Из Стрийщини.
І. На яке сходить громадска самоуправа і як то потрафить господарити porządny війт з "паном" писарем, нехай світу покаже велика, колись богата, громада Лисятичі, що лежить 1½ милї від Стрия, коло гостинця ведучого из Стрия до Львова.
"Несподїваний" автор уже в 13 ч. "Дѣла" вичислив деякі многоцїнности лисятицкі, говорячи про війта Якима Тижбирa.
Люде в Лисятичах добрі, честні, cпoкійні, привязані до церкви і своїх душпастирів, а при тім горнуть ся до просвіти і науки, чого доказом читальня, що пережила вже тяжких 12 лїт. Священики, зарівно і гідно, як о. парох так і кождоразовий сотрудник, спомагали просвітне дїло і морально і матеріяльно (для того загальні збори не лише о. Гриневецкого, але і о. Іоана Біржиньского і о. Вол. Громницкого, бувшого сотрудника заіменували почестним членом читальнї) — нинї єсть в селї кільканацять членів тов. "Просвіти", а майже в кождій хатї найдете якусь книжку, як не свою, то випозичену з читальнї. Правда, що богато тут жидови, але она не бутна, досить супокійно сидить та заробляє по свому... А Нїмцї деякі вписали ся до читальнї.. Признати треба, що і двір лисятицкій належить до світлої сторони Лисятич. П. Адам Онишкевич між населеннем (особливо біднїйшим) мав добру славу і поважанє, загально зовуть єгo люде "справедливим паном"; і дїйстно, він один ще дає тут людям спаведливий заробок, біднїйшого нераз заратує, а за кривдою слабшого уйме ся завсїгди.
Здавало би ся, що в селї, де і церков, і школа, і читальня добре вивіновані, священики дбалі, двір в згодї, і власти повітові совістні і справедливі — людям лише жити, Бога хвалити, та розвивати добробит і просвіту. Та ба! Нема села без болота, а болота без жаб. І тут найшло ся кілька безсовістних креатур, родовитих і зайдів, котрі незгоду, вражду і ненависть розсїяли поміж людей для своїх нераз низьких та мерзких цїлей. Ті креатури прості і не прості стали боляком на здоровім орґанізмі, котрий нинї перетворив ся в правдиву "язву лисятицку", від якої сохрани Господи весь мир христіяньскій!
Передовсїм познакомлю Bп. читателїв з першим верховодником лисятицким — війтом Якимом Тижбиром і з єго невідступним ментором М. Щудлиньским, добре плаченим писарем громадским. О прочих війтових і писаревих трабантах напишу пізнїйше.
Війт Яким узяв ся до роботи з певним, добре обдуманим пляном. Сконстатувати належить, що Яким перше всего забезпечив собі добре плечі в Стрию: цїле чорне пекло писарів, писариків і всякої низшої бранши стрийскої присягне на склянку, що Яким porządny człowiek. Нинї вже в Стрию можна занюхати, що він najporządniejszy wójt w powiecie, тимчасом нїкому і не снить ся, як собі люде гуторять в селї. Треба знати, що тут громадскі доходи великаньскі: за шутровиско через 3 лїта брав війт найменче по 1500 зр., щорічний буджет добігає до тисячки, а крім буджету всякі дачки, кари і таке инче; а все те де дїває ся — нїхто не знає. Коли рада громадска минувших лїт домагала ся обрахунку, війт натис шапку на велику голову, та гойкнув: "А мене хто сміє рахувати?" Богато радних уже померло, а не один, умираючи, переказував дїтям, щоби обрахували Якима, куди йдуть людскі гроші. На місце померших радних покликав Яким кого попало; заступники сидять на боцї, а Яким собі радить з ким єму подобає ся; єсли-ж котрий из заступників радних позволить собі обізвати ся на радї не так, як би війтови і пану писареви хотїло ся, — того вже більше на раду не кличуть; писар Щудлиньскій зараз найшов ключку, що н. пр. Михайло як-раз перед 50 лїтами за щось (мабуть ще в школї) був караний — тай годї! вже Михайла на раду не кличуть. Писар навіть безкарно висміваєсь з опозиції радних. Досить, війт і писар — то необмежені пани, роблять, що им тілько подобає ся.
Ґромадска господарка Якима з писарем надоїла людєм уже так, що тут варить ся, як в пеклї. До опозиції належать заступник війта Михайло Кухар і кількох радних, а крім того і инчі громадяне. Отже против тих людей підняв писар з Якимом цїлу купу клевет і всю форсу тероризації. А що то люде, що належать до читальнї, а Андрусь Берник і хату відступив — ну, то й читальня в очах писаря — війтів ворог, і молодий священик, котрий єсть головою читальнї. На них отже в послїдних часах посипались клевета до властей стрийских, що, мовляв, бунтують людей...
