З Валерієм Шевчуком я зазнайомився найбанальніше, як тільки можна: послав йому рукопис своєї повісті. Треба сказати, що на ту пору, в 1983 році, я не мав жодних інших публікацій, окрім перекладів і статей по часописах. Прозу мою вперто відфутболювали. Навіть журнал «Жовтень» (тепер «Дзвін»), де всі мене знали й охоче друкували мої літературні фейлетони, прози публікувати не хотіли. Моя повість «Королевич – машкара», котру я написав у 1982-му, побачила світ щойно 1990 року в першій прозовій книзі з не моєю, а видавничою назвою «Спалах». Книжка була видана космічним накладом: 65 тисяч примірників!
В мене досі зберігається машинопис, почерканий їдкими заувагами Романа Іваничука, який відмовив повісті право на існування. Особливо метра зденервувало те, що повість була не реалістична, а фантасмагорійна.
Але аби не виглядати білою вороною, нагадаю, що таким самим чином Іваничук розправився і з іншими відомими письменниками – наприклад, з Юрієм Андруховичем, Євгеном Пашковським і Богданом Жолдаком. На оповідання Миколи Рябчука, перекладені тепер і за кордоном, класик зреагував різко: «Я не зобов'язаний читати цю нецензурщину і взагалі зневажливі до людей екзерциси». Про інше оповідання справедливо обурився: «Хто таке буде друкувати?» Та, бач, минуло кілька літ – і видрукували.
Зате пустопорожні оповідки про гуцульське село метр приймав на ура. Де ви тепер, автори цих шедеврів?
Не сприйняв мою повість також інший метр – Володимир Дрозд, редактор журналу «Київ». І йому не сподобалося те, що я реалістичний опис перехрещую з фантазійним. Найдикіше в цьому те, що і Дрозд, і Іваничук так само вдавалися до цього далеко не мною вигаданого методу. Лише через багато літ я натрапив на думку Семюела Бекета про те, що письменники ненавидять собі подібних. І після цього мені все стало на місця.
Але тоді я не знав, що думати. Я відчував у собі дар Божий, але крім близьких кумплів, які були такими самими, як і я, початківцями, ніхто того дару з офіціозів не визнавав. Хоча, як по правді, мені на це було начхати. Я писав для них – для тих моїх друзів, які сходилися до мене послухати щось новеньке, і цього мені вистачало.
Але був письменник, якого я вивищував над усіма, якого я вважав тоді і тепер вважаю за найбільшого сучасного прозаїка, рівного найкрутішим лявреатам Нобеля.
І я подумав – ану ще напишу йому. Шевчук ні тоді, ані пізніше не займав жодних посад, не був редактором жодного часопису чи директором видавництва, і сподіватися чогось іншого, крім доброго слова, я від нього не міг. І ось я беру та посилаю Шевчукові повість, яку відхилило вже три журнали. І отримую листа на шести сторінках. Я не скажу, що той лист мене врятував як письменника, але що додав духу, то правда. Шевчук відразу мене почав залучати до упорядкування різних антологій, і саме завдяки йому мої переклади з давньої української літератури з'явилися друком, потім з його рекомендації я упорядкував дві важливі антології: «Огненний змій» (українська фантастика 19 віку) та «Срібна книга казок» (казки письменників 17–19 віків).
Що мені найбільше подобалося в ньому – це те, що він виявився такою ж самою книжковою міллю, як і я. Колись Шевчук сказав, що він єдиний читає книги, яких більше ніхто, крім нього, не читає. Як виявилося, не він єдиний, бо і я люблю порпатися в зацвілих старих виданнях і випорпувати скарб.
Я читав Шевчука, ще коли він не писав ані химерної, ані готичної, ані історичної прози. Йшлося про кілька невеликих збірок оповідань, які вражали уже тим, що події в них діялися в місті й не відображали натхненної праці трудівників села чи шахтарів. Тоді як понад 90% всієї української літератури зображали село, в крайності трударів якого-небудь заводу. Критика захльобувалася, вихваляючи цю мертвотну нестравну макулатуру. І мені насправді шкода усіх цих літераторів, яких ніхто ніколи вже не буде перевидавати.
Я не раз приїжджав до Шевчука додому, міг оглядати його бібліотеку. Правда, жодних книжок у нього вициганити було неможливо. Тому бібліографічний покажчик Лейтеса і Яшека з 1927 року, який зафіксував майже всіх тодішніх письменників, я конспектував у нього вдома.
