Що першим спливає на думку, коли мова йде про Туреччину? Розкішні курорти по той бік Чорного моря, із комфортними готелями, дорогими ресторанами, чистими пляжами, гламурними бутіками зі шкіряними та ювелірними виробами, вишколеним персоналом і смаколиками в режимі «все включЩо першим спливає на думку, коли мова йде про Туреччину? Розкішні курорти по той бік Чорного моря, із комфортними готелями, дорогими ресторанами, чистими пляжами, гламурними бутіками зі шкіряними та ювелірними виробами, вишколеним персоналом і смаколиками в режимі «все включено»... ено»... А от фотохудожник Анатолій Глеб побачив інакший бік країни, де вітрини крамниць не вражають дорогими товарами, де соціальний поділ на багатих і бідних відчутний «на дотик», де в одному домі (як і сто років тому) живе одночасно кілька поколінь родини, і де столи на щодень (а часом і на свята) аж ніяк не переповнені делікатесами та екзотами...
Носії традицій
Враження від некурортної Туреччини автор представив у своїй першій виставці «Нащадки сельджуків» в фортечній галереї «Бастіон» в Івано-Франківську. «Мені сподобалося, що вони живуть майже так само, як і сто-двісті років тому, займаються тими ж промислами, дотримуються традицій, пишаються своїм походженням, на відміну від нас, українців, які часто нехтують такими речами. Я помітив схожість з гуцулами, які теж від покоління до покоління передають свої знання, зберігають народні звичаї», – зауважує автор.
Зйомки відбувалися в Західній Туреччині, біля Ізміра, у червні минулого року. За два тижні мандрів із фотокамерою вузькими вуличками містечка вдалося зробити безліч фото, з яких Анатолій вибрав до експозиції лише 34 світлини. Автор зізнається, що в архіві має і традиційні «туристичні» фото пам'яток архітектури та східної екзотики. Але їх демонструвати не хотів, адже це кожен може побачити у рекламі турагенств, путівниках, глянцевих журналах чи в Інтернеті. Натомість намагався відобразити контрасти Туреччини, показати, наскільки те, що ми звикли бачити і чути про неї, відрізняється від повсякденної реальності. Реалізовував свою ідею в першу чергу через жанровий портрет. Жителі цього регіону Туреччини займаються рибальством і торгівлею. Автор намагався познайомитись та поспілкуватись з ними, або ж іноді просто ловив момент, який здався цікавим і тішився тим, що вийшло.
Анатолій Глеб розповідає, що йому було цікаво, як живуть прості люди, як функціонує їхній побут, наскільки він відрізняється від звичного для нас. А ще спостерігав за чоловіками та жінками. Помітив, що жінки, в більшості, сидять вдома, доглядають дітлахів, готують їжу, прибирають. Чоловіки – здобувачі, «мисливці», більшість займається рибальством. Ловлять рибу вночі, а вранці її вже чистять і везуть на базар. Ввечері великі чоловічі компанії збираються в кафе, де п'ють чай, грають в настільні ігри, голосно спілкуються між собою, разом йдуть молитися в мечеть. Ні в кафе, ні на молитву жінок не допускають, хоча офіційно Туреччина старанно демонструє свою європейськість, розповідає про свої спостереження автор. А ще спростував для себе думку, що всі жінки ходять у паранджі. Звісно, бувало, що на пляжах бачив жінок, які купалися в одязі, іноді ці костюми були майже повністю закритими.
Фотозахоплення
Анатолій захопився фмотомистецтво ще в дитинстві, бо тоді фотографією займалися його дідусь та дядько. Це була романтика часів, коли проявляли плівки і друкували фотографії власноруч, зазвичай у затемненій ванній кімнаті, де в світлі червоної лампи в буквальному сенсі народжувались зображення. У студентські роки Анатолій купив собі дзеркальний фотоапарат, ходив в гори, фотографував пейзажі. Саме пейзаж став одним з найулюбленіших жанрів, в якому він і досі працює найактивніше. Крім того, захоплюється портретом та репортажною зйомкою. З часом хобі переросло в основну діяльність. Багато навчався, читав, щоб знати про секрети та нюанси. Зрозумів, що композиції та технічним моментам можна навчитися, але якщо там не буде вкладена щира потужна емоція, світлина буде банальною і порожньою.
«Помітно, що ці роботи Анатолій пропустив через душу. Це його перша виставка і дуже цікаво, що автор зробив велику тематичну експозицію. Своєю вдумливістю і виваженістю він передав звичаї, традиції того народу. Фотографії дуже щирі, позитивні, приємно на такі речі дивитися. Біля кожної роботи можна стояти, розглядати її», – коментує розповідає член спілки фотохудожників України, колега Микола Калитчук.
Чорно-біле
Більшість світлин в фотовиставці – чорно-білі. Така класична фотографія, на думку автора, дозволяє зрозуміти суть зображення. Бо кольори зазвичай відволікають увагу, тим більше сама Туреччина на кольори багата. Тут і яскраве вбрання, і пишні вітрини, і красиві пейзажі, і синє-синє море. Та щоби побачити життя зсередини, розгледіти внутрішній зміст речей, «оголити» деталі, погляди, жести, міміку, думки, побут..., це все довелося прибрати. На думку колеги Миколи Калитчука, колір може відволікати від основного сюжету. Ще один аспект, відмічає фахівець – вулична фотографія «любить» бути чорно-білою. У такому випадку можна зосередити увагу на змісті, тим більше коли в центрі сюжету – людина.
