В послїдних часах сталось в Россії кілька фактів, що звернули на себе загальну увагу в Европі.
Ще під конець тамтого року наспіла до Европи вість з Сибиру, що там вибух якійсь бунт політичних поселенцїв. Урядові і півурядові дневники россійскі розголосили зараз, що то була ворохобня якихсь нігілістів висланих на Сибир на поселенє, що там викрито тайну печатню і т. д. Однакож показало ся, що то було зовсїм що иншого; то був вправдї бунт поселенцїв політичних, але бунт против самоволї і варварства россійских чиновників, для котрих законом хиба лиш они самі. В бунтї тім згинуло не винно богато людей, мужчин і женщин, і то в страшний спосіб від куль і баґнетів, та лиш длятого, що они і их товариші, другі поселенцї, боялись гинути з голоду та жадали, щоби з ними поступано по закону.
В тім майже самім часї видав американьскій писатель Кеннан книжку, де описав все житє політичних виновників, засуджених на поселенє в Сибири. Кеннан їздив по Россії і Сибири головно шляхами, куди виправляє ся поселенцїв за Урал. Він оглядав всї вязницї і шпиталї по етапах, а россійскі чиновника самі навіть єгo водили, все єму показували і про все розказували. Він оглядав каторги і придивляв ся житю поселенцїв, особливо-ж політичних, і всї свої поміченя списав в книзї, котра в цїлім цивілізованім світї зробила дуже пригнобляюче вражінє, бо з одної сторони представила страшно сумну долю засуджених за політичні провини на поселенє в Сибири, а з другої сторони представила в цїлій наготї нелюдяне поступованє чиновників россійских з вязнями.
Що значить самоволя і зухвалість бюрократів — се ми, хоч і в конституційній державі, хоч усе таки можемо бодай яко-тако піднести в независимій прасї голос против неї і пожалуватись на ню в законодавчих тїлах, знаємо дуже добре; сто раз гіршою мусить бути та бюрократія там, де она виключно панує і де нема відклику против неї, як то дїєсь в Россії.
Як тоту бюрократію россійску, тих чиновників представляє панї Цебрикова в письмі до царя, побачимо понизше, а тепер наведемо лиш один факт з тисячів, як поступають собі россійскі чиновники на Сибири з політичними вязнями. Сей факт наводимо длятого, бо між нашими і він причинив ся до скликаня того мітінґу в Лондонї, котрий протестував против самоволї россійского чиновництва.
Річ дїялась в Уст-Кара у всхіднім Сибири, куди в послїдних часах висилають ся з Россії політичні виновники. В тамошній вязници, призначеній виключно для женщин засуджених за політичні провини, сидїла учителька Надежда Сигида, заточена за то, що у неї найшли один примірник "Народної Волї", відтак Марія Ковалевска, жена професора Ковалевского, Смирнова, Калужнова і богато других. О кілька миль від сеї вязницї, була вязниця для мужчин. Межи обома вязницями удержувалась досить оживлена звязь і заточені завсїгди порозумівали ся. Вже рік тому назад, вносили они жалобу на директора вязницї Мазукова, що він обходить ся з ними по варварски і що навіть брутально обійшов ся з Ковалевскою, котру хотїв конче переселити з Кари до Удиньска. Нa єгo приказ впав у ночи до вязницї офіцир Бобровскій з вояками, казав єї з відтам вивести лиш в сорочцї, а в канцелярії здоймили з неї і сорочку і одягнули в просту арештантску одїж. Всї жінки були тим дуже обурені, а знаючи, що жадна жалоба не дійде там, де потреба, і що висші власти не довідають ся про нїщо, доки аж не стане ся якійсь голосний скандал, постановили всї заморити ся голодом. Не довго тревало, а Мазуков заявив им, що він подав ся о перенесенє. І дїйстно Мазуков був подав ся, але ґенерал-ґубернатор Корф не хотїв робити нїякої зміни і все осталось по давному. Женщини стали знов морити ся, але Мазуков уже радив собі і казав годувати их силою. Тогди женщини змовили ся і одна з них, Сигида, постаравшись о вступ до канцелярії, явилась перед директором і ударила єго в лице. Мазуков розлючевий казав Сигиду розібрати до наго і висїчи нагайками. В два днї опісля померла Сигида з побоїв, а три другі женщини Ковалевска, Смирнова і Калужнова отруїли ся з роспуки і з страху перед местію Мазукова. Вість о тім дійшла до мужескої вязницї і здаєсь, що там побоювались і мужчини якихсь злих наслїдків з ceгo факту для себе, бо в кількох з них, а між иншими Калужнов, брат Калужнової, і якійсь Бобаков також отруїли ся. Мужчинам удало ся пізнїйше по довгих трудах передати ту вість до Европи, она єсть отже в головних чертах правдива, але подрібности єї суть неточні і хиба може яким случаєм вийдуть на верх.
