Чи є щось абстрактніше за реальність?
Роль нового культурного центру Ужгорода набуває «Галерея ILKO», де до 25 березня експонується виставка «Абстракція vs реальність». Сучасний дизайн, продумана логіка освітлення, високі стелі та мінікав’ярня в контексті... Ужгород, місто феноменальної мистецької потенції, нарешті має сучасну галерею для сучасного мистецтва.
Виставка «Абстракція vs реальність» зачіпає око глядача як не кольором, то фактурами, як не фактурами, то безвимірною площинністю зображуваного. А найбільше: смисловими лабіринтами, куди потрапляє глядач, спраглий розібратись у цих бінарних нетрях. У назві проекту закладено енергію боротьби та протиставлення: або-або, однак, це не дратує глядача, а під’юджує спробувати зрозуміти зв’язок між абстракцією та реальністю.
Експозиція представляє твори 15 закарпатських та 2 запрошених зі столиці митців: Владислава Габди, Сергія Дубовця, Івана Ілька (молодшого), Антона Ковача, Павла Ковача, Петра Лебединця, Віктора Мельничука, Ані Міронової, Івана Небесника, Едуарда Приходька, Олександри Стенберської, Альбіни Табаки, Тараса Табаки, Наталії Тарнай, Емми Тремби, Руслана Тремби і Михайла Ходанича. Всі художники та художниці працюють в різних жанрах, однак куратор Тарас Табака відчув спільний смисловий мотив-нерв у їхніх роботах.
На питання: про що ця виставка, можна відповісти – про нашу пам'ять, про наші сумніви, тривоги, спалахи радості, і, найбільше – про нашу сучасність та її співпережиття. Відтак, за словами куратора, експозиція має окрім іншого, соціально-терапевтичну функцію.
Куратор виставки Тарас Табака:
«Експозиція починається з «точок відрахунку» в абстрактному мистецтві, тобто, спочатку пластика як форма, далі ритміка, відчутний акцент на композиційні постановки, далі фактура, пластичність, графічність поверхні, робота з полотном, не як з об’єктом, а з формальними властивостями картини. Далі – формальність кольору, те, що є, наприклад, у дизайні, де колір – це не відтінки, а номер, суха, ледь не фізична розкладка, і перехід на живопис, те, що ми називаємо імпровізацією, коли композиція ще є в залишковому стані, але вона вже відходить на другий план».
«Абстракція vs реальність» натякає на плинність нашої пам’яті та основну її функцію – забувати, себто, очищувати нас від зайвого. Цю ідею втілює ужгородський художник Михайло Ходанич у своїй пластичній роботі з податливого піноблоку, на якому кожен міг залишити (щоправда ненадовго) свій слід.
Михайло Ходанич
Далі, на першому поверсі, привертає увагу графічність робіт Олександри Стенберської, де майже монохромно виведені, ймовірно, лінії нашого шляху, чи краще сказати – шляхів, бо ж у кожного він свій.
Олександра Стенберська
Про метафору пошуку, «шукання в тіні», ймовірно йшлося митцю Сергію Дубовцю: бачимо кволі світлі плями на загалом темному тлі полотна.
Сергій Дубовець
До абстрактних ігор з фактурами долучається закарпатський митець Едуард Приходько: на великому полотні рівними борознами прокладена сіро-бетонна барва, яка займає 4/5 всього полотна: це наші тривоги?, сумніви?, просто непевність часу, який переживаємо? Питання чекають відповіді і кожен сам собі співрозмовник.
Едуард Приходько
Продовжує тему «бетонних думок» монументальний цементний (аж скам’янілий) диптих від ужгородця Руслана Тремби : робота фізично важка, ось-ось впаде під своєю вагою, тут немає нічого людського, нічого теплого за винятком плям – срібної та золото-багряної, як вічних барв бажання жити, людських спокус та гарячої крові.
Руслан Тремба
Відчуття загубленості, розфокусування погляду й думки (невже можна дошукатися правди в потоці подій та інформації?), аж до подразнення, зобразив Віктор Мельничук. Ця робота, на думку куратора, є відображенням нашого сьогоднішнього стану, нашої загальної розгубленості, проте, без паніки: ми таки боремося за «чітку й красиву картинку».
Віктор Мельничук
Це ще далеко не все, що питає зі стін «Галереї ILKO»: що ж зараз ближче – абстракція чи реальність? Життєствердні пастельні полотна Івана Небесника, яскравий сюрреалістичний кольоропис Наталії Тарнай, абстрактний експресіонізм Антона Ковача і Павла Лебединця, та інші роботи додають свої репліки у цей полілог з глядачем.
