За брудними вікнами першого поверху можна побачити невеличке приміщення. Потрапити в середину можна лише з 15 до 17. Іноді на папірці А4 при вході можуть з’явитися інші цифри. 2 години на день – рівно стільки працює Центр Сучасного Мистецтва у Франківську – місце, де на відкриттях виставок по шкірі пробігають мурахи від застиглого у повітрі стогону митців, в якому вчувається увесь їх жаль за «золотими» минулими часами. Здається, Гройс писав, що вся ситуація з сучасним мистецтвом можлива тільки після «кінця історії» – в приміщенні ЦСМ ця думка звучить дуже влучно і абсолютно не алегорично – все це відбувається тут і зараз.
Після чергового відкриття виставки для вшанування нетлінного франківського бієнале «Імпреза»-89 (91, 93 ...) мені відчайдушно захотілося поговорити з директором «місця скорботи» з червоно-жовто-блакитною вивіскою «ЦСМ» Анатолієм Звіжинським, щоби нарешті зрозуміти таємницю існування цієї тихої пристані невизнаних митців, і чому вони вирішили вибрати невідповідну назву-оксюморон для неї.
– В чому сенс франківського Центру Сучасного Мистецтва, якщо художників сучасного мистецтва і, головне, власне сучасного мистецтва тут практично немає? Інституція з’явилася першою, щоби стати каталізатором появи митців?
– Певна група людей, четверо-п’ятеро-семеро в місті подібними практиками займаються вже давно. Навіть через них варто засновувати інституцію. Тим більше, що, наприклад, Художній музей, котрий є науковим закладом, не відслідковує і не аналізує мистецьких процесів сучасного мистецтва, історичних та модерних. Там час від часу проводяться виставки, останніми роками, переважно, виставки художників-аматорів. Але навіть це не відбувається на науковому рівні, не досліджуються мотиви, чому так, звідки взялося, куди зникає?
– А ви досліджуєте?
– Поки що ми займаємося архівацією того, що було зроблено, намагаємося створити платформу для створення в місті музею сучасного мистецтва.
– Архівацією чого саме?
– Виставок, акцій, проектів тих художників, які проходили у Франківську і поза ним, які належать до кола, так званого, «Станіславівського феномену», термін, котрий народився на виставці «Рубероїд» в полеміці серед художників, музикантів і літераторів у 1992 р. Пізніше його підхопили письменники, які вже й розкрутили його як бренд.
Крайній ліворуч А. Звіжинський
– А чому, наприклад, Вам для розвитку цього бренду і ЦСМ, яким Ви опікуєтесь, не домовитися з організаторами резиденції для письменників про можливість приймати митців? Можна ж об’єднати зусилля. Це було би цікавим досвідом для Франківська, хіба ні?
– Хороше зауваження. До цього моменту ми з засновниками резиденції не мали організаційних контактів. Тепер Василь Карп`юк, власне засновник резиденції, переїхав з Києва до Франківська, можливо, такий варіант співпраці обговоримо з ним.
– Ви говорите про те, що митців, їх творів недостатньо, в такому випадку, резиденти можуть стати рішенням проблем, щоби не тільки поповнити колекцію, але й створити магнетичне поле для молодих франківських митців, кураторів, критиків...
– Резиденція – не те місце, де робиться щось значне, довершене, кінцеве, але могла би стати хорошою навчальною базою. Так само, як для письменників-резидентів найважливіший досвід – спілкування з письменниками, з авторитетами.
– У Івано-Франківську знаходиться Інститут мистецтв, чи студенти зацікавлені у співпраці з ЦСМ?
– Минулого року разом з Мирославом Яремаком напросилися до них розповісти про бієнале «Імпреза» (міжнародна бієнале, що проходила в Івано-Франківську 1989, 1991, 1993, 1995, 1997 р.р.). Це були п’ятикурсники, і на запитання, кого ви знаєте зі «Станіславівського феномену», двоє з десятка назвали лише Іздрика та Андруховича. Інші сиділи мовчки, сполошені. Викладачка виправдовувалася: «Ми ще не проходили». Окремі особистості, як Самборський, закінчуючи ІМ, намагаються втекти до Львова, Києва чи закордон.
– Це звичайна ситуація, централізація культури властива більшості країн.
– Польща, Франція, Німеччина від цього відмовилися. Мистецька галерея – це ринок. Якщо нема ринку, то і галерея не з’явиться. У тій же Польщі діє мережа державних галерей і виставкових залів у провінціях. І успішні комерційні галереї у метрополіях. Культурна програма на місяць в такому ж за розмірами, як Франківськ, Любліні, насиченіша, ніж у Києві.