Того рода поступованє россійских чиновників з політичними заточниками на Сибири піддало Кеннанови, котрий впрочім єсть приятелем Россії і дуже часто відзивав ся в американьских газетах прихильно о Россії, гадку заложити комітет, котрий би розвідував про всї злочиньства, яких допускають ся россійскі чиновники, і подавав их до відомости россійского правительства і Европи. Тую гадку Кеннана підхопили Анґличане і чим скорше завязали такій комітет в Лондонї. Цїкава річ, що коли наспіли до Анґлії вісти про злочиньства россійских чиновників на Сибири, політичні противники Ґлядстона, котрий, як звістно, єсть приятелем Россії а ноторичним противником Австрії і Нїмеччини та знаним ворогом Туреччини, стали єму докоряти, що він не руководить ся справедливостію, лише симпатіями і антипатіями, бо коли підносить великій крик о надужитях Турків в Вірменії і на Балканї, то мовчить завзято о тих злочиньствах, яках допускають ся чиновники христіяньскої держави. Предсїдатель Біконсфільдского клюбу уважав за відповідно пригадати Ґлядстонови єго неконсеквентність і написав до него таке письмо:
"Позаяк Ви завсїгди були готові висказувати свій погляд о подібних сценах, які дїялись під турецким панованєм на Балканї, і похваляли горячо россійску безкористну опіку над жертвами, то думаю, що не буде невідповідно пригадати Вам, щоби Ви так само безпощадно виступали против насильства правительства тої держави, котра сама себе називає христіяньскою."
На то відповів Ґлядстон, що предсїдатель біконсфільдского клюбу очевидно не знає способу поступованя єгo в обжаловуваню якого правительства. Тогди відписав предсїдатель згаданого клюбу Ґлядстонови, що він думав, що Ґлядстон готов завсїгди виступати в оборонї гуманности, все одно, чи єї нарушує Туреччина чи Россія, і жалує, що не познакомив ся з єго системою. Ґлядстон відповів на то, що єго звичаєм єсть чекати на автентичні дати або лишити бодай час до спростовань і пояснень.
Ся переписка спонукала отже Ґлядстона до виступленя в анґлійскім парляментї з интерпеляцією о надужитях россійских чиновників і він був би очевидно не виступав з нею, коли-б не мав був автентичних і точних даних. Першій льорд скарбу Смайс відповів єму, що правительство анґлійске подїляє вправдї жалї Ґлядстона, але не може мішати ся до внутрішних справ чужої держави. Опісля зібрав ся в Лондонї в Гайд-парку мітінґ, котрий запротестував против злочиньств, яких допускають ся россійскі чиновники на Сибири і ухвалив звістні вже нашим читателям резолюції.
Тимчасом наспіла з Петербурга вість о письмі — не брошурі, як то в першій хвили подавали ґазети — Цебрикової до царя, в котрім спокійно і холодно, але і зовсїм вірно єсть схарактеризоване россійске чиновництво і теперішний стан в Россії під панованєм сего чиновництва.
