«Україна в Європі має добру підтримку політичних еліт, але із підтримкою громадською справи гірші», — каже Наталя Гуменюк, яка переконана, що українцям треба більше та інакше працювати над суспільною думкою європейців щодо себе.
Наталя Гуменюк, журналіст-міжнародник, одна із співзасновників Громадського й активний учасник тих процесів в українських медіях, які стосуються до міжнародної політики. Говоримо з нею про Hromadske International , проект, головним редактором якого Наталя є, інформаційну війну і те, як у ній можна протистояти Росії. А також — який імідж і чому має зараз Україна у Європі.
- Наталю, які завдання ставить собі Hromadske International насамперед?
- Наше завдання полягає в інформуванні людей за межами України про те, що відбувається у нас, трохи ширше, ніж це можуть дозволити собі закордонні медіа. І насправді завдань два — також прагнемо показати людське обличчя того, що діється в Україні. Ми хотіли б, аби ті, хто не знає української мови, але знають англійську чи російську, за подіями в Україні могли бачити людей.
- На сайті Громадського можна прочитати таке: «Hromadske International вже зібрали аудиторію у десятки тисяч читачів по всьому світу та компліменти від іноземних колеґ та видань». Як загалом зреагували європейські колеґи на таку ініціативу?
- Колеґи дуже тішилися, бо в нас проект робиться командою українських і закордонних журналістів. Це дуже зараджує, адже ми не маємо великого фінансування для просування проекту. Відтак багато його популяризуємо у соціальних мережах. Велика наша аудиторія за кордоном присутня саме там. В соцмережах також є багато можливостей для інтерактивного спілкування. Наша публіка — це ті люди, які зазвичай вже цікавляться Україною, як прості громадяни, так і журналісти. А також дипломати, аналітики і політики. Тобто часто це ті люди, у сфері інтересів яких є Україна. Можна сказати, що це аґенти впливу, і у нас вони дізнаються ту інформацію, якої бракує в англомовній пресі.
- Багато експертів кажуть, що англомовні ініціативи є дуже корисними в Україні, але їхня проблема у тому, що до широкої публіки вони не доходять. Як знайти ту платформу, з якої можна було б доносити такі послання до ширшої аудиторії?
- Я не бачу ані можливості, ані потреби в існуванні такої платформи. Більш-менш успішні, правильні і хороші приклади у світі — BBC World чи Al Jazeera. Та це великі проекти, дуже дорогі і розраховані на десятки років. Вони в жодному випадку не розповідають про одну країну, а про весь світ. Треба розуміти, що широка аудиторія ніколи не буде дивитися програму про одну країну, як і український глядач, якщо він не є спеціалістом, ніколи не буде дивитися цілий день, наприклад, канал про Сирію. Це просто не працює. Тому інформування про Україну широкої аудиторії — це вже завдання інших ЗМІ, які будуть підхоплювати наші теми. Бо масова аудиторія бере інформацію насамперед з великих медіа своєї країни. І в цьому, звісно, немає проблеми, так було і так є. Такою є специфіка медіа. Просто для нас важлива інша аудиторія, та, яка є аґентами впливу, фахівці, журналісти тощо.
- Спілкуючись з іноземними журналістами, чи чуєте від них щось про те, як Україна могла б протистояти в інформаційній війні проти Росії? Є у них якісь думки з цього приводу?
- Зараз у них є дуже неґативне ставлення до цієї теми. І багато такого ставлення саме до українських медіа. Тому що за кордоном не бачать різниці між російською та українською пропаґандою. Велика частка вини у цьому — такі ініціативи, як Міністерство інформаційної політики, чи те, що РНБО інколи може давати неперевірену інформацію. Європейці автоматично порівнюють це з тим, що робить Росія. Це, звичайно, якщо брати до уваги масштаби і наміри, не зовсім справедливо і коректно. Адже українську пропаґанду не можна порівнювати з такою геббелівською, як в Росії. Та через погану комунікацію і такі випадки, як МІП, на заході складається враження, що у нас такі ж пропаґандисти, як і в сусідній державі.
Річ у тому, що було багато випадків, коли справді українські офіційні особи поширювали неправдиві дані. І коли ми кажемо іноземним журналістам, що українські ЗМІ так само неоднозначно ставляться й не завжди підхоплюють неперевірену інформацію з прес-брифінґів РНБО, то вони відповідають щось на зразок: але ж ви дозволяєте їм брехати.
- Ваша позиція щодо новоствореного міністерства інформполітики відома ще із звернення, яке ви підписали до перших осіб держави щодо цього міністерства. Можливо, це відомство могло б бути корисним, сприяючи роботі таких проектів, як Стоп-Фейк, щоб результати їхньої роботи були помітніші для широкої публіки за кордоном?
- Щоб цим займатися, у цього міністерства немає ні повноважень, ні таких завдань. Щоб бути ефективними у цій сфері, достатньо просто нормальної команди, якоїсь консультативної фірми чи піар-компанії. Прикладом такої команди може бути Український кризовий медіа-центр. Бо одне ключове інтерв'ю прем'єра і вчасно надана потрібному ЗМІ можливість із ним розмови може мати кращий ефект, ніж всі інші ініціативи. Те, що може робити сама держава, це просто вчасно надавати високий рівень доступу до перших осіб для ключових видань. Інакше це трохи абсурдно: не давати інтерв'ю провідному виданню з мільйонною аудиторію і столітньою історією, але сподіватися на впливовість, коли чиновник скаже те, що потрібно йому для не відомого нікому медіа.
