Тінь гібридної війни лягає на Молдову чимраз густіше. Загрози аґресії від Росії набувають чіткіших форм. Роль тамтешнього Донбасу чудово зможе виконати Гагаузія, новообрана керівниця якої навіть не те що не приховує, а й нахваляється своїми тісними контактами з Кремлем.
На зламі 1980–1990-х років, коли так звана «перебудова» збурила хвилі національних відроджень, гагаузів сприймали (принаймні в Україні) як один з народів-жертв, упосліджених радянсько-російською імперською політикою. «У Гагаузії не повинна зникнути гагаузька мова, тамтешній народ має отримати право на свій вільний розвиток!» — приблизно такі гасла лунали на одному з мітинґів у Львові, коли вони відбувалися ще під пам'ятником Іванові Франку на Університетській площі.
І можна стверджувати, що у певному сенсі ті гасла вдалося втілити. Принаймні Гагаузька автономія демонструє нині свою незалежність, проте не так від Москви, як від Кишинева.
У неділю, 22 березня, в Гагаузії відбулися вибори башкана (голови) автономії. Фактично всі головні кандидати в той чи той спосіб заявляли про свою близькість до Росії. Але одна з кандидаток була в цій справі просто неперевершеною — Ірина Влах. Депутатка парламенту від Партії комуністів Молдови півроку тому полишила і фракцію, і партію через те, що її колишні соратники «продалися Європі» і не надто сумлінно обстоюють кремлівські інтереси в країні.
Не дивно, що саме її підтримав і головний віднедавна ставленець Москви у Молдові — лідер Партії соціалістів Ігор Додон. Теж, до речі, колишній комуніст, який зрадив свою попередню партію приблизно з тих самих мотивів.
«Росія — наш стратегічний партнер, а ми аграрний реґіон. Наша продукція не цікава Європі, вона цікава Росії, навіть такої якості, яка є сьогодні. Після запровадження російського ембарґо на молдавську сільгосппродукцію нам вдалося розблокувати постачання яблук до Росії, зараз обговорюємо повернення на тамтешній ринок нашого винограду, персиків, консервів. Ми підписали низку угод з російськими реґіонами, зараз з Татарстаном підпишемо. Напрацювання дуже гарні. У Москві з нами говорять, а в Кишиневі — ні. Керівники країни до нас не приїздять і з нами не зустрічаються. Жодного разу не з'явився президент Ніколає Тімофті. Юрій Лянке (прем’єр-міністр. — «Z»), коли був прем'єром, приїхав одного разу напередодні референдуму, і все. Люди ображаються», — так означила свою політичну позицію Ірина Влах в одному з інтерв'ю західній пресі.
Нічого вам не нагадує? Так, та сама формула: «почуйте Гагаузію», «наш реґіон упосліджений центром», «хочемо тіснішої співпраці з Росією». Нескладно зробити екстраполяцію з українських подій і зрозуміти, що може чекати на реґіон вже найближчим часом.
Влах перемогла у першому ж турі виборів, за неї проголосували 51,01%. Те, що переважна більшість гагаузів дотримується проросійської позиції, не було таємницею і перед виборами нової башканші автономії. Трохи понад рік тому, 2 лютого 2014-го, в Гагаузії відбувся референдум щодо, так би мовити, геополітичних пріоритетів тамтешніх мешканців. Понад 96% гагаузів висловилися проти інтеґрації з Європейською Унією і за вступ до Митного союзу Білорусі, Казахстану та Росії.
І хоч Кишинів вважав цей референдум незаконним і, звісно, не визнав його результатів, утім не брати ці цифри до уваги було б нерозумно. Вже хоч би з огляду на розуміння масштабів проблеми.
Те, що Ірина Влах, підтримувана Москвою і проросійськими молдавськими соціалістами, легко виграла ці вибори вже в першому турі, не стало сюрпризом. Хоча трохи несподівано пролунали перші заяви звитяжкині: «Ми хочемо домогтися поліпшення відносин з центральним урядом в Кишиневі! Ми бачимо наше майбутнє в складі Республіки Молдова!». То що, питання сепаратизму знімається з порядку денного?
Аж ніяк. Не могла ж Влах відкрито заявити, що Гагаузія виходить зі складу Молдови. А в її передвиборчій програмі серед пріоритетів є чіткий пункт — домагатися федералізації країни. Тобто «майбутнє в складі Республіки Молдова» в розумінні Влах — це федералізація. А «поліпшення відносин з Кишиневом» — це його згода на федеративний устрій.
Приблизно місяць тому головнокомандувач об'єднаниних сил НАТО в Європі Філіп Брідлав, виступаючи перед комітетом з оборони Конґресу США, попереджав, що наступною жертвою російської аґресії може стати зовсім не Латвія, Литва чи Естонія, а саме Молдова. «І в Молдові, і в інших реґіонах Москва вже провадить широку пропаґандистську кампанію. Дислоковані у Придністров'ї російські війська перебувають там для того, щоби перешкодити зближенню Молдови з Заходом», — застерігав Брідлав.
Перемога на виборах у Гагаузькій автономії відвертого адоранта Кремля підносить небезпеку російської аґресії на ще один рівень. У нового башкана Гагаузії всі козирі на руках: беззаперечна підтримка місцевого населення, слабкість центрального уряду, залежного від підтримки антиєвропейської Партії комуністів. Не варто також забувати, що Молдова — найбідніша країна Європи, а тому дуже залежна від зовнішнього фінансового й економічного впливу. Тому ніщо не заважає новому керівникові Гагаузії продовжувати свій промосковський курс.
У чому лишень відмінність Гагаузії від Донбасу? Передовсім у тому, що автономія не має кордонів з Російською Федерацією. Тому з приходом російської армії, навіть якщо її наполегливо запрошуватимуть, виникнуть певні проблеми. Хоча є й Придністров'я, де Росія намагається наростити свій континґент, але це все-таки дещо інше, ніж безпосередній спільний кордон.
Друга відмінність полягає в розмірах і кількості населення. Навіть для невеличкої Молдови автономія з її 140 тисячами гагаузів (4,6% населення країни) не до порівняння зі 7-мільйонним Донбасом. Адже навіть той переконливий на перший погляд результати Ірини Влах — 51,01% — в абсолютному вимірі є лише 32 543 голосами гагаузів, які взяли участь у виборах.
Третя відмінність зумовлена таки етнічним чинником. Навіть не знаю, як це Росія мала би вивернутися, які леґенди-«скрепи» понавигадувати, щоб назвати тюркомовних (хай навіть і православних) гагаузів своїми братами, які потребують захисту. Хоча, з іншого боку, такі умовності ніколи не ставали на перешкоді Кремлю, якщо він уже вирішив вдатися до аґресії. А отже, ні Кишиневу, ні його західним союзникам аж ніяк не час розпружуватися.
25.03.2015