Наталія Тарнай
Спробуємо розібратись. Абстракція як хаос, як набір випадкових фактур, барв і настроїв, як емоція чи як проекція «бічного зору» художника, абстракція як вихідна точка мистецтва, як «чисте мистецтво», чистий звук, вихід «за нуль» (як у Малевича), абстракція як відсікання зайвого, як, врешті решт, спосіб сприйняття світу, його осмислення, спосіб вибудовування стосунків з дійсністю, з реальністю… А що наша реальність сьогодні не надто оптимістична, то абстракція, як все таки похідне від первинної дійсності, може також сприйматись як втеча, як сховок нашої пам’яті від подразників: як власних – зсередини (тривог), так і ззовні (телевізора, наприклад).
З реальністю, здавалося б, все простіше: це те, що об’єктивно існує, те, що є тут, поруч, те, що має на нас прямісінький безпосередній вплив, від чого ми інколи й потерпаємо. От і зараз, реальність невтішна, сувора, холодна, сповнена страхів і пошуку порятунку. Так то воно так, проте невже наша дійсність позбавлена абсурду і нелогічностей, невже тут все має своє місце, нічого не переплутано, кольори не згущені, й кожен мазок на своєму композиційно виправданому місці? Отож і воно. Наша реальність сьогодні є ніби оголеною, викличною та нам таки незрозумілою. То напевне варто не дошукуватись, що сильніше, важливіше й актуальніше сьогодні: абстракція чи реальність, а замість латинського «versus» просто поставити поміж ними знак тотожності?
Однак, це не означає, що посилом виставки в «Галереї ILKO» є порада абстрагуватись і, як в Скрябіна, тікати, бо скоро буде війна, холодна і довга, мокра і зла. Ні, йдеться про абстракцію як метод психологічного захисту від реальності, задля того, аби знайти в собі сили не боятися, жити й цінувати все, що є в тої реальності доброго. «Абстракція vs реальність» - це життєствердні кольори, буяння фактур, зачудування абстракціями зі світу природи (дивовижні візерунки клітин та фізичних явищ), гра з кольором і матеріями, які вибудовують композицію виставки саме так, аби глядач вийшов з галереї з відчуттям заспокоєння і певності, що жага життя таки сильніша від спокуси відчаю.
Тарас Табака
«У Зігмунда Баумана є така фраза: епоха тотального агрегатного стану. Це стани невловимості, несталості, але без відчуття фаталізму чи трагедії. Ми розуміємо, що це наш постпостмодерн, ми занурені в цей потік, він нас несе. Тут присутні характеристики в різних чуттєвих нюансах стосовно українського постпостмодерну і цієї ситуації: як художник відчуває простір через абстрактне мистецтво. Від якоїсь токсичної, штучної речі, наприклад, як наше інформаційне поле, проходимо до міражності, дрижання, прозорості, нестійкості. Однак, тут немає страху. Тривога може бути, бо це вже наш майже нормальний стан. Але страху не повинно бути, вже краще хай буде фаталізм: як буде так буде.
З іншої сторони, співставляючи з системами стоїків і Сенеки: треба не втікати від долі, а спробувати щось з нею зробити, не пробувати міняти, що змінити не можливо, не витрачати марно зусиль, але те, що ти можеш – треба тримати під своїм контролем. Не варто боятися. Це стоїцизм нового ґатунку.
Коли ми приходимо до абстрагування - наш досвід перестає працювати. Ми пробуємо знаходити у нашій пам’яті якісь точки відрахунку, але пам'ять не дає тобі аналогів, ти пробуєш щось знайти у пам’яті, але нічого не знаходиш, крім можливо внутрішнього розуміння, що це поле інколи треба очищувати, знаходити певну рівновагу. Коли пам'ять не дає нам жодних відповідей – нам залишається тільки перезавантажити її, відбувається дефрагментація, очищення.
Тут всі роботи дуже щиро передають соціальний стан. Це не відчуття, мої, чи автора роботи, це дуже об’єктивні переживання того, що відбувається в суспільстві. Тому ця виставка мала право відбутись без страху і без пригнічення. Бо в нас нема такої безнадії як, наприклад, в «Левіафані» Андрія Звягінцева. Якщо порівнювати нас і їх, росіян, то бачимо дві основні нігілістичні філософії: лінія Достоєвського і Ніцше,і я вважаю, що ми все таки ніцшеанці. Я сам ніцшеанець, тобто, я не готовий приймати їхню «безысходность». Це дуже важлива річ саме у західноукраїнському мистецтві, що робить його європейським», – зазначив куратор Тарас Табака.
Фото: zakarpattya.net.ua
21.03.2015