Партія чинного прем'єра Ізраїлю Біньяміна Нетаньягу «Лікуд» вийшла лідером з дочасних парламентських перегонів. Хоча інтриґа щодо формування уряду все ще залишається. Можливі три варіанти, про які йтиметься далі. Кожен з них залишить свій глибокий відбиток на майбутній політиці Ізраїлю щодо Палестини й на добрих взаєминах з Вашинґтоном і Брюсселем.
За результатами підрахунку 100 відсотків голосів партія «Лікуд» здобула 30 мандатів у 120-місному Кнесеті. Її головний конкурент — опозиційний «Сіоністський табір» — вдовольниться лише 24 мандатами. Перемога політичної сили чинного прем'єр-міністра, як визнають експерти, була несподіваною.
Пригадаймо ізраїльські події початку грудня минулого року, безпосереднім наслідком яких стали вибори 17 березня. Біньямін Нетаньягу розпустив Кнесет. «Я вирішив, що треба в найкоротші терміни провести дочасні вибори. Дочасні вибори — це погано, але уряд, в якому є міністри, які діють проти кабінету, — це ще гірше», — заявив 2 грудня прем'єр-міністр Ізраїлю.
Тобто тоді в країні виникла нездоланна урядова криза. Сам Нетаньягу визнав, що тодішній уряд вже не міг керувати державою. Головними бунтарями в кабінеті виявилися міністр юстиції Ципі Лівні, він-таки голова ліберальної центристської партії «Ха-Тнуа» («Рух»), і міністр фінансів Яір Лапід — лідер партії «Єш Атід» («Є майбутнє»), яка теж визнає лібералізм.
Ці два міністри скритикували свого начальника за надто жорстку політику щодо арабів та Палестини. Зокрема, вони виступили проти законопроекту про національний характер держави Ізраїль, який проштовхувала партія «Лікуд». Документ, серед іншого, позбавляв арабську мову статусу державної в Ізраїлі.
«За останні тижні міністри Лапід і Лівні виступали з нападками на уряд, яким я керую, — обурювався Нетаньягу. — Я не терпітиму протидії в своєму кабінеті і не потерплю атаки від міністрів уряду щодо політики кабінету і його лідера» .
Варто зазначити, що пристрасті довкола законопроекту вирували не лише в кабінеті, а й у суспільстві загалом. Багато громадських діячів з демократичними поглядами вже встигли заявити, що з часом цей законопроект може «перетворити Ізраїль на державу апартеїду». Тож урядова криза в Ізраїлі відбувалася на тлі політичної. Кнесет 19-го скликання, який не проіснував і року, довелося розпустити.
Утім Ізраїлем цей скандал не обмежився. Багато країн Європи, обурившись планами Нетаньягу й «Лікуду» просунути законопроект про національний характер держави Ізраїль, почали одна за одною оголошувати визнання держави Палестина.
Першим з країн-членів Європейської Унії Палестинську державу визнала Швеція. Відтак відповідне рішення ухвалив парламент Великої Британії. У середині грудня Національні збори Франції проголосували за визнання Палестини державою. Пізніше за це проголосував парламент Італії…
Головний союзник Ізраїлю на Заході – США – ще не вдалися до ухвалення такого рішення, утім Беньямін Нетаньягу нівроку обурив американський політикум своїми діями. Підтримка для Ізраїлю від Вашинґтона нині перебуває на найнижчому рівні за останні десятиліття.
Тож за таких складних умов відбувалися вибори до Кнесету. Попередні опитування громадської думки прогнозували, що партія прем'єра зазнає поразки, а лідером перегонів мав би стати її конкурент — «Сіоністський табір». Він є ізраїльським лівоцентристським політичним альянсом, який виник щойно минулого року внаслідок об'єднання соціал-демократичної партій «Авода» («Праця») і ліберальної «Ха-Тнуа». Очолив цей блок Іцхак Герцоґ — порівняно молодий ізраїльський політик (55 років) зі західною освітою.
Опитування громадської думки, опубліковані за чотири дні перед виборами, свідчили, що «Сіоністський табір» на чотири умовні мандати випереджає «Лікуд». Екзит-поли вже прогнозували реміз обом партіям: 27 на 27. Але офіційні підрахунки таки вивели урядову партію вперед. У «Лікуду» — 30 мандатів, у «Сіоністського табору» — лише 24.
«Незважаючи ні на що, ми домоглися великої перемоги для національного табору під проводом партії "Лікуд"», — тішився Нетаньягу, щойно були опубліковані попередні результати виборів. Найпевніше, він учетверте (і втретє поспіль) сяде в прем'єрське крісло.
Хоча інтриґа все ще залишається. Ізраїльські закони не зобов'язують президента країни давати мандат на формування уряду передовсім лідеру парламентських перегонів. Для голови держави пріоритетнішим чинником є здатність політичної сили сформувати кабінет.
Для формування коаліції треба контролювати принаймні 61 зі 120 місць в парламенті. Це означає, що в найближчі дні між Біньяміном Нетаньягу й Іцхаком Герцоґом розгорнеться неабияка боротьба за залучення на свій бік інших партій, котрі пройшли до Кнесету. Хто виявиться кращим перемовником, той і отримає 25 березня з рук президента Ізраїлю Реувена Рівліна санкцію на формування уряду.
Хто точно піде за Нетаньягу? Передусім — права релігійна партія «Єврейський дім» ( 9 мандатів), а ще правоцентристська партія «Наш дім Ізраїль», де головує міністр закордонних справ Авігдор Ліберман (5 мандатів).
Також потенційними партнерами прем'єра можна вважати ультраортодоксальні рухи, які отримали місця в Кнесеті, ШАС (7 мандатів) і «Яадут а-Тора» (6 мандатів). Тож загалом виходить 54 багнети. Трохи замало.
Є ще порівняно молода центристська партія «Кулану» на чолі з вихідцем з «Лікуду» Моше Кахлоном. Вона має у своєму активі 10 мандатів. Хто їх перетягне на свій бік, Нетаньягу чи Герцоґ — це ще питання.
Кого ще можна залічити в потенційні союзники «Сіоністського табору»? Герцоґ може розраховувати на підтримку лівої партії «Мерец» (5 мандатів), а також вже згаданої «Єш Атід» (12 мандатів).
Як бачимо, сили нерівні. Але Герцоґ міг би зробити політичний хід конем і залучити до коаліції Об'єднання арабських партій з його 12 мандатами. Це б у корені змінило політичний ландшафт. Але чи вдасться до такого сміливого кроку порівняно молодий політик — поки що ніхто не наважується спрогнозувати.
Є ще й третій варіант розвитку подій: широка коаліція. Тобто дві найбільші партії об'єднають свої зусилля.
Якщо реалізується перший сценарій і Нетаньягу об'єднає навколо себе в урядовій коаліції правих і ортодоксів, то треба сподіватися, що курс Ізраїлю на силове протистояння з Палестиною і на конфронтацію зі зовнішнім світом збережеться.
А лівоцентристи («Сіоністський табір») у разі приходу до влади обіцяли залагодити палестино-ізраїльський конфлікт згідно з концепцією «дві держави для двох народів». Оскільки цю концепцію підтримує міжнародне співтовариство, то її реалізація відразу ж посприяє налагодженню відносин Ізраїлю зі західним світом. Тобто і з Брюсселем, і з Білим домом.
Якщо ж переможе ідея «великої коаліції», то тут вже зовнішня політика Ізраїлю залежатиме від того, наскільки сильно тиснутимуть на Єрусалим Вашинґтон і Брюссель.
18.03.2015