Передовсїм хто єсть Цебрикова? Марія Цебрикова не єсть анї революціонерка, анї нігілістка, як би то хтось думав; єсть то вже старша женщина, лїт 50, одна з найсвітлїйших женщин в Россії, писателька, котра вже більше як 25 лїт трудить ся на ниві россійского письменства, і була сотрудничкою "Новостей" — не "Нов. Времени", як то хибно донесли ґазети — а крім того писала до многих инших ґазет россійских і журналів розвідки критичні суспільні і педаґоґічні. За границею стала она звістною написанєм студій "о жіночих типах в романах Шпільгаґена". Цебрикова жила в послїдних часах в Парижи і там написала письмо до царя. З тим письмом приїхала она до Петербурга і постарала ся о то, щоби оно дійшло до рук царя, а кілька відписів переслала також і деяким міністрам. Єї арештовано; що дальше з нею станесь і чи будуть які наслїдки з єї письма, то покаже будучність. Письмо Цебрикової звучить:
"Ваше Величество! Закони моєї вітчини карають за свобідне слово. Все, що честне в Россії, засуджене на то, щоби дивитись, як самовільна управа переслїдує кожду гадку. Ми свідками морального і фізичного убійства молодежи, свідками грабежи і мученя народу, котрий засуджений на все мовчати. Але свобода, В. Вел., єсть першою потребою народу і скорше чи пізнїйше настане хвиля, в котрій горожане, стративши терпеливість під опікою, піднесуть свій голос, а тогди Ваш авторітет буде мусїв уступити. В житю одиниць настає тогди хвиля, в котрій они встидають ся, що мовчать, а тогди готові они все жертвувати, що для них святе, щоби особі, котра має в своїх руках всю власть, всю силу, особі, котра може так многим нещастям і ганьбі зробити конець, сказати: Диви ся, що у тебе дїє ся, диви ся, що ти робить, свідомо чи не свідомо.
Царі россійскі змушені видїти і чути лиш то, що им покажуть их чиновники. Они то творять грубу стїну межи царем а россійским краєм, т. є. межи тими міліонами жителїв, що не стоять в службі правительства. Страшна смерть царя Александра кинула сумну тїнь на Ваше вступленє на престол. Вам сказано, що єго смерть була наслїдком идей прихильности для свободи, котрі розвинули ся на підставі заведених ним реформ, і Вас спонукали, завести міри, котрими хотїли Россію перенести в темні часи Николая І. Вас страшать маревом революції, котра згнете монархію, але то тепер, і в краю як Ваш, лиш илюзія... Не реформи викликали терористів, лиш брак реформ і их недостача. Вам диктують політику Николая, бо она сприяє автократії міністрів і чиновників, бо они хотять мати під собою нарід без права і без слова. Нема вже нїякої кари за взятки і здирства та надужитя урядової власти. Кождий ґубернатор єсть автократом в своїй ґубернії, кождий "исправник" (староста) в своїм окрузї, кождий "становий" в своїм повітї, а кождий "урядник" (поліціянт) в своїм селї. Все, що Вам кажу, то не байка а чиста правда. Коли би Ви так, як той каліф в байцї, ходили по містах і селах, щоби побачити, як жиє ся россійскому народови, тo Ви побачили би єго нужду; Ви увидїли би як ґубернатор велить воякам стріляти селян і робітників і Ви переконались би, що порядок, якій удержують тисячі вояків, леґіони урядників і шпігунів — то не порядок, лиш адміністративна анархія!
"Біднїйше дворяньство і міщаньство огірчене найновійшими розпорядженями, котрими висші школи і університети замкнено перед молодежію біднїйшою. Всї міри того міністра стремлять до задушеня вихованя в Россії, і тілько втискають терористам нове оружіє до рук. Кожда дитина в школї добачить, яка велика єсть суперечність межи дїлами правительства а науками св. письма. В школї учать дитину зради. В ґімназіях уганяють шпіони. Навіть за правительства царя Николая не було такого зіпсованя соціяльних обичаїв.