А не давав він книжок після того, як наш відомий актор Святослав Максимчук, позичивши «Старокиївські легенди» Наталени Королевої, забув їх у телефонній будці. Зате давав письменник читати свої неопубліковані повісті. Так я зміг прочитати «Мор», «Птахи невидимого острова» й інші ще в рукописі.
Він був неймовірно працьовитий і окрім прози переклав великий масив давньої української літератури. На жаль, його переклади з польської не витримують критики, про що писали Григорій Кочур і я, грішний.
Коли я йому звернув на це увагу ще у 1980-х, він був дуже здивований, не повірив, тож я йому мусив проілюструвати ті його хиби.
Я зберіг його листи, які стосувалися нашої праці над розмаїтими антологіями. Він не раз мені дорікав, що я затягую зі своїми проєктами, – але то був час, коли ми з «Не журись» активно гастролювали, і я просто фізично не міг завершити почате.
Шевчук в совєтський час не був активним у Спілці письменників і не жив спілчанським життям, не вчащав до «Енею». Але свій богемний період цінив.
«Богема дає невимушене спілкування, – розповідав він мені, – дає, так би мовити, входження в літературне середовище на своєму рівні, на рівні свого покоління. З другого боку вона дає можливість людям не заангажовуватися в офіційне мистецтво. А богема – це завжди вільне мистецтво, яке незалежне від офіціозу. Людина, яка проходить богему, наче б закінчує своєрідний літературний інститут. Література – це єдине з мистецтв, якого не можна навчитися. Тобто всі ці літературні офіційні інститути – це чорт зна що. Не можна літератури навчитися. Людина мусить сама в безпосередній праці вироблятися на письменника. Але йому необхідне середовище. Потрібне середовище для вироблення його естетичної свідомості, для входження в певне покоління – і все це прекрасно дає богема. Оце ніби закінчена літературна освіта. Коли людина, наприклад, пройшовши богему, не переходить до серйозної літературної праці вже на повному – так би мовити, зрілому – рівні, а, наприклад, залишається в богемі і в сорок років, то вже, ясна річ, це ознака безперспективності цього таланту. В богему треба вчасно ввійти і вчасно вийти».
І він мав таке середовище в Житомирі, куди він входив разом з братом і Євгеном Концевичем. А всі разом вони групувалися довкола відомого перекладача з античності Бориса Тена. А потім, переїхавши до Києва, Шевчук знову потрапив у богемне середовище, яке зосереджувалось біля двох літературних студій: студії університетської і Студії ім. Василя Чумака «Січ» при видавництві «Молодь».
Я розпитав його про ті місця, де вони збиралися.
«У Києві на Хрещатику, де метро, збоку була кав’яренька, де ми часто засідали, там тепер щось інше, – розповідав він. – Потім була друга, дуже цікава, з того боку "Пасажу" – «Українські страви». То була дуже затишна місцина на вулиці Городецького. Сама забігайлівка знаходилася всередині скверика і не надто кидалася в очі.
– А що ви пили? Богема без алкоголю – явище неймовірне, – допитувався я.
"Ми жили дуже бідно, тому якщо і пили вино, то тільки сурогатне. Інколи дозволяли собі каву з коньяком. А потім ще на Бесарабці продавалося молдавське вино, його можна було пробувати шклянками, і ми частенько користали з цього. Всі компоненти богеми в нас були присутні. Але з другого боку відбувалася постійна циркуляція творів, і циркуляція, так би мовити, вражень одне від одного, і досить гостра критика. Ми не мали звичаю одне одному лестити, а говорили, що думали, і то дуже гостро"».
Оскільки мене цікавили якісь небуденні літературні типи, Валерій Шевчук розповів мені про кілька таких оригіналів.
«Я більше дружив із вихідцями з міста – наприклад, з Іриною Жиленко. Були дуже цікаві хлопці – Олексій Булига (1938–1966), Володимир Мельник, він також уже помер. Або Федір Бойко. Я деякий час разом з ним жив – теж цілком богемна істота. Він писав вірші, друкувався, а потім збожеволів, він також вже неживий. До Києва на засідання студії приїжджав з Москви Вінграновський, приходила Наталя Кащук та інші. З одних щось вийшло, з других не вийшло. Але факт такий, що богемне середовище було, і було досить цікаве. Спілкувалися ми і поза межами студії, один одного обговорювали, були досить суворі, і з другого боку там була досить чітка і навіть гостра ієрархія. Одні ходили в "геніях", тобто вибраних, інші ходили в "середняках", а решта була "паріями". Зазвичай до них належали ті безнадійні, з яких нічого потім не виходило. Були посиденьки за кавами, і читання творів, і обговорення. Скажімо, з Іриною Жиленко хоч ми і жили поряд і частенько зустрічались, вели листування. Мої листи в неї збереглися, а її листи не збереглися – мою скриньку свого часу хтось почистив, я думаю, що це КҐБ вичистили всі рукописи, в тому числі і листи Жиленко.