- А Ви знаходите для себе відповідь на питання, для чого взагалі було починати з цим міністерством?
- Не знаходжу. Це провінційна самовпевненість і нерозуміння того, як працюють медіа, що є впливовим, а що не є таким, що є дурним витрачанням коштів, а що може бути ефективним. Окрім шкоди в діяльності цього міністерства, я не побачила нічого. Якщо говорити про Юрія Стеця, то хай би зробив, наприклад, англомовну версію 5 каналу, якщо вже так. З тими потужностями, які є в цього новинного медіа, це цілком реально.
- Якої Ви думки про те, що роблять Ukraine Today? Який контент вони мають показувати, щоб їх дивилися європейці?
- Я вітаю їхню роботу. Вони готують оперативні сюжети, на основі матеріалів 1+1. І це, мабуть, найбільше, що можуть зробити. Можливо, готувати ще програми, наприклад, про культуру. Але не варто думати, що це буде канал для широкого вжитку і його будуть постійно дивитися. Так само, знову ж таки, як у нас не будуть дивитися весь час китайське чи японське телебачення. Навіть якщо там дуже гарно розповідають про Китай чи Японію англійською мовою. Треба розуміти, що сотні років існують міжнародні новинні аґенції і основні новини люди будуть дізнаватися саме там.
- Тобто не варто їх порівнювати з Russia Today?
- Думаю, не варто. У RT неймовірні бюджети, абсолютно неспівставні з тими, які є в українських ЗМІ. Багато ньюзрумів західних медіа зараз змушені заощаджувати, а Russia Today може дозволяти собі все. Вони цікаві тим, що дуже довго грали на слабинках західного світу, почавши працювати ще із середини 2000-х. Свою аудиторію вони нарощували дуже поступово, говорячи про ті критичні речі, про які не говорили інші. Будували все на антизахідній риториці, показуючи вади західного світу, про які не часто писали інші медіа. Такі теми телеканал використовував дуже довго, грамотно і активно задіюючи візуальну складову. Таким чином станом на 2014 рік здобув значну аудиторію. І цікаво, що Russia Today взагалі не розповідають про Росію. Канал сконцентрований на тих хибах, які часто реально існують в інших країнах. Інколи перебільшують їх, говорять про теорію змов і конспірологію, але для цього також є аудиторія.
Крім того, RT ведуть не зовсім конкурентну боротьбу. На відміну від багатьох комерційних каналів, таких як CNN чи BBC, які бережуть свій контент, Russia Today просто викладає безкоштовно все в YouTube. І тому зараз, якщо там шукати щось, то відео RT дуже часто випаде першим джерелом.
- А що думаєте про амбіції частини RT Ruptly, які заявляють про конкуренцію з Associated Press і Reuters у створенні відео?
- AP і Reuters – це аґенства, які розвивалися століттями, і вони мають зовсім інший рівень довіри. Технічно — можливо, але все ж я не думаю, що це одна й та сама ліґа.
- Інколи українські телеканали показують картинку від Ruptly, знаючи що це за ресурс. Чи етично це?
- Я не думаю, що це неетично. Хоча, справді, це ще питання. Громадське також показували їхню трансляцію мінських домовленостей, бо не було альтернативи. Лише вибір: показувати їхню картинку чи не показувати взагалі. Але ми стараємося уникати зайвий раз посилань на їхні ресурси і шукати альтернативне джерело.
- Яка, на Вашу думку, зараз найбільша проблема для України в контексті інформаційної війни?
- Про Україну у Європі зараз не найкраща громадська думка. З підтримкою політичних еліт все добре, але погано з громадською підтримкою. Західна аудиторія звикла не довіряти своїм урядам, зараз взагалі цілий світ переживає такий період низької підтримки істеблішменту, тому у підтримці України лідери ЄС попереду громадян. У багатьох в Україні є бажання переконати у чомусь лише керівництво іноземних держав. І ніхто в нас не хоче розбиратися, наприклад, чому іспанці мають критичне ставлення до Євросоюзу? Адже у них є свої реальні проблеми з цього приводу, а не лише тому, що їх підбурює російська пропаґанда. У нас присутня лінійна комунікація, мовляв, нехай Брюсель посвариться на когось і вони будуть проукраїнськими. Натомість має бути бажання комунікувати напряму: приїхати й інформувати громаду, посольство і давати конкретні посили для тих країн, в яких є певні внутрішні питання й сентименти щодо Росії. Бо в країнах, де є історичний і логічний антиамериканізм, треба розуміти, що він не безпричинний. Якщо ми бачимо, що, скажімо, через громадську думку в Чехії чи Греції керівництво цих країн може сперечатися з санкціями Європи проти Росії, то думаймо насамперед над тим, як впливати на цю громадську думку. Звісно, це можливо через місцеві ЗМІ.
Розмовляв Володимир МОЛОДІЙ
24.03.2015