Слава сталкерам

Сіра буденність, що просочується в усі шпарини та проблеми, які є в кожній хаті…. Трагедія, масштаб якої важко переоцінити… Ілюзія, що розбивається на мініатюрні шматочки… І реальність, що збиває з ніг і вимикає світло наприкінці тунелю…

 

 

Це все асоціації, викликані переглядом двох вистав за творами Павла Ар'є: «Сталкери» (у постановці київського театру «Золоті ворота», який оце щойно гастролював у Франківську) та «Слава героям!» (копродукція театру "Золоті ворота" та франківського музично-драматичного). «Сталкери» вже давно стали культовими, їх активно обговорюють, а цього року ще й екранізують. Публіка в захваті, бо впізнає себе у ситуаціях і розмовах. У лайці, зрештою. Хто ж не любить кинути діалектичне переконливе слівце в якості психологічного захисту, способу самоствердження чи необхідності психологічного розвантаження? Тож і в п'єсі, і в постановці доволі широкий асортимент українських матюків, ненормативної лексики на курсову з етнографії вистачить. Щоправда виявилося, що не вся франківська публіка готова до такого формату. На черговій прем'єрі (до цього виставу «Сталкери» показували у місті на фестивалі театрів) певний відсоток поціновувачів суто літературної версії мови на театральній сцені вийшов із зали. Адже ще донедавна український театр вважався територією класичної, «вищої» культури, де гостре слівце (але в дуже дозовано-цнотливому вигляді) можливе хіба що в якості приправи до водевілю.  

 

Головну роль у «Сталкерах» грає Ірма Вітовська. Акторка розповіла, що роль для неї комфортна, погляди баби зрозумілі, вона їх поділяє, а ту прірву, що утворилася між людьми, вихованими у різні часи, уже нічим не засипати. Щоб увійти в образ 86-ї баби Прісі Вітовська одягнула речі своєї бабусі. Але про славнозвісну чорнобильську бабу уже говорено-переговорено. Сказано чимало про конфлікт поколінь, про «стіни», які довкола себе мурують люди. Про ставлення суспільства до вразливих, не таких, як вони. Про бездіяльність влади, свавілля високопосадовців та крутеликів, про зраду, нерозуміння, вибір, самотність, незначущість індивідуума в соціумі і за його межами. У зоні... Твір як індикатор, який тикає пальцем на брудну білизну у шафі, зриває пластир з рани і посипає її сіллю, ворушить те, що причаїлося і тихесенько спить десь в темному куточку. Але скелети, заховані по наших шафах за купою сучасного одягу, нікуди не поділися. Минуле, як би глибоко ми його не ховали, все одно нагадує про себе. Інфантильність, дбайливо вирощена радянською системою, живе, проростає, мімікрія стала невід'ємним атрибутом ментальності. Вона інтегрувалась в неї і стала частиною нашої реальності.

 

У виставі «Слава героям», прем’єра якої відбулась щойно в лютому, теж йдеться про стареньких. Фабула сюжету розгортається навколо того, що в одну палату заселяють ветерана УПА Остапа та ветерана радянської армії Андрія, які все життя прожили по різні боки барикад, а тепер змушені уживатися на кількох квадратних метрах лікарняного простору в очікування операції, доводячи один одному свою правду. Кожен з них змушений був убивати. На їхніх руках кров, і досі червона і тепла, а в пам'яті ще живуть картини жорстоких чисток, понівечені рештки тіл і уламки людських життів. В процесі спровокованого обставинами спілкування кожен з героїв має нагоду переоцінити себе, людину поряд та ідеали, яким віддано служив багато років.

 

 

І знову, як і в «Сталкерах», авторам йдеться про конфлікт поколінь, наразі вирішений у форматі класичного серіалу: у радянського героя багатий син, якому не потрібен батько, а в українського патріота – любляча турботлива онучка-сирота, готова для діда змінити свою систему життєвих цінностей і перетворитись з чемної сумирної виконавиці на людину, що може постояти за себе. До конфлікту долучена й чесна лікарка, яка під тиском безгрошів’я вирішує стати хабарницею.

 

«Слава героям» – копродукція нашого театру і київського театру «Золоті ворота», – розповідає керівник Івано-Франківського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Івана Франка Ростислав Держипільський. – У головній ролі Олексій Гнатковський, який залучений до постановки в Києві. Водночас актор київського театру Дмитро Рибалевський грає в нас. Це приклад співпраці в сучасному театрі». 8 травня, на день примирення, виставу планують зіграти під відкритим небом, для широкої глядацької аудиторії. Участь у постановці візьмуть і актори Франківського драмтеатру. За задумом організаторів, це один з методів поговорити про конфліктні сторінки нашої історії та спробувати створити практику дискурсу порозуміння.

 

 

В «Славі героям» ненормативної лексики менше, ніж в «Сталкерах», до того ж постановка у Франківську скорегована відповідно до очікувань франківської публіки. Сам керівник театру Ростислав Держипільський відзначає, що його особисте ставлення лайки зі сцени теж негативне. «Якщо порівняти виставу "Слава героям", яка іде в Києві і в Івано-Франківську, – зауважує Держипільський, – то кількість ненормативних висловів різниться. У нашій виставі немає дуже грубих виразів. У будь-якому разі я не ставлюся до цього позитивно, завжди кажу, що на Західній Україні є своя культура, а матюки вважаються правилами поганого тону. Дехто каже, що в житті це є, тому немає для чого ховати. Але довкола багато чого поганого і це не означає, що все воно має бути на сцені. Та я боюсь бути цензором, який каже, що правильно, а що ні, тож я не можу просто її прибрати. У європейських театрах до таких речей ставляться простіше, та особисто я не вважаю це правильним».

 

 

P.S. Обидві вистави класні. І якщо ви не цураєтеся нецензурних висловів, не маєте упереджень щодо сучасного театру, не шукаєте на сцені пафосної романтики, не дивитесь на світ крізь рожеві окуляри, раджу переглянути.

18.03.2016