Минуле має здатність до накопичення. Поки живемо, воно все назбирується у великі баули, котрими самі себе нав’ючуємо. Займає все більші об'єми і од того все сильніше обтяжує. Ми можемо не тільки його побачити на різних знимках, в якихось речах, людях чи навіть їх рисах, не лише пригадати та відтворити в своїх пам'яті та уяві, а й відчути його вагу, що тисне на рамена.
Теперішнє таке неозначене й миттєве, що не встигаємо його навіть уздріти й осмислити, майбутнє – туманне і невизначене. Минуле ж накопичується, і його так багато, що займає все наше життя.
Останнім часом наче прорвало. Надто багато в нашім світі стало цього минулого. Думаємо, що воно наздожене нас і повернеться, чи то вже повернулося.
Міркуємо, чим погане те його повернення. Якими рисами влізає в наше життя, як хоче непомітно вкрастися, аби знову відчувати власну вагомість в нових речах.
Пригадуємо, як жили тоді, в минулому, які славні чи страшні то були часи. Які помилки тоді накоїли, що все це не може нас відпустити. Як вдалося все повернути так, ніби нічого не змінилося.
І тим всім наче беремо його за руку і витягуємо на середину сцени, що воно не встигає відкланятися, як хтось знову викликає його на біс.
І так сього минулого від того багато, що ніби й не минало воно зовсім. Ніби теперішнє, бо ж минуле – минуще.
Ми ж проводимо цілу купу часу, намагаючись розвінчати старі міфи. За той час минуле встигає напродукувати нові. І все воно так перемішується, все воно так ускладнюється, розростається, накопичується, що почуваєшся героєм «100 років самотности». Заплутуєшся в цій минущости, як в сімейних та сюжетних лініях, в зв'язках героїв. Потрапляєш в це Макондо, де немає певности, що є якийсь інший вихід, окрім одного.
Від того краще починаєш розуміти англійців з усіма їхніми часами: давноминулий, минулий, що триває і цей майбутній, доконаний ще в минулому. Поки що не помічаєш за собою точного розуміння всіх цих часів, але інтуїтивне відчуття їх близькости зростає щодень.
І від цих забавок з часами минулого стає ще більше, що здається, ніби ніколи не буде майбутнього. І ніколи не було. Як і теперішнього. Один суцільний минулий, що триває, давно триває в майбутньому чи в минулому. В усіх цих перфектах і контініосах ін зе паст.
І це минуле, врешті, нагадує прірву: чим більше про нього згадуєш, тим сильніше в нім застрягаєш, копаючи в глибину. Тому і не видно ніяк дна, бо щоразу, кожним своїм певним, або й не дуже, рухом віддаляєш те дно ще на кілька сантиметрів. Кожною думкою. Кожним промовлянням. Кожним спогадом. Кожним текстом чи абзацом про «ті часи».
Але річ не так у непроглядности дна, як у віддалені від лінії, з якої й зачинається яма.
Здається, зараз той час, коли треба відкласти лопату і думати, як вибратись з прірви. Думати про лінію горизонту і птахів, що над нею.
Осмислювати неосмислене. Тільки те, що майбутнє неосмислене, а минуле є сумою наших теперішніх, які минули, нашим досвідом, колишньою проекцією майбутнього, не означає, що їх не потрібно чекати і не потрібно про них міркувати.
Слід вибиратися з цього кола. Перестати шукати мертвого серед живих. Минуле має врешті минути.
11.03.2015