Хто властиво витворив опозицію, хто бунтує і піднимає людей, покаже ся найкрасше, коли подам загальний образ господарки війтової і писаревої, а з другої сторони — голос опінії публичної села.
Чи суть які книги, инвентар громадскій, книга рахунків, кар і т. д., — о тім нїхто з людей не знає, бо приступ до книг — заборонений. Ходять вісти, що журнали податкові одні погублені, другі понищені. Буджет ухвалює ся так, що радні доперва при ухвалюваню довідують ся про поодинокі позиції, а коли котрий упімне ся, щоби тут поступовано після устави, писар зараз уміє стероризувати чоловіка грозьбами та ганьбою: Chłop powinien za progiem wójta stać!
Громада мала через три лїта доставу шутру до гостинця цїсарского. Кілько грошей на тую цїль вибрано і куди гроші розійшлись — нїхто не знає; а в додаток до того всего при сегорічній офертовій ліцитації доставу шутру забрав один жид капіталіст стрийскій. Той жид давав на громаду 200 зр. на два роки відступного, — рада не згодила ся, а жидови удалось даром (?) забрати. Поголоска ходить по селу, що оферту громадску "хтось" зрадив... і так тепер бере жид шутер з пасовиска громадского, возить дорогами а навіть польними дорогами лисятицкими, до котрих треба гірко престації давати! Та не жаль було-б і коло доріг робити, коби всї робили, а то шарварки і всяку тяганину громадску роблять лише котрі гірші; котрі красші, що оббивають війтівскі пороги, тих нїхто на шарварку не видїв! А люде говорять, що хотять, а писар шепче "бунт!", а війт гойкає: "бунт!" і "усмиряє" всякими способами дозволеними і недозволевими.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 08.03.1890]
II. Війт из писарем повидумував всякі податки та занятя. І так, єсть тут пасовиско, котре сплачувано через кільканацять лїт. Кілько виплачено, того нїхто обчислити не годен, але в послїдних лїтах ще й податок від ґульдена наложено "на реґуляцію пасовиска" — ну, нинї анї реґуляції не видно, анї гроша.
Добирано якесь нумерове 80 кр. на "професора". Доси ще нїхто не пояснив, що то було за нумерове; якійсь то був податок неясний, коли вже сам писар той податок скасував, а сам пустив помежи людей від себе підозрінє на війта, що то "неправно". Писар оголосив, люде обурились, заговорили, а писар знов шепнув війтови "бунт" а війт кричить на цїле горло: "бунт!"
Сельскі пси наробили богато шкоди в кукурузах на двірскім поли. Застрілено 9 чи 10 псів і прикликано уряд громадскій, щоби отаксовано шкоду. Чи на 200 чи 300 зр. отаксовано, не знаю, — досить що справедливий дїдич велїв таксувати низше; отаксовано на половину, на 90 зр., дїдич з того сам подарував половину, а з тої половини ще щось опустив. Шкоду мали заплатити властителї псів постріляних; але біда! — то були свояки і товариші війта, отже наложено кару по 2 зр. 33 кр. на кождого, хто мав пса, без взгляду, чи то песя, чи пес, досить, кождий, кого війт мав за свого противника, дістав засуд. В дорозї торгу платили люде по 70 кр., а хто опирав ся aбо рекурсував, той "бунтівник". А треба знати, що не один озирати ся мусїв, особливо, коли пса у него на заходї не було! Хто і з яких грошей заплатив шкоду, не знати.
Суд громадській не відбуває ся без горівки. І виновник і винитель приносять звичайно "почестне", бо мовляв, чоловік "і при мертвім уже випив би, а не то при живім", ну, а війтів ментор "три з перцем, три без перцю, а три таки так!" і лучаєсь, що за польну крадїж злодїй добре заплатить, а пошкодований має лише шкоду, бо відшкодованє йде на "почестне" і на заплату "за фатиґу".
Таких більших або менших надужить не списав-би на воловій шкірі. А чому-ж люде не віднесуть ся до властей? Відповідь ясна: хто відозве ся, той "бунтівник", отже-ж "радше тихо сидїти", як наражатись на переслїдованя.