– Якщо базуватись на цій тезі, що галерея існує лише там, де є розвинений ринок, то в Україні, відповідно, взагалі не може бути галерей. Хіба, може, одна-дві для подарунків. Менше з тим, майже в кожному обласному центрі: Одесі, Ужгороді, Львові, Харкові, навіть в Сумах є якісь виставкові простори, дуже далекі від комерційного успіху.
– Відносно ринково успішні галереї тільки у Києві. І це результат культурної політики. Точніше, її відсутності в країні. Львівські галереї - це радше салони, але в якості альтернативи молодь зробила самоорганізовані арт-простори.
– «Детенпула», «Фредра 61» і, на жаль, зачинена в минулому році «Єфремова 26».
– Такі простори існують в нашій країні на ентузіазмі людей, на приватній ініціативі. Вони не пов’язані з арт-політикою держави, бо цієї культурної політики немає. Міністр культури змінився (мається на увазі Є. Нищук – прим. автора), почалася мінятися команда, почали говорити про те, що будемо переймати польський досвід у проблемах менеджменту культури. Але не встигли нічого зробити. А тепер – тим більше ніхто нічого не робить.
– Від Івано-Франківська до Міністерства культури далеко. Що робите Ви, щоби змінити ситуацію на місцевому рівні?
– У чому специфіка івано-франківського ЦСМ? Він такий перший муніципальний, це державна установа, а не приватна. І тому те, що твориться у Міністерстві, мене так чи інакше стосується. Але, створивши мережу подібних муніципальних закладів в містах, де вже не бояться сучасного мистецтва (Львів, Ужгород, Харків, Одеса), і «батька буде легше бити».
– Якщо це державний заклад, то логічно, що на утримання ЦСМ виділяються кошти з бюджету.
– Держава лише оплачує зарплату двом працівникам. Ніякого обладнання, жодних коштів на проведення виставок, ні на логістику, ні на поліграфію, ні на цвяхи з мотузками.
– Може, тому, що ви не пропонуєте проекти?
– Наше місто зовсім не виділяє гроші на культуру як таку. Управляння культури отримує мізерну суму коштів на заходи, на кшталт, Шевченківських днів, Різдва, Дня міста, щоби зробити відповідну концертну програму. Ще на необхідні ремонтні роботи закладів культури: дах протікає, труби прорвало, шибки засклити…. Щодо написання проектів – це працює за існування чітких форм подання чи адекватно прописаних механізмів про надання фінансування. Наразі в Україні цього немає. Можна написати листа, обґрунтувати, щось попросити, але скажуть: лист – то таке, ви маєте заповнити щось там щось. Але в кінцевому результаті, виявляється, що заповнювати нема що. Міністерство намагалося розробити якусь програму на надання грантів. Це не працює. Можна зрозуміти, чому фінансування нема зараз, у зв’язку з тим, що в Україні відбувається.
– І як ви плануєте виходити з ситуації?
– Шукаємо шляхи співпраці зі спорідненими інституціями. Більш реально виходить співпрацювати з приватними: з львівською «Дзиґою» або з київською «Я Галерею». Але схеми фінансування якісь напівпрозорі, немає чітких правил. І це дуже незручно. Якщо звертатися до досвіду поляків, то там все ясно, вони мають чіткі критерії та форми заявок для фінансування. З державних – Інститут проблем сучасного мистецтва та Мистецький Арсенал.
– Виходить, що Центр Сучасного Мистецтва у Франківську, як та валіза без ручки: митців немає, коштів, щоб робити проекти, немає, тобто, ресурсів для створення мистецького середовища, якого теж немає – немає. Замкнене коло.
– Ми й без фінансування за рік роботи ЦСМ зробили досить багато. Це вже 25-та виставка…
– 25 виставок, про яких майже ніхто не знає?
– Майже кожна з них супроводжувалася анонсом або рецензією на Аrtukraine або Zbruc, багато мали публікацій у місцевій пресі, сюжетів на ТБ, інша справа, наскільки якісно це робилося. Але тут не йдеться про те, щоби про сучасне мистецтво багато знали. Ми не ПАЦ (PinchukArtCentre – прим. ред.). Все це не для самопіару. Цей рік був накопичувальним. Наступний рік не будемо робити багато виставок. Зосередимо увагу на масштабному проекті. Поки що намацуємо його. Вже з’явилося коло людей, яким це цікаво, які звернули увагу на ЦСМ. Якщо до нас телефонують, пропонують свої праці, то початок зроблено.
– Чому тоді Центр працює тільки 2 години на день? Туди майже неможливо потрапити.
