишається ключовим у конструюванні їхньої ідентичності – поряд із двома-трьома іншими міфами: Київської Русі, козацтва та Шевченка-пророка, творця новочасної нації. З-поміж усіх цих міфів саме галицький є найбільш зорієнтованим на майбутнє, найвиразніше пов’язаним з ідеєю (європейської) модерності та модернізації. Польський міф Галичини під цим оглядом більш ностальгійний і ретроспективний, він стосується радше “кресів, які ми втратили”, аніж “Європи, яку маємо здобути”.

Ця центральність міфу Галичини для української національної свідомості та європейської ідентичності (тобто ідентичності, імпліцитно окреслюваної як не-російська, не-євразійська, не-совєтська і навіть не підкреслено православна та східнослов’янська) істотно ускладнює українцям стосунки з поляками, які мають власний міф Галичини, досить відмінний, а часто й цілком протилежний до українського. Його маґія, однак, неминуче слабшатиме мірою того, як українці долатимуть свої пост- і нео-колоніальні проблеми, зокрема ті, що пов’язані із загроженою ідентичністю та порушеним суверенітетом. Навряд чи це трапиться, однак, у найближчому майбутньому.