Любимець студентів
За часів панування на Західній Україні польських окупантів права чесних професорів-українців були дуже обмежені. Власне кажучи, вони не мали ніяких прав, бо не могли навіть вільно висловлювати своїх думок, а робота їх суворо обмежувалася програмою, надісланою з міністерства освіти і спрямованою на користь капіталістів. Часто густо видатні працівники науки зазнавали репресій і без жодних підстав звільнялися з роботи, пускалися на ласку й неласку "долі", а доля чесної людини в панській Польщі була дуже гірка.
Таким, на кожному кроці переслідуваним, був і наш проректор академік Кирило Йосипович Студинський. Тільки за те, що він любив рідну землю, свій трудовий народ, польські чиновники звільнили його з посади професора університету.
Кирило Йосипович користується загальною любов'ю і пошаною серед студентства, а також широкою популярністю серед трудящих мас. До нього, як до рідного батька, ішли студенти за порадами. Він завжди знаходив щире і ласкаве слово, радив і чим міг допомагав. Кирило Йосипович в чорні часи шляхетського панування всіляко заохочував молодь до науки, говорив, що скоро настане кінець знущанням, що скоро прийдуть світлі дні свободи.
З академіком Студинським я вперше розмовляв під час мого вступу до університету. Прийняв він мене як рідного сина. Нас була ціла група, але академік знайшов для кожного час, щоб дати пораду, підбадьорити, побажати успіхів у навчанні. Я тоді подумав, яка то була важка трагедія для Кирила Йосиповича, коли його шляхта позбавила можливості працювати. Він прагнув віддати всі свої сили, все своє звання трудовому народові, а йому перешкоджали на кожному кроці.
Студенти щиро радіють, що нашого любимого академіка народ висунув кандидатом у депутати Верховної Ради СРСР, бо знають, що він з честю виконає і цей свій високий обов'язок.
Я. Олексів — колишній сільський робітник, тепер студент І курсу філологічного факультету Львівського університету.
Наш проректор
Для нас, студентів Львівського Державного Університету ім. І. Франка, була великою радістю звістка про висунення нашого проректора академіка Кирила Йосиповича Студинського кандидатом у депутати Верховної Ради Союзу РСР. Цей визначний вчений за часів панування польської шляхти міг би бути сенатором, але для цього він повинен був зрадити інтереси свого народу. Чесний Кирило Йосипович не зробив цього. Він залишився вірним собі і своїм ідеалам. Протягом 20 років він був змушений думати про шматок хліба, турбуватися про завтрашній день. Його намагалися пани підкупити — та нічого з цього не вийшло. Не зламали професора ні злидні, ні поневіряння. Весь час він поділяв гірку долю свого народу. Разом з ним він поділяє тепер велику радість визволення.
В старих мурах університету тепер кипить бурхливо життя. Поряд з навчанням жваво розгортається громадська робота. Відбуваються збори, засідання, заняття і всюди серед щасливої життєрадісної молоді можна побачити сивоволосого академіка Студинського. Він закликає нас до науки, до чесної праці на благо своєї любимої соціалістичної батьківщини, на благо великого радянського народу.
Ми, студенти університету, горді з того, що маємо честь учитися під керівництвом цього видатного вченого, виховуватися на прикладі цієї криштально чесної людини.
Ярослав Шуст, Ольга Барабаш — студенти Львівського університету.
Непохитний авторитет
Кирила Йосиповича Студинського я знаю давно як авторитетного вченого і активного громадського діяча. З приїздом до Львова мені довелося працювати разом з ним у філологічній секції Наукового Товариства ім. Шевченка. Під його керівництвом секція працювала дружно, дарма, що нераз доповідь того чи іншого колеги зазнавала критики, як з боку Кирила Йосиповича, так і з боку членів секції.
Характерною рисою академіка Студинського є цілковита об'єктивність в оцінці фактів і явищ, в оцінці роботи товаришів. Він також завжди відрізнявся рішучістю, одвертістю і високою принциповістю. Кирило Йосипович не погоджувався з членами і керівниками Товариства, які займали неправильні позиції, боровся з націоналістами, які хотіли підпорядкувати діяльність Товариства інтересам панської Польщі. Нераз з цього приводу виникали конфлікти, які приносили йому багато клопоту і неприємностей, а іноді закінчувалися хуліганськими нападами на вченого.
Йому загрожували, ставили різні ультиматуми, але Кирило Йосипович ніколи не поступався.
Ще одна характерна риса академіка Студинського — він завжди уважно й чуйно ставився до молодих наукових працівників. Коли людина виявляла якийсь науковий інтерес, Кирило Йосипович завжди старався їй всіляко допомагати, щоб вона мала змогу поширювати свої знання, розгортати свої наукові сили.
Звичайно, його учні і ті, кому він допомагав, в боргу не залишаються. Вони відплачують академікові загальною повагою і щирою любов'ю. В ученому світі Кирило Йосипович Студинський користується заслуженим авторитетом і багатолітньою працею на благо трудящою люду.
Професор В. Сімович — декан філологічного факультету Львівського університету.
Вірою і правдою
Академік з захопленням розповідає про свою поточну роботу — наукову і громадську, але коли мова заходить про минуле, він раптом стає похмурим і мовчазним. Не любить Кирило Йосипович згадувати ні своєї молодості, ні пізніших років. Не любить, бо дуже мало світлих, радісних днів було в нього в минулому. Так, людина, якій іде восьмий десяток, не має нічого цікавого розповісти про пережиті роки. Бо справді, хіба приємно поновлювати в пам'яті переслідування і наругу, хіба приємно згадувати знущання, які тривали десятки років? Академік Кирило Йосипович Студинський не дуже охоче це робить і його не важко зрозуміти.
