Психологія дозволяє зрозуміти наші внутрішні почуття та емоції, а віра допомагає відкривати Бога, відкритися на трансцендентне. І саме віру та психологію належить стосувати до людей, які повертаються із АТО, щоб вони не замкнулися у собі, змогли дати раду своїм емоціям і не стали українським «втраченим поколінням». Так вважає отець Арнольд Панаґрацці, професор Міжнародного богословського інституту Camillianum, викладач Школи біоетики УКУ та експерт на ниві душпастирства з охорони здоров'я, який ініціював створення груп взаємодопомоги для людей, що втратили близьких, у десятках країн світу.
«Z» говорить з о. Арнольдом Панаґрацці про виклики, які постають перед українцями через війну, і про те, як давати їм раду.
- Українцям зазвичай складно говорити про свої проблеми, а подолати посттравматичний синдром можна тільки через проговорення власного болю та страхів. Як допомогти військовикам, а не завдати ще більшого стресу?
- Суспільство має зорганізуватися й підготувати спеціалістів, які професійно допомагатимуть військовикам, що повертаються із зони АТО. Треба «дати слова болеві», поставити умову: кожна людина, яка пережила стрес, має моральне право розповісти про нього. Треба створювати нагоди, середовища, щоб люди зустрічалися, обговорювали свої проблеми. Це добра нагода інтеґрувати суспільство й надати стражданню сенс. На мою думку, біль не є проблемою, він є симптомом. Біль стає проблемою тоді, коли він безплідний, кам'яний. У своєму пастирському служінні я супроводжую людей, які через тридцять років після смерті свого чоловіка почуваються гірше, ніж в день похорону. Ці тридцять років не дали жодного плоду, нічого не навчили, людина нічого корисного собі не взяла. Такого закам'янілого болю ми маємо боятися.
Через те, що відкритість у суспільстві вважається слабкістю, військовики шукають порятунку в алкоголі. До лікування алкоголізму не мають братися дружини вояків. При жінках чоловіки не будуть говорити про свої переживання, а ми не маємо морального права змушувати їх до цього. Було б добре, якби хтось із військовиків виявив ініціативу і прилюдно почав говорити про загрозу алкоголізму. Зрозумійте: відчуття чоловіка можна побачити тільки через його поведінку. Ми не маємо забувати, що війна є лише каналом, через який чоловіки намагаються себе проявити. З того, як людина поводиться, повернувшись з війни, — можемо висновувати, що відбувається з її внутрішнім світом.
- Ви згадали про алкоголізм в армії. Це тема, про яку в Україні знають, але всі, у тому й ЗМІ, мовчать. Чи це правильно?
– Ні, я вважаю, що про алкоголізм деяких вояків треба говорити. Небезпека не в тому, що через алкоголь ви програєте війну, а в тому, що через алкоголь ви втрачаєте життя солдатів. П'яна людина нічим не цікавиться, її світ звужується лише до пляшки алкоголю. Звісно, алкоголізм — це проблема окремої людини, але коли її не вирішувати, то це стає проблемою усього суспільства.
– Поранені, а надто ті, в кого ампутовані руки чи ноги, «закриваються». Як волонтери чи люди, які щиро хочуть допомогти таким пораненим, мають з ними розмовляти?
– Волонтаріат мусить бути позитивним і конструктивним. Спочатку належить зрозуміти причини. З власного досвіду скажу, що в критичних ситуаціях люди хочуть розмовляти тільки з найближчими: з дружиною, з психологами, з друзями, які також пройшли війну і мають подібний досвід. Найважче, звісно, говорити з людьми, які замикаються в собі і взагалі не хочуть розмовляти. Психологічну підтримку пропоную почати з дужу-дуже поверхового рівня. Спершу — належить здобути довіру. Військовик має розуміти, що вам можна довіряти. Далі — говорити про дуже нейтральні теми: футбол, книжки. Треба навчитися стратегії маленьких кроків. Коли хворий бачить, що цьому волонтеру можна довіряти, — час, щоб перейти до важчих тем.
– Людською трагедією кожної війни є «втрачене покоління», тобто люди, які так і не змогли пристосуватися до життя «без війни»? Що суспільство, окремі люди можуть зробити, щоб кількість таких людей була якнайменшою?
– Завжди є ціна, яку треба заплатити за війну. Готуйтеся до того, що наслідки війни будуть відчутні протягом багатьох років. Що можна робити зараз? Вчити чоловіків давати раду зі своїми почуттями. Вони мають знати, як впоратися зі смутком, провиною, страхом, відчаєм. Смішно, але з дорослими чоловіками ефективні ті самі вправи, які я використовую для роботи з дітьми: прошу намалювати злість, з клаптика паперу зобразити ворога. Але, звісно, треба бути обережним і не тиснути на людей. Я розумію, що зі школи належить привчати людей до груп взаємопідтримки, але ви не маєте часу чекати. Повторюся: раніше чи пізніше ми змушені платити за бездіяльність.
- В Україні Церква має високий ступінь довіри в суспільстві. Церкві належить долучатися до психологічного супроводу людей, які повернулися з АТО?
– В такій ситуації Церква зобов'язана виявити ініціативу. Але не тільки. Вважаю, що кожна суспільна аґенція має долучитися до порятунку людей від наслідків війни. Ця війна — це уроки болю, які ми мусимо здобути для наступних поколінь. Але якщо ми маємо волонтерів, які можуть «розтопити» закам'яніле серце своїм теплом та добротою, то вже ці волонтери ступають крок вперед, вони зцілюють суспільство. Інколи я прошу військовиків спільно зі мною промовити «Отче наш» чи іншу молитву. Як священик хочу залишити людині простір для діалогу, щоб вона змогла самостійно молитися і спілкуватися з Богом. Часом люди кажуть «дякую», часом ні, але я йду і залишаю місце для діалогу. Думаю, що в такі моменти в житті людини починається дуже важливий процес спілкування. Тому я так ціную тактику маленьких кроків. Це, власне, я і можу запропонувати волонтерам.
- Отче, але не всі військовики віруючі. Багато хто може образитися або просто не зрозуміти, навіщо молитися?
- Я вважаю, що віра — дуже сильний інструмент для лікування зранених сердець. Але справжнім викликом для Церкви є ті люди, які не мають віри, які є в гніві й злості на Бога. Папа Франціск каже, що такі люди перебувають на периферії віри. На мою думку, саме вони найбільше потребують допомоги. Люди, які працюють з такими людьми, мають знати, що ми не йдемо до них, щоб говорити їм про Бога, але для того, щоб бути з ними поруч, коли вони переживають важкий етап свого життя. Я бачу, що дехто протиставляє психологію та віру. Але я переконаний, що поїзд не поїде без двох колій, так само і психологія та віра — це дві колії, по яких ми йдемо. Психологія дозволяє зрозуміти наші внутрішні почуття та емоції, а віра допомагає відкривати Бога, відкритися на трансцендентне.
Розмовляв Олег БУДЗІНСЬКИЙ
Автор знимки — Мирослав Лесюк
19.03.2015