– Бо нас тільки двоє в штаті. Крім того, що доводиться сидіти на виставці, є інша робота, пошуки фінансів, спілкування з художниками.
– А чому цього не можна робити безпосередньо у Центрі?
– Там нема Інтернету, комп’ютерного обладнання, офісної техніки. Ми змушені робити це або вдома, або в партнерів, або де інде. Тому часто на виставку можна потрапити тільки під час відкриття. Але ми сподіваємось, що це приміщення тимчасове. Бо воно не придатне під виставки. Це частина холу народного дому, відмежована гіпсокартоновими простінками. Нам запропонували – беріть. Іншого не було, ніяких альтернатив, ніяких варіантів. З чогось же треба починати? Або не робити ніц, бо умови не відповідні.
– А що зараз?
– Ведемо розмови про те, щоби перемістити Центр в Ратушу. Це розташування однозначно було б зручнішим, і там вже можна було б розширювати графік роботи, знаходитись весь час або, принаймні, шукати ще якихось партнерів, які б могли там знаходитись і доглядати.
– Чому переговори тривають так довго?
– Чекаємо, поки закінчиться оренда в тих, хто наразі займає приміщення, яке нам цікаве. Перший поверх з підвалом вже звільнили ще минулого березня. З березня я пишу листи виконавчій владі, міському голові, заступникам. Це довга, в’язка бюрократична тяганина. Місто, в особі теперішньої влади щодо культури немає зрозумілої, виваженої, чіткої стратегії: воно робить крок вперед і два назад. Відкриває ЦСМ, а потім не розуміє, що з ним робити. Він тепер як кістка в горлі, бо щось достатньо активно робить. Але нейтрально, без скандалів та політичних збочень. Почалися наступні розмови: ну добре, ми Центр розмістимо в Ратуші, але треба розробити програму, яка б не суперечила Краєзнавчому музею, який все одно там же залишається, і всі інші приміщення треба заповнити чимось дотичним. А що таке ЦСМ, а що таке краєзнавчий музей?
– Ви не боїтесь, що така близькість Центру до влади чи музею може створити проблеми в плані цензури. Сучасне мистецтво часто є провокаційним.
– Багато чого будується на людських стосунках, на довірі. У мене, хороші стосунки з директором Музею. Навпаки, коли хтось до нього приходить з пропозиціями зробити якусь нетрадиційну виставку, каже: з’явиться Центр, будете до них ходити, домовлятися, тільки не в Краєзнавчому музеї!
– Яка вірогідність того, що ви переїдете до Ратуші?
– Ми в такій країні живемо, що не знати, що буде завтра, але юридично тільки міський голова має прийняти кінцеве рішення. Вже відбувалося слухання з пропозиціями, приходили журналісти, архітектори і всі погоджувалися: хай буде ЦСМ.
– Центр Сучасного Мистецтва – це атракційне місце для туристів, яких, сподіваюсь, нарешті хоче привабити Франківськ, віддаючи вам престижне приміщення у Ратуші. На чому залежить успіх культурної інституції, крім влучного розташування, на вашу думку?
– Якщо це державна, муніципальна структура, має бути взаєморозуміння з владою. А влада роздвоєна: виконавчий комітет – одні вимоги, а міська рада, депутати – інші. Натомість в Америці культура і мистецтво взагалі державою не підтримуються, але створене сприятливе законодавство, яке дозволяє меценатам, які вкладають в цю сферу кошти, мати податкові пільги.
– Так, відповідного законодавства у нас немає, але благодійні фонди все ж існують. Ви не зверталися до них?
– В Україні так і не прийняли закон про меценатство. Це мутно, сумно і незрозуміло, навіть податківцям. І ця ситуація зберігається. Держава не зацікавлена стимулювати культуру, зробити її конкурентоспроможною (не тільки попсу), приватна сфера теж. Якщо в Росії це зроблено державною політикою – промивати мозок за рахунок культури і мистецтва, творити ідеологію, то Україна взагалі відмовилась від впливу на культуру, як таку, на державному рівні. Директорка Мистецького Арсеналу Наталя Заболотна раз примудрилась отримати гроші на бієнале Арсенале, і молодець, але не знати, чи вдасться таке зробити наступного разу. І не відомо, скільки було виділено коштів, куди вони пішли? Зі всім цим приходиться рахуватися.
– Що тоді залишається Центру Сучасного Мистецтва? Держава не підтримує, приватні капітали не прозорі….
– Залишається митець.
– Який має бути голодним?