Оригіналів було досить. Наприклад, Микола Клочко (1924–2019) – це надзвичайно великий оригінал. Він пройшов концтабори, потім вчився на філософському факультеті. Писав досить вишукані вірші, а водночас це була людина без даху, яка все життя промандрувала по селах від одної вчительської посади до іншої, і так ніде він не міг загріти якогось місця.
А ще був дуже цікавий такий чоловік – Грицько Гречаний. На нього колись покладали величезні надії. Він друкувався, виступав, в нього був громовий голос. Декламував свої вірші з великою пристрастю, вони були якісь дивні, з таким перегущенням образів. А потім, коли почалися перші арешти, він перелякався і сховався десь в селі. Якось я зустрів його в Києві, то він казав: «Краще їсти свіжі помідори, ніж отой сурогат, що продається на вулицях». Він жив десь у Баришівці, де колись осіли були неокласики, фактично він загас – можна сказати, що свій талант він убив сам. Недавно він прислав мені кілька своїх оповідань, одне навіть досить вишукане. Його оригінальність полягала в тому, що він був людина не від світу. В нього була манія переслідування, постійно ввижалося, що хтось його хоче вбити… А з другого боку, хоч він і був людиною контактною, але так і не знайшов власного дому. Тобто він як Сковорода проблукав все своє життя, ні сім’ї, ні дітей, нічого. Я вважаю, що він був далеко не безталанним».
– У нас колись була така забава: вираховувати, хто серед нас каґебіст, – сказав я. – Причому це робилося відкрито і було улюбленою темою жартів. Чи ви так само бавилися в цю гру?
«Річ у тім, що в одних це серйозно, а в інших – манія, якщо ми говоримо про Грицька чи Федора Бойка. Федір пережив Бухенвальд, кілька разів з того Бухенвальду тікав, після цього в нього були тяжкі стосунки з НКВД, він вважав, що за ним стежать. Одного разу завернув у двір, і за ним пішов якийсь чоловік, він накинувся на цього чоловіка і почав бити. Його після цього забрали в божевільню – типова шизофренія. Але я щодо цього був досить легковажний. Я вважав, якщо вони так хочуть, то нехай стежать на здоров'я, я бомб не виготовляю, я завжди це ігнорував. Але і в нас – що правда, то не гріх – таку манію мав Микола Холодний. Правда, я як голова студії університету контактував з ним небагато, він в нашу групу не входив.
Був такий в університеті дуже цікавий хлопець Анатолій Сім'ячко. Він потрясав жіночу аудиторію, бо ходив демонстративно, як тодішні стиляги – вузенькі штанці, черевики на такій, знаєте, платформі. Але, цікаво, вчився він не де-небудь, а на філософському відділенні, і писав надзвичайно емоційні, розчулені вірші, від них шаленіла жіноча частина аудиторії. Це був один з найбільших кумирів університету того часу. Я пам'ятаю, що коли він закінчував навчання, то сказав: «Я прийшов до висновку: або ти йдеш в літературу і стаєш поетом, або ти йдеш здобувати суспільне становище». Він вибрав останнє. І з того часу він розчинився, зник в юрбі як поет. А суспільне становище – не знаю, чи здобув. Його вірші друкувались в різних виданнях, але до книжки він так і не дійшов. Зате був дуже великим оригіналом».
Епоха шістдесятників дала кількох цікавих авторів, але Захід ними цікавився лише тоді, коли вони перебували за імперськими ґратами. А відтак переклади їхніх творів траплялися усе рідше. А без таких публікацій сподіватися на Нобеля марно. Відійшов від нас класик, який зробив сам себе, який міг продовжувати писати, коли його не друкували, і жодного разу не піти на компроміс, як то робили інші. Власне у цьому я брав з нього приклад і пам'ятав його слова, сказані з приводу того, що повість «Місце для Дракона», яку він особисто заніс до журналу «Вітчизна», була відхилена: «Ніколи не треба впадати у відчай, що тебе не друкують. Цей час рано чи пізно мине. А закалятися, пішовши на догоду системі, завше зможеш. Та от як потім з того багна вибратися?»
07.05.2025