Може здатися, що прагнення відчути огиду суперечить людській природі. Але воно має еволюційну мету.
Зображення: Photo by Kenny Eliason on Unsplash
Гелловін – це час страшного й відразливого, від кривавих фільмів жахів до будинків із привидами, фальшивими нутрощами і кров’ю. Але потяг до речей, які викликають огиду, виходить за межі цього свята.
На телебаченні можна натрапити на програми типу “пригодницька кухня”, де ведучим та учасникам подають їжу, від якої вивертає шлунок; реаліті-шоу, що заглиблюються в роботу дерматологів, які лікують висип; огидні комедії, які демонструють примітивний гумор (наприклад, блювання і сечовипускання), щоби розсмішити глядачів.
Гидке можна побачити і в інших медіа. Наприклад, у любовних романах можна знайти зображення інцесту між братами і сестрами за взаємною згодою, котрі повинні роздратувати читача. Що більше, існують шок-сайти в інтернеті, які містять реальні кадри мертвих і розчленованих тіл. І це не новітнє медіаявище. Англія доби раннього модернізму також мала культуру відрази.
Чому всупереч здоровому глузду так багато людей прогне подивитися на речі, від яких треба було б відсахнутися? Сучасна наука має відповідь, і вона пов'язана з розвитком огиди як емоції.
Відраза – це, по суті, емоція уникання: вона сигналізує про шкоду для організму і спонукає людину уникати певних речей. Вчені вважають, що відраза спочатку стосувалася їжі. Чарльз Дарвін зауважив, “як легко це почуття виникає під впливом чогось незвичайного ззовні, на запах або в їжі”. Згідно з цією теорією, відчуття огиди повільно еволюціонувало для захисту від усього, що може привести до контакту з небезпечними патогенами чи то через хворобу, тварину, тілесне ушкодження, мертве тіло або секс.
Щобільше, огида еволюціонувала, щоб регулювати символічно шкідливі явища: порушення моральних, культурних норм і заповітних цінностей також викликає відразу. Ось чому деякі люди можуть сказати, що їх “нудить” від расизму. Через ці регулятивні функції огиду часто називають “емоцією воротаря” (gatekeeper emotion), “емоцією виключення” (exclusionary emotion) або “емоцією тіла і душі” (body and soul emotion).
Як же тоді пояснити той факт, що огидні речі іноді можуть захоплювати? Психологічні дослідження засвідчують, що огидні стимули привертають і утримують увагу ефективніше, ніж емоційно нейтральні. На думку дослідників медіа Бріджит Рубенкінґ (Bridget Rubenking) та Енні Ланґ (Annie Lang), це, ймовірно, відбувається тому, що з еволюційного погляду “установка на уважність, пов’язана з відразою – незалежно від рівня огиди, який виникає, – краще вчить людину уникати шкідливих речей”. Отже, відраза – неприємне почуття, котре еволюціонувало, щоб привертати увагу людей. Огидні речі не просто впадають в вічі, вони можуть навіть приносити задоволення.
Психолог Ніна Стромінґер (Nina Strohminger) припускає, що приємні властивості відрази можуть бути прикладом того, що називають “нешкідливим мазохізмом” (benign masochism) – людською схильністю шукати, здавалося б, “негативний” досвід, щоб насолодитися “обмеженим ризиком”: наприклад, йдеться про катання на американських гірках або вживання дуже гострої їжі.
За словами Стромінґер, “можливо, всяке негативне почуття має потенціал бути приємним, коли позбавлене віри в те, що відбувається щось насправді погане, адже залишає після себе фізіологічне збудження, яке саме по собі хвилює й інтригує”. Отже, ми не лише можемо захоплюватися огидними речами, а й наділені психологічними механізмами, які дають змогу за певних обставин отримувати від них насолоду.
Гидотні атракції – продукт не лише цифрової епохи. Вони були популярні ще в часи Шекспіра. Сумнозвісна трагедія “Тіт Андронік” містить стільки ж сцен насильства, як і сучасні фільми жахів. За однією з оцінок, у п'єсі відбувається “14 вбивств, 9 з них на сцені, показано 6 відрубаних частин тіла, одне зґвалтування (або 2 чи 3, залежно як рахувати), одне поховання живцем, один випадок божевілля та один – канібалізму. В середньому це 5,2 звірства на акт, або одне на кожні 97 рядків”. Досліджуючи проблему привабливості насильства в п'єсі, літературний критик Синтія Маршалл (Cynthia Marshall) зауважує: “Чому авдиторія, всяка авдиторія, насолоджується повторюваним знущанням з людського тіла, яке чинить Тіт?”
На мою думку, відповідь пов'язана з привабливою природою відрази, яку помітили психологи. В Англії доби раннього модернізму існувала кустарна індустрія огиди: натовпи спостерігали за публічними стратами, а трупи злочинців залишали висіти на ланцюгах, щоб публіка могла на них витріщатися. У відкритих анатомічних театрах допитливі глядачі могли спостерігати, як лікарі здійснюють розтини. Аптекарі на своїх прилавках виставляли розчленовані частини людського тіла, щоб потім змішати їх із ліками – практика, яку сьогодні науковці називають “медичним канібалізмом”.
І річ не в тому, що в Єлизаветинську епоху люди були нечутливі до гидких речей чи мали інший поріг відрази. Сучасники висловлювали свою огиду навіть тоді, коли вона їх приваблювала. Побачивши обвуглене тіло, що висіло на купецькому складі, мемуарист Семюел Пепіс (Samuel Pepys) зазначив: “мене це дуже потішило, хоч видовище і неприємне”.
Тоді, як і зараз, огидні речі привертають увагу і навіть можуть приносити задоволення – і жахіття з п'єси “Тіт Андронік” відображають той факт, що в Єлизаветинську добу панувала культура, яка заохочувала людей дивитися на огидні об'єкти, навіть коли вони відчували бажання відвернутися. Шекспірівська аудиторія, гадаю, отримувала “відразливу насолоду” (repulsive pleasure) так само, як і сучасні глядачі, котрі переглядають фільми з франшизи “Гелловін”. Так людська емоція, котра захищає від шкоди, такою ж мірою дає змогу отримувати “збочене задоволення” від тих речей, від яких потрібно захищатися.
Ця стаття була спочатку опублікована на The Conversation. Читати оригінальну статтю.
Bradley J. Irish, Associate Professor of English, Arizona State University.
Why do people love gross and scary things
scientificamerican.com, 28/10/ 2022
Зреферувала С.К.
17.11.2022