За те говорити можна! Особливо по чарочцї! Чоловік не камінь, язик не припнеш; от люде кивали главами чим раз дужше, а далїй гутірка, шептанє, за тим пійшла чутка за великі залеглости податкові. Мороз пійшов кождому по тїлї, а за морозом екзекутники і секвестратори, а за тими людскі кожухи, полотнянки, подушки, перини, а за тим добром пійшли з одної сторони плач і зойк з другої крик і доріканя против війта і колектантів, особливо, коли рознесли лихі язики, що хтось з податкових грошей пенсію фасував. А писар шептав: "бунт", а війт кричав "бунт" так голосно, аж жандарми прибігли. І горе тому, хто яке слово необачно пролепетав! Такого до суду, посидїв діб 8 до 14, а кождий що пересидїв ся, виговорював ще гірше, але вже тихше...
Аж нараз — в селї знов почав ся гамір. Було то під весну 1889 р. Якійсь "пан контрольор податковий" прикликав до себе війта з "касієрами". Касієрів не було, отже необачний війт, не маючи при собі ментора, забрав до уряду не-касієрів, але статистів, котрі мали заступати касієрів. Тут зробив ся крик за якихсь 800 зр.: де ті 800 зp.?! Стало ся! Війт вийшов, за ним два свідки, за ними потяг ся і секвестратор і пійшли на пиво. Там найшов війт розраду; пан секвестратор успокоїв Якима, а що секвестратор богато може, о тім знає кождий дїтвак в Лисятичах. Дїяло ся то 1889 р. під весну. Заким війт приїхав до села, уже кожда людина знала про бесїду в урядї о 800 зр. Аж гульк, війт привіз в село двох секвестраторів. Цїлими днями ті панове враз з писарем громадским щось рахували, розраховували через тиждень. Що там робило ся, о тім нїхто не знав. На другій тиждень розпочалася екзекуція. Пан секвестратор без взгляду на книжки і звітації не одному найшов залеглости на 70 зр., на 40 зр., на 12 зр., 9 зр. і т. д. Люде порозуміли, чим то пахне, стали торгувати ся і сей замість 70 зр. заплатив 7 зр., той замість 40 зр. заплатив 4 зр., а инчій принїс добре "снїданє" та замість 11 зр. заплатив 2 зр. Ну, але 800 зр. — то прецї не жарти! Отже в село! Посипали ся грабежі від винних і невинних. Деякі люде завели крик, деякі ставили опір, инчі не давали тих фантів, котри подобались екзекуторам, н. пр. контрабуент просив, щоб єму засеквеструвати корову, поки не прийде до "обрахунку", а тимчасом секвестратор хотїв подушку забрати (и мав в тім свою рацію). Коли побачено в селї опір, післали по жандармів, а ті зробили порядок скоро: одного калїку на руки а при тім честного чоловіка як скували, і ну, то вже нїкому не спішило ся опиратись! В день грабили, в вечер приходили люде "до обрахунку. Кому винайшли яку залеглість, той платив залеглий податок, екзекутне і за викуп грабежа 10 кр. Кому-ж не найшли нїчо, що далось би приписати (хто добре рахував ся), тому грабіж віддавано, але все таки за викупом 10 кр.! Скілько грабежів, стілько 10 кр.! А треба знати, що цїлий 1889 рік навіщали до нас ті пани дуже часто! Люде під баґнетами притихли, платили залеглі і незалеглі залеглости, платили екзекутне, платили і 10 кр. від грабежа! Жандарми уступили, екзекутори відїхали, війт зрегабілітований і спокій.
Але в селї не спокій, власне тепер розпочало ся пекло! Кождий пригадав собі як єго грабили, як тягали, як трактували "маршами", "мудями" і таке инче — і розпочав ся клекот, крики, ненависть, вражда! Війт, і той урядник з уряду податкового, і тих 800 зр. не сходили з порядку дневного в коршмі і на улици. — Але коли гроші вже в касї — то писар, котрий за "розраховуванє" взяв також 10 чи 15 зр. — шепнув війтови про "бунт", війт гойкнув: "бунт" — і далїй до дїла. Єсли Иван розповідав кому, що чув про бесїду урядника податковогo, то війт вишукав таких, що присвідчили, мов-би Иван війта прозивав "злодїєм". Таких Иванів до суду, — ну а суд засуджував. Таких Иванів сидїло тьма — в самий горячій, робучій час весни! В Стрию гомонїло "Co to za energiczny wójt! jak on umie porządek zrobić! — а тимчасом стрийским сферам і не снить ся, що ропіт, вражду, ненависть треба було аж из амвони усмиряти!
(Д. б.)