– Я сумніваюсь, що зараз хтось голодує. Не ті часи, про голод не йдеться. Інша справа, що всім хочеться бути більше, ніж ситим, мати щось зайве, жити не гірше, ніж депутат.
– Ви вважаєте, що зараз митці добре живуть?
– Якби вони жили «добре», то тоді більшість не тікала би в дизайн, де можна більше заробляти. Хтось з молодих починає малювати, а завтра його вже немає, він вже сидить в рекламі чи відео-кліпи знімає, чи весільні приколи.
– То митець без іншої роботи все-таки залишиться голодним?
– Ні, він не голодний. Але там, в поліграфії, в рекламі, в ремонтах він собі значно більше заробить. Так в цілому сіті. Успішних у своїй справі небагато, тому вони й відомі. Про інших не здогадуємося.
– Чи директор культурної інституції повинен турбуватися про митців, думати, як допомогти їм залишитись в професії, намагатися допомогти у виставкової діяльності, промувати на ярмарки мистецтва, аукціони? А не думати: буде як буде, наші художники від голоду не помруть?
– З приводу грантів пробували – не вдалося. З меценатами розмовляли, у них теж, м’яко кажучи, обмежені ресурси. Особисто я за те, щоби художнику за виставку платити гонорар. Я був дуже здивований, коли робив виставку в Варшаві і отримав гонорар: як це так, як це може бути, роблю собі в радість ще й гроші отримую? А там це норма.
– Ми з Вами ходимо по колу. Що робити, щоби митець отримав гонорар у ЦСМ?
– Як представник державної інституції, не можу піти до Управління культури, чи до влади міста, і вибити у них 100 000 на рік на гонорари. Коли вони чують таке слово, як «гонорар» – вони кажуть: забудьте, такого не існує. Країна вважає, що вона нікому не зобов’язана.
– Добре, з владою все зрозуміло. Тут є два варіанта: раз по разу стукати в зачинені двері, жалітися, що ніхто не відкриває, чи йти в інше місце. Що робить керівництво Центру?
– Шукаємо гранти. В Україні немає грантових програм з сучасного мистецтва, діяв тільки Фонд Ахметова, там можна було отримати кошти на виставку, на поїздку і все. Про гонорари також не йдеться. Їздив в Міністерство культури, щоби з’ясувати, що таке Центр Сучасного Мистецтва в їхньому розумінні, в яких категоріях він має знаходитись? Відповіли – клубна установа, працюйте як клуб, народний дім. У вас мають діяти гуртки, де має бути мінімум 10 осіб, освітні програми.
– Це не найгірша класифікація. Під вивіскою «гурток» можна робити освітні програми для молоді. Хто заважає відкрити гурток «медіа-арту», «теорії кіно», «історії кураторський практик» чи чогось іншого, релевантного сучасному мистецтву?
– Вихід хороший, тільки цього року взимку чи навесні заборонили відкривати нові ставки у зв’язку з ситуацією в країні. Будь ласка, кому цікаво, може приходити і вести гуртки на громадських засадах. Але хто? Де знайти фахівця, волонтера, фаната? Свистіти? Оголошувати, прийдіть? Якщо хтось хоче, сам прийде. Уся історія виникнення Центру тягнеться з проведення біеннале «Імпреза». З приватної ініціативи трьох молодих осіб. Потім, щоби набути легітимності, при Управлінні культури створили оргкомітет, куди увійшли чиновники і громадські діячі. Після того, як вони розіслали запрошення на виставку, і раптом отримали достатню кількість робіт з майже 20 країн поза межами Радянського Союзу, коли все закрутилося, зробили виставку. На наступний раз з тих трьох організаторів залишився тільки один, але була напрацьована схема, пробили фінансування, бюджет і бієнале відбулося п’ять разів поспіль. Коли Совок розвалювався, в країні ще були гроші, їх навіть виділяли на культуру. Тоді все було романтичніше. І гроші не все вирішували. Стосунки були важливішими за гроші.
Праворуч - А. Звіжинський
– То від чого залежить успіх культурної інституції? Від добрих відносин?
– Про це треба запитати в успішного менеджера культурної інституції.
PS. Це інтерв’ю було записане восени 2014 року, невдовзі після першої річниці ЦСМ. Минуло півроку, але все залишилося без змін: ніякого переїзду, ніякого фінансування, ніякого успішного менеджменту. За нетривале існування Центру Сучасного Мистецтва змінилося три Міністра культури. Партія Регіонів ніби пішла, але нічого в культурі не помінялося. Вважаю, останню відповідь директора ЦСМ дуже симптоматичною:
– Що робити з культурною ситуацією в місті?
– Нічого не треба робити, само все робиться.
27.03.2015