"Що до переслїдованя дневникарства, то самі Ваше Величество з родиною майже не упали жертвою того переслїдованя. З давна часописи остерігали перед злою будовою доріг і перед концесіонарями, що збогачували ся. Небіщик ґр. Толстой, в порозуміню з міністром комунікації Посієтом, казав знищити брошуру, котра відкривала докладну правду і факти злочиньств. Правительство розуміє вагу праси і платить своїм ґазетам щедрі субвенції. Правительство уживає також визиваючих шпігунів до видавництв революційних, приймає з отвертими раменами тих, що зрадили революційну прасу, але оно дурить само себе, оцїнюючи вагу слова зрадника; се не те, що щире пересвідченє.
"Досвіди остатного правительства мусїли показати В. Величеству, що політика переслїдованя не осягла своєї цїли. Прийде день, коли переслїдованє права думок здаватись буде мов сон лихій. Але я боюсь, що той день явить ся з поломіню і потоками крови. Ваша цїла система заганяє невдоволених в табор революціонерів, навіть тих, що з природи гидять ся кровію і насилієм. За одно неосторожне слово, за посїданє одної з цїкавости набутої революційної брошурки узнають молодця, дитину, політичним злочинцем. 14-лїтні хлопцї сидять на єдинї у вязници яко політичні злочинцї. Правительство, що панує над стома міліонами, дрожить перед дїтьми. В Россії засилають людей на 12 лїт на Сибир за провини, за які в Австрії карають двома тижднями простого арешту. Я гиджусь проливом крови, але коли чоловік бачить, як за-для проливу крови з одного боку роздаєсь ордери, а з другого боку стоїть шибениця з посторонком, то можна й зрозуміти симпатії людей молодих, одушевлених, охочих до геройства.
"Кромі драконьских кар судових истнують ще й адміністративні, котрими правительство позбуває ся тих противників, на котрих нема достаточних доказів. Накази засиланя людей укладаються в ось якій спосіб: "Хотяй нема нїякого доказу для засуду Н. Н., то однак заслати єго в Н." Кажуть, що В. Величество підписуєте такі накази. Політичні противники суть жертвами самоволї чиновників, котра часами бував зовсїм дика. Навіть сам міністер Толстой здрогнув ся, побачивши на які розміри йде тото рабованє і убиванє. Кождий сторож, кождий офіцир етапний може нещастного вязня, жінки і дїти обрабувати, бити і брати на тортури. Всї жалоби нїчо не помагають. А прецїнь всї ті терористичні міри, що починають ся адміністративним засланєм а кінчать ся шибеницею, не осягають цїли. Через се тілько зростає число політичних злочинцїв. Фантазія молодежи навикає до заслань і вішань, а причина тих політичних злочиньств остаєсь з корінем в політичних і соціяльних відносинах. Правительство, що боронить ся средствами, осудженими всяким моральним почутєм, як адміністративне засланє, шпігуни, кнути, шибеницї і пролив крови, — учить революціонерів єзуїтского правила, що цїль освящує средства.
"Політика Николая І. богато коштувала Россію. Кримска війна зневолила Вашого вітця змінити тоту політику. Чи потрібно такої самої страшної лекції, щоби Вам показати нинїшні здичілі відносини? Ваше спасенє зависить від повороту до реформ свого вітця. Свобода слова, ненарушимість особи, свобода зборів, прилюдний суд, загальна школа, згнетенє самоволї чиновничої, скликанє народного парляменту — отсе ваше спасенє. Одно слово від Bac — а ми маємо в Россії революцію мирну, що станесь світлою стороною исторії. Ви, Государь, наймогучшій монарх в світї; я тілько атом межи міліонами єстеств, котрих судьба, як моя, спочиває в ваших руках. А все таки змушує мене моя совість, моє право, і мій обовязок яко Россіянки — висказати, що менї лежить на серци, і сказати, що мала сказати.
Марія Цебрикова."
[Дѣло]
15.03.1890