[Дѣло, 10.03.1890]
III. Прийшли торік правибори. На виборцїв вибрано священиків і двох селян з-поза війтової кліки. То розярило війта так, що з того часу против молодого священика (сотрудників перед тим нїколи не вибирано) і против всїх, що не голосували на війта, конче треба було знайти якусь ключку, а яку, се вже нехай радить ментор-писар. А і пан "комісар", т. є. екзекутор правду казав лисятицким людям: "Як Лисятичі Лисятичами, ще такого писаря не мали і мати не будуть". Се правда.
Перед кількома чи кільканацятьми роками заснували добрі люде крамницю і она прийшла на власність Панька Иванцева. Нинї вже мають чотири крамницї жидівскі й не зле им веде ся. Але що-ж дїєся з Паньком? Хто до Панька пійде — писар шепче а війт кричить: spiskownia u Pańka! Єсли Панько гостя в хатї прийме — писар шепче а війт вторує: szynkownia! Єсли Панькови продасть хто чверть гречки — кричать і війт і війтиха і писар: "Панько купує крадене! — і клевечуть і чорнять так, що Панько всюди як мурин чорний. Всїми силами наважились склеп замкнути; насилають жандармів так, що жандарм нераз прайде в ночи, і каже Панькови світити в склепі, гей би на ревізію. Панькови все найдесь якійсь податок; тепер засеквестрований за податок від соли, коли цїлий світ знає, що сіль продає рада повітова; Панько вже лише дожидає, щоби против вражди виступити з процесом і положити конець всему.
Та така доля не лише Панька. Хто війтови або писареви не в лад — против такого вже не перебирає ся в средствах: оклеветати, очернити кого — так як пчихнути. Андрусь Берник, вислужений фірер, тверезий і заможний господар, член тов. "Просвіти" і читальнї — оклеветаний всюди; в лїтї подибав єго жандарм в склепі Панька і при людях ганьбив, кпив собі з єго "фірерства", а коли Андрусь просив жандарма, щоби трактував єго як належить, то жандарм при людях таке сказав: Czekaj, czekaj! ja na ciebie z pod ziemi coś wydobędę! З того видно: як жандармерія поинформована про таких людей, котрі хиба тілько провинились, що не оббивають війтові пороги! Так само оклеветано і инших честних та спокійних людей, а оклеветаних легко тероризувати.
Така доля зустріла і теперішного сотрудника. Він головою читальнї, а війт ноторичний противник читальнї від давна. А хотяй в тих бурливих часах голова читальнї старав ся всїми силами годити всї елементи і для святого супокою виміг ухвалу читальняного видїлу, котрою заказано в читальни дискутувати про громадскі справи лисятицкі, то війтові і писареви про се байдуже! Кождий читальник — то ворог, бунтівник, бо читає; а як читає, то щось знає конечно. Отже кождого з осібна і всїх читальників разом, людей впрочім честних, оклеветано в дворі, в Стрию, в жандармерії і Господь знає куди яко бунтівників, душогубцїв, злодїїв і т. д. А коли вже на своїх сусїдах довершили зручно свого дїла, взяли ся до священика, бож він голова читальнї. Дня 9 сїчня, коли голова читальнї поясняв в читальни членам австрійскій имн народний в образах — в тій же самій годинї війт Яким Тижбир в канцелярії громадскій диктував жандармови цїлий мішок инсинуацій, котрі кінчились имутованим (голові читальнї) russofіlstwem, а котрих той сам війт перед судом випер ся з душею і тїлом і відійшов посрамлений.
Ми жалуємо лише, що ц. к. стація жандармерії в Стрию так легко дає ся фальшиво информувати. Тимчасом в самих Лисятичах стало ся богато крадежей а инших поганих дїл під боком війта і писаря, а ц. к. жандармерія их до нинї не викрила! Шкода! А ворогованя против супокійних людей дїють ся власне тогди, коли читальня стала по-над партіями, коли навіть супротив війта була найльояльнїйшою в цїлій може Галичинї!
Отсе начертав я образок дотикаючи лиш потрібно деяких справ і головнїйших моторів, промовчуючи до якогось часу про инші особи, котрі в тім хаосї неменше важну хоть утаєну грали ролю. Чей же тепер кождому стане хоч троха ясно хто робить неспокій в селї? Що то викликало вражду партійну? і як се стало ся, що гарне, велике село обернуло ся в пекло, в котрім попарили ся найбільше ті, що пожар гасили... Варто би, щоби ті сфери, до котрих се належить, покінчили сю справу, положили конець або війтівскій і писарскій самоволи, або показали людям, що они невинні, та утихомирили затревожених людей!
[Дѣло, 17.03.1890]
17.03.1890