Але трудящий народ добре знає біографію цього вченого. Його життя протікало і протікає тут, у Львові, на очах у людей, які давно цінили і любили академіка, але змогли як слід виявити цю любов тільки в останній час.
Тут, у Львові, він був перший раз арештований в 1918 році. Тут він був арештований вдруге в травні 1919 року. У Львові Кирила Йосиповича пілсудчики зробили зайвою людиною в польському суспільстві, позбавили роботи і засобів до існування, у Львові ж польські чиновники організували на нього бандитський напад і побили. Почалось з того, що професор Львівського університету, доктор Кирило Студинський відмовився визнати право Польщі на Західну Україну, відмовився присягнути на вірність Пілсудському. Це було в 1919 році, коли польські окупанти стали заводити на Західній Україні свої порядки. Професорам і викладачам університету запропонували написати заяви до міністерства освіти про зарахування їх на роботу. Заяви ці мали встановлену форму і починалися фразою: "Вважаючи приєднання Галичини до Ржечи Посполитої за велику честь, прошу..." і т. д. у професора Студинського з цього приводу була своя думка.
— З польської муки хліба не буде" — сказав Кирило Йосипович і заяви не підписав.
Чиновники з університету присягали на вірність Пілсудському. Професор Студинський не пішов на присягу. Він добре знав, чим це може для нього закінчитися, але не злякався нічого. Польської влади він категорично не визнавав, і кривити душею не хотів — не в його це характері. Студинського на другий донь вигнали з університету, в якому він майже 20 років керував кафедрою.
Довго судився він з міністерсвом освіти, але зрештою махнув рукою. Понад два десятки років ходив доктор словянських наук без роботи. Скільки поневірянь! Скільки було днів, коли професор не мав за що пообідати, а щоб купити поштову марку, примушений був продавати книжки з своєї бібліотеки. Але міцна була в Кирила Йосиповича віра в майбутнє. Цією вірою він і жив.
Вчений давно дійшов до висновку, що панська Польща рано чи пізно злетить у повітря і народ стане вільним. Студинського ігнорувала офіційна влада, його цькували українські націоналісти. Це вони усунули його з поста голови Наукового Товариства ім. Шевченка. Вони ширили про нього всякі брудні плітки і наклепи. Важке було життя професора. І коли б не радянські видавництва, що друкували його праці, воно очевидно було б неможливе.
Позбавлений роботи і заробітної платні, вигнаний з громадських організацій професор весь віддавався науково-дослідній роботі. Польські чиновники не могли знайти причини, щоб заборонити Кирилові Студинському відвідувати бібліотеку, читати книги, робити записи. І він цілими днями просиджував за письмовим столом, писав.
Вчений давно дійшов до висновку, що визволення пригнобленим народам Західної України прийде зі сходу, з Радянського краю. Він доводив це історичними фактами. Він показував у своїх працях нерозривну єдність Західної і Наддніпрянської України, досліджував і ту колосальну допомогу великого російського народу, яку він подавав і подає українському народові. Кирило Студинський написав книжку "Культурні зв'язки Галичини з Україною від 1860 до 1872 рр." і продовжує вивчення цих зв'язків до останніх днів, до самого воз'єднання українського народу.
В 1927 році, повернувшись з Харкова з правописної конференції, Кирило Йосипович написав книжку "З побуту на Радянській Україні". За цю орієнтацію на схід, за роботу на користь народу, польські чиновники прозвали його "совітофілом". Вони вимовляли це слово з презирством, а старий професор гордився своїм прізвищем. За це прізвище його любили і поважали робітники і все, що було кращого і передового серед інтелігенції.
Польські окупанти говорили: нема і не буде ніякої Західної України — є Ржеч Посполита. Кирило Студинський говорив: є Західна Україна, вона стане вільною, радянською. І сталося так, як мріяв, як говорив Студинський. Наприкінці вересня минулого року на Західній Україні настала радянська влада. Вона прийшла зі сходу, звідки професор чекав її багато років. Вільно зітхнув Кирило Студинський:
— Нарешті дочекалися.
Проходили вибори до Народних Зборів Західної України. Трудящі достойно оцінили заслуги професора, наділили його найвищим довір'ям — обрали своїм депутатом.
Настали найщасливіші часи в житті Кирила Студинського.
Йому, як найстарішому депутатові припала висока честь відкривати Українські Народні Збори. Він же робив доповідь про входження Західної України до складу УРСР і СРСР, а потім їздив як член Повноважної Комісії до Москви і Києва, щоб передати вищим органам державної влади Радянського Союзу, великому Сталіну волю народу про приєднання звільнених земель до СРСР.
Його призначили проректором Львівського університету, обрали дійсним членом Академії Наук УРСР. Тепер Кирило Йосипович надзвичайно завантажений. Він веде велику наукову і громадську роботу, керує навчальною частиною університету, щоденно по кілька разів виступає на зборах виборців як кандидат у депутати Верховної Ради СРСР. І все це він робить з великим піднесенням, з справжнім юнацьким запалом. Тепер його труди не лежатимуть мертвим капіталом у шуфлядах — вони йдуть на благо батьківщини, на благо народу, якому вірою і правдою служив і служить академік.
Тому то Кирило Йосипович і працює з такою енергією, тому з таким захопленням він розповідає про свою поточну наукову і громадську роботу, про своє теперішнє життя.
Дм. Прикордонний.
[Вільна Україна]
16.03.1940